Натурниця з Латинського кварталу

Розділ шістнадцятий. Дещо про ready-made

Тіло студента Симона Грегуара знайшли за три години.

Могли б швидше. Як переконався Клим потім, Монтань правильно розгадав загадку і вірно вгадав підказку. Пошук загальмували та ускладнили сутінки. О цій порі вони вже впевнено вступили у свої права. І навіть маленький інспектор, корінний парижанин та частий відвідувач Монмартру, не міг отак відразу, на око, визначити місця, де з вікон базиліку видно саме в указаному ракурсі.

До всього вони з Кошовим загрузли в бюрократії, якої не вдалося оминути. Монмартр підпадав під юрисдикцію поліцейського управління вісімнадцятого муніципального округу. Простіше кажучи, Монтань зайшов не на свою територію. Він мав при собі посвідчення працівника головного управління, але Клим уже встиг зрозуміти: це здебільшого шкодило власнику, а не змушувало колег у різних округах ставати струнко й коритися.

Навпаки, у кожному окрузі тих, хто прийшов з набережної Орфевр, тихо зневажали. Вважаючи щонайменше зарозумілими снобами, а за великим рахунком — неробами, котрі паразитують на праці колег і сплять та бачать, аби наказувати й керувати. Тож Монтаневі найкраще було давати собі раду в межах четвертого округу, до якого прилягало головне управління.

Проте без звернення до колег з Монмартру маленький інспектор розвинути бурхливу діяльність не мав змоги. Тим більше якщо поруч — кульгавий емігрант з нікому не відомої України без жодного статусу й повноважень. Який не сопе мовчки, а лізе наперед зі своїми запитаннями. Парочка сприймалася досить дивно, навіть підозріло. Через те іншого шляху, ніж до Рене Десоле, місцевого комісара, Монтань не мав.

Месьє Десоле не було на місці. Черговий інспектор, на лихо, виявився аж на дві голови вищий за Монтаня, і тому при розмові доводилося високо закидати голову. Збоку спілкування виглядало чимось на кшталт сцени з якоїсь із вистав «Комеді-Франсез».[48] І зрозуміло, чому пояснення носатого коротуна тут не сприймали серйозно.

Аж раптом пощастило — з вулиці випадково зайшов знайомий Монтаневі сищик, і нарешті до його слів поставилися серйозніше. Настільки, що розшукали комісара Десоле, товстуна із закрученими вгору пишними вусами й кошлатими, з нотками сивини бровами. Він слухав, трохи роздратовано косуючи на сторонню — Климову — особу. Перетравив інформацію, склеїв подумки все докупи й розпорядився почати пошук імовірного місця злочину.

Після того все зрушилося й пішло, мов по маслу. Ажани,[49] отримавши інструкції, досить скоро окреслили коло пошуку й почали обхід помешкань. Здебільшого пожильців заставали вдома, а кого не заставали — без зусиль знаходили у довколишніх бістро. Варіанти відсіювалися швиденько, поки за однією з дверей квартири на третьому поверсі, під самісіньким дахом, ніхто не зашарудів.

Сусіди пояснили: власник здає житло в оренду, найчастіше — під майстерню художникам чи літераторам. Невдахам та невизнаним геніям не по кишені, бо задорого бере, все ж таки близько до серця славетного Монмартру. Ажанів послали по господаря, а тим часом Монтань не витримав — наказав ламати двері під свою відповідальність.

За ними Кошовий уперше побачив роботу того, кого назвав Невідомим художником.

Меблів тут загалом було не густо. Але помітно, що вбивця навмисне пересунув ліжко до стіни таким чином, аби розміщення нагадувало роботу Делакруа, до якої він апелював. З вікна справді відкривався вид на базиліку. Проте Клим у темряві не міг оцінити вказаний на малюнку ракурс. Та й бажання особливого не мав.

Грегуар мертвий.

Його жорстоко вбито — ось що тепер має значення.

Тіло студента, вбране у закривавлену спідню сорочку, напівлежало, підперте подушкою і ще якимось прямокутним предметом. Наблизившись до ліжка впритул, Кошовий нахилився і розгледів друкарську машинку. Встиг прочитати марку — «Зінгер», і його тут же грубо відтер ажан, даючи місце наспілому комісарові Десоле.

— Тут сторонні, — буркнув пузань, не зводячи очей з трупа.

— Месьє — свідок, — Монтань виступив наперед.

— Допитайте свідка за межами місця скоєння злочину, — мовив Десоле і тепер розвернувся до Клима.

Його погляд не лишав шансів: Кошовий покинув приміщення.

— Завтра зранку на мене чекають у комісаріаті.

— Чому не сьогодні? Ти ж важливий свідок.

— Мої пояснення записали там, на місці. Все інше скаже Монтань. І взагалі, там потрібні свідки важливіші за мене. Головне, аби після всього хтось зважив на результати мого власного пошуку.

Говорячи так, Клим тицьнув себе в груди. Магда простягнула келих із коньяком. Кошовий узяв, побовтав напій, вдихнув аромат. Пити не квапився, вмостився у кріслі зручніше, поклав ногу на ногу.

