Натурниця з Латинського кварталу

Розділ дев’ятий. Зацікавлені особи

Магда ввічливо запропонувала лишитися на ніч у кімнаті для гостей — Клим так само ввічливо відмовився.

Обоє знали, що так буде, але кожен чітко окреслив свою територію. Колишні коханці відтепер стали діловими партнерами й непрямо домовилися про подальші правила гри. Месьє Кошовий може розраховувати на мадам Лоран, вона завжди відчинить йому двері й допоможе чим зможе. Проте Клим залишає за собою право діяти незалежно, тримати дистанцію, не звітувати Магді без потреби для справи. Тобто він вводить її в курс своїх справ лише тоді, коли знання потрібні, аби зробити подальший крок уперед. Поза тим Кошовий діє на власний страх, ризик та розсуд.

Прощання вийшло коротким, підкреслено світським. Водій дістав наказ везти гостя назад додому. Клим уже переступав поріг, коли покоївка наздогнала, тицьнула довгастий пакунок, цвірінькнула: «De madame»[28] і швиденько зникла. Підваживши презент, Кошовий гмикнув — пляшка вина, нічого оригінального. Втім, не комизився, тут не треба показувати характер чи огризатися. Уже вдома відкоркував, дарма що після коньяку на порожній шлунок голова ледь шуміла. Умостився поперек ліжка, ноги поклав на стілець, посмакував.

D'accord.

Невідомий художник міг адресувати свої моторошні послання П’єрові Монтаню. Вперше така думка майнула в Клима, щойно маленький інспектор розказав та обґрунтував йому свій здогад. Захопившись іншими деталями, Кошовий не те щоб відкинув думку, але відсунув подалі. Але розмова з Магдою знову витягнула це припущення наперед. Бо, сама того не знаючи, вона дала змогу глянути на всю справу під іншим кутом зору.

Примостивши порожню склянку на коліна, Клим закурив. Потім знову взяв склянку, покрутив у руці, глянув крізь неї на світло гасової лампи. Хлюпнув ще вина, проте пити не поспішав, дивився на темну рідину замислено.

Навряд Монтань брехав чи говорив йому не все. Навпаки, його емоції були абсолютно щирими. Тривогу забив не одразу, після другого вбивства. Його сприйняли за молодого дурника, котрий марить розкрити злочин століття. Третє вбивство ще сильніше переконало у правоті власних висновків, але й ще більше роздратувало префекта, чиї дії теж можна легко пояснити: визнавши Монтаневу правоту, головний поліцейський Парижа тим самим зізнавався у власній некомпетентності. І що могло вдарити по репутації сильніше — у власному невігластві. Адже префект мусив раніше за якогось там інспектора розгадати послання маніяка й вжити потрібних заходів. Тепер же виглядало на те, що мусить слухати маленького інспектора. Дивись — ще й доведеться радитися з ним, рахуватися, виконувати вказівки.

Кошовий вийняв з рота скурену до половини цигарку, зробив великий ковток. Не дуже зручна поза сидіння миттю далася взнаки: рідина пішла не туди. На мить перехопило подих, він закашлявся, дивом не розхлюпавши вино на ліжко. Сів зручніше, віддихавшись, неквапом докурив.

Мета того, кого він остаточно охрестив Невідомим художником, досі лишалася схованою в пелені щільного туману. Зірвати літню Олімпіаду? Не може бути: велична й масштабна спортивна подія цього психа навряд переймає. Інакше б той-таки префект поліції отримав анонімне попередження: мовляв, угамуюся, щойно місто відмовиться приймати олімпійців. На користь такого висновку були, як не дивно, способи вбивства. Божевільний не просто катрупив свої жертви — він у такий спосіб відтворював класичні шедеври відомих митців. Для того щоб налякати паризьких обивателів й підсилити ці страхи через пресу, досить просто вбивати, калічити трупи, навіть членувати, лишаючи тіла на видноті. Але ж ні, Невідомий художник демонструє освіченість, ерудицію, навіть смак, хай вивернутий та збочений.

— До шмиги Олімпіада! — впевнено промовив Клим, відсалютував стіні склянкою і спорожнивши її, поставив на підлогу. — Але якого милого тобі треба? Де твій собачий інтерес?

