Натурниця з Латинського кварталу

Розділ четвертий. Інспектор поліції малює

— А ви конспіратор, інспекторе. Граєте в хованки з колегами?

— Нам треба поговорити без свідків, месьє Кошові.

— Та зрозумів, зрозумів. Тільки чому саме тут, у «Бульйоні»? Поліцейські, наскільки знаю, звикли обідати в тому ресторанчику, ну, за два квартали…

— Місце порадила мадам Лоран. Сказала, ви заходите сюди частенько.

— Монтаню, щойно я сам почав служити в ресторані, він мені сниться. Тому мадам Лоран перебільшує, коли каже частенько. Навпаки, рідше, ніж раніше.

— Проте, — маленький інспектор уперто гнув своє, — ви навідуєтеся сюди частіше, бо більше ніде не зустрінете земляків. Хіба що в румунській церкві, на недільній службі.

Крити Кошовий не мав чим, та й не дуже кортіло гаяти час на суперечки. Предмет не вартував виїденого яйця. Клим справді вчащав у цей непоказний зовні ресторан на самому початку вулиці Расін. Хто свого часу порадив — не пам’ятав, та це теж не мало значення. Важливіше для Кошового, що обід у «Бульйоні» обходився у три, максимум — чотири франки. Дешевше й водночас пристойніше важко було щось знайти в Латинському кварталі. Сюди любили навідуватися студенти Сорбонни, причому не завжди найбідніші. Ресторан приваблював саме таким ставленням: можна пригоститися задешево й при тому не відчути себе жебраком.

Українські емігранти збиралися тут, бо звичаї «Бульйону» дозволяли не надто витрачатися й при цьому зберігати гонор, тримати марку.

Відкривши для себе місце зустрічі земляків, Клим узяв собі за правило навідувати його щонайменше раз на тиждень. Як постійний відвідувач, навіть мав право на невеличкий привілей: персональну пляшку вина в барі. Треба лиш заплатити наперед за цілу, що обходилося дешевше, ніж пити келихами. Пляшку бармен не підписував, бо знав кожного власника в лице. Невеличкий трюк дозволяв почастуватися вином, навіть коли в кишенях гуляв вітер. І поповнювати особистий резерв, щойно пляшка порожніла.

Зараз Клим не лукавив. Нова робота справді забирала більше часу. Тож від власного правила Кошовий відступив, заглядаючи в «Бульйон» уже не раз на тиждень, а раз чи двічі на місяць. Недільну службу в румунській церкві, куди ходили емігранти-українці, відвідував ще рідше, хіба на великі православні церковні свята. Бракувало навіть не часу, за бажанням він його знаходив. Інша річ, чим довше Кошовий жив у Парижі, тим меншу потребу відчував у регулярних зустрічах та спілкуванні із земляками.

Він стежив за іншими емігрантськими спільнотами, зокрема й російською. Пропускати її повз увагу було неможливо, навіть за великого бажання. Росіяни постійно кидалися в очі, вголос нагадували про себе, й часом Кошовому здавалося: вони сприймають Париж як місто, випадково населене французами. Поводилися так, ніби французька столиця донедавна була чимось на кшталт заміського маєтку десь під Москвою чи Петербургом, куди шляхетне панство любило виїхати на літо. І ось тепер обставини змусили перебратися до літньої резиденції й оселитися тут на довший час.

Клим бісився й водночас тихо заздрив згуртованості росіян, котрі раніше чи пізніше втекли від більшовизму. Йому хотілося бачити такими ж згуртованими українців. Проте своя емігрантська спільнота встигла перегризтися на рівному місці, хоча всі після поразки опинилися в одному човні й нібито не мали, що ділити. Натомість петлюрівці не сприймали галичан, побивши з ними горщики ще під час війни, коли Галицька армія уклала тимчасовий, а на практиці — дуже короткий військовий союз із Добровольчою армією Денікіна. Між двома протиборчими групами вклинилися українські ветерани Російського експедиційного корпусу. Ці служили у французькій армії під час війни, а потім вирішили не повертатися додому. З галичанами тримали нейтралітет, з петлюрівцями стосунків не загострювали без потреби. Але обидві сторони вважали їх агентами, не заглиблюючись у пояснення, чиїми саме.