З Монмартру, давши вичерпні, на його переконання, покази, він повернувся на бульвар Осман. Не мав бажання лишатися сам на сам із собою, власними висновками, рефлексіями. Клима розпирало від бажання поділитися відкриттями з кимось, обговорити, дати лад думкам, упорядкувати їх. Бо сьогоднішня знахідка дивним чином доводила його правоту — і водночас заганяла в глухий кут.

— Поясни, — попросила Магда, вислухавши його міркування й зручно влаштовуючись у кріслі навпроти. — Принаймні спробуй.

— Гійом Зіді поміняв почерк. Він уже не вбиває натурниць. — Клим нарешті пригубив з келиха. — І водночас почерк маніяка, його метод лишився незмінним. Він своїми вбивствами імітує роботи відомих художників, класиків давніших та сучасних. Від Делакруа, що залишив цей світ пів століття тому, до Дега, котрий помер шість років тому. Виглядає, Зіді важливіше показувати класичні твори в кошмарному світлі, мучити жертв перед смертю чи нівечити тіла після смерті, ніж шукати наступну жертву у певному колі осіб.

— Перемудрив. Сам себе заплутав, — Магда посміхнулася кутиком рота. — Але я тебе слухаю і чудово розумію. Тому розшифрую твої словесні еквілібри. — Вона встромила довгу цигарку в мундштук, покрутила в пальцях. — Ти хочеш сказати: божевільний, травмований війною в усіх сенсах художник Зіді полює не лише на натурниць. Тобто після вбивства Грегуара непросто визначити коло, в якому слід шукати наступну жертву. Аби влаштувати засідку й зловити його. Так?

— Так.

Клим підвівся, поставив келих на стіл. Наперед клацнув запальничкою, підніс Магді вогню. Потім узяв із коробки сигару, впорався з кінчиком, покрутив над вогником, розкурюючи. Повернувся на місце, підхопивши коньяк, зробив більший ковток.

— Це все, що ти мені скажеш? — Магда ледь дратувалася. — Чесне слово, дещо відвикла від оцієї твоєї манери сидіти з розумним виглядом і багатозначно тягнути з відповідями.

— Не все. — Кошовий затягнувся, повільно випустивши тонкий струмінь диму. — Але дякую за визнання, що вигляд у мене розумний.

— Пащекувати — теж погана звичка.

Клим зробив нову, цього разу — глибшу затяжку.

— Послання сьогодні отримав я. По обіді. А мав би зранку. Лист принесли до мене на квартиру. Причому Зіді направив його через розсильну контору. Вважай, офіційно, легально. Я не отримав його тоді, коли автор планував. Чому? Бо ночував тут, у тебе, в кімнаті для гостей. Цього вбивця не знає. Отже, донедавна за мною не стежили.

— Чудово, що дорогу сюди маніяк не знайшов, — Магду це помітно потішило.

— Мені теж подобається. Так спокійніше, коли ти в безпеці. Але! — Кошовий трохи подався вперед, націливши на неї кінчик сигари. — Фокус у тому, що листа з малюнком і віршованими рядками доставили для мене. Розумієш?

— Не зовсім.

— Магдо, я сам ніколи б у житті не розв’язав загадок та не знайшов би тіло нещасного Грегуара! Це означає: Зіді знав — я не гаятиму часу, покажу послання інспекторові Монтаню! Чому він у такому разі не направив листа відразу на Орфевр, на ім’я інспектора? Бо вже знав: я теж на нього полюю. Більше того — знаю, хто він. Це послання — знущання з мене, Магдо. Насмішка. Мовляв, дивися, ось я, тутечки. І заразом — розуміння того, куди й кому я листа понесу. — Він ковтнув з келиха. — Зіді знає всіх і все. Таке враження, що він стежив за мною від самого початку.

— Помилка, Климентію. Ти втрутився в цю справу після вбивства Шарлот. А вона — четверта жертва.

— З твоєї легкої руки втягнувся.

— Дорікаєш?

— Тепер уже не знаю. — Кошовий підніс келих на рівень очей, глянув на Магду крізь скло. — Втягнувся по саму маківку, чого вже там. Але дякую за уточнення. Справді, не врахував. Проте його перше послання, труп Солодкої Поллі під мостом на березі, все одно призначалося знаючій людині.

— Між іншим, той Зіді нічого нового не придумав, — вставила мадам. — Лише мавпує такого собі Марселя Дюшана.[50] Ти навряд щось чув про реді-мейд.[51]

— Без тебе знаю про власне невігластво, — буркнув Клим. — Іноді шкодую. Та загалом не надто цим переймаюся. Ти попросила мене допомогти не тому, що я експерт з мистецтва.

— Не дмися, — у голосі Магди дзенькнули нотки вибачення. — Спробую пояснити простими словами. Бо впевнена: розуміння сутності реді-мейду тобі стане в пригоді й на щось наштовхне. Отже, що робить Зіді? Представляє власний твір, який по суті своїй є вторинним. Адже створений на основі іншого, більш відомого й визнаного.

