Натурниця з Латинського кварталу

Розділ сімнадцятий. Друкарська машинка

— Ви ж не бачили оригіналу, месьє Кошові! І я вам не казав, бо тоді теж його не бачив! Валера не має звички показувати колегам вміст своїх тек та шухляд! Звідки, от звідки ви знаєте, що лист Симона Грегуара надрукований на машинці?

— Хочете — ображайтеся, Монтаню. Але краще не треба. Просто погодьтеся: як для інспектора кримінальної поліції ви ще не надто уважний. Машинку Зіді лишив на місці злочину. Підпер нею тулуб жертви, аби не зсунулася.

— Я помітив «Зінгер»! Він є у протоколі огляду, сам диктував!

— Але далі протоколу не думали.

Клим кепкував і відверто тим тішився. Маленький інспектор надувся й цього разу говорив із Кошовим через силу. Лише цікавість утримувала сищика від того, аби ображено розвернутися й піти геть, лишивши співрозмовника за столиком у бістро на розі, за Палацом юстиції. Тут о цій порі зазвичай обідали поліцейські службовці та інші служителі закону, і саме сюди Клим попросив Монтаня прийти.

…Він міг дозволити собі сьогодні нарешті розслабитися й повалятися в ліжку в кімнаті для гостей довше, ніж зазвичай. Учора ввечері Магда дзвінком префекту поліції запустила величезну й здебільшого неповоротку поліцейську машину. Передувала цьому півгодинна телефонна розмова, і мадам Лоран знайшла потрібні, правильні слова.

Найперше — переконала префекта особисто втрутитися в долю студента Луазо. Його слід негайно звільнити з-під варти й дуже бажано вибачитися. А також — заявити для преси: сталася помилка, з молодого месьє зняті всі підозри, він став жертвою наклепу. Своєю чергою наклеп улаштував справжній убивця, змусивши нещасного Симона Грегуара оббрехати товариша, до якого той мав особисту неприязнь.

Наступний крок — оголошення війни злочинному кублу з Кліші, й особисто ватажкові кримінальників на прізвисько Марсель. Крім того, префект, знову ж таки з подачі мадам Лоран, наказав упритул зайнятися так званим Жахливим театром. Припинити його злочинну діяльність, виявити та заарештувати всіх причетних, зокрема й глядачів. Магда порадила префекту пообіцяти всякому, хто зголоситься дати свідчення як очевидець, гарантію від кримінального переслідування. Сенсації паризьким газетам на найближчі дні були забезпечені.

Нарешті, Магда ледь не силою видерла з префекта обіцянку не скасовувати літню Олімпіаду в Парижі. А отже, фірма покійного месьє Лорана отримувала великий підряд від міської влади, що рятувало мадам від банкрутства й відкривало надалі непогані перспективи для ведення бізнесу.

Кошовий, відкинувши сором, весь час підслуховував розмову, лишаючись при цьому непоміченим. Утім, коли Магда викрила його, не ховався, лиш привітав їх обох з перемогою та із задоволенням допив рештки з пляшки дорогого коньяку. Магда не заперечувала і виглядала після розмови з префектом змарнілою, навіть трохи старшою за свій вік. Ні, зріла врода нікуди не поділася. Просто мадам дозволила собі у присутності колишнього коханця й невінчаного чоловіка зробитися справжньою, без спроб здаватися кращою, ніж є, навіть зовні.

Тож Клим цієї ночі спав, як дитина, й прокинувся з відчуттям виконаного обов’язку. Проте вчорашній здогад про друкарську машинку трохи муляв. Відчувалося: справа в дрібних деталях не доведена до кінця. Магди не було вдома, залишила служниці розпорядження та записку для гостя. Але й без пояснень, сказаних у записці, Кошовий розумів: відтепер у мадам Лоран справ вище за Ейфелеву вежу. Звісно, вона зазначила, що він і надалі може користуватися кімнатою для гостей. Та, знаючи Магду, Клим прочитав між рядків: у подальшому приділяти йому більше уваги, ніж раніше, господиня не має наміру й змоги.