Думки знову зробили коло, повернули Кошового до висхідної точки. Жертви знайдені в різних місцях. Крім Монтаня, ніхто не звернув уваги на збіги, не зробив правильних висновків, не привів чотири злочини до спільного знаменника. Невідомий художник зі свого боку теж не давався чути, не подавав жодних знаків, не намагався привернути до своїх робіт спеціальну увагу. Хоча — і Клим знав це як ніхто добре! — вбивці, котрими рухає манія, бісяться, коли загал не читає й не бачить їхніх послань.

Що означає…

— Він знає тебе, Монтаню, — процідив Кошовий у півтемряву своєї кімнати-комірчини. — А ти знаєш його. Мусив би знати, що у вас тут у кримінальній поліції служить ще один митець-недоучка.

У пляшці лишилося трохи менше половини. Клим наодинці з собою, ще й після такого насиченого дня, дозволив собі не дбати про умовності на кшталт поваги до смаку й букету вина. Залишки вина вмістилися у склянці, коли акуратно вилив по самі вінця. Відсьорбнув обережно, далі маленькими ковтками осушив склянку. Сповз із ліжка на підлогу, сів, розсунувши ноги. Порожню пляшку поклав між ними, крутнув довкола осі за годинниковою стрілкою.

— А ще він знав Шарлот. Не тільки. Кожну з тих, кого вбив, теж знав. У нього не лише з Монтанем спільні знайомі можуть бути. — Подумав і додав, посміхнувшись у вуса несподівано народженому каламбуру: — Намалюватися можуть у художника спільні знайомі.

Пляшка вже не крутилася.

Клим закотив її під ліжко — час спати.

Дивно: після вчорашніх погано контрольованих питних сумішей ранок Кошовий зустрів цілком нормально.

Хіба заснув у одязі, знайшовши у собі сили лише скинути черевики. На це списав ранкову зіжмаканість, бо лежав незручно. Тож роздягнувся до пояса. Вмився, голосно крекчучи й пирхаючи. Змочив водою розтріпане волосся, пригладив спершу долонями, потім — гребінцем. Критично оглянувши себе в дзеркало, лишився не аж таким задоволеним, проте прийняв і змирився. Аби почуватися краще, вдягнув чисту сорочку, почистив щіткою піджак, тримаючи на вазі. Довівши себе такими нехитрими маніпуляціями до більш-менш божеського вигляду, взувся, вдягнув пальто й капелюха і ступив до дверей. На мить затримався, примружив одне око, потім — друге.

Усе ж таки вийшов — але прихопив з собою револьвер.

Монтань допитував лише одного зі свідків. На Климове щастя, найбільш потрібного. Інспектор запам’ятав домашню адресу Бернара Луазо, і Кошовий сподівався застати студента вдома о ранній порі. Мешкав той на бульварі Распай, не дуже далеко від Латинського кварталу. Клим між іншим відзначив: райончик не з дешевих, отже, студент не бідний. Цей факт уже породив кілька цікавих питань.

До бульвару дістався менш ніж за годину, хоч була величезна спокуса зупинитися в найближчому бістро та поснідати кавою з круасаном. Зрештою, вирішив Клим, сніданок не свідок, нікуди не подінеться. Консьєржка в парадному підтвердила: месьє Луазо вдома, він ніколи так рано не виходить. Але, схоже, або погано знала пожильця, або студент поміняв раптом звички, позаяк, відчинивши двері на стук, той стояв уже повністю вдягнений, налаштований кудись іти. Як і вчора, при першій зустрічі, юнак нагадував вуличного горобця, щоправда, не такого скуйовдженого.

— Бернар Луазо? — задля певності перепитав Клим.

— Власною персоною. З ким маю честь? О-ла-ла! — студент артистично стукнув себе вказівним пальцем по лобі. — Пардон, месьє! Я бачив вас учора на Орфевр! У вас іще таке прізвище… — Юнак наморщив лоба.

— Кошовий. Климентій Кошовий, — вимовив це повільно, наголошуючи на правильних складах, і відразу пішов у наступ: — Я колись був близьким другом мадемуазель Шарлот Ізоля.

Бернарове лице вкрила тінь.

— Як ви мене знайшли і що вам від мене треба?

— Відповідь на перше питання — інспектор Монтань підказав адресу. На друге доведеться відповідати довше. Бажано не отак, у дверях. Сторонні вуха не потрібні.

