Натурниця з Латинського кварталу

Розділ чотирнадцятий. Все дуже непросто

— Це не докази, Монтаню. Кажу вам як колись практикуючий адвокат. Хоча ви, інспектор поліції, без мене мусите це знати й розуміти.

— Для Валера́ це докази, месьє Кошові. Mon dieu, кому я це кажу! Ви ж мали щастя познайомитися з ним ближче!

— Щастя сумнівне.

— Згоден. Мали нещастя.

Вони випили кави на площі Сен-Мішель і тепер неквапом простували набережною. Зупинившись навпроти Нотр-Дам, вирішили, не змовляючись, перекурити. Кошовий смакував кубинською сигарою — забута за воєнний час звичка відновилася швидко. Для цього Магді досить було презентувати Климові коробку улюбленого курива. Йому подобався не так смак, хоча й це дуже важливо. Більше переймався самим ритуалом розкурювання. Мабуть, те саме відчував Монтань, коли поправся з люлькою. Розклавши нехитре причандалля просто на парапеті набережної, маленький інспектор спершу почистив люльку маленьким йоржиком, потім заходився натоптувати срібним товкачиком, нарешті запахкав, випустивши ароматний струмінь у бік величного собору.

…Ніч Кошовий провів у Магди. Поки він уперше хтозна-відколи приймав гарячу ванну, мадам веліла покоївці постелити в кімнаті для гостей, найдальшій та найменшій у помешканні. Вікна тут виходили не на жвавий бульвар, а у двір, куди сонце зранку зазирало пізніше. Проте Клима це влаштувало: після напруженого, повного жаских емоцій вечора хотілося поспати довше. Він навіть прихопив із собою початий коньяк усупереч наполегливому проханню мадам Богданович-Лоран утриматися.

Новина про Луазо помітно збила її з пантелику. Хотіла розібратися чимшвидше, адже роки близького знайомства з Кошовим давали їй всі підстави скорше вірити йому, ніж поліції. Своєю чергою Клим так само не йняв віри Валера́. Тут спрацював суб’єктивний фактор: він просто не довіряв цьому інспекторові, відчувши на власній шкурі методи його дізнавання. Водночас Кошовий усвідомлював та визнавав чесно: має до Валера́ надто серйозні упередження. Настільки серйозні, що скажи інспектор — Земля крутиться довкола Сонця, — він машинально, з відчуття протесту, поставить це твердження під сумнів. Тож мусив перевірити все, що можливо перевірити.

Невеличкий конфлікт довкола коньяку вирішився на Климову користь. Пережита пригода вдарила по нервах. Він би здивувався, аби несподіваний порятунок від реальної смерті на ньому ніяк не позначився б. Алкоголь ніяк не брав, діяв, не чіпав, миттю згоряючи в організмі. Лиш коли в пляшці зосталося напою на три пальці, Кошовий відчув нарешті легкий ефект. Випите допомогло швидше заснути, а ранок не був важким, як водиться зазвичай після надмірного santé.[42] Прохолодний душ, круасани з маслом на сніданок та міцна кава додали бадьорості.

А ось Магда була трохи збентежена. Поки гість учора лежав у ванні, вона розпорядилася віддати весь його одяг, включно з білизною, до прання. Пальто ж відіслала в чистку. Кошовий і сам мав намір щось випрати, щось — почистити, бо звичку чепуритися й тримати себе в чистоті й порядку зберіг навіть на фронті і в пересильних таборах. Тут сталося інше: мадам на свій розсуд веліла викинути на смітник його білизну. Клим цього не знав, бо погодився спати у практично новій піжамі покійного месьє Лорана. У тій ситуації вирішив не ламати комедію, притлумити гордість та не крутити носом. Але тепер новенька пара білизни та шкарпетки з підв’язками[43] на стільці біля ліжка змусили скреготнути зубами.

Натомість Магда повелася, мовби відбуваються звичні речі, зайві для обговорення. Запросто нагадала, як чотири роки жила з ним разом в одній львівській квартирі та спала в одному ліжку. Отже, чудово пам’ятає розміри колишнього і якщо не вгадала — соромитися не слід, краще сказати, вона виправить помилку.

