Натурниця з Латинського кварталу

Розділ двадцять четвертий. Невідомий художник

— Звідки у вас револьвер? — Кошовий намагався триматися спокійно настільки, наскільки дозволяла присутність поруч зв’язаної Магди. — Хоча… Дайте вгадаю. Це ж револьвер Етьєна. Вашого старшого брата. Той самий, з якого він пустив собі кулю в голову три роки тому.

— Знаєте, чому ви сьогодні здохнете? — вицідив Луазо. — Бо дозволили собі витерти ноги об пам’ять про мого брата. Ви назвали його содомітом. — Останнє слово він не вимовив, а виплюнув.

— Я лише зробив припущення. Усе виглядало саме так. Я ж не знав, що Етьєна не існує в природі. А після того що я дізнався сьогодні, взагалі беру свої слова назад. І щодо небіжчика, і щодо вас.

— Каяття вас не врятує. Я застрелю вас і вашу мадам.

— Ви винесли мені вирок?

— Саме так. Я судив вас власним судом.

— Чим мадам Лоран завинила перед вами?

— Не тягніть час, месьє. Не допоможе.

— І все ж таки.

— D'accord. — Бернар трохи послабив озброєну правицю, зігнув її, тепер тримаючи револьвер на рівні пояса. — Чим завинили мільйони людей по всьому світу, яких забрала велика війна? Кожен із них опинився не в той час не в тому місці. Вважайте, ваша мадам потрапила під випадкову божевільну кулю.

— Божевільну кулю, випущену божевільним. Звучить красиво, аби не виглядало так страшно. Із Грегуаром усе ясно, від кепкував із вас, поставився без належної, як вам здалося, поваги. Тому ви обрали його, аби підкинути хибний слід, звинуватити самого себе й гарантовано вийти на волю невинуватим. Ще й виграти трохи часу. Шарлот Ізоля, дівчина, яку ви вбили тут, у цій кімнаті, — що зробила вам вона? Не те сказала, не так пустила бісики? Відмовила в сексі?

— Такі, як ви, все зводять до сексу, — пирхнув Луазо. — Ви ж такий кмітливий, месьє Кошовий. Чому ж тут не здогадалися?

— Значить, не такий вже й кмітливий, — Клим злегка розвів руками.

— Замри, не рухайся! — рявкнув Бернар, остаточно відкинувши політеси. — Стій і слухай. Маєш право знати, інакше здихатимеш у муках. Ти ж будеш мучитися, якщо тобі нічого не пояснять. Вважай, я проявляю гуманізм.

— Як щедро з твого боку, — Кошовий теж наплював на гарні манери.

— Вони позували для краси. Гарна натура для гарних картин. Усі вони хотіли забутися, закружляти в танцях, заглушити джазовими ритмами крики та біль. Хіба багато часу минуло після війни? Багатьом болить, Кошовий, дуже багатьом. Але ні, вони позують, аби потім художники продали цю красиву картинку тим, чиї очі краса буде тішити. Я розмовляв із кожною, раніше, пізніше, довше, трохи — не суть. Так, вони чудово пам’ятають воєнні роки. Так, вони чимшвидше хочуть їх забути. Витерти, мов невдалий олівцевий малюнок — гумкою. Війна наздожене кожного, хто забуває по неї.

— Як наздогнала Етьєна.

— Не смій! — Луазо скреготнув зубами. — Ще слово про мого нещасного брата — і воно буде твоїм останнім.

— Гаразд, — тихо мовив Клим. — Останнє слово дають приреченим на смерть судді й кати. Коли вже заговорили про гуманність, дати мені сказати дещо наостанок — гуманно. Тим більше, говоритиму для неї, — він кивнув у бік полонянки. — Мадам Лоран не знає багато з того, що відомо про тебе мені. Наприклад, звідки взявся Етьєн. Або — як ти зробився отим невідомим художником.

— Мені теж цікаво, — відповів Бернар після нетривалої паузи. — Одну свою помилку зрозумів сьогодні. Не треба було казати стільки подробиць про те, яка смерть на тебе чекала. Що ще?

— Ти від самого початку розповів мені про Етьєна. Чому мені? Ну як, емігрант, за яким ніхто й нічого не стоїть. Особа без жодних можливостей. А тобі дуже хотілося згадати Етьєна. І в такий спосіб висповідатися, повідати про себе, показати, який ти. Магдо, — їхні погляди зустрілися, — старший брат ось цього юного месьє побував на війні. Повернувся звідти в депресії, яку не зміг подолати. Повільно божеволів, батьки помістили його в лікарню Святої Анни. Там Етьєна справді підлікували й перевели до так званої легкої категорії. Таких у лікарні називають легкими психопатами. Етьєн міг вільно йти з відділення й приходити, коли стан, за відчуттями його чи оточуючих, погіршувався. Так тривало десь пів року. Аж поки одного разу Етьєн Луазо не приніс до лікарні револьвер, трофей із війни. Та не почав вимагати, аби лікарі звільнили всіх, кого тримають у палатах. Тобто всіх тяжкохворих. Звісно, він не домігся свого. Застрелився просто там. Ага, забув важливу деталь: з Етьєном тоді прийшов його молодший брат, Бернар. Усе сталося в нього на очах. — Кошовий знову повернувся до Луазо. — Кров і мозок на твоєму обличчі. Ти ж досі відчуваєш, хіба ні?

