Натурниця з Латинського кварталу

Розділ сьомий. Гірке життя Солодкої Поллі

З маленьким інспектором Клим попрощався біля «Сен-Мішель».

Монтань, затиснувши люльку в зубах, посунув через міст, повертаючись на службу. Кошовий трохи постояв біля входу в метро, відзначивши: ніби й не пив сьогодні в обід, голова лишалася ясною. Це трохи дратувало. Адже невеличке застілля виглядало тепер марною тратою часу, без жартів. Хай навіть розмова вийшла насиченою, дізнався чимало цікавого. Проте, з іншого боку, все почуте сприймалося не більше як скриня, поспіхом натовчена різним скарбом. Мотлохом не назвеш, все воно може придатися. Та разом з тим зайвого теж чимало.

Треба розбирати купу, нічого не поробиш. Клим поліз по цигарки, побачив: за кілька останніх годин скурив решту пачки, лишилася одна-єдина «голуазина»-сирота. Затягнувшись, Кошовий купив неподалік від входу нову пачку, замислено підкинув на руці. Сьогодні справді дивний день. Ще зранку був офіціантом, а тепер — приватний детектив без повноважень та ресурсів. Крутися, як хочеш.

Перейшовши дорогу й облаштувавшись на набережній, він обіперся ліктями об парапет і неквапом затягнувся, вкотре за день провівши поглядом річкову течію. Зі свого місця ще міг роздивитися міст Сен-Луї, ранні зимові сутінки його ще не зовсім сховали. Кволі, невпевнені думки почали складатися у план найближчих дій. Нехай банально прозвучить, але починати завжди треба від початку.

І якщо історія почалася під тим мостом…

Пульнувши недопалок у річку, Кошовий струсив із пальта невагомі сірі часточки попелу. Обсмикнув пальто й, піднявши комір, пірнув під землю, а виринув уже на Пігаль. Поки їхав, сутінки глибше проковтнули Париж, та на звичаї цієї округи зміни не впливали. Раннє закінчення білого дня зовсім не означало, що тут, у місці, де билося серце міського гріха, наставала ніч і, як водиться, пробуджувалося життя. Оживати довкола площі Пігаль, бульвару Кліші та вище, на Монмартрі, все починало близько сьомої вечора, не раніше. Звичайно, за потреби можна було знайти собі будь-яку пригоду й небезпечну, не завжди законну забаганку о будь-якій порі. Проте це вимагало додаткових зусиль, і зазвичай мало хто з охочих цим переймався.

Зараз Кошовому було вигідніше розпочати свій розшук. Адже чим жвавішим ставатиме довкола, тим менше шансів знайти потрібну людину. Всі, хто може стати корисним, поринуть у свої, дрібні, як на сторонній погляд, але вкрай важливі для кожного з них справи. Єдине, що гальмувало Клима: він не знав, де найпростіше о цій порі відшукати одного давнього корисного знайомого.

Тим часом уздовж бульвару прокидалися ліхтарі. Починали підморгувати вогниками вивіски бістро. Біля деяких ресторанів уже тупцяли зазивали, виловлюючи пильними професійними поглядами потенційних клієнтів. Ненав’язливо перепиняли їх, урочисто простягали рекламні листівки: їх можна обміняти на вітальний келих, якщо сісти за столик і зробити замовлення. Рух на бульварі теж пожвавішав, помітно було більше автомобілів, хоч запряжені кіньми екіпажі вперто зберігали свої позиції та конкурували за територію й пасажирів. Де-не-де зринали перші продавчині любові, зазвичай старші, з більшим досвідом й водночас більшим бажанням заробити щось до ночі, аби швидше повечеряти та вкластися спати: гулянки до ранку вже стали їхнім минулим. Пригодами, які приємно згадувати, але які встигли втомити, виснажити, десь навіть набриднути своєю одноманітністю й передбачуваністю.

Полетт Куше́, за його прогнозами, загинула десь посередині цього шляху.