Нехай собі.

Поснідавши круасанами з маслом, яєшнею і кавою, Кошовий, трохи подумавши, вирішив не міняти поки що одяг із гардероба колишнього господаря на свій, уже випраний, напрасований та вичищений. Неквапом убрався, причепурився, вкотре потішився зі свого відображення, зовсім не кремпуючись тепер від того, що носить костюм та пальто з чужого плеча.

Не в його становищі перебирати харчами й крутити носом. Є гордість, але є й пиха. Останнє Климові зовсім не подобалося.

Кошовий зняв телефонну слухавку. Попросив з’єднати з головним управлінням кримінальної поліції. Далі — з кабінетом Монтаня…

— Гаразд, — маленький інспектор витягнув люльку і, замість натоптати тютюном, легенько постукав мундштуком по краю столу й повторив: — D'accord. Які висновки, на вашу думку, я не зробив із наявності там друкарської машинки?

— Грегуар обмовив Луазо.

— Знаю. Це вже відомо кожному парижанину, який читає ранкові газети.

— У них був конфлікт. І Гійом Зіді звідкілясь знав про його природу.

— Це лише означає, месьє Кошові, що вбивця — близький знайомий Грегуара. Чи знає обох студентів настільки, що йому відомо про їхню сварку довкола мадемуазель Шарлот.

— Або йому розповіла сама Шарлот, — додав Клим, узявши келих із червоним вином.

Свого келиха маленький інспектор не торкнувся.

— Зараз ви натякаєте: Луазо був знайомий із Зіді раніше. Навмисне приховав факт від поліції та вас. Або не надав знайомству значення, до чого я схиляюся більше.

— Я не натякаю, прямо кажу: знайомство Зіді та Грегуара тепер, у світлі останніх подій, безсумнівне. — Кошовий не розтягував, випив вино одним великим ковтком, поставив на стіл так, як ставлять фігури на шахову дошку, оголошуючи шах і мат. — Як вони познайомились, як убивця заманив жертву в ту кімнатку на Монмартрі, поліція ще з’ясує. Адже на Зіді офіційно оголосили щось на кшталт полювання. До речі, він таки виграв час. Навряд його знайдуть у Парижі.

— Ви відволікаєтеся. — Монтань затиснув зубами мундштук порожньої люльки.

— Гаразд. Друкарська машинка на місці вбивства Грегуара навряд опинилася випадково. Світла в кімнаті вистачало. Нахилившись над тілом, я вчора помітив не лише машинку, а й сліди крові на клавішах. Тоді особливо не зважив. Пізніше поміркував, припустив: Зіді напевне змусив жертву щось друкувати. Так прийшов здогад, який ви ось щойно підтвердили: лист, яким Грегуар під тиском Зіді оббрехав Луазо, не написано, а надруковано. Звідси питання: навіщо.

— Тобто? — маленький інспектор поклав люльку перед собою, зсунувши капелюха на потилицю.

— Він підписався собою, Монтаню, — зітхнув Клим. — Навіщо вбивця змусив його друкувати листа? Навряд для вас буде секретом чи новиною практика зміни почерку. Хтось пише лівою рукою. Хтось — друкованими літерами. Хтось друкує на машинці. Зазвичай подібні листи анонімні. Але не в нашому випадку. Слухайте, месьє, я вже втомився підказувати вам відповідь. Вона ж очевидна, ну!

Монтань відповів не одразу.

— Вбивця з тим самим успіхом міг примусити жертву писати від руки, — визнав нарешті.

