Натурниця з Латинського кварталу

Розділ п’ятий. Туга мадам Юбер

Петлюрівський осавула затримав на сходах.

Монтань зібрав малюнки, повернув у черево портфеля, розплатився й пішов униз першим. Він квапився, і Кошовий його розумів. Замало лишалося часу, а сказати й показати маленький інспектор хотів іще чимало. Та побачивши, як Лозниця підводиться і, не одягаючись, йде навперейми, зітхнув і зупинився на четвертій сходинці.

— Гарно пообідав, пане сотнику?

— І тобі смачного, Григорію Макаровичу.

Чоловіки коротко, міцно потиснули один одному руки, і Клим відчув: тиск Лозниці вийшов трохи сильнішим. Осавула затримав його правицю у своїй, зловив погляд, майнули підозрілі вогники.

— Давно тебе не бачив, Климентію Назаровичу.

— У неділю. На службі, — в тон відповів Кошовий, намагаючись вивільнитися.

— Уникаєш товариства, — лещата стиснулися на дрібку міцніше. — То є недобре, пане сотнику. Навіть, сказати б, зле.

— Ну, тобі, бачу, достойного товариства не бракує, — кивнув через осавулове плече.

— Тобі теж. Зі шпигами обідаєш, га, Климе?

— Я ж не питаю, з ким обідаєш ти, Грицю.

— А запитай, запитай. Скажу, таємниць нема. Спиною до тебе сидить Прокопович.[20] Не забув такого?

— Не надто близько знав. Як і пана Головного Отамана. Ділове знайомство кам’янецьких часів, не більше. — Кошовий гмикнув. — Тебе б, Григорію Макаровичу, я б теж зі спини не впізнав. Пусти вже руку, не грайся.

Осавула розтиснув пальці.

— Граєшся ти, Климентію Назаровичу. В які ігри — ще не знаю. Тільки з поліцейським шпигом бачу тебе тут уперше. Привів його в «Бульйон» показати, де гуртується небезпечне терористичне кубло?

— Господь із тобою. З чого ти взагалі взяв, що мій camarad — шпиг? Знаєш його особисто, нє? — Клим підморгнув.

— Дарма пащекуєте, пане сотнику. Я шпигів набачився за життя — дай Боже. Та й посада, сам знаєш, зобов’язувала.

— Петлюрівської розвідки вже давно не існує. Чи, може, — Кошовий знову глянув через плече осавули, — щось міняється? Якщо пан Прокопович навідався до Парижа, то десь тут уже й Симон Васильович? Вони ж, наскільки знаю, обоє зараз у Будапешті, в нашій місії…

— Поки. Там поволі припікає, Климе. Мадяри почали загравати з Москвою. У них якісь спільні претензії до румунів. Тож місія УНР в екзилі під загрозою. Головний Отаман не може лишатися в дружній до більшовиків країні.

— Ясно. Шукають нове місце.

— Намацують ґрунт, — кивнув Лозниця. — Третій з нами — емісар полковника Коновальця. Його бойові дружини цілком можуть придатися, коли петлюрівська місія перебереться сюди.

— Трохи знаю й пана Коновальця, — сказав Клим. — Навряд Париж привабить його як плацдарм. Тут забагато російської еміграції. А отже, подвійних агентів московської чека. Росія — хоч червона, хоч біла — завжди розглядає Францію як дружню країну.

— Тим не менше говорити треба з усіма, — мовив осавула. — Рано чи пізно Петлюра буде з нами в Парижі. Точніше, ми будемо з Петлюрою. Тому-то я зачав за тобою шукати, Климентію Назаровичу. А ти, бач, сам виринув, ще й у сумнівній кумпанії.

— Навряд я маю узгоджувати свої приватні зустрічі з тобою чи кимось іншим, — відрубав Кошовий. — Між іншим, людина чекає на мене, ти затримуєш. Аби заспокоїти, запевняю, хоч не мушу: політичних справ нашої розпорошеної еміграції мій обід із сищиком не торкається. Кримінальна поліція взагалі не має до вас жодного інтересу.

