Натурниця з Латинського кварталу

Розділ одинадцятий. Сто франків за місце в партері

Мавпочка.

Вона сиділа на плечі у здоровила, чиє обличчя дуже вправна рука перетворила на подобу Привида Опери. Художник-гример обійшовся без маски. Половину лиця ретельно замалював білим, іншу половину перетворив на засмагу пропеченого морського вовка. У вусі теліпалася півкругла сережка, навряд срібна, але виглядала саме так. На додачу велетня вдягнули в смугастий светр, сині шаровари, пов’язали шию червоною хусткою. Задум удався: велетень водночас нагадував інфернального мешканця паризької опери, лиховісного пірата і типового розбійника-апаша.

Для макаки теж пошили спеціальну одежину. На плечі у великого апаша сидів апаш менший, маленький, хвостатий. Коли Кошовий підійшов до нього і простягнув картку, як веліла інструкція, велет бровою не повів. Зате натренована мавпа цапнула цупкий папірець, спритно збігла по тулубу хазяїна на землю, зникла з очей, і Клим навіть не встиг побачити, куди. Якийсь час він мовчки стояв і дивився на загримованого. А той глядів через плече чергового візитера, усім своїм виглядом показуючи: його не переймає нічого, окрім власної місії.

Мавпа повернулася менш ніж за п’ять хвилин. Щось писнула, знову простягла розчепірену лапку. Кошовий тицьнув тваринці дві купюри по п’ятдесят франків, тут уже не стримався:

— Чому так дорого?

Від кого чекав на відповідь — теж не ясно. Не від макаки, це точно. Але й загримований страж далі робив вигляд, що йому байдужісінько до всіх та всього. Мавпа тим часом, затиснувши гроші в зубах, знову кудись зникла. Щойно виринула назад і вмостилася на своє місце, велет відступив, кивком запрошуючи Кошового пройти всередину.

За його спиною були двері, які хтось невидимий гостинно розчахнув із середини.

Збираючись, Клим спершу хотів поїхати на метро, та, вийшовши з дому і пройшовши два квартали, раптом відчув — за ним стежать. Маючи чималий досвід перевірятися, вирішив пройти від своєї станції до площі Етуаль.[34] Запізнитися не ризикував, у подібних випадках завжди виходив із запасом часу, аби можна було ретельніше оглянути місцевість. Але піша прогулянка нічого не дала, хіба переконала Кошового: коли все скінчиться, треба витратити частину Магдиного гонорару на відпочинок. Десь у Швейцарії, нерви підлікувати. Бо справді починається параноя, «хвоста» за собою він таки не виявив.

На воду дмухає. Не зайве. Але тим не менше так і захопитися можна.

Провулок, вказаний на картці, відходив від вулиці Пігаль. За кілька кроків мощеною диким камінням вуличкою занурився в темряву. Дивно, але звуки жвавої в цих краях ночі кудись зникли, ніби невидима рука відгородила провулок від решти міста товстою стіною. Спершу тишу порушували лише його власні лункі кроки бруківкою, а ще десь поруч шумів вітер у водостоці й падали краплі. Та вже незабаром попереду блимнув одинокий вуличний ліхтар, і Кошовий уздрів: він тут не сам. Попереду рухалися в одному напрямку довгасті тіні, та й позаду ще хтось сюди завернув. Ще за пару десятків кроків Клим побачив уже ряд вогників, що вказували шлях і безпомильно виводили до старої, погано доглянутої триповерхової будівлі.

Біля вартового з мавпочкою жоден із відвідувачів надовго не затримувався.

Клим не дозволив собі лишити револьвер удома. Район, куди він прямував, мав небезпечну славу. Тож Кошовий розраховував: навіть якщо зброю знайдуть, навряд заберуть. Бо револьвери чи пістолети напевне лежать у кожній другій чоловічій кишені. Якщо знезброювати всіх, хто платить чималі гроші за вхід, без скандалу не обійтися. Гармидер же — найменше, що потрібне у подібних ситуаціях.

Але нікого при вході не обшукували.