— Bravo! — вигукнув Кошовий так голосно, що на нього враз озирнулося зо два десятки голів відвідувачів, тож далі заговорив тихіше. — Чудово, месьє. Ось дрібничка, яка може стати, якщо вже не стала, палицею в розкрученому колесі нашого з вами слідства. Я не бачу логіки в подібних діях Зіді. При тому, месьє, що дотепер у логіці та тверезих розрахунках божевільному вбивці не відмовиш. Він всякий раз ретельно готувався. Вбивство Грегуара планував наперед. Це — фігура, якою злочинець зробив наступний хід, аби зробити димову завісу. Проте, Монтаню, цей хід він зробив чомусь після того, як я вистежив його, розкрив і врятувався. Продовжіть хід думок. Зможете?

Нарешті маленький інспектор випив своє вино. Тепер тримався впевненіше, ніж на початку розмови.

— Зараз ви натякаєте… Ні-ні, прямо підштовхуєте до висновку: якби ви тоді не вийшли на Жахливий театр, не вислухали сповіді збожеволілого художника і потому не втекли, Симон Грегуар лишився б живий.

— Ще раз браво! — сказав Клим без жодної іронії.

— Отже, за цією логікою, незрозуміло, для чого Зіді винайняв кімнату на Монмартрі, в якій знайшли тіло. Бо я напевне знаю, вже встановлено: власник здав помешкання за десять днів до пригоди.

— Кому? — швидко запитав Кошовий, подавшись уперед. — Як виглядала та людина?

— Ховав лице за маскою. Точніше, за півмаскою, білою. Такою, як у поранених ветеранів, ви ж знаєте. Маски давно нікого не дивують. Ага, загикувався.

Клим знову відкинувся на спинку стільця:

— Припустімо, Зіді готував наступний… як це… реді-мейд. Знаєте, що це означає?

— Мене дивує, що ви знаєте, — Монтань не утримався від шпильки.

— Я вас іще здивую, — буркнув Кошовий. — Отже, навіть припущень не треба. Невідомий художник…

— Відомий.

— C'est bien, відомий художник навряд мав намір зупинитися на четвертій жертві. Для того й готував майданчик. Рано чи пізно у тій квартирці виявили б чергове криваве висловлення Зіді з приводу котроїсь із робіт визнаних майстрів. Питання: чи був би це Грегуар? Хто міг стати наступною жертвою? Чергова натурниця — або… Не знаю, нема відповіді. Виглядає, месьє, Грегуара він нам підставив, аби напустити туману саме після того, як я вирвався з полону. Студент до певної міри — випадкова жертва.

— Згоден. Отут згоден, месьє Кошові.

— Питання про друкарську машинку лишається відкритим. Без відповіді. Дрібничка, Монтаню, дрібничка, яка ставить під сумнів усі мої версії та поліцейські розрахунки. Ще раз повторю: Зіді не мав жодних видимих причин приховувати почерк Грегуара. Він змусив жертву підписатися собою. І, як я вже встиг прочитати в одній газеті, інспектор Валера підтвердив: факсиміле під тим листом ідентифіковане й належить загиблому. Чому ж Симон не писав власноруч, а друкував під тиском? Пардон, не так: чому Зіді пішов таким шляхом і приніс друкарську машинку.

— Тут ви теж угадали, — Монтань легенько постукав мундштуком по спорожненому келиху. — Власник квартири заявляє: машинка не його. Bon sang,[52] ви маєте рацію! Я мусив звернути на таку деталь більше уваги! Зіді приніс її туди навмисне! Він готувався кинути підозру на Луазо!

— І жертвою все ж таки мав стати Грегуар, — констатував Кошовий. — Листу поліція повірить напевне. Адже обоє з’ясовували стосунки у вашому бюро, ще й у моїй присутності. Хай я опинився там випадково. Але…

— Але у поліцію обоє потрапили не випадково! — вигукнув Монтань, і тепер цікаві вже озирнулися на нього, тож і він заговорив тихіше. — Ви могли не знати про сварку і про те, що Грегуар не любить Луазо. У них це навзаєм, до речі. Зате Валера чудово це знав. Убивство Симона Грегуара — картина, адресована Емілю Валера!