Натурниця з Латинського кварталу

Розділ десятий. Неочевидні речі

Поруч було зовні симпатичне бістро, але вони пішли в «Ротонду».[30]

Отаборившись у Парижі, у своїх прогулянках без мети Кошовий попервах забрідав сюди мало не щодня, особливо під вечір. Якщо дивитися на оздоблений червоним ресторан, ставши на протилежний бік вулиці, складалося враження, ніби він обіймає великий, негострий блідо-сірий кут великого османівського будинку на перехресті. І зроблено це навмисне, аби краєвид довкола виглядав яскравіше, додавав відчуття свята навіть у моменти, коли святкувати геть нічого не хочеться.

З пізньої весни до ранньої осені столики на веранді окупувала гамірна публіка, менша частина якої справді належала до богеми, а більша — вважала себе такою. Тут часто можна було чути англійську, якої Клим не знав, тож не міг вирізнити на слух певні мовні нюанси. Та якось вони гуляли Монпарнасом із Шарлот, котра англійською говорила досить вільно, і вона пояснила: тут гуртуються не британці, а здебільшого американці, вгадує їх за акцентом.

Спогади про Шарлот наринули недоречно. Кошовий навіть хотів шукати інше місце, аби не ятрити свіжу рану. Проте Луазо вже зайшов усередину, і Климові нічого не лишалося, як наслідувати його прикладу.

— Люблю тут бувати вранці, — пояснив Бернар, вмощуючись за столиком. — Дивіться, тут майже нікого нема. А той, хто є, ну точно не має жодного стосунку до різних мистецьких практик.

— Бачу, ви й богему недолюблюєте, — буркнув Кошовий, сідаючи навпроти. — При тому, що самі опановуєте витончені мистецтва. — Він натякнув на назву закладу.

— Зауваження справедливі. Я вчуся! — студент покивав указівним пальцем. — Це місце притягує недоуків із завищеною самооцінкою. Раніше мені цікаво було слухати тутешній народець, навіть час від часу я й сам щось говорив. Так, вино лилося ріками, дим — хоч сокиру вішай, від суперечок ранком розпухало горло, та й голова частенько боліла, ви ж розумієте… На щастя, швидко дійшло: тут, — Бернар обвів рукою зал, — лише творять кумирів та струшують повітря. А ще американці.

— Так, останнім часом їх у Парижі чимало. Вас і американці дратують? Даруйте, але, схоже, ви склали до всього, що довкола, довжелезний список вимог та претензій.

— Іронія приймається, — гмикнув Луазо. — Але все з точністю до навпаки. Не в мене претензії. І не в мого брата, якого подібні збіговиська втомили швидше за мене і настільки сильно, що він залишив École des Beaux-Arts.

— Складається враження, месьє, що нас тут троє. Разом із вашим невидимим братом.

— А я втішений, що його з нами нема власною персоною! — парирував Бернар. — Ми разом, як кажуть батьки, дивний феномен. Нас важко пояснити. Даруйте, ви самі загострили на ньому увагу. До справи, яка нас із вами звела, Етьєн не має жодного стосунку. А міг би мати, якби не кинув навчання. Можна сказати, неприємності оминули.

— Згоден, ваш брат ні до чого. І все ж таки ми говоримо про нього. Так поясніть феномен.

— Ми близнюки. Схожі тут, — Луазо окреслив коло довкола свого обличчя, — і абсолютно не схожі тут. — Палець торкнувся чола, долоня лягла там, де серце. — Такого не буває з близнюками. Ви знаєте, що один без одного вони довго не живуть?

— Чув, — збрехав Кошовий, якому вже набридав Бернарів брат, але іншого способу розігнати розмову зі свідком він не бачив, тож не ризикнув переривати.

— Ну, аби справді не морочити вас довго, поясню, — зглянувся Луазо, відчувши напругу в Климовій інтонації. — Близнюки пов’язані, образно кажучи, пуповиною. Один порізав палець — болить обом, теж образно. Проте це зовсім не означає, що близнюки однакові у своїх смаках та вподобаннях. І наділені однаковими талантами й здібностями. Наприклад, один має гарний голос й абсолютний слух на додачу. А другий — має голос, проте на вухо наступив ведмідь. Чи слух ідеальний, проте голосу нема. Тут нам пощастило. Обом дано малювати, але Етьєн у якийсь момент охолонув до пензля та олівця. Нам по двадцять чотири роки, на війну за віком не потрапили. Тільки ж вона нікуди не поділася. Війна була, месьє Кошовий.

