Натурниця з Латинського кварталу

Розділ другий. За крок до катастрофи

— Здивований?

— Хіба що тим, мадам Лоран, що ви вирішили пообідати саме в нашому ресторані.

— Богданович-Лоран, — машинально зауважила Магда. — Ти так і не дав знати, чи смакувало вино.

— Оте, прислане на Різдво? Могла б попередити. Дав би телеграму. Невже мадам це питання мучило більше місяця? Не витримала, вирішила нарешті сама запитати?

Наспів метрдотель. Магда дозволила йому прийняти пальто, але лишилася в капелюшку. Теплі рукавички теж не спішила знімати. Метр запопадливо відсунув стілець, вона сіла, кивком відіслала його, жестом запросила Клима сісти навпроти.

— Я на службі, мадам Лоран…

— Господи, Климентію, досить, — вона роздратовано наморщила носа. — Припини блазнювати, не до того зараз.

— Мадам чудово відомо: офіціанти не сідають за стіл із клієнтами, — Кошовий простягнув їй меню у сап’яновій палітурці.

— Ти читав газети зранку? Хоча, — Магда відмахнулася, — навряд про це встигли написати. Ввечері точно буде.

— Буде — що?

Магда повільно зняла праву рукавичку. Відкривала пальчик за пальчиком, процес, здавалося, поглинув її з головою. Звільнивши руку, на якій зблиснув діамант, легенько підкинула рукавичку, зіжмакала її, стиснула, потім кинула на стілець поруч.

— Шарлот Ізоля. Її вбили.

Зрадницьки сіпнулося віко.

Клим остовпів, далі тримаючи книжечку меню у зігнутій руці. Не перетравив почутого, не усвідомив остаточно. Але внутрішній голос, а головне — роки знайомства з пані Богданович — підказували: він уже не офіціант. Принаймні найближчим часом доведеться просити месьє Компана про відпустку.

— Та поклади вже його! І сядь нарешті!

Кошовий стрепенувся, слухняно примостив меню на краєчок столу. Сідати ж не поспішав, скосував на тлустого Венсана. Той саме пурхав біля свого столика довкола солідної пари, тихо й зі знанням справи рекомендуючи страви. Магда теж знала Клима не перший рік і надто близько, аби прочитати думки.

— Хазяїна звуть месьє Анрі, чи не так? Ніколи тут не була, досить затишно. — Жестом підкликала метра, той завмер поруч. — Покличте, будь ласка, месьє Компана.

— Щось не так, мадам? — стривожився той, підозріло глянувши на офіціанта.

— Все дуже добре. Маю до нього особисте прохання.

Поки метрдотель виконував її прохання, обоє мовчали. Клим не знав, чим переймається Магда. Намагався опанувати себе. Зрозуміти, що трапилося, як реагувати і чому мадам Лоран раптом принесла йому сумну, страшну й трагічну новину особисто.

Тим часом наспів хазяїн. Випереджаючи його, Магда видобула із сумочки срібну пласку прямокутну візитницю, звідти — візитку з золотим тисненням на цупкому папері. Пробігши її поглядом, месьє Компана з гідністю вклонився.

— Маю за честь приймати вас у себе, мадам Лоран. Стежив за вашими пригодами, переймався, тримав за вас кулаки…

— Богданович-Лоран, — перервала вона. — Дякую. Напевне, ваші молитви дали месьє Кошовому сили й наснаги витягнути мене з халепи в дуже короткий термін.

— Даруйте, мадам, мусив упізнати вас одразу.

— Ми не зустрічалися.

— Про вас писали й пишуть досі.

— Я уникаю публічності, наскільки це можливо.

— Звісно, мадам, — хазяїн знову вклонився. — Гроші люблять тишу. Тим не менше ваша фірма виграла один державний підряд. Будиночки для спортсменів, гостей літньої Олімпіади, н-да. До речі, мадам, як вам наша ганьба в Шамоні?

— Маю надію, Франція візьме реванш на літніх іграх, — мовила Магда сухо. — Якщо, звісно, їх не перенесуть.

— Тобто? — месьє Анрі зробив великі очі. — Після поразки в Шамоні…

— Зимові ігри тут ні до чого. Є інші причини. Точніше, можуть бути. Принаймні такі розмови почалися від сьогодні. Префект поліції пішов із цим до президента. У мене ж є можливості отримувати такі новини одночасно з чиновниками міської ради, які налякані тим-таки префектом. Ви за три роки в Парижі напевне вже знаєте: містом де-факто керує поліцейський очільник.[10] Під загрозою велике замовлення, самі розумієте. Але поки все на рівні пліток, месьє.

Вони бесідували, ніби Клима не було поруч.

— Мадам Лоран, ви мене лякаєте. Якщо Олімпіаду перенести, влітку Париж лишиться без гостей, на яких тут чекають усі. Зокрема й мій скромний заклад.