Трохи подумавши й дещо прикинувши, Кошовий рушив у бік Монмартру. Спершу йшов, тримаючи руки глибоко в кишенях пальта. Потім витягнув їх, почав вимахувати, наче марширував: так легше йти вгору. Діставшись до вершини, встиг трохи захекатися, зупинився, щоб віддихатися, хотів перекурити, але швидко передумав. Бував у цих краях не аж так часто, проте достатньо, аби не блукати звивистими вуличками, що сплітали собою вотчину богеми, куртизанок та міських авантюрників.

Ноги привели до «Чорної кішки», популярного серед тутешніх художників бару. О цій порі всередині ще знайшлися вільні місця. Місцеві знаменитості стягувалися ближче до пізнього вечора, поки ж тут отаборилися здебільшого нероби та невизнані генії. Люди такої породи ніколи не знали, чим зайняти себе, окрім бурчання позаочі на тих, кому вкотре вдалося щось продати, дістати нове замовлення, отримати схвальну чи розгромну публікацію в пресі. Остання вважалася навіть більшою чеснотою, адже невизнаних геніїв навіть не лаяли. Зазвичай беручи гальби пива в борг, вони терпляче чекали, поки з’явиться хтось із ненависних їм успішніших персонажів, аби підлеститися, почухати чуже самолюбство, отримавши навзамін келих вина, чарку пастісу чи кальвадосу, й бажано — не одну.

Появу Кошового завсідники сприйняли байдуже: не з їхнього кола, випадковий гість, нема що взяти. Клима це цілком влаштовувало. Розмістився за столиком у кутку і, замовивши пляшку червоного вина, за десять хвилин уже знайшов, з ким розділити свою самотність. І потім хвилин зо двадцять терпляче вислуховував нового знайомця, чиє ім’я забув, щойно почувши, як несправедливо влаштований цей світ.

Коли більшість вмісту пляшки перелилася в шлунок співрозмовника, той уже вважав Кошового кращим другом. Сказав категорично: не знає нікого на ім’я Батар особисто. Але чув: є такий, у нього можна роздобути дещо. На цьому слові співрозмовник підморгнув, багатозначно торкнувшись носа, потер пальцями ніздрі, знову підморгнувши. Клим кивнув, напустивши на себе не менш утаємниченого вигляду. Мовляв, чоловіки зрозуміли один одного без зайвих слів.

Упоравши келих, новий знайомий з жалем глянув на порожню пляшку. Кошовий нагадав про Батара, і невизнаний геній знову підморгнув, показавши при цьому великого пальця. Потім поважно підвівся й відійшов у глиб бару до галасливої компанії, торкнув одного за плече. Коли той неквапом обернувся, Климів співрозмовник щось коротко шепнув йому на вухо. Отримавши таку саму коротку відповідь, перейшов до іншого гурту. Там, схоже, пощастило більше, бо чоловік повернувся до Клима задоволений, сів, потерши руки, взяв серветку і вивудив із кишені піджака половинку олівця. Наслинивши краєчок, старанно вивів кілька слів і, склавши, підсунув через стіл до Кошового.

Тепер Клима нічого вже не тримало у «Чорному коті». Відчувши бажання нового знайомого йти з ним, Кошовий здійснив простий та дієвий маневр: замовив для свого товариша ще одну пляшку вина, одразу розплатившись. Невизнаний геній не образився, але й до жодної компанії приставати не квапився. Спершу треба почастуватися самому, бо ділитися з кимось слід не одразу. Клим знав манери подібних типів, мав нагоду дослідити й вивчити їх ще у Львові. Звичаї подібних завсідників мало чим різнилися хоч де. Зараз чоловік винесе вирок більшій половині пляшки. Далі знайде собі жертву, підсяде до неї, забалакає, пригостить, а як нічого не лишиться — ненав’язливо запропонує товаришу по пляшці взяти ще.