— Згоден. — Клим досі не розумів, до чого веде студент, і вирішив мовчки дослухати до кінця його своєрідну сповідь.

— Етьєн не прийняв того, що від спогадів про війну тікають щодуху. Війна — це болючий потворний шрам. Богема ж, особливо художники, творять якийсь ідеальний, прекрасний світ, у якому воєн, крові та болю ніколи не було. Етьєн спробував писати так, як бачив та відчував. Його взяли на кпини. Хтось навіть обізвав божевільним, хоча яснішого розуму годі шукати в усьому Парижі.

— Навіть так?

— Гаразд, на Монпарнасі так точно, — Бернар говорив серйозно. — Мій брат не любить прикрашати дійсність. Я грішний, бачу й думаю інакше. Тому ми розійшлися в поглядах. Не те щоб посварилися… Вирішили певний час не спілкуватися. Проте розбіжності дали добрий урок: я уникаю тутешнього марнославного товариства.

Нарешті неквапом, сповнений суміші гідності й пихи, підійшов немолодий офіціант. Прийняв замовлення, так само неквапом, ніби роблячи клієнтам послугу, пішов собі. Кошовий скористався паузою, повернув стерно у потрібному напрямі.

— Учора в комісаріаті, окрім вас, допитували ще трьох молодих людей. Один із них, Грегуар, визвірився на вас. Ви ще заявили про погрози. Щось особисте?

— А це саме продовження нашої розмови та ілюстрація моїх слів, — підхопив Луазо. — Усі троє, гаразд, двоє, Симон Грегуар та Жульєн Буало, такий худий, в окулярах, є живими ілюстраціями амбітного марнославства. Грегуар узагалі свого часу найбільше цькував Етьєна. Власне, через нього мій брат і вирішив остаточно залишити навчання. Ми ж друзі, месьє Кошовий? — Він підморгнув.

— Не вороги, — визнав Клим. — Таке запитують, коли хочуть поділитися секретом.

— Ви обіцяли не переказувати нашу розмову інспекторові.

— Можу повторити обіцянку.

— Не варто. Я чомусь довіряю вам чим далі, тим сильніше. Отже, це я назвав флікам прізвища всіх трьох. Грегуар, Буало та Тьєррі Нуаре знали мадемуазель Шарлот. Вона в різний час позувала кожному. Коли там, на місці, в її квартирі, інспектор запитав про коло близьких знайомих жертви, я назвав цю трійцю не вагаючись. Хоча жоден, жоден, месьє, навряд може бути поліції корисним.

— І для чого ви учинили так…

— Підло, низько? Давайте, називайте речі тими іменами, які крутяться на язиці. — Луазо відкинувся на спинку стільця, поклав ногу на ногу. — Я помстився за брата. Нехай на собі відчують, як воно — коли тебе принижують. Їм усім доведеться викручуватися й доводити, що вони не мають жодного стосунку до вбивства й не можуть розповісти флікам щось важливе. Зневажаєте мене?

— Не знаю, — Клим говорив чесно. — Ваше ставлення до однокашників нехай лишиться на вашій совісті. Тут питання в іншому. Ви заявили, що Грегуар був коханцем Шарлот. Теж збрехали чи, як ви це трактуєте, помстилися?

— Істина посередині.

— Тобто?

— Коханець — гучно сказано. Проте я не зовсім, гм, вигадав. Вони мали інтрижку. Дуже коротку. Буквально один раз, уже не знаю, чия була ідея.

— Звідки про це знаєте ви?

— Шарлот згодом проговорилася. Випадково, з якоїсь нагоди. І то не прямо сказала, лише дала зрозуміти, далі тему не розвивала. Але, як то кажуть, розумному досить. Отже, у своєму твердженні, що я можу знати її вбивцю, ви танцюєте від моїх показів, — пуста трата часу. Цих трьох я назвав поліції, бо неабияк кортіло створити їм проблеми. Жоден із них не тягне на роль убивці. Знаєте, чому?

— Поясніть.

— Занадто нікчемні, — промовив Луазо впевнено й пишно, ніби оголошував вирок у судовій залі. — Куражу бракує. Живуть у вигаданих світах, підживлюють себе ілюзіями. Дурненькі сноби, дивляться на все, мов Гулівер на ліліпутів. Я запросив їх у реальний світ, і бачу — їм не подобається.

— А вам не здається, Бернаре, що ви обмовили людей? Ваші особисті рахунки, образи — це зрозуміло. Проте брехливі свідчення тягнуть на кримінальний злочин.