— Я збирався поснідати.

— Чудово. І я голодний. Не проти моєї компанії?

— А якщо проти?

— Нам усе одно треба поговорити.

— Чому я повинен балакати з вами?

— Бо ви знайшли тіло Шарлот. І, як натякнув інспектор, знаєте її ймовірного вбивцю.

Луазо спробував розправити плечі, бо сутулість робила його вразливим навіть перед співрозмовником однакового з ним зросту.

— Батьки заборонили мені надалі спілкуватися з поліцією без адвоката. Версії того коротуна нагадують звинувачення. Ось заперечу я, не погоджуся — і все, вже, вважайте, спільник убивці. Ви ж, месьє, судячи з акценту, — емігрант. А судячи з одягу — взагалі не та людина, яка має бодай найменше право допитувати мене.

— Це не допит, — мовив Клим терпляче. — Просто треба поговорити.

— Кому треба?

— Мені.

— Я не палаю бажанням обговорювати неприємну для мене тему ніде, ніколи й ні з ким. Хіба, повторюся, треба буде свідчити на офіційному слідстві. Тоді я говоритиму в присутності адвоката.

— Вас заспокоїть, що я теж адвокат? — Зловивши здивований погляд студента, Кошовий знову спробував оволодіти ситуацією. — До війни досить успішно вів цивільні й кримінальні справи.

— Ще скажіть, що маєте практику тут, у Парижі, — гмикнув Бернар. — Пропонуєте свої послуги, га?

Студент тримався так само зухвало, як учора в поліції. Але Кошовий саме як практикуючий колись адвокат ще під час першої зустрічі розкусив його манеру. Це не нахабство, не впевненість у собі. Навпаки, перехід до глухої оборони, спроба захиститися від небажаних атак.

— Ви не все сказали інспекторові, — мовив Клим спокійно.

— Звідки ви знаєте, що я йому сказав? — огризнувся Бернар. — Узагалі, месьє, чим довше ви говорите, тим більше переконуюсь: нам нема про що розмовляти. Ви переслідуєте мене, месьє! — Студент стрепенувся. — Так! Переслідуєте! Мені не треба адвоката! Я гукну ажана, й подивимося, що він скаже про дії такого собі апатрида!

Кошовий, скреготнувши зубами, стиснув кулаки.

— Мене вже не вперше звинувачують у тому, що я не французький громадянин і взагалі чужий у вашій країні. Ще трохи, і влада придумає відповідну карну статтю. Але валяйте, ведіть мене в поліцію. Хай буде скандал. І хай ваша причетність до звірячого вбивства натурниці в Латинському кварталі вийде назовні, стане здобиччю бульварної преси. А якщо додам, що мадемуазель Шарлот не перша жертва маніяка, якого ви можете знати…

Луазо раптом сіпнув Клима за рукав і затягнувши до передпокою, швидко причинив за ним двері.

— Ви безумець, месьє Кошовий! — його прізвище сутулий студент вимовив без акценту. — Або примітивний шантажист. Те, що ви робите, називається брати на пушку. Знаю фліківські виверти, начуваний. Тільки ж ви не флік. Навіть уже не адвокат. Ви ніхто. Чого вам від мене треба? Грошей, аби відчепилися? — Бернар примружився й відступивши назад, окинув візитера з ніг до голови підозрілим поглядом. — А-а-а, месьє! Я щойно зрозумів! Ви забагато знаєте як для сторонньої особи! Був би тут мій брат, він би розкусив вас іще швидше! Відразу б зрозумів: ви змовилися з отим коротуном із поліції! Тим, котрий допитував мене! Інакше звідки б ви знали про мене так багато! Не кивайте на газети, мого імені кримінальна хроніка не згадує!

— Цікаво, де ви побачили змову й до чого згадали брата.

— Ха! Мій брат запоєм читає оті всякі бульварні книжечки на кшталт Фантомаса. Хай би ще Фантомас, то не найгірший варіант. Є чимало інших, з яких мій брат чудово знає про брудні поліцейські методи.

— Ваш брат вірить низькопробному чтиву?

— Чтиво справді невисокої проби. Але автори знаються на підлих фліківських вивертах. Монтань… Здається, так його прізвище? Так ось, ваш дружок Монтань прислав вас по мою душу. Аби залякати й витрусити грошенят.