— Розумію. Тому починаю робити все, аби президент заспокоївся.

— Ви, мадам?

— А ви маєте сумніви щодо моїх можливостей?

Зараз Клим бачив перед собою ту саму Магду Богданович, яку зустрів шістнадцять років тому у Львові. Навіть тон та манери не помінялися. Навпаки, тепер вона трималася так, ніби була першою леді. Або дружиною мера чи префекта, не нижче статусом.

— Боже збав, мадам Лоран! — хазяїн виставив руки перед собою в захисному жесті.

— Дякую за довіру, — це прозвучало іронічно. — Коли так, дозвольте забрати месьє Кошового з обідньої зали. Нам треба поговорити про серйозні речі. Ми тут зіпсуємо гостям апетит. Ваш кабінет…

— До ваших послуг! — вигукнув месьє Компана. — Звичайно, я вас туди проведу. Зволите кави? За рахунок закладу, мадам.

— Певна річ, — Магда підвелася.

Розмова відновилася, щойно принесли каву.

— Годилося б чарку анісової, — вичавив Кошовий. — Пом’янути новопреставлену.

— Ще встигнеш, — Магда додала у каву маленьку ложечку цукру.

— Давно солодиш? Ти ж колись відмовилася.

— Бо поки війна, не до цукру. Його й не було, сам знаєш. Тепер не відмовляюся. Солодке заспокоює, пожвавлює мозок.

— І повнить.

— Коли жінці за сорок, вона може роздатися й без солодкого. Або не роздатися, — Магда перемішала цукор, поклала ложечку на біле блюдечко. — Ми зайве говоримо, Климентію, тобі не здається?

— Бо я намагаюся зрозуміти, чому ти прийшла сюди до мене. Навряд зловтішатися.

— Чесно? — Магда сьорбнула кави. — Я досі відчуваю провину. Моя поява розвела вас із Шарлот. Хтозна, чи мала б продовження наша з тобою історія. Але дівчинка мені сподобалася. Я раділа за вас… За тебе… Раптом, аби ви досі були разом, такого б не сталося.

— Впізнаю пані Богданович. Ти і в Парижі знаєш про цікавий тобі злочин стільки, скільки поліція. Якщо не більше. Отже, що сталося?

— Шарлот убили.

— Це я вже чув. Де, коли, як?

Магда вмостилася зручніше.

— З того, що відомо мені, тіло виявив сьогодні вранці якийсь її знайомий, Бернар Луазо. Мертву Шарлот убивця посадив на ліжко, ще й закріпив, зафіксував, аби не впала. Чула, навмисне розмістив труп на фоні Ейфелевої вежі. Кажуть, на неї відкривається гарний краєвид з вікна квартири. Обличчя мадемуазель спотворене.

— Ти так просто про це говориш…

— Я маю бліднути, мліти, тіпатися чи як? — парирувала Магда різко. — Климентію, насильницькі смерті бентежать у наш повоєнний час хіба черниць. Чи зовсім ніжних танцівниць із «Мулен Руж», які живуть у власному, затишному світі мішури. Так чи інакше, більше нічого не знаю. Більше розкаже інспектор Монтань, ви ж знайомі, здається. До речі, про загибель Шарлот та все інше повідомив мені саме він. Годину тому.

Кошовий випив свою каву одним великим ковтком.

— Магдо, зараз аж забагато інформації. З’являєшся зненацька, як сніг на голову. Приносиш мені погану звістку вже годину по тому, як дізнаєшся сама. Тут же даєш зрозуміти, що цікавишся слідством. Навіть згадуєш Монтаня. А моєму хазяїнові натякаєш: я в якійсь важливій для тебе справі ледь не ключова фігура.

— Бачу, ти постарів та відвикнув від звичного темпу.

— Дозволю собі не відповідати тобі тим самим. Ти не постаріла, кохана. Навпаки, з роками даси фору молодшим.

Вона пропустила кохану повз вуха.

— Ти мені потрібен, Климентію, — мовила замість коментувати. — Обставини склалися трагічно. Але дивним чином вивернулися на мою користь.

— Нагла смерть Шарлот Ізоля — на твою користь? Ти себе чуєш зараз?

— Знала, що потрактуєш хибно. Навіть образишся.

— Я не ображений. Я злий, Магдо. Від тебе такого цинізму не чекав.

— Жодного цинізму, — її голос трохи пом’якшав. — Я зовсім не тішуся з того, що вбито молоду особу, яка колись була тобі дорогою. Навпаки, мені болить, мов за себе. Хочеш вір, хочеш — ні. Мова про інші обставини, Климентію. Маєш особистий мотив узятися за цю справу, знайти вбивцю й припинити це.