— Жодного слова брехні! — Луазо підняв праву руку розкритою долонею вперед. — Правда, тільки правда, й нічого, окрім правди. Я не назвав жодного зі снобів прямо причетним до вбивства Шарлот. Лише заявив: усі її знали. Що відповідає дійсності. Як поліція це потрактує, то вже питайте в слуг закону.

— На такі допити витрачається час, — дорікнув Клим.

— Пошук убивці хоч як тупцяння на місці, — парирував студент. — Не підкинув би я роботи, поліція вбивала б час на когось іншого. Це той самий реальний світ, про який я говорю. Лише в бульварних романах слід лиходія проникливий сищик бере вже приблизно на тридцятій сторінці. В реалі гонитва триває місяцями, роками, а то й десятиліттями. Знаєте, месьє Кошовий, що вбивці отак, запросто й безкарно, ходять просто зараз вулицями? Я вам навіть покажу кількох, не помилюся. Причому жоден з них не заперечить. Але й за грати не сяде. Кожному такому пробачили вбивство. А тих, хто вбив найбільше, навіть нагородили.

— Ви серйозно зараз?

— Дуже. Ви теж убивця.

Відповісти Клим не встиг — офіціант приніс каву, масло і круасани з таким виглядом, ніби на таці лежала велика цінність. Бернар спокійно заходився снідати. Кошовий крутив свіжий рогалик у руці, нарешті вмочив кінчик у чашку, промовивши:

— Я розумію, що ви маєте на увазі. Хто був на війні й не дав убити себе — той за всіма формальним ознаками вважається вбивцею. Проте на війні за вбивство шанують. У мирний час — карають.

— Вгадали.

— Небагато вартує таке гадання, — пхикнув Клим. — Просто не раз, не два й не десять чую подібні сентенції. Ви не перший, хто закидає подібне.

— Тому я проти, аби люди, передусім творці, забували про війну, — заявив Луазо. — Про її жахіття слід невтомно, невпинно, щоденно нагадувати. Забули про минулу війну — вона нагадає про себе завтра. Тільки так, месьє. Тільки так.

— Те, як ви вчинили з колегами, можна назвати вашою особистою війною?

— Називайте як хочете, — студент стенув плечима. — Врахуйте лиш, що Бернар Луазо — людина загалом мирна. На далекі від уявлення про мораль кроки мене можна тільки спровокувати. Признайтеся, що зараз говорите з поганцем.

— А вам подобається бути поганцем?

— Мені не до вподоби когось вдавати з себе. Як ось Грегуар та подібні до нього. І давайте на цьому поставимо крапку, месьє Кошовий. Переконалися, що я не надто цінний свідок?

— Ні. — Клим одним ковтком допив каву. — Я маю до вас конкретні питання. І якщо ви вже намалювали мені, так би мовити, автопортрет, пропоную більше не обговорювати вас. Мене цікавить Шарлот. А ще більше — її вбивця.

— Мене так само. Я ж бачив його.

До набережної Кошовий, за звичкою, прогулявся пішки.

З «Ротонди» подзвонив у комісаріат, попросив до телефону інспектора Монтаня й домовився зустрітись. Розмова з Луазо загалом не дала нічого, чого б Клим дотепер не знав. Більш важливим натомість вважав те ним сказане, що студент навряд чи вважав для справи корисним. Кошовий навіть був абсолютно переконаний: Бернар сам не усвідомив, що мимоволі намалював портрет Невідомого художника, хоча описати його зовні не міг.

Вони розпрощалися, розійшлися у протилежні боки. Луазо дріботів, не обертаючись. Клим же провів його поглядом, і якби не знав про сутулість, подумав би: студент навмисне так низько, глибоко втягує голову в плечі, ховаючись від некомфортного зовнішнього світу. Майнуло раптом: цікаво, брат Етьєн теж сутулиться? Чи вада постави одного з близнюків передається іншому? Подумав — і відігнав думку, ніби набридливу муху. Закуривши, неквапом рушив у напрямку Сіте.

Луазо справді бачив Невідомого художника на власні очі. Так, як-от Кошового чи будь-якого іншого співрозмовника, з яким розділяє стіл у кафе. Але бачила його і мадам Юбер, теж досить близько. Довгий плащ, круглий капелюх, широкі плечі, затинається, театральна маска. Її, як Бернара, подібна театральщина не здивувала. Тим більше незнайомець у масці підсів до студента, за його словами, в одному з численних богемних кафе. Щоправда, Клим, почувши це, одразу зловив Луазо на слові. Адже перед тим зневажливо висловився про подібні місця й наголосив — уникає їх через штучність та надмірну пафосність атмосфери. Бернар пояснив: місця, які впадають йому в око, не такі відомі, помітні, намолені богемою, а отже — затишніші, прийнятніші для нього.