У цій банці з павуками Кошовий мав якесь дивне, особливе становище завдяки власній біографії. Народився, здобув освіту й був заарештований царськими жандармами в Києві. Потім десять років жив та працював у Львові, брав участь у політичному житті як правник, і його війна почалася в лавах саме Галицької армії. Перше поранення дістав під Сиховом, але потім з Дієвою армією УНР ходив у Зимовий похід.[12] Тож петлюрівці й деякі львівські знайомі, яких зустрів у Кам’янці,[13] а потім — тут, у Парижі, дивилися на Клима з однаковою підозрою.

Правнича практика навчила Клима кількох важливих речей. Замолоду в Києві він починав як адвокат з кримінальних справ. Тож мав досвід співпраці з поліцейськими агентами й опанував манеру спілкування з кримінальним дном. Це дозволило згодом самому провадити приватне слідство, й то доволі успішно. Роки у Львові, найперше довоєнні, дали нагоду освоїти іншу адвокатську іпостась: він став дипломатом. Адже захист клієнта в суді здебільшого перетворювався на тривалий переговорний процес із усіма учасниками. Результат якого — домовленості й компроміси. Політичний вир воєнних років змусив визначитися з вибором цінностей та триматися їх, не укладаючи ситуативних союзів і не змінюючи поглядів під тиском обставин.

Усе це вкупі дозволило Кошовому тут, у Парижі, визначити єдину можливу для себе тактику: рівновіддаленість від усіх груп та водночас збереження рівних стосунків. Клим чемно вітався з усіма, кого знав. Чув краєм вуха, що за це в усіх таборах його позаочі називали слизьким. Але не переймався, адже ніхто й нічим йому не загрожував. Навіть навпаки: його, слизького, такою ж мірою вважали своїм, довіряючи під час різних розмов секрети різного ступеня важливості. Бо знали: хто-хто, а Климентій Назарович Кошовий не гратиме ні на чиєму полі, не використає таємниці одних українців проти інших.

Зрештою, які там можуть бути таємниці — війна жаб із мишами, поки що не більше…[14]

Їм принесли пляшку бордо як аперитив. Інспектор пригощав і не слухав заперечень. Клим ковтнув вина, перепитав:

— І все ж таки чому «Бульйон» як місце нашої зустрічі?

— У ресторані, який ви згадували, знають мене і впізнають вас, — пояснив свій маневр Монтань. — Наша з вами зустріч не таємна, але все ж таки афішувати у світлі останніх подій теж не хочу. Назвати інший заклад — збити вас із пантелику. Цей ресторан ви чудово знаєте, та й від набережної Орфевр він недалеко. Так само недалеко звідси місце, де вбили мадемуазель Ізоля. Ви напевне захочете оглянути його особисто.

— Виглядає на те, що моя поява в поліцейському бюро вас не здивувала.

— Мадам Лоран попередила, аби я чекав на вас.

Кошовий не стримався, ляснув у долоні:

— От люблю цю жінку! Їй-богу, люблю!

— Кохання?

— Трошки різне значення слів. — Клим зробив ще ковток, спорожнив келих, долив собі й хлюпнув маленькому інспектору. — Кохати й любити не завжди одне й те саме. Наприклад, я люблю вас…

— Ви серйозно? — Монтань стишив голос, сторожко роззирнувся, почервонів і відкинувся на спинку стільця, з-за якої ледве визирав його капелюх.

— Умовно, — заспокоїв інспектора Кошовий. — Скажімо так, симпатизую як людині. Вам або комусь іншому. Тобто ви говорите — я люблю когось, хтось мені до вподоби, з кимось цікаво. Це зовсім не означає кохання, бажання бути разом більшу частину кожного дня, чути голос коханої людини. Слідувати почуттям, зокрема й покликам тіла. Досить чи ще розжувати?

— Ніколи не пробували себе в поезії?

— У студентські роки бавився, як всякий, хто себе поважає, — посміхнувся Клим. — Ви ж не виняток, правильно?

— Повірте мені, недоучці з Сорбонни. Ви ж знаєте, я кинув університет. Не бачив потреби далі вивчати мистецтво під час Великої війни. У поліцію пішов, оскільки після війни шукав для себе інший фронт, де зі зброєю в руках воюють із злом. Проте, месьє, моя тяга до мистецтва нікуди не поділася. Дещо відчуваю, зокрема — і в вас. Маєте здібності, але не розвивали їх.