— Чекай. — Кошовий дзенькнув ложечкою об край порожньої чашки, мов у гонг. — Почалося поліцейське розслідування. Справа, ти сама сказала, в руках П’єра Монтаня. Це молодий і дуже перспективний, затятий та завзятий інспектор. Особисте знайомство з ним дає мені всі підстави довіряти йому, навіть рекомендувати. Незважаючи на це, спадкоємиця мільйонів мадам Мішель Лоран знаходить свого давнього знайомого…

— Друга, — сухо виправила вона. — Щонайменше друга.

— Нехай так, — легко погодився Клим, потроху заводячись. — Ти просиш звичайного офіціанта, до всього — емігранта, котрий не має в країні ані прав, ані можливостей, робити те, що в компетенції кримінальної поліції. Причому переконана: я зроблю все швидше й краще.

— Маю чималий досвід. Ти не раз доводив свої здібності, ще й успішно. Між іншим, згаданий тобою емігрант без прав і можливостей минулого року знайшов убивцю мого чоловіка. Та витягнув мене з тюрми Санте. Нічого не завадило.

— Я робив це для тієї, котра мені дорога.

Їхні погляди схрестилися.

— Бач, говориш про мене не в минулому часі. Про Шарлот Ізоля, на жаль, у теперішньому вже не скажеш. Але вона теж була тобі дорого́ю. Маєш особистий мотив, тож я не можу втратити таку можливість. Просити в тебе про допомогу за інших обставин мені було б складно.

Клим зітхнув:

— Ти права. Після почутого в мене вже сверблять руки дістатися до вбивці Шарлот, ким би він не був і де б не ховався. Але ти не пояснила свого інтересу.

— Найперше — знайти і покарати покидька. Зупинити його.

— З цим упорається поліція, — нагадав Кошовий, але раптом замовк, повів бровою, щось пригадуючи. — Стоп-стоп. Припинити це… Так ти сказала. Спершу — припинити, потім — зупинити. Шарлот — не перша жертва?

— Саме так.

— Ти натякаєш — і не остання.

— Не хочу вірити. Проте боюся гіршого розвитку подій.

— Скільки жертв поки що?

— З твоєю Шарлот — чотири.

Слово «твоєю» Магда вжила навмисне, навіть наголосила. Віко знову сіпнулося, сильніше, відчутніше, він навіть притримав його пальцем. Із язика ледве не злетіло щось різке, та в останню мить стримався. Дістав зайвий доказ: перед ним старша на шістнадцять років, але все одно — та сама пані Богданович, яка вправно, не всім помітно маніпулювала людьми на догоду власним інтересам.

Життя утриманки, залежної від впливових мужчин, навчило її знаходити вразливі точки й важелі. Тиснути й смикати там і тоді, коли це було їй потрібно. До війни така поведінка була запорукою виживання, гарантією особистої безпеки. Коли загибель Басі остаточно розтопила кригу між ними, а війна стерла бар’єри, зблизила остаточно, Магда якось пожалілася, притиснувшись до нього в ліжку: «Нема в мене справжніх друзів, Климентію. Не було ніколи. Всі брехали, все брехня». Тоді в нього так само свербів язик пояснити: «Ти жила брехнею та в брехні. Яке їхало — таке й здибало». Мудро промовчав, замість того мовчки обійняв. Чотири воєнні роки все ж почали міняти її, чогось та й навчили.

Але зараз в Європі — шостий мирний рік.

Магду міняв не лише воєнний, а й мирний час. Не в кращий бік, Кошовий уже це визнав. Фокус в іншому: така Магда Богданович свого часу його зацікавила, зачепила. Потім саме таку він полюбив. І зараз, тиснучи на загибель Шарлот, аби дати мотив працювати на неї, мадам Лоран кидала виклик.

Її виклики Клим завжди приймав.

— Хто перші три жертви? І чому ти не прийшла до мене одразу, як почула про першу?

— А я не чула, — просто відповіла Магда. — Маю досить клопоту, аби ще стежити за кримінальною хронікою.

— Коли так — зовсім нічого не розумію. Вбито мою колишню… — пауза, — кохану…

— Коханку.

— Одне одному не суперечить. — Тепер Кошовий говорив упевнено, опанувавши себе, поволі переходив у наступ. — Хтось забрав життя у молодої жінки, з якою ми колись були дуже близькі. Ще й познущався над трупом. Тіло знайшли сьогодні зранку, і мадам Лоран чомусь дізнається про злочин майже одразу після поліції. Чому тебе тримають у курсі справ?

Вона відповіла з затримкою, заговорила повільно, пояснюючи Климові й водночас повторюючи, закріплюючи для себе:

— Загибель саме мадемуазель Ізоля, не чужої тобі особи, дала привід знайти тебе й просити про допомогу. Хоча скажу відверто: уже після третьої жертви думала про це. Інша річ, домовитися з тобою було б складніше.