Всередині гостей зустрічала Жінка-Змія — гнучка дівчина у щільному чорному трико, розмальованому під шкіру невідомої рептилії. Вона закрила все, окрім обличчя, та ніхто з візитерів не міг би її впізнати: лице вкривав темний тон. Вклонившись і вивернувшись при цьому так, що заледве не зав’язала тіло вузликом, Жінка-Змія простягнула Кошовому звичайний театральний квиток. Потім невловним рухом відгорнула не одразу помітний полог — і Климовим очам відкрилися сходи, що вели не вгору, а вниз.

Уздовж сходинок стояли, освітлюючи шлях, маленькі пузаті свічечки. Вогники тонули в сизому прозорому бутафорському диму, і складалося враження, що гості купили квиток у пекло. Принаймні, вирішив Кошовий, задум був або міг бути таким.

Опинившись у неширокому коридорі, він побачив перед собою двох жінок у чернечому одязі. Точніше, вони вбралися, як сестри милосердя з лікарень, і скільки років кожній, теж не розібрати: лиця закрили однаковими великими доміно. Щойно Клим наблизився, обидві синхронно, завчено присіли. А одна, ближча, простягнула прямокутник паперу, промуркотівши:

— Підпишіть, месьє.

— Що це?

— Ваша згода дивитися нашу виставу, месьє, — нявкнула друга.

— Я заплатив і прийшов, — буркнув Кошовий для порядку. — Хіба не ясно, що згоден?

— Видовище може вразити вас, месьє, — лагідно пояснила перша черниця. — Схопить серце, знудить, ще якась прикрість. Жахливий Театр не відповідає за вашу реакцію. Ви самі дасте собі раду й не будете скандалити.

— Жахливий Театр?

— Хіба ви не сюди прийшли?

У голосі другої черниці почувся легкий подив. Клим зрозумів: так недовго й виказати себе. Звичайно, він мав би знати, куди йде і за що платить шалені гроші. Записка про це не попереджала, і Кошовий подумки прокляв Батара. Проноза напевне мав уявлення, куди його спрямовує. Довіряти таким зась, ось чергове, зовсім не зайве підтвердження.

— Звісно. — Клим зобразив посмішку. — Я навмисне перепитав. Треба ж переконатися, що прийшов за адресою, нічого не наплутав. А якщо я прийшов сюди, значить нерви в мене міцні. На здоров’я не нарікаю. Навіть не вечеряв.

— Чому? — остання фраза явно збентежила черниць.

— Нічим не знудить, — підморгнув він, узяв пропоноване перо, поставив у потрібному місці закарлючку, завваживши: — Тільки ж як я можу скандалити, коли тут не вказую своє ім’я?

— Наші глядачі воліють зберігати інкогніто. Але в поліцію з претензіями так само не підуть. Скандалити почнуть тут, а нашій трупі це неприємно. До того ж, — друга черниця показала позначку на папірці, — ось номер вашого квитка. Збігається з номером місця в партері. Ласкаво просимо!

Позаду вже наближалися інші, тож Кошовий рушив далі — і нарешті опинився на місці.

Приміщення нагадувало провінційний театр.

Такі були дуже популярними у часи Климового дитинства й отроцтва. Зазвичай дійство відбувалося у дачному селищі, а розігрували його нудьгуючі київські дачники й дачниці. Аматорськими постановками містяни розважали себе влітку, коли перебиралися в затінок дач подалі від міської задухи. Часом задіювали й дітей, декілька разів Климові теж доводилося зображати з себе актора. Але все ж таки він волів краще так, аніж грати в фанти — таку забавку вважав найбезглуздішою в світі.

Подібність до провінційної сцени починалася з освітлення. Точніше, з його відсутності. Тут замість електрики запалили гасові лампи. Проте, на відміну від дачних театрів, ложі, гальорка й партер виглядали справжніми, хай місця було менше, ніж у звичайній театральній залі. Виглядало на те, що приміщення робили як її копію, зменшену в кілька разів. По кутках розставили скульптури святих із крилами та сатирів з рогами й ратицями. Вони були різними, явно зібраними з якихось старих, занепалих, але колись — пишних будівель, у яких мешкали міщани з не надто витонченими смаками.