Той, кого Кошовий шукав, знайшовся в тому місці, яке вказали: за чотири квартали звідси. Батар повинен був крутитися на розі двох вуличок, одна з яких вела сходами вниз, ближче до бульвару Кліші, вже жвавішого о цій порі. Діставшись до місця, Клим спершу не побачив давнього знайомця. Та паризький проноза виринув нізвідки, немов із повітря. Щойно на розі нікого не було — аж ось з’явився і вже жваво говорить про щось із вайлуватим добродієм, котрий нервово тупцяє, сторожко роззираючись навсібіч.

— Які люди… — промовив Кошовий спокійно.

Його раптова поява чомусь стривожила вайлуватого. Зиркнувши підозріло з-під краю капелюха, він позадкував, розвернувся й швидко пішов геть, усім своїм виглядом даючи зрозуміти: ні з ким тут не знайомий, лише випадковий перехожий, не більше.

— О-ла-ла, кого я бачу! — Батар вишкірив два ряди білосніжних зубів. — Месьє Кліменті́! Не кажіть, що ми зустрілися випадково! Ніколи не повірю! І компенсуйте мені збитки, месьє!

— Ти — ходячий збиток, Батаре, — посміхнувся Клим у вуса.

— Налякали мені клієнта.

— Невже я так схожий на фліка?

— Ті, кому потрібен мій товар, бояться будь-кого, хто застає їх отак, у гріховному процесі, — Батар шморгнув носом.

— Давно штовхаєш кокаїн?

— Давно, — легко визнав молодик.

Той, хто не знав Батара близько, міг подумати: зараз він посміхається. Обличчя справді затанцювало ужимками, але бувалі в бувальцях ризикували помилитися, хибно оцінивши ситуацію. Бо так грають лицем переважно хитруни-шахраї, причому не завжди дрібні. Цей молодик із характерними для африканців рисами — ширший, ніж у європейця, ніс, вузький лоб, пухкі губи, коротке хвилясте волосся — однаково легко міг стати другом і ворогом — залежно від того, що вигідніше для власного виживання.

— Коли ми вперше познайомилися, не знав про цей твій промисел.

— Хіба Батар має звітувати комусь про все, чим заробляє на шматок хліба з маслом? Месьє Кошові, ви ж мали нагоду дізнатися: я народився незаконно.[25] Такими чомусь вважаються немовлята, котрі виходять із материнських утроб попри те, що їхні татусі ніколи не збиралися шлюбитися з жінками, яким зробили дитинку. — Розводитися на тему свого походження цьому мулатові дуже подобалося. — Всяке народження законне, бо то промисел Божий. А Господу нашому треба, аби світ поповнювався новими живими істотами. Але якщо таких, як я, світ нарікає незаконними — нехай. Це означає, що й закони для Батара не написані. Будь-який мій промисел є законним. Вам трошки порошку? — проноза знову вишкірив зуби.

— Хіба зробиш мені знижку по старій пам’яті.

Дивно: однією невинною фразою Кошовому вдалося збентежити Батара.

— Справді? — білки очей зробилися враз ідеально круглими, з лиця стерся блазнювато-підступний вираз.

— Заспокойся, мені поки цілком досить вина, — Клим легенько плеснув мулата по плечу. — Але як раптом що — невже справді зможеш продати благородного за пів ціни?

— Хіба собі на збиток, — буркнув Батар. — Бачте, месьє Кліменті, і тут я не помилився. Від вас самі збитки. Наприклад, зараз ви не купили в мене порошку. — Він знову зблиснув у темряві зубами. — Всяка втрата заробітку є збитком сама по собі.

— Філософське питання.

— Знову вгадали.

— Тобто?

— Я почав читати філософські книжки, — з вуст пронози це прозвучало, ніби він хвалився справжнім великим подвигом. — Зранку валяюся в ліжку на годину довше, аби погортати томик Бергсона.[26]

— Отакої! — тепер Батарові вдалося збентежити Кошового, та він швидко повернувся до потрібного йому напрямку розмови. — Ну, кокаїн мене навряд колись зацікавить, проте не сумуй. Твоїм клієнтом я лишуся й без того. Ти ж, маю надію, досі знайомиш чоловіків із гарними дівчатами.

