Натурниця з Латинського кварталу

Розділ тринадцятий. Кров на кулаках

Звичайно, він опирався.

Покора, тим більше — вуличним бандитам, не в натурі Кошового. Та один кульгавий чоловік сорока п’яти років проти трьох загартованих здоровил довго не протримається. Тим більше на їхній території. До двох Марселевих посіпак радо долучився Люк Наваха, беручи реванш за минулий рік, коли Клим послав його в нокаут на очах купи народу.

Власне, через те його старший брат дозволив бранцю трошки помахати кулаками. Треба ж дати молодшому насолодитися реваншем на повну. Під час короткої сутички Марсель відійшов у дальній кут кімнатки, схрестив руки на грудях і зробився глядачем. Втрутився лиш тоді, коли Кошового збили з ніг і Люк почав завзято гамселити його носаками.

— Охолонь, — мовив спокійно.

Наваха навіть не глянув у його бік. Марсель повторив наказ голосніше. Здоровань продовжував екзекуцію. Старшому братові довелося підійти до молодшого, покласти руку на плече. Щойно Наваха повернув голомозу довбешку, легенько, швидше задля приниження, а не зробити боляче, двічі хльоснув по щоках. Це зупинило Люка. Навіть більше: він шморгнув носом, засопів, винувато опустив голову і відступив на кілька кроків від жертви.

Кошовий лишався при тямі. Сплюнув кров разом із шматочком переднього кутнього зуба, кліпнув, дивлячись на своїх катів знизу вгору. Дихав важко, та дуже скоро почав вирівнювати дихання.

— Хочете щось сказати, месьє? — блазнювато поцікавився Марсель.

Клим разом із черговим згустком крові виплюнув матюкливу тираду рідною мовою.

— Перекладете? Але — нащо? — відмахнувся ватажок апашів. — Мова лайки міжнародна. Суть зрозумів. Валяйте, відведіть душу, можете ще.

— Я тобі кишки на кулак намотаю, — вицідив Кошовий уже французькою.

— Не на цьому світі, — кивнув Марсель. — І все, з вами вже нецікаво. Завтра неодмінно прийду на вечірню виставу. Дуже кортить подивитися на вас там, на сцені. Зв’яжи його.

Кому з трьох наказав, не ясно. Ані Люк, ані хтось із двох посіпак не зрушили з місця. Ватажок повторив, зиркнув через плече — і з дальнього кутка несміливо виступив Батар. Про зрадника Кошовий встиг забути, але, виявляється, мулат тихесенько нишкнув тут увесь цей час. Не знати звідки видобув довгий міцний мотуз, підступив до побитого бранця, вичавив із себе, ховаючи очі:

— Ляжте на живіт, месьє Клименті.

Замість відповіді Кошовий знову сплюнув, намагаючись поцілити Батару на черевик. Той відскочив цапом, глянув на ватажка. Тепер презирливо плюнув Марсель, і плювок на черевик пронози влучив. Усе зрозумівши, мулат звузив очі, ображено скреготнувши зубами, наблизився до лежачого і так сильно, як зміг, копнув обпльованим носаком у бік:

— На живіт, кому сказано! — вереснув істерично.

Клим не рухався. Це єдине, що він зараз міг собі дозволити. Батар знову копнув бранця, потім нахилився, різким порухом перевернув лицем униз. Щоб полонений не сіпався, швидко натиснув коліном на спину. Кошовий мав сили опиратися, проте на бачив сенсу. Зараз він знову принизить зрадливого пронозу, але Марселеві вже набридло гратися. Тож одне слово — і двоє лободзвонів упораються з бранцем, ще й Люк допоможе. Тому Кошовий дозволив скрутити собі за спиною руки. Далі Батар обкрутив іншим кінцем мотузка кісточки Климових ніг, натягнув — ось готова «ластівка». Потім полоненому запхали до рота кляп, наостанок наділи на голову брудний мішок.