Глядачів уже зібралося чимало як на такий затісний простір. Три ложі зайняли пари, причому чоловіки в кожній були помітно старшими за своїх супутниць. Кошовий не мав сумнівів — це коханки, але за інших обставин пари б нагадували чемних дбайливих татусів, котрі привели на виставу любих донечок. Невеликий, на тридцять місць, — Клим швидко полічив, — партер ще мав вільні місця, та вони швидко заповнювалися глядачами, котрі йшли позаду. Переважали чоловіки одного з ним віку, а подекуди й старші. Дехто прийшов із дамою, втім, таких було небагато, Кошовий нарахував лише чотирьох. Усі вони ховали обличчя за густими сіточками чорних вуалеток, тому їхній вік лишався загадкою. Та кожна з дам міцно, помітно нервуючи й не приховуючи бентеги, стискала лікоть або кисть свого супутника.

Самі ж мужчини ховалися за своїм костюмом — принаймні так визначив Клим. Одяг — простий, потертий, немодний — робив відвідувачів цього дивного нічного театру на позір небагатими людьми. Хоча кожен заплатив за вхід сто франків, а пари — взагалі виклали по дві сотні. Та й зовні всі вони виглядали пещеними, цього на приховувала навіть огорнута штучним димом півтемрява.

А ще повз увагу Кошового не пройшло: кожен уникає прямого погляду на іншого. Відводить очі, концентрується на порожній поки що сцені або раз по раз позирає на супутниць. Надмірну цікавість неодмінно помітять, тож Клим зробив над собою зусилля й теж зосередився на сцені.

Його місце, згідно з квитком, було в першому ряду, точно посередині.

Щойно вмостився, як звідкілясь, напевне — зі спеціально зроблених по периметру вентиляційних отворів, сильно подуло. Лампи не одразу й водночас, але згасли. Зала поринула в огорнуту димкою темряву. З різних боків пролунали жіночі зойки, комусь порадили сидіти тихо — і враз світло осяяло сцену. Вогні рампи висвітили багряний задник, який поволі опускався й додавав кривавих — інакше не скажеш! — кольорів.

Вдарив дріб трьох або чотирьох барабанів. Звуки, здавалося, линули звідусіль, навіть знизу. Кошовий мимоволі підібгав ноги, тут же засоромившись, опустив їх, витягнувши перед собою. До барабанів долучилися труби, навмисне фальшиві, аби утворити ні з чим не зрівняну какофонію. Тут свідомо ґвалтували музику — і домоглися свого: Климові заболіли вуха, око почало сильно сіпатися.

Авансцену висвітив прожектор. Промінь ударив у лівий кут, а коли в нього ступив з-за завіси чоловік — почав рухатися з ним у такт. Виглядало, ніби промінь тягне чоловіка за собою й доволік точно до середини. Там світло й людина завмерли. Потім чоловік махнув рукою — жахливі звуки, бо музикою це назвати було неможливо, стихли.

— Вітаю вас у Жахливому Театрі! — пропищав актор голосно, хрипко, мов іржаві, погано змащені петлі старої хвіртки.

Тепер присутні могли розгледіти його краще. Кошовий уже бачив такого персонажа, часом він забавляв публіку між танцювальними номерами в «Конкурі» і, напевне, не лише там. Червоне трико із дзвіночками на комірі й ліктях, червоний ковпак, велетенські незграбні черевики з високо загнутими носами, маска з червоним носом, розтягнутим вишкіреним ротом, руда перука, рипучий знущальний голос.

Гіньйоль.[35]

— Мадам, месьє, ті, хто не побоявся прийти до нас уперше, і ті, хто не злякався й прийшов знову, — радий бачити кожного, — говорив він далі. — Ми — нічний театр. Або ж театр ночі. Добропорядні громадяни приходять сюди, у «Гран Гіньйоль», на дозволені вистави. Наша трупа орендує його вночі. Бо наші вистави забороняє закон та суспільна мораль. Закон? Ха-ха! — актор у масці лунко ляснув долонями й відбив чечітку. — Зараз ви побачите наш французький закон!