Мулат розквітнув, посмішка зробилася ще ширшою:

— Ви звернулися за адресою, месьє! Ви постукали в потрібні двері! Натякніть — і я підкажу найкращі варіанти на Пігаль та в околицях!

— Зараз мене цікавить мадемуазель Куше, Полетт Куше.

Батарові губи витягнулися трубочкою:

— Не знаю. На свій сором… Радий би був, але…

— За чутками, вона відома саме на Пігаль, на околицях. Солодка Поллі.

Тепер проноза здригнувся:

— Вас тягне до мертвих жінок? Ніколи б не подумав.

— Це ти так пожартував? Дотепно, — Кошовий навіть не спробував зобразити щось схоже на усміх. — Але своїм так званим дотепом ти відповів аж на два питання. Перше — ти знаєш ту, хто мене цікавить. Друге — ти знаєш, що вона мертва. Про це й поговоримо.

Рот юного мулата відкрився, аби заперечити.

Та враз закрився, щойно очі побачили купюру в Климовій руці.

Місце вибрав Батар.

Дорогою вниз до Кліші майже не балакали. Хіба обмінювалися нічого не значущими фразами, аби зовсім не мовчати. Коли нарешті прийшли, Кошовий признався собі подумки: навіть маючи велике бажання, наступного разу це непоказне бістро не знайде. Воно заховалося глибоко в нетрях, і тут навряд приємно й безпечно гуляти, особливо в сутінках. А потрапивши сюди глупої ночі, маєш усі шанси залишити в одному з провулків гаманець та годинник в обмін на життя. Жінки, особливо молоді, ризикували втратити тут значно більше, ніж матеріальні цінності. Але якщо вже дама все ж опинилася тут, значить, їй нема чого боятися. Вона своя, має захист, вірних друзів, та й сама ладна постояти за себе — досвід дозволяє.

Більшість відвідувачів віталися з Батаром. Хтось махнув рукою, хтось салютував двома складеними пальцями. Політес, не більше. Мулата вочевидь знали, пізнавали, довіряли, не більше. Радісними вигуками, тим більше палкими обіймами не зустріли. Вільне місце знайшлося неподалік від шинквасу. Клим намагався не сідати сюди, почувався незатишно. Завжди опиняєшся в когось на дорозі, твій столик обходять з різних боків, так річкова течія обтікає брилу на мілині.

Батарові, схоже, було байдуже. Скинувши пальто, склав недбало, повісив на спинку стільця, поклав на стіл гострі лікті. Кошовий обмежився тим, що зняв капелюха, розстебнув пальто, виклавши цигарки й запальничку. Проноза глянув багатозначно. Клим гукнув гарсона, звично замовив вина, попросив до нього сирне плато. Щойно офіціант відійшов, мулат клацнув язиком і, гмикнувши, покрутив головою: лице знову зажило власним життям.

— Тут не найкраще вино, месьє Клименті. Кисле. У Парижі небагато таких місць, але й тут публіка невибаглива.

— Ти, значить, вибагливіший за них, — Кошовий кивнув на строкатий гурт завсідників.

— Я за вас дбаю, — образився проноза. — Хоча… Я теж маю право часом перебирати їжею й питвом.

— Скажи ще, недоїдками харчуєшся і з пляшок допиваєш рештки, — гмикнув Клим. — До речі, сюди привів мене ти. — Вказівний палець націлився на пронозу. — Знаєш, чим тут частують, — і все одно привів. Для чого, якщо хочеш ласувати смачнішим, ніж тут подають?

— Бо довкола нема зайвих очей та вух. Це в наш час вартує поганенького винця.

— А ти змінився відтоді, коли бачилися востаннє. Забагато претензій до життя. Вино йому не таке…

— Дякую за це вам, месьє Клименті. Ми з вами познайомилися за таких обставин і при такій нагоді, що я виріс у власних очах. Отже, навчився себе любити й складати більшу ціну, ніж дотепер.