— Дякую. Хтозна, раптом у моєму віці справді час почати складати рими. Чи писати романи. Або мемуари.

— Я зовсім не жартую, месьє Кошові. — Маленький інспектор дзенькнув краєм столового ножа по круглому бокові келиха. — Точніше, про ваші задатки митця згадав принагідно, аби простіше було вести розмову далі в потрібному ключі. Бо висновки, зроблені мною, могла зробити лише особа, знайома з мистецтвом. У цьому разі — образотворчим. Йдеться про художників. — Монтань подався вперед. — Мадемуазель Шарлот убив художник.

Клим не спішив відповідати.

Розуміючи, що поліцейському не терпиться пояснити хід думок та обґрунтувати висновки, Кошовий навмисне тягнув час. Вир подій, у якому його закрутило вранці, змушував не форсувати їх, а, навпаки, дати всьому відстоятися. Чим довше він мовчить та розмірковує, тим менш багатослівним стане співрозмовник. Зараз із Монтаня все рветься, так підскакує кришка на киплячому чайнику й вихлюпується вода. Відтак якщо вогонь зменшити, кипіти не перестане. Проте співрозмовник стане більш виваженим, відкине зайве, емоційне. Зостанеться лиш те, що треба почути, основа, кістяк.

Принесли цибулевий суп. Скориставшись цим, Клим знову долив у келихи й заходився їсти, відчувши: таки зголоднів. Бічним зором помітив у дальньому кутку за столиком кількох знайомих українців. Один із них, коротко стрижений брюнет, привітально махнув рукою. Кошовий кивнув у відповідь. Це чомусь напружило Монтаня, він озирнувся в той бік, запитав:

— Хто це?

— Яка вам різниця… Осавула Григорій Лозниця, служив колись у петлюрівській розвідці. Ви ж знаєте, в «Бульйоні» можу здибати приятелів. Вас щось бентежить?

— Ви ніяк не реагуєте на мої слова.

— А маю?

— Для того й покликав. Тому мадам Лоран і порадила залучити вас до розслідування неофіційно. Вона повірила мені. Ви теж маєте повірити.

— Дивно. Хто вирішив, що я маю вам вірити? — Кошовий відклав ложку. — Поки що бачу якісь дивні ігрища. Магда намовляє вас до конспірації. Мені вона каже, що ви ведете слідство. Виявляється, це не так. Усім керує Валера, один із найменш приємних типів у паризькій поліції, яких я знаю.

— А ви багато знаєте?

— Магда… мадам Лоран… мадам Богданович-Лоран прорахувала як мою реакцію, так і вашу. Визнаючи свою любов до неї, мав на увазі саме ці незмінні здібності. Жінка, яка, і для вас це не секрет, кілька років була мені невінчаною дружиною, вміє домагатися свого. На неї, задля її інтересів, чоловіки працювали весь час, що я її знаю. Браво, мадам, ай, браво! — він відсалютував келихом своєму зображенню у великому дзеркалі на стіні. — З огляду на все це, Монтаню, свій висновок про моральне обличчя паризької поліції дозволю собі не коментувати. Тим більше, ви глибоко в душі зі мною згодні. Інакше б давно переконали всіх у правоті своїх здогадів.

Тепер маленький інспектор заговорив не одразу. Теж з’їв трохи супу, торкнувся свого келиха, вирішив поки обійтися.

— Маєте рацію, — мовив нарешті. — Мої здогади надто налякали префекта. Офіційно визнати мою правоту він не може. Інакше доведеться признаватися в нездатності кримінальної поліції аналізувати неочевидне, а отже — робити правильні висновки. Хай би якими безумними на перший погляд, з точки зору обивателя, вони б не були. Разом із тим ігнорувати мої рапорти й листи префектура теж не може. Результат: публічно інспектора П’єра Монтаня вважають амбітним фантазером, який з кальсонів вистрибує, аби розкрити сенсаційний злочин та прославитися. Але непублічно збираються потроху згорнути підготовку до Олімпіади в Парижі. Адже божевільний убивця цілком може діяти активніше, рано чи пізно все вилізе назовні. Парижани, месьє, підвладні паніці саме тоді, коли події не виглядають раціональними. Тому все одно олімпійські ігри доведеться переносити. Буде скандал. Якщо зупинити процес найближчим часом, скандалу можна уникнути.