Те саме стосувалося одягу. Месьє Лоран загинув рік тому, проте дещо з його гардероба мадам усе ж лишила. Тримала окремо і тепер зрозуміла, задля якої нагоди. Сорочка, жилет, штани й піджак виявилися трохи завеликими, але Магда на око визначила: у Кошового з її чоловіком приблизно однакова статура. Клим схуднув відтоді, як вони розсталися, чому є цілком зрозумілі пояснення. Вона здивувала тим, що не погребувала сама взятися за непомітні очам шпильки й швидко, вправно підколола всюди, де треба. Штани ще й притримували широкі смугасті підтяжки. Результат її потішив, хай Кошовий і назвав себе буркотливо бідним родичем. Проте мусив змиритися. Бо інший вихід — виходити голим чи в піжамі, й він, звісно, не розглядався.

Таким чином на зустріч із інспектором Монтанем прийшов заможний з вигляду парижанин у синьому верблюжому пальті, елегантному капелюсі, гладенько поголений, з акуратними вусами. Хіба що трофейний револьвер у правій кишені пальта робив цього буржуа небезпечним…

— Ви не дасте хід моїй інформації, — Клим не питав, констатував факт.

— Дивлячись, у якій її частині, — маленький інспектор ухилився від прямої відповіді. — Так званий Жахливий театр і все, що в ньому коїться, — одна справа. Хоча боюся, месьє Кошові, буде непросто. З ваших слів підозрюю: серед глядачів спливе чимало відомих та впливових персон.

— Спливе — дуже точне слово. Спливають нечистоти. Зокрема — лайно.

— О-ла-ла, месьє. Ви згадуєте лайно, стоячи на фоні однієї з найвідоміших сакральних споруд у світі.

— Не переводьте розмову в бік вашого улюбленого мистецтва. — Кошовий, ледь прицмокнувши, пахнув сигарою. — І не забувайте: вбивця, якого ми з вами взялися зловити, — художник. Людина мистецтва, яка не цурається бруду. Навіть продукує його. Вбивство — брудна справа, пане поліцейський.

— А ви опускаєтеся до банальщини, — інспектор тицьнув у співрозмовника мундштуком, наморщив довгого носа. — Я не виправдовую жодного вбивцю і, здається, не давав вам приводу так думати. Але погодьтеся: спосіб убивства змушує нас із вами трохи розумітися на мистецтві. Воно дає мотив. Що своєю чергою звужує коло підозрюваних.

— Зараз ви говорите про все й ні про що, — гмикнув роздратовано Клим.

— Чому ж? — Очі Монтаня азартно зблиснули. — Кандидатура Бернара Луазо не виглядає мені аж такою неймовірною. Він так чи інак знав усіх жертв, включно з мадемуазель Шарлот.

— За окресленим колом лишається Солодка Поллі, — зауважив Кошовий.

— Як студент і досвідчена повія з Пігаль могли познайомитися, ми з вами поки не маємо поняття, — парирував маленький інспектор. — Ви ж не відкидаєте теоретичної можливості такого знайомства?

Клим збив попіл, визнав коротко, сухо:

— Ні.

— Також не знаємо, що в голові у Луазо. І ви, і я бачили його усього раз або двічі. Згодні?

У відповідь Кошовий мовчки кивнув.

— Таким чином, студент-художник цілком може бути божевільним убивцею.

— Звинуваченнями третьої особи — не доказ. Це називається доносом, Монтаню.

— Лист не анонімний, — інспектор не здавався. — Симон Грегуар назвав себе та підписався.

— Нагадайте зміст листа ще раз.

— Нагадую: я його не читав. На конверті стояло прізвище інспектора Валера, йому адресовано.

— Але ж ви знаєте зміст, — наполягав Клим.

— У загальних рисах, я ж казав.

— Ось і нагадайте. У загальних рисах.

— Не розумію, чого ви домагаєтесь, — мовив Монтань дратівливо. — Грегуар повідомляє інспектора, який веде справу, що Луазо вбив Шарлот Ізоля, натурницю з Латинського кварталу. Мотив — ревнощі.

— Все?

— Ви ж просили у загальних рисах!

— Грегуар чимось підтверджує свої звинувачення? — Кошовий зупинив інспектора жестом. — Чекайте, я вам відповім. Або Валера справді знає більше й нікому не каже, або в листі більше, ніж ви сказали, нічого нема. Луазо не потрібен досвідчений адвокат, ас своєї справи, досконалий знавець права. Досить юриста середньої руки, аби витягнути студента з-за ґрат і домогтися зняття звинувачень. Такий лист рівноцінний усному публічному звинуваченню. Це як справа Дрейфуса. Хтось назвав офіцера зрадником, бо його почерк був лише схожий на почерк шпигуна.