Під барабанний дріб двоє в чорних плащах, масках із прорізями для очей і однакових циліндрах, як у давніх сажотрусів, виволокли на сцену зв’язану по руках та ногах жертву. Це був чоловік, чийого переляканого лиця не ховали. Він пручався й намагався кричати, але слова не випускав назовні товстезний кляп. За ними, карбуючи крок, вийшов актор, перевдягнений жандармом, у масці з приклеєними горизонтальними вусами. У правиці жандарм підкидав замашну палицю.

— Хто це такий, Флаголе?[36] — проскрипів Гіньйоль, показуючи на полоненого.

— Не знаю, месьє! — пробасив той. — Його схопили на вулиці й привели до мене.

— Що він зробив? — допитувався блазень.

— Не знаю, месьє! Але щось напевне зробив. На вулицях Парижа ніколи нікого не затримують просто так.

— Треба покликати суддю ле Байї![37] Нещасного треба судити!

— Ви назвали його нещасним, месьє! Нещасних у Франції ніколи не судять! Їх треба карати!

— За що їх треба карати, Флаголе?

— Щоб не зробили нещасними інших!

Жандарм жестом звелів поставити жертву так, аби видовище добре бачив кожен глядач зі свого місця. Потому замахнувся, вдарив чоловіка палицею по плечах. Далі заходився лупцювати без передиху, зі смаком, перед кожним наступним ударом кланяючись публіці. Гіньйоль же після кожного удару реготав, спершу блазнювато хапаючись за живіт, потім завалившись на підлогу й дригаючи в повітрі зігнутими ногами. Катованому не давали впасти двоє в масках, тримаючи його з обох боків міцно, ніби затиснучи теслярськими лещатами.

Останнім ударом Флаголе розбив жертві голову.

З різних боків зали глибоко видихнули.

Жандарм урочисто вийшов на авансцену, показуючи глядачам закривавлену палицю.

Гіньйоль, мов на пружинах, скочив на рівні. Заплескав у долоні, закликаючи присутніх робити те саме. Хтось за Климовою спиною відгукнувся першим, за ним несміливо — іще кілька. Непритомне, а може, й бездиханне тіло волокли за лаштунки вже під дружні оплески. Флаголе, відваживши низький уклін, теж залишив сцену.

— Отак у Франції виглядає закон, — прорипів блазень. — Світ довкола нас зовсім не такий, яким його бачать та малюють художники з телячими очима. Їхніми картинами ситі буржуа прикрашають свої спальні, їдальні й вітальні. Їм вони замовляють портрети своїх дружин та коханок. Вони тікають від дійсності, бо колись, не так давно, заробили статки на війні. Вони відвертаються, коли бачать на вулицях скалічених ними ветеранів. Так-так, ними! — Гіньйоль струснув у повітрі стиснутими кулаками. — Бо це їм потрібні війни, аби робити людей біднішими. Бідну людину дешево купують, і вона не опирається. Навпаки, вона вдячна. Ось що вона робить!

Під барабанний дріб на сцену вийшла пихата мадам у масці, і Кошовий зрозумів: це Кассандра.[38] Вона тягнула за собою на мотузку розпатлану дівчину, босу, в розірваній сукні. На відміну від попередньої жертви, рот цій не затикали. Щойно бранка побачила людей у залі, розвернулася до них, вигукнувши з усієї сили, яку змогла зібрати на вдиху:

— Допоможіть! Допоможіть мені!

Це не роль, зрозумів Кошовий. Дівчина справді налякана й справді просить про порятунок. Він мимоволі торкнувся револьвера через кишеню. Та стримався, адже навряд зможе щось поміняти. Судячи з побаченого, охорони не видно, але вона є і доволі серйозна. Почавши стрілянину зараз, він не зрозуміє, для чого Батар спрямував його саме сюди, на виставу підпільного Жахливого Театру.