Світло зникло.

— Щасливо лишатися, месьє Бокс, — почув над собою Марселів голос. — Слово честі, не брешу: було приємно мати з вами справу. Навіть пишаюся знайомством. Гадаю, ви розумієте — найближчу добу матимете певні проблеми з відправленням природних потреб. Обіцяю, що перед виходом на сцену вас помиють. Навіть дадуть пляшку вина, задля хоробрості.

Дихати Клим міг лише носом. Говорити не хотілося — спроба все одно вилилася б у безпорадне буркотіння через шмат у роті. А виявляти безпорадність колишній офіцер петлюрівської армії перед паризькими бандитами не збирався.

Забагато честі.

Кроки чотирьох пар ніг, рипіння дверей, три оберти ключа в замку іззовні. Кошовий заворочався в темряві, намагаючись повернутися на бік та, хай би там як це звучало, улягтися бодай трохи зручніше. Не вийшло. Виявляється, Батар знав своє діло, в’язати людей десь фахово навчився. Необережний рух натягував мотузку, суглоби пронизував біль, не сильний, та все одно неприємний. Єдине, що вдалося: розвернутися довкола на сто вісімдесят градусів. Ані краще, ані гірше від того не стало.

Клим опустив голову, ткнувся носом у підлогу. Заплющив очі. Спершу не приходило жодних думок, окрім божевільних, фантастичних, казкових планів чудесного звільнення від пут та втечі. Незабаром до цього додалося гостре бажання втекти не одразу, а наперед покарати ворогів, бажано — на смерть. Уява породжувала одну за одною картини витонченої та страшної водночас помсти. Розправившись із усіма разів із десять різними способами, Клим розплющив очі, видихнув через ніс.

Бо нарешті усвідомив: попався так по-дурному, сам заліз у пастку, й ніхто ніколи нічого не дізнається. Чи шукатиме його Магда? Напевне. Але не раніше, ніж від завтра. Та й то не з самого ранку. Хто-хто, а вона добре знає свого Климентія. Якщо він не дається чути, значить, так треба. З головою поринув у розшук, працює на неї, аж гай шумить та земля гуде. Отже, тривогу битиме вже тоді, коли його мертве тіло винесуть звідси й викинуть десь у паризьких катакомбах, щурам на бенкет.

Монтань схаменеться навіть пізніше, щойно Магда повідомить інспектора про зникнення Кошового. Чи зможе поліцейський щось зробити? Теоретично — так. Але, звісно, Клим не доживе до того часу. Проте Монтань цілком здатен навідатися до нього додому, побалакати з консьєржкою, і мадам Бернар згадає чорнявого хлопчину, який передав месьє Кошовому листа. Скласти два й два інспектор напевне зможе, адже знає Батара та про їхні з Климом стосунки. Шукатиме мулата, а як знайде…

Ні. Все одно нічого не буде. Принаймні так скоро. Навіть найкращий розкла́д не передбачає, що Климентія Назаровича Кошового знайдуть живим.

Він укотре завовтузився. Без надії на успіх спробував виштовхати кляп язиком. Почав мукати й хрипіти, ніби хтось мав би це почути й прибігти на допомогу. Нарешті навмисне сіпнув зв’язаними кінцівками, аби заболіло. Біль остаточно повернув до сумної, прикрої реальності — він лежатиме такою лялькою найближчу добу, ходитиме під себе. А потім його заб’ють до смерті, забавляючи збочену публіку. Під щирі, хай ріденькі оплески особливо перейнятих жорстоким видовищем. За яке заплачено сто франків.

Ось вона, ціна його життя.