— Логічно. Хіба не простіше кинути всі сили на розшук лиховісного маніяка-вбивці?

— Цілком, месьє Кошові. Справа за малим: визнати його існування. А отже, мою правоту. Я тицяв префектові в очі фактами вже після другої жертви. Зараз їх уже чотири. Ані комісар, ані тим більше — префект уже не ви́знають помилки. Це прецедент, тим більше — коли місто готується до Олімпіади, першого гучного свята після війни. Мало французам ганьби в Шамоні.

— І тут логіку бачу, — погодився Клим, бовтаючи ложкою в наполовину спорожненій тарілці. — Вам лишається довести вашу правоту мені.

Монтань пожвавився. Відсунув тарілку, келих, поставив на коліна портфель, клацнув замком. На скатертину лягла тоненька картонна тека. Розв’язавши вузол шворок, маленький інспектор розкрив її. Урочисто — так роблять, коли нарешті настав зоряний час успіху, — виклав чотири розмальованих олівцем аркуші.

— Я теж трошки художник, — пояснив сором’язливо, ніби зізнаючись у підгляданні за жінками в купальнях. — Батьки навіть оплачували уроки, картини виставляв у шкільному коридорі разом із роботами ще кількох учнів.

— А я не знаюся на мистецтві, — відрізав Кошовий. — Ціную, звісно, свого часу ходив по музеях. Люблю театр, кіно, музику. Але оцінок не даю. Подобається або не подобається, чіпає або ні. Ось мій критерій, обивательський. Тож якщо ви даєте свої малюнки мені на суд…

— Я малював те, що бачив на місцях злочинів, — сухо, з образливими нотками перервав Монтань, поклавши перед Климом перший аркуш. — Перша жертва, месьє. На початку січня під мостом Сан-Луї[15] клошари знайшли жіночий труп.

— Отак, у кріслі? — здивувався Кошовий, глянувши на малюнок.

— Плетене крісло-гойдалка, — кивнув маленький інспектор. — Як убивці вдалося облаштувати все, невідомо. Але якби я тоді не чергував і не опинився на місці, ми б зараз тут із вами не сиділи. Без зайвої скромності скажу: ніхто, окрім мене, не помітив цієї особливості.

— Конкретніше, будь ласка. Бо я теж нічого не помічаю, крім жінки в кріслі. Здається, вона сидить біля води.

— На березі! — наголосив Монтань. — Жінка в плетеному кріслі-гойдалці на березі. Вбивця не знайшов у Парижі моря. Малював я олівцем, не розфарбував. Але повірте: сукня і капелюшок на жертві темно-синього кольору. І фасону, який носили пів століття тому. Досі не дійшло?

— Ні, — відрубав Клим. — Я вже змирився з тим, що ви робите з мене невігласа.

— Ось.

Поруч із своїм малюнком маленький інспектор поклав репродукцію, акуратно вирізану ножицями явно з якогось недорогого художнього альбому. З картини на Кошового дивилася жінка середніх років у темно-синьому вбранні й такого ж кольору капелюшку. Вона позувала художнику в зручному плетеному кріслі, фоном митець обрав морський берег.

— Ну?

— На березі моря.

— Бачу, що на березі моря, — Кошовому почало набридати Монтаневе позерство.

— Це назва картини. «На березі моря», Ренуар.[16] Його натурниця — дружина, Аліна Шаріго. Вбивця відтворив своїм злочином класичний ренуарівський сюжет. Тільки спотворив своїй жертві лице. Тонким скальпелем. Три наступні жертви — теж реконструкції відомих картин Дега.[17] — Він виклав другий малюнок, — Сезанна.[18] — Поклав третій. — А «Юна дівчина з віялом» пензля Гогена[19] — ось, мадемуазель Ізоля. — Додав останній, четвертий.

Клим дивився, слухав, не знаходячи потрібних слів.

Узагалі втратив на якийсь час здатність говорити.