Бернар зробив кілька важких кроків.

Став поруч із Магдою.

Притулив дуло до її скроні.

— Зараз ти сам відчуєш, як воно — коли близькій людині просто перед тобою куля розносить череп. А ти не владний нічого поміняти, зупинити, не можеш запобігти цьому.

— Ти ж задля того все й затіяв сьогодні. — Клим ледь стримувався, аби не зірватися й не наробити дурниць. — А тоді, в лікарні, ти повівся, казали мені, цілком у дусі її пацієнтів. Підхопив револьвер, закричав, побіг кудись, не розбираючи дороги. За тобою погналися, коли минув перший шок від драми. Тебе зловили. Точніше, ти здався сам. Револьвера не знайшли. Ти переконав усіх, що не знаєш, куди його подів. І взагалі не пам’ятаєш, як його схопив. Тобі повірили. Впливовий батько зробив усе, аби скандал у лікарні не вийшов за її стіни. Його не згадували в газетах. Смерть у божевільні подали як звичний, на жаль, випадок із такими хворими у таких закладах. Ось чому ані про Етьєна, ані про Бернара нема згадок у жодному поліцейському протоколі. Ти ж десь для чогось тоді заховав револьвер. Для такого-от випадку?

Раптом Магда сіпнулася на стільці, заворушилася, спробувала заговорити через кляп. Зброя біля скроні її вже не стримувала. Бернар надавив дулом сильніше, цівка легенько подряпала шкіру.

— Магдо, все добре, — Клим виставив руку вперед. — Вір мені. Я ще трохи поговорю з месьє, і все буде добре. Ми домовимося.

— Oh là là! — вигукнув Луазо. — Ти справді вирішив домовитися зі мною? Цікаво, про що. Ще цікавіше — як.

— Цікаво? Це добре. Отже, поки тобі цікаво, ми живі. Уже прогрес. — Кошовий перевів подих. — Тебе теж зарахували до легких хворих. Бач, дарма. Нав’язлива ідея щодо загальної провини людства перед жертвами війни росла в тебе всередині. Визрівала, міцнішала, і ти не знав, як із цим бути, як випустити її на волю. Це царина здогадок, Луазо. Моїх здогадок. А зараз не припущення, не думки вголос. Я певен: усе поміняла й прискорила події твоя зустріч із Гійомом Зіді. Я маю рацію?

— Говори, говори. Більше ж нічого не можеш.

— Зроби послугу, Бернаре.

— Послугу? Тобі? Тут і зараз? Я дозволив тобі розпустити язика. Ще якась послуга потрібна?

— Стань, будь ласка, отам, — Кошовий кивнув у бік вікна. — Шарлот ставала там, коли позувала. Я зможу краще бачити вираз твого лиця. Боїшся? Підтягни туди стілець із мадам. Прикриєшся нею, станеш за її спиною. Більше ні про що не проситиму.

Луазо схилив голову набік.

— Чого б це раптом я тебе послухав…

— Бо ти тут хазяїн становища. Боятися слід нам із мадам.

— Вона сидітиме, де її посадовили, — відрізав Бернар. — Ти хитрий, месьє Кошовий. Хитрун. — Він підморгнув. — Зараз я почну вовтузитися зі стільцем. Втрачу пильність. Дам тобі фору, ти нападеш на мене. Я ж розкусив тебе. — Він знову підморгнув. — Але коли вже хочеш, сам стану там.

Зробивши кілька кроків ліворуч, Луазо опинився точно під вікном мансарди.

На фоні Ейфелевої вежі, чию верхівку поволі ховали щільні сутінки.

Магда прикипіла до Клима поглядом.

Він чудово читав усе в її очах. Але так само мав надію — вона прочитає все, що треба, і в його погляді. Віра в це дозволила зосередитись на переговорах. Відчував: розмова затягується. Ще трохи — і в Луазо урветься терпець. Далі цікавити Невідомого художника стає дедалі важче. Тому заговорив чіткіше, промовляючи те, що вважав важливим на даний момент.