Під обстрілами на львівських вулицях у буремному листопаді шість років тому,[39] на фронті, у трикутнику смерті,[40] з якого вояки не бачили виходу, Клим не раз подумки читав відхідну молитву. Й усякий раз звітував собі: гинути страшно, але несоромно. Він робив чимало помилок і все ж прожив так, як жити несоромно. За помилки дорікав, намагався виправити, хай не завжди це вдавалося. Відтак загалом готувався залишати цей буремний світ гідно. Проте тут, на брудній підлозі маленької кімнати у паризьких нетрях, зі смердючою ганчіркою в роті, знерухомлений, зв’язаний молодим зрадливим пронозою, проводити останні години ганебно й огидно.

Кошовому не хотілося повільно гинути від ударів божевільного велетня Люка Навахи.

Але Клим і тут примудрився здивувати сам себе. Ніколи б не подумав, що здатен у подібному становищі водночас заморитися, розслабитися й задрімати. Боротися зі сном не мав ані сил, ані бажання. Спершу зайшов у нього обережно, наче в холодну воду в невідомому місці для купання. Потім — видихнув та пірнув із головою, мовби вивчаючи, яке в цієї річки дно.

Скільки спав — хтозна.

Снилися звуки: щось тихенько шкреблося над головою.

У якийсь момент відчув: уже виринув з насправді неглибокого, тривожного сну. Шкрябання не зникло, воно реальне, справжнє.

Хтось легенько шарпав єдине вікно над стелею.

Клим принишкнув, навіть дихати перестав на короткий час.

Рух іззовні міг бути чистою випадковістю і давав марну надію. Все одно бранець не мав змоги криком привернути до себе увагу. Але враз брязнуло скло, звук видався Кошовому занадто гучним, як-от гуркотіння грому під час горобиної ночі.[41] Одразу за брязканням рипнули дерев’яні віконниці. Ледь потягнуло свіжим повітрям — отже, вікно відчинили. Відновивши дихання, Клим замукав заткнутим ротом, завовтузився вужем, хай занили від болю суглоби.

Звуки не лишали сумнівів: хтось заліз через вікно, зістрибнув на підлогу.

За мить Кошовий почув обережні кроки. Ще мить — хтось наблизився впритул, легенько торкнувся носаком тіла. Він замукав сильніше, та гість-невидимка не реагував, керувався власним, невідомим Климові планом.

Мотузка розірвалася. Рук торкнулося лезо, ще кілька рухів — і вони звільнилися від пут. Тіло встигло затекти, тож рухався Кошовий не надто зграбно. Але все одно розвернувся, стягнув з голови обридлий мішок, покрутив головою, видивляючись рятівника. В очах зарябіли цятки, він кліпнув кілька разів, розганяючи їх. У кімнатці все одно було темно, тож він зміг розгледіти тільки постать, що ховала лице й стояла спиною до звільненого бранця. Пальці нарешті видерли кляп із рота, з кашлем вилетіло:

— Ти хто?

Відповіді не було. Постать, мовби тут нікого не було, підхопила стілець, легко стала на нього, спритно підтягнулася й вислизнула назовні. Зупинити рятівника Клим не мав змоги — ноги ще стягував мотуз. Вочевидь так було задумано: не дати Кошовому розгледіти загадкового незнайомця. Ножа він не залишив.

Розім’явши пальці та розігнавши кров, Клим не одразу, але все ж таки впорався з путами. Остаточно звільнившись, він докульгав до вікна. Віко сіпалося так сильно, що заважало дивитися чітко. Притримавши його пальцем і приборкавши, Кошовий за прикладом свого рятівника видерся на стілець. Учепився за краї вікна, спробував так само підтягнутися. Відчув — не вийде, все ж таки за роки втратив колишню зграбність. До війни тримати форму допомагав бокс, займався ним ще в Києві замолоду. У Львові намагався відвідувати новомодні гімнастичні зали, бився з тінню. Але загибель Басі підкосила, вибила з колії, послала в нокаут. Відновити спортивну практику не мав спершу бажання, потім — часу, а з початком війни — й можливості.

Пальці розтиснулися.

Тіло сповзло на підлогу.