Як слід було чекати, жоден глядач пальцем не поворухнув та не зронив ані пари з вуст. Мучителі ж не заважали бранці кричати. Навпаки, Гіньйоль почав дражнитися, перекривлюючи її:

— До-о-о-по-мо-о-жі-і-і-іть! А-а-а, рятуйте мене, рятуйте!

Нарешті Кассандрі урвався терпець. Вона підійшла до дівчини впритул, не випускаючи мотузка з руки, різко махнула рукою, відваживши лункого ляпаса. Жертва скрикнула від болю, на мить замовкла, і її вдарили вже по другій щоці.

— Ну? — суворо запитала Кассандра.

— Дякую, мадам, — схлипнула дівчина. — Ви дуже добрі до мене, мадам.

Блазень знову зайшовся сміхом.

Десять наступних хвилин повз бранку проходили вже знайомий жандарм, двоє в чорному, Фантомас, велетень із мавпочкою та кілька інших, не завжди зрозумілих персонажів. Кожен зупинявся біля дівчини і принижував у той спосіб, який вигадав сам. Усякий раз жертва дякувала, і після кожного такого заходу Кошовому дедалі більше кортіло плюнути на розслідування й дати волю почуттям. Публіці ж огидне видовище явно подобалося, бо коли дівчину образив останній персонаж, глядачі знову вибухнули оплесками.

— Вона дозволяє робити це з собою, бо боїться! — вигукнув блазень. — Насильство виглядає саме так! Ми в Жахливому Театрі позбавляємо вас ілюзій! Ми лущимо світ довкола, мов варене яйце або волоський горіх! Ви бачите ядро, мадам і месьє! Це можна за стінами нашого театру називати як завгодно! Але виглядає це саме так!

Кассандра потягнула дівчину геть. За мить із-за лаштунків почувся її надривний крик — і знову запала огорнута димкою тиша.

— Життя огидне! — вів далі блазень. — Війна виявилася найліпшим художником. Простими скупими мазками вона написала справжню картину світу. Ви думаєте, Франція перемогла? Франція теж так думає! Зараз ми вам покажемо, кого і як саме перемогла Франція!

Барабанний дріб уже змусив Клима здригнутися в передчутті чергового брутального видовища. Не помилився: Флаголе з Фантомасом вивели на середину сцени наступну жертву. Цього разу жінку, старшу за попередницю, із товстим кляпом у роті, але не зв’язану. Двоє в масках занесли за ними вузенький столик, поставили й відступили в тінь.

Блазень зареготав, закружляв довкола жертви в огидному танці, викидаючи направду божевільні колінця. Кошовий проґавив момент, коли в черговому па Гіньйоль зробив порух — і сукня впала на сцену. Під нею на жінці більше нічого не було.

— Хай живе Франція! — закричав блазень.

Невидимий сурмач просурмив акорди «Марсельєзи». Під її звуки з протилежного боку сцени вийшов, важко ступаючи, голомозий велетень. Його череп одразу впадав в очі — нагадував яйце правильної форми.

Міцний тулуб обтягувало трико у кольорах французького державного прапора.

Здоровило повернувся до глядачів, чекаючи на вітальні овації, та отримав їх. Тепер, в анфас, можна було краще розгледіти близько посаджені очі, білі брови альбіноса, поламаний ніс і хрящуваті вуха. Але навіть якби він не повертався, Кошовий усе одно впізнав би велетня. Хоч і з першого ряду, хоч і з гальорки.

Слабкий на голову від народження молодший брат всесильного Марселя.

Улюблений молодший брат.

Недоторканий Люк Наваха.

Що чекає на нещасну жінку, Клим міг лише здогадуватися.

Не помилився — тут неможливо було помилитися.

Жахливе дійство тривало ще пів години або трохи більше.