— Дивно чути про високу самооцінку від дрібного вуличного кокаїнового бариги.

— Хіба не дивно, що вам у ваших справах не може допомогти ніхто інший, окрім дрібного кокаїнового бариги?

Кошовий не знайшов, чим відповісти. Це потішило Батарове еґо. Проноза відкинувся на спинку стільця, і поклавши ногу на ногу, подарував Климові фірмову білозубу посмішку. Цей раунд він виграв і неабияк з цього тішився. Гарсон дуже вчасно приніс замовлення. Поставив тарілку, пляшку й два келихи на стіл, не завдавши собі клопоту налити клієнтам. Клим мовчки кивнув Батарові на вино. Той, дражнячись, гойднув головою.

— Добре, обслужу тебе, — процідив Кошовий. — Але за сервіс відповідатимеш мені на всі питання. Без крутійства, бо я тебе знаю.

— Хіба я проти, месьє? — мулат укотре заграв лицем. — Ось тільки не певен, що знатиму потрібні вам відповіді.

— Знатимеш. Ти ж сам сказав: Солодку Поллі вбили. Значить, тобі відомо більше.

— Пардон! — Батар стрепенувся. — Я сказав: вона мертва.

— Вона ж померла не у своєму ліжку. Інакше б я не прочитав у твоїх очах переляк. А по очах, Батаре, я читати вмію.

Тепер настала черга пронози бентежитись. Збираючи думки докупи, він переключився на вино, одним ковтком спорожнивши половину. Клим натомість лиш пригубив. Примружив очі, поплямкав і прополоскавши рота, ковтнув.

— Дарма ти. Цілком навіть пристойне. Не аристократичний смак, не витончений букет. Проте їстівне. Тобто питне. — Він наколов на виделку шматочок козячого сиру. — Пропозиція така. Люб’язностями ми з тобою вже обмінялися. Давні, хай не завжди добрі часи пригадали. З’ясували, що ти цінуєш себе вище, ніж колись. І ще тебе налякала згадка про Солодку Поллі. Настільки, що говорити про неї можеш у місці, яке вважаєш для себе безпечним, а для мене — не дуже. А не говорити про неї не можеш, бо розповідь можна продати. Батар не відмовляється від жодного заробітку, чи не так?

— Особливо якщо він незаконний, — мулат допив своє вино, до сиру навіть не доторкнувся.

— Що незаконного у нашій розмові?

— Є різні закони, месьє Клименті. Зараз я порушую той, який вимагає тримати язика за зубами.

— Чим згадка про Солодку Поллі така небезпечна?

— Вона була пов’язана зі страшними людьми, — Батар зробив великі очі. — Ви ж минулого разу мали нагоду познайомитися з месьє Марселем?

Замість відповіді Клим наповнив келихи.

Марселем називав себе один із ватажків тутешніх кримінальників-апашів. Як його справжнє ім’я, Кошовий не знав та й не надто хотів знати. Він був родом із Марселя, тому й придумав собі таке прізвисько. За штаб-квартиру обрав собі бар «Дохлий щур», неподалік від площі Пігаль. Там крутилася сумнівна публіка, але Марсель був серед особливих клієнтів. За чутками, викупив собі якусь частку «Щура», тож вважався співвласником. У цих краях неможливо було знайти хоч когось, хто ризикнув би піти проти Марселя, навіть коли йшлося про цілковиті дрібниці.

Кошовому пощастило: його інтереси одного разу збіглися з інтересами цього бандита. Тому Марсель не тільки лишив його в живих, а ще й трохи допоміг. Зате, як дізнався Клим уже потому, як небезпечна торішня історія для нього скінчилася, він не подарував Батарові втручання в чужі справи. Мулата покарали, на пів року заборонили промишляти бодай чимось в окрузі, ще й для профілактики легенько потовкли.