Зараз Кошовий не сушив собі голову, хто його врятував, на що розраховував і чого домігся. Найперше — вибратися звідси. Можна знову й знову лізти через вікно, й котрась спроба таки вдасться. Та лють вже вела його, керувала, сліпила, вимагала прискорити хід подій. Тому Клим ступив до дверей, ударив ногою, ще раз, іще, потім загаратав кулаками.

Хтось по той бік та й повинен бути. Без охорони реквізит не залишать. Кошовий за своє життя добре вивчив звичаї кримінальників.

Не в їхніх правилах таке нехлюйство.

По той бік почулися швидкі кроки. Не дослухаючись, скільки там пар ніг тупотить, Клим відступив, підхопив стілець за спинку, став біля стіни. Щойно двері прочинилися і хтось переступив поріг, стілець з усієї сили, якої додала Кошовому лють, опустився на голову апаша.

Розлетівся об неї — вартовий падав, а Клим стискав замашну дерев’яну ніжку.

Другий нападник виявився не так спритнішим, як обережнішим. Відчувши небезпеку, пригальмував у проймі дверей. Ступив назад, вигукнув щось, до слів Кошовий не дослухався. Його не цікавило, що каже ворог. Ударив ногою по голові лежачого апаша, зупиняючи спробу підвестися. Переступив через тіло, став навпроти його товариша. Замахнувся — але не розрахував. Противник пірнув під руку, хвацьким ударом вибив дубець із Климової правиці.

У вузькому коридорі слабенько, але світило.

Перед очима зблиснув кастет.

Бокс.

Забута практика нагадала про себе сама. Кошовий миттю перейшов до ближнього бою, діставши нападника прямим у щелепу. Досвідчений боєць устояв на ногах, та Клим не дав йому перейти в контратаку — вліпив хуком з флангу, відкинув ударом до протилежної стіни. Не даючи ворогу отямитися, не збавляючи темпу, вивернув озброєну руку, крутнув до хрускоту в суглобі.

— А-а-а-а! — апаш застогнав, опустився на коліна.

Жодного жалю.

Б’ючи знову, Клим хекнув, мов дроворуб. Відчув, як під кулаком щось хруснуло й хлюпнуло. Згріб противника за барки, сіпнув догори, притулив спиною до стіни.

Удар.

Удар.

Ще удар.

За спиною вловив порух: крекчучи, підводився збитий з ніг перший лободзвон. Міцно втуливши своїй жертві коліном у пах, Кошовий стукнув по голові згори, ніби забивав молотком цвях. Розвернувся так, наче не накульгував ніколи. Зустрів апаша хуком у підборіддя, замолотив кулаками по пиці, жадаючи пустити кров, і таки досягнув своєї мети.

Боєць мішком осів на підлогу, застогнав, та підвестися знову не намагався.

Лють нікуди не пішла. Клим щосили копнув ногою в живіт спершу одного вартового, потім — другого. Нахилився, обмацав кишені обох, знайшов, як і сподівався, револьвери. Один барабан спорожнив на місці, витрусивши кулі. Порожню зброю пожбурив у кімнату, яка була його камерою смертників. Другий револьвер узяв напереваги.

Пішов уперед не озираючись.

Дорогу назад знайшов на диво швидко. Вхідні двері зачинили зсередини, в замку стирчав ключ. Повернувши його й нарешті відкривши шлях на волю, Кошовий на мить зупинився. Там, у провулку, могли чекати апаші. Визирнув обережно, тримаючи дуло перед собою. Нікого не вгледів, двері зачинив іззовні на два оберти, ключ пожбурив далеко вперед. Почувши, як той брязнув об решітку для стічної води, затримався, аби заштовхнути ключ ногою в вузький отвір.

Аж тепер поквапився залишити небезпечне місце.

Бульвар Кліші жив нічним життям, мовби в його надрах нічого не сталося. Люди ходили, автівки сновигали, ліхтарі та вивіски кафе та бістро блимали й моргали. Кошовий заховав револьвер у кишеню пальта, підняв комір. Тут же помітив: чогось бракує. Подумав, зрозумів — капелюх залишився на полі бою.