Годинника при собі Кошовий не мав. Та навіть якби мав, навряд стежив би за часом. Здавалося, час у цій залі завмер, зупинився. Для жертв на сцені — так точно тягнувся повільно. Після виходу Навахи, коли зомлілу жінку потягнули звідти, мов зламану ляльку, вже ніхто з глядачів не зронив пари з вуст. Уже ніхто не аплодував, і надалі зі сцени Гіньйоль не закликав це робити. Хіба де-не-де зойкали, коли учасники вистави катували, калічили й, напевне, позбавляли життя чергового нещасного. Жінок більше не мучили, та Кошовому від того легше не стало. Він навіть загнав глибоко в себе будь-які емоції, окрім оголеної, чистої, без домішок ненависті до видовища, його організаторів і навіть глядачів — достойні зовні мадам і месьє з доброї волі платили чималі гроші, аби дивитися на таке.

Весь час, поки Гіньйоль блазнював та цинічними спічами виправдовував кожен акт насильства, Клима не полишало відчуття: зовсім недавно він десь чув щось подібне. Щоправда, не буквально, не слово в слово. Але по суті — те саме. Прокласти паралелі повсякчас заважало інше: яке відношення до всього цього могла мати Шарлот Ізоля та інші вбиті натурниці, з Солодкою Поллі включно. Хоча щодо неї у Кошового в процесі дійства вже почав складатися певний висновок. Принаймні проглядалися причинно-наслідкові зв’язки.

Її взявся опікати сам месьє Марсель.

Слова пронози Батара.

Молодший брат бандита Марселя, некерований садист на прізвисько Наваха, бере активну участь в огидному, при тому ще й явно злочинному дійстві, яке пропонує підпільний «Жахливий Театр». Дійство розгортається в надрах Кліші, на території, де владарює Марсель. Усе поволі складалося: Солодка Поллі була якимось чином залучена до цього дійства, за що напевне отримувала не бачені раніше гроші.

Мотив її вбивства вимальовувався все чіткіше. Лишалося з’ясувати деталі, котрі прояснили б картину. І, що дуже важливо, знайти зв’язок між нею та трьома наступними жертвами Невідомого художника.

Поринувши в роздуми, Клим не помітив, як Гіньйоль оголосив про кінець вистави. Усі учасники у своїх маскарадних костюмах вийшли на авансцену, вклонилися, ніби щойно дали «Гамлета» чи «Весілля Фігаро», чекаючи на аплодисменти, й таки отримали. Щирості в оплесках не чулося. Швидше обов’язковість, дивна, погано зрозуміла чемність. Глядачі плескали в долоні з думкою: якщо не робитимуть так, якщо не виявлять вдячності, з ними зроблять те саме, що і з жертвами на сцені.

Нарешті завіса опустилася. Глядачі мовчки почали підводитися. Зарипіли стільці, заскрипіли по підлозі ніжки. Кошовий помітив: більшість уникає поглядів одне на одного, дами натомість чіпкіше тримаються за лікті кавалерів. Кожному кортіло залишити залу чимшвидше, але при цьому жоден не виказував такого наміру. Тож вийшло навпаки — ті, хто йшов попереду, почали галантно пропускати тих, хто рухався позаду. А задні своєю чергою ввічливими жестами припрошували проходити передніх. Через це вихід сповільнився.

Клим виявився одним із небагатьох, хто не грав чемного. Щойно йому дали дорогу до виходу, кивнув та переступив поріг. Прискоривши кроки, посунув коридором до сходів, що вели нагору. Тут досі мерехтіло тьмяне світло, люди попереду більше нагадували безтілесні тіні. Та враз із непоміченої раніше вузенької галереї навперейми Кошовому виступила темна постать.

Посмішка оголила сліпучо-білі зуби.

За нею Батара можна впізнати навіть у повній темряві.

— Вечір добрий, месьє Кліменті, — мулат не говорив, голосно прошипів на видиху.

— Якого…

Клим мимоволі зупинився — на це й розраховували.

Збоку та ззаду одночасно його застиснули в лещата. В спину через пальто сильно вперлося щось, у чому Кошовий угадав револьверне дуло. Батар, не ховаючи посмішки, відступив. Клим не йшов сам — його підхопили, міцним поштовхом запхнули у вузький темний прохід. Лівого вуха торкнулися губи, грубий голос звелів:

— Воруши копитами, лягавий.

Чиясь рука вже витягала з його кишені револьвер.

Іти можна було тільки прямо — і Кошовий підкорився.