Поскаржився Климові сам проноза, коли на початку минулого літа знайшов його та виставив рахунок. Мовляв, добра душа Батар допоміг у скрутну хвилину, тепер через свою доброту страждає. Кошовому довелося шукати для нього якісь гроші, аби той справді не загнувся від голоду. Якщо точніше — аби проноза не почав красти, бо з його щастям швидко попадеться, пряма дорога у в’язницю. А то й на каторгу в колонії заженуть, годувати москітів-кровососів під пекучим сонцем. Хлопчина тоді добряче став Климові в пригоді, через що, власне, й потерпав. Тож Кошовий відчував певну відповідальність за це, і бути байдужим йому совість не дозволяла.

— Краєм вуха я дещо почув про Солодку Поллі. Дуже мало, але досить, аби зрозуміти: дівчина… гм… якщо її можна так назвати… Словом, вона вийшла в тираж. Марсель має до таких окремий інтерес? Із них заробітку — ось, не більше. — Клим показав тоненький прошарок між складеними великим та вказівним пальцями. — Хіба вона подобається, тобто подобалася чимось його братові-дурнику. Наваха, здається?

Люк на прізвисько Наваха справді слабував на голову. Природа натомість наділила його величезним зростом, силою дикого ведмедя, а доля — старшим братом, який дозволяв некерованому велетню буквально все. Зачепивши самого Марселя, свідомо чи випадково, можна було в перспективі домовитися якось залагодити ситуацію. Та якщо хтось вирішив зачепити Люка, мусив або дати драла з Парижа, бажано назавжди, або писати заповіт.

— З Навахою, месьє, ви теж мали нагоду познайомитися ближче, — гмикнув Батар. — І напевне встигли зрозуміти: Марселів брат, хай ображений від народження, дуже нагадує розбещену дитину королівського роду. Тобто тягнеться до кращого, капризує й отримує своє дуже швидко.

— До чого…

— До того! — різкувато перервав Клима мулат, подався вперед, впершись грудьми об край столу. — Люк Наваха облизується на кращих дівчаток на Пігаль і має їх, коли захоче й скільки захоче. Тут чудово знають про його натуру й намагаються по змозі не потрапляти Навасі на очі. Але також знають, чий він брат. Тож не вдалося уникнути зустрічі — доведеться терпіти. Солодка Поллі мала б бути років на десять молодшою й краще виглядати, аби зацікавити хтивого Люка.

— Коли так, то в чому ж Марселів інтерес до неї? За її життя, маю на увазі.

— Цього не знаю, — признався проноза. — Тільки, месьє Клименті, в мене до тієї мадемуазель свій окремий сентимент. Вона однієї прекрасної паризької весняної ночі відкрила Батарові ворота кохання.

— Читаєш філософів, сам почав вірші писати. Ростеш, хлопче, ростеш над собою.

— Поллі була в мене першою жінкою, — Батарові явно подобалися ті спогади. — То був її щедрий дарунок на мій день народження. Свої чотирнадцять років я святкував п’яний і щасливий у ліжку однієї з найдобріших жінок на Пігаль.

— Десь років п’ять тому, — уточнив Клим.

— Тоді Солодка Поллі мала двадцять п’ять. Годилася мені в старші сестри. Але я сприймав її як матір, не інакше. Не дивуйтеся, що відтоді я забагато знав про свою вчительку. Після неї в мене було чимало дам, різних. Проте перша жінка… Ви ж розумієте мене?

— Розумію. Навіть продовжу. Ви відтоді лишилися добрими друзями, хай до свого тіла твоя перша або не підпускала більше, або це траплялося вкрай рідко. Зате ти цікавився її життям, що цілком логічно. Отже, справді знаєш про Солодку Поллі навіть більше, ніж хотів би часом. Угадав?