Хрін із ним…

Ставши під найближчим ліхтарем, Клим роздивився себе. Перше, що побачив: кров на кісточках обох рук. Потер об пальто, знову критично зиркнув. Ні, ще брудно. Хотів змочити слиною — пересмикнуло від огиди, це ж кров апашів. Тому потер знову, цього разу — сильніше. Ніби витер.

Віко знову зрадницьки сіпнулося.

Блимнув вогник таксі.

Кошовий ступив на бровку хідника, підняв руку. Худий моложавий шофер із тонкими вусиками зиркнув недовірливо. Почувши адресу, раптом перейшов на російську — вловив акцент. Клим не морочив себе. Теж заговорив російською, київська вимова не виказувала в ньому українця, а цей — явно з білої гвардії, емігрант-денікінець чи щось таке. Дивно, але мова допомогла домовитися. Грошей у Кошового при собі не було, та шофер-росіянин повірив: на місці пасажир заплатить.

Клим їхав на бульвар Осман, до мадам Лоран.

— Тобі пощастило не наскочити в такому вигляді на поліцію. — Магда промокнула кров на його обличчі вологою хусточкою. — І уявляю, що подумав про тебе таксист.

— Ось чия думка мене хвилює найменше, — буркнув Кошовий, кривлячись від болю. — До речі, розбитою мордою в Кліші нікого не здивуєш. Месьє добряче погуляв, нарвався на тамтешніх шибайголов. Чи просто дістав від ревнивця. Всяке буває…

Магда не розпитувала. Розуміла: Клим сам усе розповість, для того й приїхав до неї у такому вигляді. Він же трошки, зовсім трошки злукавив. Побиті ним апаші оклигають десь хвилин за тридцять, не раніше. Ще якийсь час знадобиться, аби вибратися назовні й повідомити Марселю про його втечу. Марсель знає, де він живе. Їхати після всього додому — самогубство. Але шукати притулку в Магди — свідомо наражати її на небезпеку.

Лукавство в тому, що Кошовий не сказав їй цього, не попередивши про ризик. Це могло відволікти від значно важливіших справ. Зрештою, міркував Клим дорогою сюди, він лишиться тут, у нього є зброя, хай ще вирахують, а потім — хай спробують поткнутися.

— Художник, — зітхнула Магда, заклеюючи йому пластиром розсічену брову. — Ніколи б не подумала — божевільний художник.

— Богема вся божевільна, — буркнув Кошовий. — Хтось трохи. У когось хвороба прогресує. А в когось ніколи не проявиться. І потім, мадам Лоран, імітувати своїми вбивствами картини відомих майстрів навряд здатен хтось, окрім художника.

— Є поціновувачі мистецтв, котрі самі не здатні творити, — Магда вперлася в своє. — Робити з трупів сюжети картин ладен хто завгодно. — Але змінила тут же тему: — Є думки, хто тебе врятував?

— Знаєш, чим більше думаю про це, тим менше вірю у благі наміри.

— Отакої! — Вона відсторонилася, глянула на Клима критично. — Ти вже не радий, що вирвався?

— Правильне слово — вирвався. Дуже правильне. Якби мене справді хотіли врятувати, я б не змушений був прориватися з боєм та кров’ю. Хтозна, скільки там могло опинитися народу проти мене одного. Взагалі, почни з того, що рятівник, по суті — друг, союзник, — так старанно ховав лице. Прагнув лишитися невідомим, невпізнаним. А кому б я його виказав і навіщо? Він міг попросити тримати його особу в тайні — і я б без зайвих слів так би й зробив.