— Він якось назвався?

— Анрі… здається. Але ж ми обоє розуміємо: міг бовкнути перше ім’я, яке стукнуло в голову. З тим самим успіхом міг назвати себе Жаном, наприклад.

— Чому підсів до вас? Навряд випадково.

— Натякаєте — ми знайомі? Дарма, месьє Кошовий. Тут не підловите, не клюну. Знайти художника в кафе на Монмартрі так само просто, як хворого в лікарні.

— Ну й порівняння у вас…

— Щойно придумав. Дуже влучно, згодні? Художники, месьє, певною мірою хворі. Іноді тілесно, та більше — ось тут. — Зігнутим пальцем знову легенько клюнув лоба. — В кого тут усе добре, той ніколи, за жодних обставин не створить нічого навіть близько схожого на шедевр. Писатиме пасторальні пейзажі, копиці сіна й кози на фоні призахідного сонця.

— Для такого теж талант потрібен. Я, наприклад, не вмію малювати.

— Ремесло і талант суть різні речі. Наділений талантом теж напише сільський пейзаж. Тільки побачить його зовсім іншими очима, випише несподівані образи. У цьому Божий поцілунок.

Схоже, про мистецтва й дар Бернар міг говорити, поки не зупинять.

— Значить, Анрі, чи як його там, просто підсів до вас?

— Не просто, — Луазо мотнув головою. — Пояснив, що давно придивляється до мене. Точніше, до моїх робіт. Знаєте, я практикую спершу намалювати натуру, залишивши довкола чимало порожнього місця. Повітря, я так це називаю. Далі вписую образ у різні екстер’єри. Шарлот позувала мені в себе вдома, потім я переніс її на фон Сакре-Кер.[31] Тоді за процесом Анрі мене, мабуть, і застав.

— Давно це могло статися?

— Десь із тиждень чи днів десять тому. Думаю, котроїсь неділі, зранку. У неділю навчання в школі немає, тож ранковий час належить нам. А дні зимою короткі, хочеться застати натуру.

— Припускаю, зранку на Монмартрі не так багато люду вештається. Тим більше в масках.

— Месьє, месьє, — зітхнув Луазо. — Одразу видно, що ви не художник і взагалі не маєте хисту до творчості. Коли я працюю за мольбертом, для мене нікого довкола не існує. Не роздивляюся навсібіч, хто там підходить, стоїть, дивиться. Щодо маски… Ви впевнені, що той Анрі ховає лице завжди? Отож.

— Вас цікавило, чому незнайомець не знімає маску?

— Він це пояснив, перш ніж я відкрив рота, аби запитати. Обличчя спалене, війна, дуже огидно виглядає на людях. Справді, війна спотворила чимало облич. Чоловіки в масках або півмасках на вулицях — не рідкість. Від них уже навіть не відвертають очей різні там цнотливці.

— Ви вірите, що в нього пошкоджене лице?

— Не знаю вже, чому вірити, — визнав Бернар. — Крім того, що він — той, кого ви шукаєте. Вбивця.

Інших кандидатів справді не було. Невідомому художнику впала в око Бернарова натурниця. Він хотів познайомитися із Шарлот і пообіцяв мадемуазель двадцять франків за сеанс. Гроші чималі, але той, хто назвав себе Анрі, застеріг: має специфічні побажання до натурниці. Тому, переконаний, гонорар з верхом компенсує певні незручності. Не вдавався в деталі, ще й спробував жартувати. Мовляв, якщо захоче, аби йому позував Луазо, теж говоритиме з ним прямо, без посередників.

— Шарлот не злякалася? Не відчула загрози чи чогось такого?

— Спокійно сприйняла, погодилася відразу. Припустила: проситиме позувати голяка, в непристойній позі. Там, у мансарді, мадемуазель мерзла. Довше, ніж три години, терпіти не могла. Гаразд, хай чотири, але то вже крайнощі. Ось і виправдання зависокого гонорару.

— Спокусив. Кинув наживку. Рибка заковтнула гачок.

Наостанок Кошовий попросив Луазо описати побачене. Запитав про асоціації, які могла викликати картина місця скоєння злочину. Бернар не зрозумів натяку, і Клим швидко поміняв тему, аби не акцентувати увагу свідка на особливостях почерку Невідомого художника. Зараз для справи найменш потрібно, аби про Монтанів здогад дізнався хтось іще.

Особливо — студент зі своїми претензіями до цілого світу.