— Це називається плагіатом.

— Не зовсім, — м’яко заперечила Магда. — Зіді, як ти вже знаєш, не переслідує художніх цілей. Діяння його рук жахливі, моторошні. Проте це, як не огидно звучить, тво́ри. Їхній творець має інакшу ціль, ніж здобути славу митця-художника. Учора він сам пояснив усе детально.

— Нагадує всьому світові про біль і травми війни, — кивнув Клим. — Йому болить, що суспільство активно намагається чимшвидше забути про неї. І ще в художника ось тут вавка. — Він торкнувся краєм келиха лоба.

— Так чи інакше, Климентію, послання у вигляді реді-мейду Зіді адресував спершу не тобі, а тому чи тим, хто здатен їх прочитати й зрозуміти.

— Коли так, він звідкілясь знає про незакінчену мистецьку освіту нашого доброго приятеля П’єра Монтаня. Хоча… знову не дуже сходиться.

— Що й чому?

— Дотепер Зіді не вказував, де знаходиться чергова жертва. Чомусь саме цього разу ми з Монтанем мали б вирахувати місце, де божевільний зробив свій черговий, як ти кажеш, реді-мейд. Ох, мадам Лоран, усе одно тут якась подлянка.

— Богданович-Лоран, — для чогось нагадала Магда.

Кошовий відмахнувся. Втома де й поділася. Легко, пружно підвівся з крісла. Почав походжати залою, тримаючи сигару в лівій руці, коньяк — у правій. Говорив більше сам до себе, ніж до єдиної слухачки. Руками при тому рухав, мов диригент.

— Почнемо ось із чого. Зачепившись за першу жертву, я вийшов через падлюку Батара на так званий Жахливий театр. Знайшовся Гійом Зіді, пояснив мені, смертнику, свої погляди на життя. Вони — мотив для всіх чотирьох убивств. Потім стається непередбачене: хтось вирішив допомогти мені втекти. — Клим ковтнув з келиха, затягнувся. — Звичайно, месьє Марсель та все його кодло, включно з Зіді, дуже скоро дізналося про те, що я вирвався на волю. Вони припустили, що я піду в поліцію. Звідси починається найскладніше: вони плутають сліди. І виглядає, що Зіді планував такий хід раніше.

— Мені поки не виглядає, — Магда закурила нову цигарку.

Над стелею плавав сизий дим, залу немов затягувало легким туманом.

— Як казав один шулер-картяр у моїй київській юності, стеж за руками, — Клим дедалі більше запалювався. — Конуру на Монмартрі з видом на Сакре-Кер він точно винайняв раніше. Отже, місце для наступної жертви підготував. Симон Грегуар зник тоді, коли інспектор Валера отримав підписаний ним лист із звинуваченнями Бернара Луазо в убивстві Шарлот. Тут, Магдо, ще один показовий момент: Зіді знав, що слідство веде Валера.

— Прочитав у газетах. Я теж.

— Нехай. Коли інспектор отримав кляузу? У той момент, коли я опинився в лапах Марселя. Або незабаром після моєї втечі. Треба знати натуру Валера, аби точно все розрахувати. Він затримує Луазо, вбивця у нього в руках, і Зіді має, як кажуть більярдисти, фору, аби краще заховатися. Аби Грегуар не спростував нічого, маніяк завбачливо вбиває його. Чим робить наступний ефектний хід, нагадавши про себе. Повторюся: я мимоволі дав йому виграти ще більше часу. Адже не з’явився в себе вдома, а ночував тут. Листа отримав пізніше, ніж було задумано.

— У логіці тобі не відмовиш ніколи, — після короткої паузи підтвердила Магді, пославши салют келихом, пригубила. — Не знаю, як це пришвидшить пошуки Зіді. Але ви, месьє адвокат, уже довели невинуватість Луазо.

— До речі, його треба звільнити! — стрепенувся Клим. — І взагалі, почати нарешті ловити справжнього вбивцю. За великим рахунком, мадам Богданович-Лоран, — він навмисне підкреслив згадане прізвище, — я впорався з вашим завданням, пардон за меркантильність, і також відпрацював аванс та заробив обіцяний гонорар.

— Матимеш свої гроші, — гмикнула Магда, теж підвелася і великим ковтком спорожнила келих. — Піду телефонувати префектові. Боюся, інакше все буде рухатися дуже повільно. Поки в нас із ним добрі ділові та світські стосунки, слід кувати залізо… Частуйся ще, — кивнула на спорожнену наполовину пляшку й залишила Клима самого.

Він скористався люб’язним дозволом.

Щойно освіжив уміст келиха й відпив — сіпнулося віко.

Цього разу не зрадницьки. Швидше дорікнуло: пропустив повз увагу дещо важливе, бо сприйняв за дрібницю. Коли зосередився на черговому відкритті, привітав салютом своє відображення у дзеркалі.

Друкарська машинка.