— Ну-ну, — Магда поставила перед ним на стіл закорковану пляшку коньяку й дві чарки з товстого скла. — Людині кортіло зберегти інкогніто саме для тебе, Климентію. Отже, ти не міг не знати свого рятівника. Ти його знаєш. Саме тому він із якоїсь особистої причини не захотів світитися. Звісно, ти б його нікому не виказав, коли вже він того не хоче. І, припускаю, він чудово розуміє це. Звідси зради не чекає. Інша річ — він чомусь не бажає розсекречуватися саме перед тобою.

Говорячи так, вона наповнила чарки бурштинового кольору напоєм. Собі наділила менше. Климові — майже по вінця. Поруч поклала сигару, сама взяла тонку пахку довгу папіроску, покрутила в пальцях.

— До чого ти ведеш? — спитав Кошовий, узявши чарку.

— Ти не віриш у благі наміри того, хто ховає від тебе обличчя. Тоді як людина може мати свої, дуже навіть поважні причини не розкривати себе тобі. Не шукай ворогів там, де їх не може бути.

Магда пригубила коньяк. Клим свою чарку перехилив одразу, не розтягуючи. Притуливши долоню до рота, видихнув, узяв запальничку, підніс Магді вогню. Коли вона підкурила, взявся до сигари. Не знайшовши ножика чи ножиць, відкусив кінчик, не сплюнув — поклав у попільницю. Повільно, зі смаком розкурив, повертаючи край над вогнем. Випустив струмінь густого диму, налив собі ще. Магда відсунула свою чарку, гойднувши головою.

— Погодься, все це дуже дивно, — мовив Клим розважливо. — А з огляду на пригоду, яка ледь не привела мене на той світ, і на справу, якою я твоєю милістю займаюся, всяка така дивина вже виглядає підозріло. Але! — він багатозначно помахав сигарою. — Коло кандидатів у мої рятівники дуже вузьке. Це міг зробити лише той, хто знав, де я і що там роблю. Коли так, моя версія — Батар.

— Він же зрадив тебе!

— Досвід мого з ним знайомства ставить під сумнів наявність у нього чогось схожого на совість. Тобто совість Батара навряд мучить. І тут я мушу заперечити сам собі. Батар підвів мене під монастир — він же вирішив і дати шанс вибратися. Вийде в мене чи ні — питання п’яте. Така поведінка, Магдо, в його натурі. Він почувається винним переді мною — і водночас не хоче прямо йти проти волі Марселя. Він лише розрізав мотузку на моїх руках. Знав: якщо побачу його — не врятується, хай там хоч як не грав у каяття грішника. Я вирвуся — він зітхне з полегшенням, бо сам перед собою провину спокутував. Якщо мене таки вб’ють — теж дуже добре, бо сталося так, як хотів Марсель.

— Плутано, — Магда знову пригубила, затягнулася.

— Бо так і є, — розвів руками Клим і вдруге випив до денця. — Давай обговоримо це пізніше. Мені теж цікаво, аж розпирає. Та зараз треба дати команду нашому маленькому другові, інспекторові Монтаню. Невідомий художник став відомим. Певна річ, Марсель забив тривогу, і Гійом Зіді заляже кудись на дно. Проте ловити його все одно треба. Ніхто, окрім поліції, тут нічого не зробить. Ніхто, окрім тебе, не ладен зараз переконати Монтаня почати облаву в Кліші.

Магда облишила чарку. Примостила недокурену цигарку поперек попільнички. Вийшла із зали, телефонний апарат стояв у неї в передпокої. Кошовий з почуттям виконаного обов’язку налив собі втретє. Цього разу пив, смакуючи, як і курив сигару. Втома перетворювалася із прикрої, важкої та болючої на приємну й таку, що розслабляла. Він примружив очі — так, ніби півтори години тому не готувався померти безславною смертю. А розплющив навіть не з поверненням Магди, а почувши її розгублене:

— Поліція шукає студента Бернара Луазо. Інспектор Валера має доказ, що вбивця натурниць — саме він. Монтань не знає, кого слухати.

Приїхали.