Монтань чекав на розі неподалік бістро за Палацом юстиції.

Тут зазвичай обідали поліцейські, та обідня пора поки не настала. Інспектор запросив усередину, замовив обом каву, скинув пальто, але, за звичкою, лишився в капелюсі. Видобув з кишені люльку, розкурювати не квапився. Крутив у руці, постукував нею по поверхні столика. Слухав Клима, не перебиваючи, а коли той завершив, підкинув люльку на долоні й заховав назад у кишеню.

— Нічого нового, — у голосі маленького інспектора чулася образа. — Хіба що на допиті цей паскудник приховав свою зустріч із убивцею.

— Паскудник? Чому?

— Після одкровень Луазо ви назвете його інакше? Аби зіпсувати життя тим, кого вважає своїми кривдниками, накидав поліції купу непотрібних свідків!

— А, ви про це… Знаєте, Монтаню, я поки йшов до вас, подумав: той Невідомий художник може й не бути вбивцею. Теоретично є така можливість.

— У вас знову прокинувся адвокат, месьє Кошові! — вибухнув маленький інспектор. — Вчора стукнуло в голову перевіряти, чи не заліз убивця з даху! Сьогодні вже ставите під сумнів, що вранці до Шарлот узагалі приходив убивця! Ні, я навіть математично не бачу іншого кандидата!

— Поясніть.

— Для чого?

— Все ж таки.

— Гаразд. — Монтань збив капелюха на потилицю, поклав лікті на червону скатертину. — Вчора вранці студент-художник Бернар Луазо прийшов до своєї натурниці Шарлот Ізоля. У них була домовленість. Напередодні, чого я, до речі, не знав і тепер знаю з вашою допомогою, Луазо ангажував свою натурницю якомусь чоловікові в масці. Шарлот працювала не більше чотирьох годин на день, переважно зранку. Незнайомець у масці прийшов до неї в мансарду позавчора, як домовлялися. Пішов, пробувши там приблизно чотири години. Після того мадемуазель з квартири не виходила…

— Стоп! — Кошовий клацнув пальцями. — Звідки відомо, коли він прийшов і коли пішов?

— Мадам Юбер засвідчила це у вашій же присутності!

— Добре, що ви згадали нашу вчорашню розмову з дружиною домовласника. Як адвокат, я не поручуся за показ такого свідка, як вона, — мовив Клим твердо. — Ви бачили її стан. Ми обоє його бачили. Гарантуєте, що вона відповідає за свої слова? Дасте гарантію, що мадам у своєму стані весь час сидить у комірчині консьєржки? Веду ось до чого: жінка могла вийти, залишивши свій пост. Як надовго, ніхто не знає. А в цей часовий проміжок хто завгодно міг зайти в будинок. Зокрема — і вбивця Шарлот. Або Шарлот сама могла вийти на короткий час і повернутися. Що теж могло пройти повз увагу мадам Юбер.

— Для чого ви зараз усе це мені говорите?

— Ми з вами, Монтаню, орієнтуємося тут на неочевидні речі. Припущення, не більше того. А ще — досі не маємо повної інформації, хто, коли, за яких обставин знайшов тіла другої і третьої жертв маніяка. Обговорювали це вчора.

Маленький інспектор засопів. За суперечкою забув про каву. Вона встигла вистигнути, він, осушивши чашку одним ковтком, зиркнув на Кошового з-під лоба:

— Неочевидні речі… Оце і є те важливе відкриття, заради якого ви висмикнули мене з бюро?

— Мотив.

— Прошу?

— Здається, я розшифрував мотив Невідомого художника. Ми ж не розуміли, що ним рухає… Тобто може рухати. Аж тут Луазо, сам того не розуміючи, підказав мені. Знаєте, я б сам ніколи не здогадався. Бернар обізвав мене приземленою особою. Чесно кажучи, так воно і є. Але ви, Монтаню, побачили, що вбивця — художник. А Луазо прочитав його послання. Даруйте, дав мені ключ до прочитання.

— Плутано трохи.

Сіпнулося віко, Клим торкнувся його пучкою.

— Студент говорив емоційно. Творча людина, митець, їм можна, нічого дивного. Я ж відлущив емоції. Отримав раціональне зерно. Точніше, — виправився одразу, — швидше ірраціональне. Проте затяті серійні вбивці бачать світ навиворіт. Те, що позбавлене раціо для нас, вони як раз і вважають істинно вірним.

— Усе одно заплутали.

— Гаразд, тоді зовсім коротко. Що робить Невідомий художник? Відтворює роботи відомих. Назвемо це копіями, він так розуміє процес.