— А, не треба тут довго гадати, — відмахнувся Батар, залпом вихилив склянку й закашлявся — пішло не в те горло. Перевівши, вирівнявши подих, повів далі: — Уявіть собі мій сум, месьє, коли я бачив, як колись розкішна, не для всіх доступна жінка деградує, поволі опускається на дно. Так закінчує багато хто в її професії. Але ж розумієте, чому саме Солодку Поллі мені було шкода особливо. Почалося з того, що її побили.

— Хто?

— Клієнт, — мулат стенув плечима. — Мене при тому не було. Свідків узагалі в таких випадках не буває. Поллі працювала на себе, її ніхто не прикривав. Але навіть якби мала покровителя, з яким ділилася грішми, хіба від клієнта-садиста вбережешся? Їй зламали щелепу, вибили кілька зубів. Самі розумієте, як до повій-пацієнток ставляться в лікарнях. У поліції — не краще. Кривдника навіть не шукали. Усі заощадження нещасній довелося викласти на лікування. Вдалося вставити штучні зуби, з металу. Щелепа зрослася криво. Гріх таке казати про жінку, якій завдячуєш… — Батар легенько ляснув себе по губах. — Але Поллі втратила товарний вигляд. Йшла відтоді з ким завгодно, за будь-які гроші, а чим далі — тим частіше просто за дві пляшки вина. Ну, і кокаїн, ясна річ.

— Зараз ти скажеш, що підкидав нещасній порошку по старій пам’яті.

— Собі на збиток! — проноза багатозначно підніс пальця, хитнувши ним перед Климовим обличчям. — Солодку Поллі взагалі мало хто жалів відтоді. Скажу вам іще дещо, чого іншому б не сказав і чого взагалі говорити не можна. Смерть давно позначила її своєю чорною печаткою.

— А отут відчувається вплив бульварних романів. Фразу ніби звідти здер.

— Дарма, — знову відмахнувся Батар. — Інакше, месьє Клименті, все одно не скажеш. Усі, хто знав її, вже поставили на ній хрест. Швидше чи пізніше, але Поллі мала б померти. Чи, даруйте за огидне припущення, захлинулася б власною блювотою, перепивши вина. Чи понюхавши кокаїну більше, ніж того вимагав організм. Чи потрапила б під колеса автомобіля або під кінські копита на дорозі… Але її знайшли мертвою, ще й за таких дивних обставин… Думаю, ви знаєте про них.

— Поліція довго вовтузилася?

— Хе-хе, флікам до шмиги, хто, коли й чому привів повію зі скошеною щелепою під міст, аби залишити там у кріслі мертвою.

Сіпнулося віко.

— Повтори ще раз. Отак, як щойно.

— Для чого? — підозріло перепитав проноза.

— Гаразд, я сам, — Клим відсунув келих, теж навалився на край столу. — Щойно ти сказав дослівно таке: Поллі привели під міст, аби там убити.

— Не ловіть мене за язик, — огризнувся Батар. — Її могли привести куди завгодно. Зробити це міг хто завгодно. А про те, що її вбили, я нічого не говорив.

— Залишити в кріслі мертвою. Твої слова. Отже, вона не сама померла. Ти знаєш більше, ніж кажеш, хлопче. Не крути мені тут, почав — викладай.

Замість відповіді мулат вилив собі в келих рештки вина з пляшки.

— У халепу Поллі втрапила на початку минулого року. Під кінець року, десь у листопаді, я вже не міг дивитися на неї без болю. Вона повільно вбивала себе, водночас бажаючи жити. Чіплялася за життя, як могла, і всякий раз на крок наближалася до його кінця. Аж раптом, коли я вкотре приніс їй порошок, Поллі натякнула: чорна смуга минає. Її взявся опікати сам месьє Марсель. Більше нічого з неї витягнути не вдалося. А потім ми взагалі стали рідше бачитися. Коли з Поллі сталося те, що сталося, попервах місцевий народ базікав про це. Але дуже скоро пішла чутка, навіть не чутка — попередження: Марсель особисто забороняє будь-кому згадувати про Солодку Поллі. Тому, хто розв’яже язика, його відріжуть разом із головою. Тож я бережу голову.