— Кажеш — до нас, — Лозниця насупився. — Вже окремо від громади себе числиш?

— Чого шукав за мною, Григорію Макаровичу? — зітхнув Клим.

— Та вже нічого, — відмахнувся осавула. — Йди, на тебе там шпиг-курдупель чекає.

Тепер Кошовий затримав його, взявши за лікоть.

— Зараз ти граєшся. Надув губи, як дитина, їй-бо, а не бойовий офіцер.

— Виносиш брудні тарілки в ресторації — винось далі.

— Дорікаєш працею? Я грошей у різних допомогових комітетах не жебраю.

— Отже, ми жебраки… Adieu, як кажуть французи.

Набурмосений осавула посунув назад до своєї компанії, рухаючись упевнено й прямо, мов криголам, що долає перед собою перешкоди. Провівши його поглядом, Клим знизав плечима й нарешті поспішив на вихід, збігаючи вкритими зеленим квітчастим килимом дерев’яними сходами. Кивнув на прощання знайомому бармену і вийшов на вулицю. Монтань нетерпляче тупцяв на розі біля книгарні, пухкаючи люлькою та роздивляючись газети через скло вітрини.

— Пардон.

— Ви засмучені, — завважив маленький інспектор, наставивши на Кошового мундштук.

— Швидше збентежений. Але хай то вас не переймає. Ведіть на місце, де вбили Шарлот.

Йшли недовго, кілька кварталів.

Парадні двері відчинила немолода з вигляду жінка. Проте по дорозі Монтань устиг попередити: мадам Жан Юбер — її ім’я Жанетт — молодша за Клима. Просто змучена, виснажена загибеллю єдиного сина і невпинним чоловіковим пияцтвом, яке теж вело на цвинтар. Дружина домовласника віднедавна правила тут і за консьєржку, так удавалося хоч трохи ощадити. Саме тому мадам стала цінним свідком.

Адже бачила вбивцю.

— Її допитував Жильбер. Звісно, протокол віддав Валера, — пояснив маленький інспектор, явно нарікаючи. — Я взагалі не мав сьогодні вранці нагоди ані побалакати з кимось, ані до пуття роздивитися помешкання жертви. Довірили сумнівну роль ходити поверхами, балакати з сусідами.

— Чому одразу сумнівна? Звичайний обхід квартир.

— Ага, вранці. Коли майже нікого нема вдома. Ті, кого вдалося застати, перелякані самим фактом, що в будинку когось убили. Нічого не чули, не бачили, мешканкою мансарди не цікавилися. До речі, ви сказали Валера щось корисне?

— Ще менше, ніж тутешні сусіди, — криво посміхнувся Кошовий. — Я ж справді не бачився із Шарлот від Різдва. Та й до Різдва ми не часто зустрічалися. Не посварилися, були інші причини. Того, що трапилось, не стосується. Знав, що позує художникам, живе десь у Латинському кварталі. Навіть не гостював, нагоди й потреби не виникало.

— Не густо.

— Валера оцінив мене як свідка так само.

Розмову перервали, коли мадам Юбер пустила їх всередину. Вона не подбала про те, щоб одягнутися: з-за коміру старого махрового халата визирав краєчок комбінації. З-під поли витикалися затягнуті товстими панчохами ноги, взуті в кумедні старомодні шкіряні капці з загнутими носами. У жінки пробивалася рання сивина, очі назавжди, до кінця життя, скільки б їй не відпущено, лишаться сумними. Руки ледь тремтіли, це був поганий симптом — нерви виснажувалися.

— Ви повернулися, є щось нове? — мовила вона й тут же додала: — Яке горе, месьє інспектор. Яке велике в нас горе.

— Нового поки нічого. Є потреба ще раз оглянути кімнату нещасної мадемуазель. Ось із моїм помічником.

Монтань торкнув Клима в бік, той чемно зняв капелюха.

— Співчуваю, — Кошовий не знайшов іншого слова.