— Копії? Згоден, дуже близько до істини, — кивнув Монтань, його очі зацікавлено заблищали.

— За винятком Солодкої Поллі, він убиває і, головне, спотворює натурниць. Робить красиве жахливим. Слідкуєте за думкою?

— Ну… з такої позиції я на ці злочини не дивився.

— А виглядає його мета саме так: протест митцям, які роблять життя кращим на своїх картинах. Луазо розвинув цілу теорію. Він вважає, що світ довкола тікає від війни, всіма силами прагне забути її. Оце вже я від себе додам: усі ці кабаре, джазові клуби, шалене, повне розваг життя, кіно з комедіями на всіх екранах — своєрідні ліки. Спосіб загоїти рани, які, ми з вами знаємо, шостий рік усе одно кровоточать. Бернар просторікував, то в його характері, манері. Я ж не одразу, але поступово провів паралель. — Кошовий прокашлявся, далі заговорив повільно, зважуючи кожну фразу. — Класика мертва, Монтаню. Велика війна лишила її в минулому. Настають інші часи, в яких має бути місце крові та болю. Відмовитися від свят, що завжди з тобою. Тепер плутано?

Маленький інспектор на останніх словах навіть зняв капелюха, подарував Климові короткий театральний уклін.

— Браво! Не знаю, що дасть ваш здогад, — тільки браво!

— Лишаю за собою право на дещицю сумніву. Та все ж схильний погодитись: дев’яносто вісім, навіть усі дев’яносто дев’ять відсотків того, що вбивця — той самий тип у масці. Мені… нам допоможе, як дізнаємось, хто ще, окрім Луазо, міг бачити Невідомого художника. Якось же він знайомився з іншими натурницями.

— Солодка Поллі…

— Там інший випадок, — сказав Кошовий. — Щось мені підказує: тягнути слід за цю ниточку.

Монтаневі не треба знати про його прогулянку в Кліші.

Й зарано дізнатися про ймовірну причетність до справи бандита на прізвисько Марсель.

Решту дня Клим згаяв без великої користі для справи, але щоб чиста була совість.

Маленький інспектор виконав його прохання: роздобув у колег адреси всіх трьох названих Луазо студентів-художників. Прогнозуючи нульовий результат, Кошовий усе ж для порядку відшукав кожного й опитав.

Це забрало чимало часу, хай усі мешкали в одному окрузі, винаймаючи житло неподалік від школи. Проте вдома застати вдалося хіба Тьєррі Нуаре. Юнак без жодних докорів сумління манкірував навчанням. Бо вчора аж до ранку гуляв Монмартром у компанії, склад якої навіть під тортурами не міг би згадати повністю: саме так і сказав. Хлопчина не мав сил навіть сваритися з незнайомцем, відбивався від Климових питань мляво, відповідав лише з бажання чимшвидше позбутися порушника свого похмільного спокою. Тим не менше Кошовому вдалося вичавити з Нуаре небагато.

Мадемуазель Шарлот позувала йому. Приймала в себе, хоча Тьєррі винаймав крихітну майстерню на паях із однокашником Буало. Точніше, його приятель жив в орендованій майстерні, бо це дешевше, ніж платити за два приміщення, а щоб іще більше зекономити, підбив Нуаре платити половину й користуватися майстернею у свою відсутність. Кілька разів Шарлот працювала в їхній майстерні. Можна навіть сказати, студенти мали одну натурницю на двох. Проте від початку цього року мадемуазель категорично відмовилася позувати деінде, окрім як у себе в Латинському кварталі. Чому — не пояснила, та, з Жульєнових слів, якийсь нестриманий художник-ловелас незадовго до того чи ледве не зґвалтував, чи таки зґвалтував її, зачинившись у власній майстерні. Тож Шарлот вирішила дбати про власну безпеку.

Напередодні вбивства Нуаре натурницю не бачив. Узагалі востаннє мадемуазель позувала йому більше тижня тому. Вибрик Луазо не оцінив ніяк: якби поліція спитала Тьєррі, він так само назвав би Бернара серед постійних відвідувачів жертви. Невідомого художника на ім’я Анрі не знає. Імена двох раніше вбитих натурниць йому нічого не говорять. Про Солодку Поллі щось чув краєм вуха, але й не дивно — вона ж щось на кшталт маленької легенди Пігаль та околиць. А студенти навідуються на Пігаль до дівчаток — у цьому ані сорому, ані секрету.