— Вода в ступі, Магдо. Ти вже пояснила, я вже зрозумів і погодився. Я про інше питав.

— А тепер відповідаю: ім’я та особистість кожної жертви для мене значення не мали. На місці нещасної Шарлот цілком міг опинитися будь-хто інший. Адже мова про маніяка, Климентію. І зупинити я хочу саме його.

Знову сіпнулося віко.

— Ти не стежиш за кримінальною хронікою. Я теж не завжди маю бажання. Проте мій хазяїн не пропускає жодної газетної сенсації. Якби в Парижі з’явився лиховісний маніяк-убивця, я б почув про це від месьє Компана. Бо про це вже б писала преса, найперше — бульварна. Згадай, як сама стала героїнею подібних публікацій.

— Усе почалося в середині січня. Він убиває вже три тижні. Газети згадували про ці злочини. Кількома реченнями в колонках кримінальної хроніки. Про кожен окремо, особливу увагу на себе повідомлення не звертали. У Парижі щодня когось убивають, і не лише в Парижі.

Кошовий підхопив пальцями ложечку, покрутив, перемкнувши всю увагу на цей маленький предмет.

— Я правильно розумію: поліція або приховує, що в місті орудує хворий на голову душогуб, або не знає про це?

— Монтаня не хочуть слухати.

— Отже, Монтань, — кивнув Клим. — Припускаю, він помітив між усіма жертвами щось спільне. Побачив особливий почерк убивці, його манеру. Доповів комісарові. А той не повірив молодому інспектору, котрий затявся розкрити якийсь злочин століття. Задля чого й пішов у поліцію. Коротуна не сприйняли серйозно, вгадав?

— Видно, що ти його трошки вивчив. Але не до кінця, Климентію. Затятий Монтань добився до префекта поліції. Виклав свої міркування на папері, поклав йому на стіл. Префект назвав ці думки хворобливими фантазіями й звелів інспектору більше не турбувати його дурницями. Якщо ж Монтань спробує продати свою маячню газетярам, вилетить із поліції з вовчим білетом.

— Тому інспектор прийшов із цим до мадам Богданович-Лоран?

— Ні, хоча дякую за високу оцінку моєї ваги в Парижі, — іронічно посміхнулася Магда. — Я зв’язалася з Монтанем сама, приватно, адже тривогу здійняв саме він. Цей інспектор звів усі випадки до одного знаменника. А я дізналася про цю справу від свого управителя. Він переповів мені почуте від одного з радників міської ради: префект намірився рекомендувати президенту зупинити підготовку до літньої Олімпіади в Парижі. Перенести ігри зі столиці, бо маніяк все одно зірве їх. Люди будуть налякані, гості не приїдуть, усе завершиться крахом і ганьбою більшою, ніж у Шамоні. Я питаю про причину можливого переляку. Ну, отак дізналася про серію вбивств. І про особу, яка збурила хвилю. — Вона перевела подих. — Поки президент вагається. Біда в тому, що поліція вже не може переграти, прийняти аргументи Монтаня, об’єднати всі справи й почати розшук безумця. Повз газети це вже точно не пролетить.

— Отут згоден!

— Париж вибухне сенсацією — й злякається швидше, ніж міг би. Отоді вже назад не відіграти, підготовка до Олімпіади зупиниться. Процес, і без того повільний, неповороткий, гальмується сам по собі.

— За інших обставин я б зробив ось що. — Кошовий покрутив пальцем біля скроні. — Але зараз вірю, що все так і буде. Влада сама загнала себе в глухий кут. Цугцванг, Магдо. Як не піди — все погано. Лишається зрозуміти, до чого тут ти.

— Досі не здогадався? — її подив був щирим. — Климентію, моя фірма отримала великий підряд на крупну суму. Ми будуємо олімпійське селище, і краще тобі не знати, якої ціною мені вдалося це замовлення вигризти. Якщо вбивцю не зупинити максимум до кінця лютого — я втрачаю все!

— Ти втрачаєш замовлення, — холодно уточнив Клим.

— Я втрачаю все, — повторила Магда. — Думаю, ти маєш дізнатися, інакше ніяк.

— Дізнатися — про що?

— Я банкрут. — Схожим тоном озвучують свій діагноз безнадійно хворі. — Цього не знає ніхто, навіть не всі мої бухгалтери. Я успадкувала в Мішеля Лорана бізнес, який уже тоді ледве тримався на плаву. Не знала цього, поки після повернення зі Швейцарії минулого року не почала вникати в деталі. Зупинка підготовки до Олімпіади зробить банкрутство незворотним. Приховати стан справ уже не вдасться. Я втрачу все, Климентію. Я за крок до катастрофи.

А я знову маю тебе рятувати, подумав він.