— Я більше не здам ту квартиру. Ніхто не захоче платити гроші й жити там, де зарізали людину. Яке горе, месьє, яке горе, — бідкалася жінка, і Клим помітив: у неї дрібно тіпалися не лише руки, але й голова. — Хай поліція навіть зловить того лиходія. Ліпше від того не зробиться ані мені, ані моєму бідолашному месьє Юберу.

— Де він зараз? — поцікавився маленький інспектор.

— О-ла-ла! У нього зараз зоряний час! — у вигуку Жанетт — жодного захвату, ані дрібки радості, лиш ядуча іронія, змішана з журбою. — Мій Жан уже сидить у котромусь із бістро, де його знають, і оповідає про страшний злочин. Не здивуюся, якщо до кінця дня вже народить нову історію про Фантомаса. Мій чоловік сьогодні — герой дня, чи не найвідоміша людина в Латинському кварталі. Чим більше пригощають, тим краще розв’язується язик, тим барвистішою робиться байка. Вам, панове, від месьє Юбера жодної користі.

— Так ми ж до вас, мадам, — мовив Монтань. — Ви бачили вбивцю. Могли бачити.

Жінка жестом запросила обох до вузької комірчини консьєржки. Трьом тут було затісно, тож Кошовий змушений був стати у проймі прочинених дверей. Жанетт сіла в старе потерте крісло і тепер дивилася на чоловіків знизу вгору.

— Я все, що бачила, вже доповіла вашому старшому колезі.

— Ще нам розкажіть, — м’яко тиснув маленький інспектор. — Знаєте, у кримінальної поліції своя метода роботи. Не дивуйтеся, якщо доведеться повторювати ще і ще раз іншим нашим колегам.

— Нічому вже не дивуюся, — тепер мадам Юбер говорила байдуже. — Та й нічого цінного, важливого не повідомила. Мадемуазель Шарлот попередила: чекає зранку на гостя, невідомого художника…

— Чому невідомого? — вирвалося в Клима.

— Бо, зі слів нещасної, його представили їй саме так.

— Чекайте-чекайте, — Кошовий насторожився. — Його представили. Тобто натурниця не бачила художника раніше? Особисто з ним не знайома?

— Месьє, ви вже зрозуміли: маю набагато більше своїх проблем, аби ще аж надто цікавитися чужими, — дорікнула Жанетт. — Її гості не завдавали собі клопоту знайомитися ще й зі мною. Мадемуазель Ізоля попередила одразу: позує художникам. Здебільшого не надто заможним, аби винаймати ще й власну майстерню. Найчастіше це студенти Школи витончених мистецтв…[21]

— Це на вулиці Бонапарта? — тут же перепитав Монтань.

— Як для фліка,[22] ви добре знаєте, де вчать на художників. Якщо, звісно, на це можна вчити. Потрібен талант, месьє, вроджений талант… — вона висунула шухляду, взяла цигарку з майже порожньої пачки, запитально глянула на мужчин.

— Прошу, прошу, — заметушився маленький інспектор, чиркаючи довгим сірником.

Комірчину заповнив густий сизий дим.

— Куріть також, — дозволила мадам поблажливо. — То на чому зупинилися? А, студенти… Так, мадемуазель Шарлот найчастіше позувала студентам. Попередила про це найперше, сама, щойно зголосилася винаймати помешкання. Напевне мала досвід. Уявіть, як виглядає збоку: щодня юну привабливу особу навідують мужчини й затримуються на кілька годин. От ви б що подумали, панове?

— Те саме, що ви і будь-хто сторонній, — підіграв Монтань.

— Хіба що до повії ходить кілька чоловіків на день. Можуть і вночі, — вставив Клим, користуючись дозволом та закурюючи й собі.

— Словом, мадемуазель розвіяла мої сумніви в зародку. Будинок, самі бачите, на моїх плечах. Надії на чоловіка все менше з дня на день, кажу відверто. Він занепадає. Статус мешканців значно знижується, ще куртизанок мені тут бракувало.

Жанетт, уже зовсім не соромлячись, видобула з тієї ж шафки маленьку, напівпорожню пляшечку. Відкоркувала, запах анісу змішався із цигарковим димом. Наповнила вузеньку чарку з товстого скла, випила, не запропонувавши чоловікам. Сховала напій назад.