Наступним Кошовий відшукав Жульєна Буало. Той виявився сумліннішим, але це не означало, що він був у школі. Клим пішов за названою Нуаре адресою без надії застати там студента — і, на диво, застав його за мольбертом. Буало працював над натюрмортом і, як вдалося побачити на полотні, вирішував сюжет досить оригінально. Відкоркована пляшка вина була втричі меншою за перерізану навпіл головку сиру, яблуко та грушу. Язик засвербів спитати, що художник має на увазі. Проте Жульєн помітив явно нездоровий інтерес незваного гостя й демонстративно накинув на мольберт широку хустку.

На слова Буало виявився іще скупіший. Підтвердив усе сказане Тьєррі, наполіг — Шарлот бачив востаннє ще давніше за товариша. З приводу її загибелі сумує. Хто міг так учинити з нею — поняття не має. Буде вдячний, якщо його колись поставлять до відома, щойно вбивцю арештують. Стосунки з Луазо коментувати не хоче, бо жодних стосунків із ним не підтримує. З майстерні він Клима фактично виштовхав, зачинившись на два оберти.

Агресивнішим за всіх виявився Симон Грегуар. Його Кошовий відшукав у школі, зловивши на виході. Спершу той навідріз відмовився розмовляти невідомо з ким. Говорив на підвищених тонах, погрожував спершу поліцією, потім — адвокатом. Але заспокоївся так само раптово, як спалахнув. Свій роман із Шарлот назвав хворобливою фантазією цього Луазо. Заперечив будь-які особисті конфлікти з Бернаром на будь-якому ґрунті. Пояснив: то від невизнаної геніальності дуже кортить потрапити в центр уваги за будь-яку ціну, хай світ крутиться довкола нього, все таке. На прощання побажав Кошовому успіхів, не пояснивши, в чому саме.

Усі три постріли в молоко — невеселий підсумок витраченого часу.

За клопотами не помітив, як Париж огорнули сірі лютневі сутінки. Обідній час давно минув, їсти ж захотілося, позаяк, окрім ранкових круасанів, Клим нічим себе не пригостив. Аби напевне щось роздобути до вечірнього часу, коли кухні ресторанів, кафе та бістро знову запрацюють на повну, Кошовий подався пішки назад у Латинський квартал. Тут завжди можна було поїсти, квартал жив власним життям, іноді нагадуючи цією відокремленістю маленьку державу в центрі Парижа, де діяли інакші, непідвладні загальним закони.

Неквапом з’ївши цибулевий суп та ескалоп, Клим запив пізній обід двома келихами вина і зрозумів: далі все, порожнеча, невизначеність. Ніби розмовляв із потрібними свідками, почув від кожного багато — і разом з тим не почув нічого, що б дозволило просунутися вперед бодай на крок. Поза сумнівом, усі чотири вбивства об’єднувала постать такого собі Анрі, котрий називав себе художником. Проте він міг назвати себе як завгодно й ким завгодно з таким самим успіхом.

Ну, хіба вимальовується мотив…

Також зрозуміло: може, Анрі — чи як його там — не художник, та мистецтву не чужий. Здогад не звужував, навпаки, розширював коло потенційних підозрюваних заледве не на половину Парижа. Тут кожен третій, якщо не кожен другий вважав себе знавцем прекрасного й готовий був сперечатися про це до хрипоти. А якщо брати Монпарнас чи Монмартр, то взагалі — підозрюється кожен, включно з офіціантами, барменами, консьєржами, навіть тамтешніми клошарами.

Уже повертаючись додому, Кошовий подумки визнав: сьогоднішній день він пройшов на холостому ходу. Використав усі можливості й тягнув за всі ниточки, які мав. Чим зайняти себе завтра, куди рухатися — підкаже хіба Батар.

Але вчорашня зустріч із ним теж не зичила великих надій. Навпаки, незаконне дитя паризьких передмість дуже швидко почало дорослішати. Й, відповідно, складати собі ціну.

За своє життя Клим уже бачив таких, особливо — у Львові. На його очах Єжи Тима, посіпака короля злодіїв Густава Сілезького, перетворився на подобу кримінального аристократа. Згодом відчув владу, вплив, як наслідок — із ситуативного партнера Кошового перетворився на одного з найзапекліших його ворогів. Адже Клим знав, де і ким пан Тима був відносно недавно, і свого ставлення до нього, як до всього львівського міського шумовиння, міняти не збирався.

Кошовий мав не одну нагоду обміркувати львівський етап свого життя. Не лише втрату Божени, стосунки з Магдою, дружбу з нині покійним Йозефом Шацьким, дивне на позір товариство комісара поліції Віхури та дивне вариво в казані української політики. Контакти з кримінальниками всякий раз були рівною мірою корисними й небезпечними.