— Не рівняйте, — скривився Монтань.

— Чому ж? Порівняння цілком доречне, коли йдеться про цапа-відбувайла. Або Грегуар доводить свою правоту, або Луазо вже найближчим часом вийде на волю. Перш ніж знову заперечите, нагадаю: Симон Грегуар мав особисту неприязнь до Бернара Луазо. Ми обоє стали тому свідками, а з нами — ще купа народу, разом із Валера. Пізніше свої почуття Грегуар підтвердив мені. Ви не знаєте, що в голові у Луазо? А я не знаю, що в голові Грегуара. Що рухало ним, коли він писав листа зі звинуваченнями.

Маленький інспектор кілька хвилин дивився на Нотр-Дам, збивши капелюха нагору краєм мундштука. Потім розвернувся до Клима всім корпусом, заговорив чітко, уривчасто:

— Давайте домовимося, месьє Кошові: я не вважаю подібний лист прямим доказом щодо будь-кого. Та Валера має іншу думку, інший погляд на речі. Вчора пізно ввечері він знайшов Луазо в якомусь богемному кафе на Монмартрі й власноруч вдягнув на нього кайданки. Якби слідство вів я — діяв би так само. Інша річ, Валера не треба більше доказів. Він вибиватиме зізнання. І вдіяти я нічого не можу.

— Умиваєте руки, за прикладом Понтія Пілата.

— Ви вільні робити свої висновки, — мовив Монтань, і, виглядало, почуте його не зачепило. — До того ж ви маєте рацію в одному: Грегуар має підтвердити свої слова фактами, які доведуть провину Луазо. Наскільки мені відомо, Валера із цим згоден. Але мені так само відомо: Грегуара шукають від учорашньої ночі.

Віко смикнулося, затремтіло.

— Чому ви досі мовчали про це? — Кошовий торкнувся краю віка вказівним пальцем, заспокоюючи.

— Бо суттєво нічого не зміниться. Поки Грегуара розшукують, Луазо сидить у поліцейському відділку. Ще до вечора його мають доправити у Санте.[44]

— Вам не здається дивним, інспекторе, що особа, яка звинуватила іншу особу щонайменше в одному вбивстві, переховується від поліції?

— Скільки разів мені ще треба повторювати: мені може здаватися дивним усе що завгодно. Проте слідство в руках інспектора Валера. Йому все одно, що там кому здається. Моя думка, тим більше — ваша, знадобиться йому хіба в сортирі — це фігуральний, образний вираз. Хочете шукати втікача самотужки, аби спитати, нащо він написав такого листа? Не можу вам перешкодити! — Монтань розвів руками. — І до вашого відкриття, месьє Кошові. Вас хотіли вбити, бо ви викрили злочинне кубло у Кліші. Аби зрушити цю справу, мені потрібні ваші свідчення, і ви їх мені дасте, не сумніваюся. Щоб запустити поліцейську машину та влаштувати облаву там, треба кілька годин. Боюся, реально це глибоко по обіді, навіть ближче до вечора. Маєте надію на успішну операцію? Я — ні. Знаєте, чому? Скажу вам вашими ж словами. Покази такого собі апатрида, хай він навіть свого часу прославився у Парижі, — лише кілька аркушів списаного паперу. Такі самі, як покази Симона Грегуара.

Клим у глибині душі визнавав правоту інспектора, та все ж мусив заперечити:

— Це трошки інше.

— Марсель і його банда напевне призупинили вистави Жахливого театру після вашої втечі. Поліція не знайде доказів ваших свідчень, — відрубав Монтань, легенько вибивши докурену люльку об каблук черевика. — Щодо Гійома Зіді… Так, він художник. Так, факт його знайомства із Солодкою Поллі довести значно простіше, ніж аналогічний факт стосовно студента Луазо. Проте Луазо — підозрюваний, якого затримали. Зіді саме зараз неможливо затримати за підозрою в цьому ж самому злочині. Хіба хтось та й скаже: ці двоє можуть бути спільниками. Бачите, все дуже непросто.