— Ти потрапив на виставу Жахливого театру. Напевне, тебе привів туди Зіді, і ти переконався: його слова та їхнє дійство цілком збігаються з твоїми поглядами на життя. Ти відчув нарешті, що не один. І головне — ти вздрів у залі публіку, готову не просто платити за видовище, а й насолоджуватися ним. Тобі лишалося тільки запропонувати власне видовище. Переповідаючи мені слова Етьєна, насправді ти ділився почутим від Зіді й побаченим на сцені. Окрім того, знайомство із Зіді дозволило тобі більше дізнатися про нього, перейняти його манеру. Ти вдавав із себе Зіді, а тим часом у твоїй голові жив Етьєн. Отакий складний випадок, отака знахідка для психіатрії. Додай сюди свою незгоду з класиками, чиї роботи війна, на твою думку, викреслила з історії, зробила зайвими, — і під мостом Сент-Луї опинилася Солодка Поллі.

— Жалюгідна істота, — Бернар скривив кутик рота у подобі глузливої посмішки. — Бачив я, що з нею виробляли. Хай хоч під кінець життя послужить мистецтву.

— Отже, ти явив людству власну версію роботи Ренуара, — розважливо вів далі Кошовий. — Біда, бо людство твоє послання не прочитало. Усі побачили спотворений труп повії під мостом, і більше нічого. Тоді ти вирішив поміняти натуру. Тобі здалося, що увагу відволікає, замилює очі саме професія твоєї жертви. Ти поняття не мав про існування інспектора Монтаня, того єдиного, хто твої жахливі роботи зрозумів. А йому своєю чергою теж не давали змоги сповістити про відкриття вголос. Поки ти не вбив Шарлот, поки префектура не зупинила підготовку до Олімпіади, поки під загрозу не потрапив бізнес мадам Лоран. І поки в цій історії не опинився я. Той, кого ти сприймаєш як нікчемну істоту, позбавлену будь-яких можливостей. Той, хто почав шукати Невідомого художника, а не звичайного психопата, яких, на жаль, частково породила саме війна. Той, з ким тобі можна було погратися в ігри й шаради. Ось чому ти допоміг мені вибратися із Жахливого театру. Ось чому спершу заманив у пастку, а потім урятував із неї.

— Ти жив, бо я так хотів, — кинув Луазо. — Тепер ви обоє помрете, бо я цього хочу.

— Ще трохи, — Клим заговорив швидше, бо часу, аби стримувати й приборкувати вбивцю лишалося дедалі менше. — Ти визнав помилку, коли захопився вчора й бовкнув зайвого. Цим дав мені нитку до вашої родини, за яку я і потягнув. Ти навряд планував викрасти Магду зараз. Ти взагалі міг цього й не планувати. Або — підкинути іншу жертву, відтворивши те саме «Викрадення» Дега. Проте я, сам того не бажаючи, різко змінив твої плани. Тебе напряг мій інтерес до Етьєна. Ти вирахував мої дії з точністю до кроку. Я шукаю Етьєна. Невдовзі дізнаюся: той, про кого ти говориш, як про живого, вже три роки як мертвий. Сам нічого зробити не годен, не маю змоги. Зате інспектор Монтань риє носом землю, треба дати йому ім’я й спустити з повідка. Ти відчув небезпеку — і ось я тут. Проте вчорашній твій недогляд — не єдиний. Поліції на деякі деталі не встигли вказати, вир подій закрутився. А деталі — непрямі докази проти тебе.

— Ну-ну.

Зміна тону дещо обнадіяла Кошового. Він сподівався — Магда теж відчула й помітила це.

— У тебе нема алібі, коли йдеться про вбивство Грегуара. Власне, у тебе взагалі не все складається з алібі, по жодному вбивству. Просто ніхто нічого не перевіряв. Але Грегуарову смерть ти задумав, зокрема, і як алібі для себе. Ти надрукував послання в поліцію на машинці там же, у квартирі на Монмартрі, аби приховати свій почерк. Тільки ж лікар-анатом точно визначив час смерті Грегуара. Досі вважається: його вбив Зіді, поки ти сидів у тюрмі через брехливе звинувачення ображеного у кращих почуттях однокашника. Тепер цей факт можна ставити під сумнів. Грегуара вбито, коли ти гуляв на волі.

— Доказ непрямий, — впевненості у словах Луазо вже не чулося.

— Згоден, — кивнув Клим. — Та коли не на користь певної особи непрямих доказів назбирається кілька, особа привертає увагу сильніше. Лист для мене був нібито від Зіді, яким він указує на місце вбивства Грегуара, ти направив на мою адресу через розсильну контору. Прокол, бо там стоїть штемпель. І зареєстровані день і час, коли листа принесли. Це було раніше, ніж тебе заарештували. Лист доставили мені тоді, коли ти побажав. Простіше кажучи, ти приніс його трохи менш ніж за добу до того часу, коли я мав його отримати. Таке розпорядження відправник дав у конторі щодо листа.