Попервах Клим змушений був довіряти їм, інакше ніколи б не здобув успіху, залагоджуючи непрості справи. Так він захопився небезпечним світом, щиро увірував у свою здатність заходити туди в білому пальті й виходити, не забруднившись. Проте в якийсь момент він дозволив злодіям використовувати себе, триматися запанібрата. Коли дійшло, що почав ставати одним із них, принаймні так його сприймали деякі знайомі, зокрема й близькі, як-от Магда, було вже запізно міняти щось без втрат.

Клим дозволив собі скоротити дистанцію між добром і злом. Нехай обидві категорії, особливо — з настанням воєнних часів, зробилися доволі умовними, й межу розмивало саме життя. Збільшення розриву спершу створило проблеми, а надалі заледве не призвело до трагедії. Хоча… чому заледве? Кошовий досі картав себе за смерть Естер, коханої дружини Шацького, хай не мав до цього ані прямого, ані непрямого стосунку. Тим не менше він щиро вважав: міг убезпечити пані Шацьку від кулі одного з посіпак Єжи Тими. Але Клим вірив у свою здатність зупинити бандитів, бо вони чомусь рахуватимуться з ним по якійсь там старій пам’яті.

Тож, навчений гірким досвідом, Кошовий вирішив усе ж таки тримати Батара і таких, як він, на відстані. Ані він, ані хтось інший навіть на мить не повинні дістати привід, щоб вважати Клима своїм. Або, скажімо так, наближеним.

З такими думками Кошовий зайшов у своє парадне. Звично кивнув консьєржці, але мадам Бернар ураз стрепенулася, нагадавши гончака в засідці, який побачив дичину. Поправивши окуляри, літня пані вигукнула:

— Ну нарешті! — а потім поманила його кощавим пальцем: — Месьє Кошові, у мене для вас дещо є.

Минулого року Клим улаштував стрілянину тут, на сходах. Потім до будинку довго вчащали репортери ледь не всіх паризьких газет. Виявляється, злидень-емігрант із комірчини в мансарді дав бій банді ветеранів війни, котрі озлобилися на весь світ і тероризували впливових парижан. Мадам Бернар охоче розповідала ту історію, всякий раз вигадуючи нові подробиці. Так із старої дами, яка випадково попередила пожильця про небезпеку й заледве не вмерла з переляку, коли все почалося, консьєржка перетворилася завдяки газетярам трохи не на праву руку месьє Кошового, яка хіба що не прикривала йому спину й не застрелила сама одного нападника.

Відтоді ставлення мадам Бернар до апатрида змінилося з нейтрально-терплячого до прихильного. Консьєржка не приховувала, що віднині й навіки вічні вирізнятиме Клима серед інших пожильців. І, сама того не бажаючи, почала виконувати роль його особистої секретарки.

— Вам лист, — вона простягнула заклеєний конверт, та віддавати не поспішала. — Тільки на вашому місці я була б обережною.

— Тобто? — не зрозумів Кошовий.

— Його приніс тип із тих, котрі не варті довіри.

— Все одно не розумію.

— Молодий мулат. Постійно кривляється. Говорить так, як апаші. Повірте, я знаю, як говорять апаші, — квапливо пояснила мадам Бернар. — Колись тут, неподалік Булонського лісу, від них проходу не було.

Клим одразу зрозумів, хто насторожив пильну консьєржку. І вкотре переконався: більшість думок матеріальні. Варто подумати про Батара — він з’являється, ніби з-під землі.

— Я б не переймався, — заспокоїв жінку він. — Звичайний собі кур’єр, посильний-листоноша. Таку роботу часто виконують гамени.[32] Мулат він чи метис, значення не має.

— Ви помиляєтесь, месьє, — мовила мадам Бернар строго й повчально. — Якби послання приніс білий, справжній француз, я б не хвилювалася. Тут справді не має значення, з якого він середовища. Хай навіть юний апаш — усе краще, ніж засилля негрів. Чорні, месьє, небезпечні самі по собі. А коли манерами наслідують апашів, стають небезпечнішими в рази.

— Матиму на увазі, — Клим, мудро вирішивши не вступати з консьєржкою у міжрасові суперечки, нарешті взяв листа.

Подякував, ледве втримавшись, щоб не розірвати конверт на місці. Піднявся крученими сходами і зупинившись між поверхами, витягнув послання.

Нічого, окрім адреси.

Impasse de la Chapelle.[33] Номер будинку. Вказівка, кому віддати цю картку.

І скільки грошей слід мати при собі.