— Шарлот попереджала про нового клієнта. Тих, хто навідував її постійно, я знала. Один навіть кілька разів приносив квіти… Месьє Бернар…

— Вам приносив? — уточнив Монтань.

— Їй. Здається, студент починав закохуватися в неї. Таке трапляється, звичне явище. Історія мистецтв знає силу-силенну скільки випадків, коли художник одружувався з натурницею.

— Наприклад, Форнарина, — не стримався маленький інспектор. — Вона позувала Рафаелю, — він глянув на Клима. — Сикстинська Мадонна на картині — це вона. Та навіщо далеко ходити! Модільяні[23] останні роки писав натуру з Жанни Ебютерн, з якою взяв шлюб!

— Приклад невдалий, — буркнула жінка. — Він помер від сухот, вона викинулася з вікна одразу після похорону. Весь Париж сумував і смакував трагедію дуже довго. Але хіба у нас про це мова? — Мадам Юбер прикурила нову цигарку від недопалка попередньої і знову озброїлася пляшечкою. — Ви мене засуджуєте, панове?

— Не маємо такого морального права, — Кошовий відповів за обох. — Отже, невідомий художник…

— Так-так, Шарлот попередила. Чекала на нього вчора зранку. Зимою короткі дні, а натурниця працює не менше чотирьох годин. У лютому не просто зловити світлі, сонячні години, — вона махом перехилила чарку, вже не ховала пляшечку.

— То ви бачили того невідомого художника? — Климові вже уривався терпець.

— Хіба я не сказала? — жінка здивовано звела брови. — Панове, якби бачила, ви б напевне мали інше завдання. Вас прислали знову говорити зі мною, бо той інспектор, злий, у товстих окулярах, напевне вирішив: я щось від нього приховала. Він погано про мене думає. Фліки взагалі погано думають про людей, інакше б не розкривали злочинів, — її язик поволі заплітався. — Так перекажіть тому месьє: мадам Юбер не бачила вбивцю!

— Він проскочив повз вас непомітно? — уточнив Монтань. — І взагалі, чому мій… наш колега вирішив, що вбивця — саме цей невідомий художник? Ну, так він назвав себе жертві.

— Ха! — вигукнула Жанетт, у тоні якої тепер бринькнули знущальні нотки. — Виглядає на те, ніби я думаю за всю кримінальну поліцію! Месьє, гість до Шарлот прийшов близько одинадцятої години. Залишив помешкання після другої пополудні. Більше вчора до мадемуазель ніхто не приходив. Сама вона теж не залишала квартири. Тепер ми з вами знаємо, чому. Хіба ви припустите, що вбивця заліз у мансарду через дах, ха-ха!

— Я, наприклад, схо́див на Монблан, — гордовито зауважив маленький інспектор. — Вбивця з таким досвідом — не найгірша версія.

Клим відтер Монтаня плечем, ступив до мадам ближче:

— Ви щойно назвали більш-менш точний час, коли невідомий прийшов і пішов. Чоловік проходив повз вас. Ви напевне сиділи ось тут і бачили його. Чому заперечуєте?

— Не чіпляйтеся до слів! — відмахнулася жінка. — Я бачила мужчину, про чий візит попередила моя пожиличка! Він привітався зі мною і запитав, чи вдома мадемуазель Шарлот. Я сиділа ось тут, панове! — Жанетт постукала долонею по вузькому бюро. — Він був у довгому чорному пальті й круглому капелюсі! Закрився театральною маскою! Художники — вони з причудами, цей не здивував! Ходити в масці не заборонено! Після війни мій син теж носив маску на спотвореному обличчі! — Жінка розчепірила долоню перед лицем. — І затинався!

— Ваш син? Затинався — ваш син?

— Ви бовдур! — жінка не могла більше стримуватися. — Той невідомий художник! Дуже сильно затинався! Більше ваш колега від мене нічого не почув! І вам теж нічого нового не додам, панове!