Пояснюючи механізм, Кошовий жестикулював. Луазо вперше не реагував на його рухи. Надія переграти його поволі міцнішала.

— Таким ніхто не сушитиме собі голову, — процідив Бернар. — Особливо фліки. Надто складно для їхніх мізків.

— Ось, між іншим, ще одна помилочка: ти всіх довкола вважаєш дурнішими за себе. Особливо, як щойно сказав, поліцію. Однак Монтань, як тобі відомо, знає про мою вчорашню пригоду під мостом Альма. Мила дівчина Софі, котра служить у мадам Лоран, отримала лист від такого собі молоденького посильного. Листом вбивця заманив мене в пастку. Софі впізнає тебе, ти ж не ховав обличчя під маскою. А Монтань проведе очну ставку між вами найперше, щойно знайдуть наші з Магдою трупи. — Клим видихнув, ніби завершив важку фізично роботу. — Тож лишається дізнатися, як ти збираєшся вийти сухим із води після всього. Тебе бачила нещасна мадам Юбер. Навіть принесений тобою кальвадос не зітре тебе з її пам’яті. Чи ти вб’єш і її як непотрібного свідка?

Сміх Луазо пролунав лунко й, на диво, щиро.

— Кажеш, я помилково вважаю інших дурнішими за себе? Жаль, що ти не зможеш переконатися, наскільки всі навкруги справді дурні. Хоч мадам свою візьми. Я прийшов, ні, прибіг до неї в контору. Сказав: з тобою біда, треба негайно виручати й нікому не казати про це, бо ще гірше стане. Мадам Лоран повірила. Правда ж, мадам? — Луазо зміряв полонянку знущальним поглядом. — Мені й далі віритимуть більше, ніж якомусь дрібному інспектору. Дрібному — в усіх сенсах, це я про твого дружка Монтаня. Сам уже знаєш, як удалося замовчати випадок з Етьєном у лікарні. Тепер станеться те саме. Що бачила ота стара пиячка внизу? Що спершу сюди піднялися ми з мадам. Потім — ти. Я застрелю вас обох. Заявлю: ти напав на мене, бо вистежив нас із мадам. Вирішив, що ми коханці. Я захищався, не дав себе вбити. Наш родинний адвокат доведе це в суді. До всього мій тато на короткій нозі з префектом. З тим, кого ти охрестив Невідомим художником, мене не пов’яжуть. Почерк не той. — Він знову реготнув. — Дуже скоро у катакомбах знайдуть обгризений щурами труп Зіді. Це ж його розшукують за всі оті вбивства. До речі, завдячуючи тобі, Кошовий. Ти допоміг мені, сам того не знаючи, збити нишпорок зі сліду.

— Все одно лишається Монтань. Він знає все, — нагадав Клим. — Чи в твоїх планах позбутися і його?

— Твій інспектор не лише низький на зріст. Він дрібний у ширшому розумінні, — відмахнувся Бернар. — Якщо до того його не слухали, то, знайшовши труп Зіді, на його потуги взагалі не зважатимуть. Я ж після сьогоднішньої пригоди отримаю сильний стрес. Ще б пак, ледве не загинув сам. Сам попрошуся в лікарню Святої Анни, куди без дозволу рідних нікого не пустять. А ще краще — виїду з Парижа, кудись подалі, є чудові колонії для хворих душею сімейного типу. Тато тільки зрадіє, так йому за мене буде спокійніше. Тож Монтань розіб’є собі лоба.

Луазо хотів сказати ще щось.

Ураз над головою брязнуло віконне скло.

Іззовні, на даху, вгадувався рух.

Магда теж почула, різко підвела голову, повернулася до вікна.

Вбивця зробив те саме — машинально.

Відволікся на мить.

Зараз!

Климентій Кошовий відштовхнувся від підлоги так сильно, як зміг. Спершу — стрибок, відчайдушний. Кульгава нога б підвела, бо позбавила колишньої зграбності. Та не підвела, адже Клим не думав про неї, не зважав, викинув побоювання з голови.

Луазо встиг натиснути на курок.

Гримнув постріл. Кула вліпилася в стелю — Кошовий у цей момент летів у стрибку. Одночасно з розбитого сильним ударом вікна посипалося скло. Наступної миті всередину зістрибнула невисока спритна постать.

Клим качався по підлозі, зчепившись із противником, скалки хрускотіли під їхніми тілами.

Монтань ногою відкинув подалі револьвер, упущений Луазо.

Кошовий трохи послабив хватку, дозволивши ворогу перекинути себе на спину й опинитися верхи.

Чим скористався маленький інспектор: хекнувши, він вдарив Луазо по маківці.

Скинувши його з себе й втративши до нього інтерес, Клим скочив на ноги.

Треба негайно звільнити Магду від пут.