— А є чим лякати? — швидко запитав Клим.

Луазо завмер на місці. Витріщив очі, мовчки поворушивши ротом, наче викинута на берег риба. Що вибило студента з колії, Кошовий не знав, та відчув: удалося влучити в слабке місце, пробити дірку в обороні.

— Месьє, ви знайшли труп Шарлот учора вранці. Зі слів домовласниці, мадам Юбер, ви навідували жертву від початку року дуже часто. Не щодня, та більшість днів на тиждень. Припускаю, мадемуазель просто позувала вам. Та нічого не забороняє припустити: ваші стосунки були ближчими, ніж у молодого художника з його натурницею. Ви уникаєте прямих відповідей на елементарні, дуже прості питання. Отже, знаєте про Шарлот більше, ніж сказали інспекторові. Що ви приховуєте, Бернаре?

Юнак кліпнув очима:

— Ви хто?

— Забули, як мене звуть? Повторити?

— Не робіть із мене дурника, — зараз Луазо щиро образився. — Ви — хто? Не поліцейський, не репортер, не французький громадянин, не родич жертви. Просто цікавий? Теж не вірю. Хто ви такий, месьє Кошовий, аби я відверто говорив із вами? І до речі, що ви там обмовилися про якісь інші жертви?

— Шарлот не перша, — підтвердив Клим.

— Мені про це нічого не відомо.

— Про інших жертв невідомого художника справді мало хто знає. Я один із небагатьох.

Луазо знову примружив очі.

— Як ви сказали зараз? Невідомий художник?

— Так я охрестив убивцю для себе. Зручно.

— Невідомий — ясно. Художник чому?

— Ось тепер нарешті починається наша спокійна розмова, — Кошовий задоволено посміхнувся у вуса. — Вбивця має свою оригінальну манеру, власний почерк. Який вдалося прочитати Монтаню. Проте колеги йому не вірять. Що зв’язує руки інспекторові, але не мені.

— Нарешті з вами все з’ясувалось, — Бернар видушив посмішку навзаєм. — Вам справді було б цікавіше з моїм братом. Він любить приватних сищиків, точніше — читати про їхні пригоди. Буквально марить месьє Лекоком[29] чи кимось подібним. Дуже хотів би потиснути руку бодай одному.

— Ви, як я розумію, не поділяєте його захоплення бульварним чтивом.

— У ньому помер художник, — зітхнув Луазо. — Коли зовсім чесно, низька культура вбила в ньому тягу до високої. Подавав надії, засмутив батьків…

— Зате вами батьки напевне пишаються.

— Тому я й не палаю бажанням потрапити в хроніку жовтої преси. Ще й у такому контексті. Отже, ви приватний детектив, угадав? На кого працюєте, хто вам платить?

— Інформація не розголошується. Професійна етика, не лише сищика, а й адвоката. Натомість заспокою: дію в жодному разі не проти вас. Ви для мене такий самий свідок, як для поліції. Навіть кращий, бо мені можете говорити більше. Я все зрозумію й потрактую правильно. Ну, і щоб зовсім точно… Я не зацікавлю вашого брата. Я не професійний сищик. Просто зацікавлена особа, яка має досвід провадити слідство й залагоджувати небезпечні справи.

— Зацікавлена — в чому?

— Знайти вбивцю людини, яка колись була мені небайдужа. Або зібрати залізні докази, що в Парижі діє маніяк. І з дорогою душею відійти вбік, передати справу поліції. Повірте, після війни мені найменше хочеться ризикувати життям. Чи сісти за ґрати, бо мої дії насправді незаконні. — Клим розгладив вуса. — Ну, хоч тепер переконав вас нарешті, що мене не треба боятися?

— Заспокоїли, — кивнув Бернар. — Щоб знали, я теж зацікавлений у тому, аби вбивцю знайшли. Поліції не вірю. Маєте рацію, нема охоти співати для інспектора соловейком. Чомусь вам повірив. Але чи допоможу?

— Дякую вже за саме бажання.

Кошовий ступив ближче, простягнув руку. Луазо вчепився в його правицю, наче з її допомогою міг вибратися з трясовини. Коротко стиснув, струснув.

— Здається, ми збиралися поснідати.