Кошовий почекав, поки проноза знову вип’є.

— Знаєш когось, хто може розказати більше?

— Про що?

— Про дивний альянс між Солодкою Поллі, не потрібною самій собі повією, алкоголічкою й наркоманкою, і Марселем, якому чомусь така жінка стала цікавою.

— Батар може дізнатися.

— Ти ж щойно беріг голову.

— І далі бережу. Але ви напевне готові платити за інформацію. Тому хай краще ризикуватиму я, ніж про цю нашу зустріч і розмову знатиме хтось третій зайвий. Ну, і плата за ризик, месьє, мала б бути подвійною.

— Добре, хоч не потрійною.

— Отак теж можна? — мулатові очі азартно заблищали.

— Спершу ти покажеш мені товар.

— А ви поясните, для чого вирішили запхати в цю історію носа.

— Ти чув щось про схожі смерті?

— Схожі — на що? Під жодним мостом відтоді мертвих жінок не знаходили. Хоч повій, хоч хто вони там.

— Коли так, звітувати тобі я ні про що не маю. — Клим дзенькнув виделкою по краю келиха, наколов шматочок білого козячого сиру. — Наші стосунки цього разу ділові. За їхні рамки не виходимо. Скажу лиш: убито іще трьох молодих жінок. Жодна з них не заробляла проституцією, хоча до певної міри торгували собою. Так буває, не витріщай очі. — Він з’їв сир, відчувши враз голод. — Усіх трьох було вбито в різний спосіб. Ці злочини дещо об’єднує. Оце й усе, що ти мусиш знати. А я хочу знати, з чого все почалося. Слід будь-якого вбивці шукають на початку його шляху.

— О! Мені ж хтось тут дорікав фразочками з бульварних романів!

— Зате так ти мене краще зрозумієш. Усе, досить гарикатися та вправлятися у красномовстві. Берешся?

— За успіх треба випити, месьє Кліменті.

— Хитрий дуже. Зі мною таке не вийде. Буде успіх — вип’ємо.

До себе на вулицю Брюнель Клим повернувся за годину.

Міг скоріше, навіть уже спустився в метро на бульварі Кліші. Та передумав, піднявся нагору, рушив пішки. Одна з причин — на ходу звик думати, і в русі справді думалося ліпше, ніж коли їхав у вагоні чи стояв на вулиці або сидів на лаві. Але зараз додалася інша: треба провітрити голову. З обіду встиг не раз випити, у голові трохи шуміло, звивини починали ворушитися не в тому напрямку. А почув Кошовий за короткий час надто багато й надто різного, аби дозволяти думкам вільне плавання. Неспішна прогулянка водночас тверезила й дозволяла зібрати все надбане докупи, довкола спільного знаменника.

Невідомий художник — так вирішив назвати Клим того, кого волею долі почав шукати.

Деякі висновки вже зробив. Навіть намірився зайти до найближчого від будинку магазину, аби провести вечір за роздумами під вино й підбити проміжні підсумки. Проте корисна думка сяйнула трохи запізно: попереду проглядався його будинок, а остання винна крамниця лишилася позаду, за рогом, на відстані одного кварталу. Зупинившись, Кошовий хотів розвернутися.

Передумав.

Бо око зачепило під найближчим ліхтарем червоний «сітроен». Таких автівок Парижем сновигало чимало. Але тільки одна могла о цій порі заїхати на міську околицю й зупинитися саме поруч із будинком, у якому мешкав Клим. Помилитися було неможливо: «сітроен» чекав на нього. Кошовий бачив це авто не раз. Востаннє — сьогодні, коли прощався з Магдою на вулиці й провів її до цієї машини.

— Цей день не закінчиться ніколи, — пробурчав він у вуса сам до себе й рушив до «сітроену», минаючи будинок.

Водій побачив його.

Вийшов назустріч.

Мадам Лоран наказала дочекатися месьє і запрошує в гості.