Натурниця з Латинського кварталу

Розділ двадцятий. Кімната для гостей

Тіло втомилося вигинатися змією.

Клим завмер, даючи собі відпочити, і враз відчув не властиву дотепер апатію. Зрештою, Невідомий художник правий: навіть якщо смерть у Парижі — не те, заради чого Кошовий перебрався сюди, скоро він, хай проти волі, втілить мрію багатьох, не завжди екзальтованих чоловіків та жінок. Йому вистачило двох років тутешнього життя, аби почути й прочитати більше десятка подібних історій.

Здебільшого кинути все, визнати життєву поразку, побачити Париж і померти людей спонукає дивне уявлення про красивий, гідний відхід. Такий собі яскравий фінальний акорд, задоволення самими собою. Хтозна, відколи французька столиця набула ще й такої сумнівної слави місця найдостойнішої, найбажанішої смерті. Але Кошовий раптом зовсім недоречно пригадав: іще задовго до війни, коли він лиш обживався у Львові після втечі з Києва, так звів рахунки з життям один збанкрутілий бориславський нафтовик. До Парижа він виїхав на останні гроші, зняв номер у найдорожчому готелі, який міг собі дозволити, три дні заливався шампанським, потім звелів наповнити ним собі ванну — і там перерізав собі вени.

Поганенький спосіб заспокоїти себе — прижитися в Парижі не вийшло, зате померти вийде саме тут.

І все ж таки Клим, навіть усупереч своїй натурі, з кожною хвилиною корився виверту долі.

Він настільки заглибився в себе та власний смуток від поразки, що не одразу вловив нові звуки іззовні. То була не уявна музика — хтось справді наближався. Не швидко, скрадаючись, крок за кроком, сторожко зупиняючись. Кошовий одразу замукав, знову зазміївся на припоні, хай це вже не мало жодного значення: його помітили, до нього йшли. Якщо повертався вбивця, теж нічого не мінялося. Вирішив не чекати підйому води, щоб добити напевне, і зараз це зробить. А якщо ні…

— Я встиг, месьє, встиг! — шепіт перервав його роздуми.

Цей голос Клим теж упізнав, хоч і не одразу. Інтонації інші, не такі впевнені в собі, як тоді, коли Бернар Луазо говорив із ним сьогодні вдень. Уперше за час короткого знайомства з ним Кошовий уловив бентегу, ніяковість, переляк.

— Зараз, зараз…

Клим чув, як студент метушився поруч, явно не зовсім розуміючи, що слід робити найперше. То намагався розтягнути вузол на руках пальцями, то сіпав мотуз на кісточках ніг і чомусь зовсім не думав витягати кляп чи звільняти очі від пов’язки. Нарешті рухи й сопіння зробилися впевненішими, більш осмисленими. Луазо сопів поруч із правим вухом, над головою щось різко, ритмічно сіпало пута. Раптом мотузка послабилася, Кошовий зміг рухати вже звільненими, але ще сплутаними руками, і пальці сіпнули чорну стрічку. Зі свого боку визволитель піддів її чимось гострим, і нарешті Клим побачив його перед собою.

Логіка вимагала тепер звільнити рота — щелепи затерпнули до болю. Та Бернаром керувало щось своє. Посунувшись донизу, він заходився біля ніг і досить скоро розрізав мотузку. Спроба підхопитися зазнала фіаско: ноги підкосилися, Кошовий знову впав, і єдине, на що спромігся — посунутися до стіни.

Погляд мимоволі ковзнув угору. Втупився в важке металеве кільце, вмуроване в стіну. На ньому теліпалися залишки мотузки. Потім глянув ліворуч: замукав, тицьнувши в той бік ще сплутаними руками.

Постать у капелюсі й плащі далі стовбичила в тумані.

Луазо теж побачив її. На коротку мить завмер, принишкнув. Потому повільно випростався. Виставив уперед руку з кишеньковим ножиком, яким весь час орудував. Посунув уперед. Злився з мереживом туману.

Зробив різкий випад.

Висока постать упала навзнак — як стояла.

Опудало!

Іншого порівняння не знайшлося, і Кошовий не стримався, завив від люті й приниження. Ні, він таки з віком не помудрішав. Навпаки, трохи деградував. Дозволив збити себе з пантелику звичайним городнім опудалом, яке поставили тут не для відлякування ворон — задля приманки. Щось на кшталт козеняти, яке прив’язують біля краю ями мисливці за тиграми в джунглях, — Клим не бачив сам, проте читав багато.

Або — його пересмикнуло від огидної аналогії — як дерев’яний, збитий з колоди і дощок бовван, на якого хазяї-скотарі заводять молодих бичків, коли навчають залазити на корівок.

Тьху!

Луазо тим часом повернувся, заходився різати вузол на руках. Кошовий мукнув, нагадуючи: краще звільнити рота. Бернар зиркнув на нього, кліпнувши очима, й сказав, повертаючи голосу знайомі, нахабніші інтонації:

— Пардон, месьє Кошовий, — прізвище вимовив старанно. — Ви ж одразу захочете пояснень.

— Угу-угу, — загудів Клим крізь кляп, закивав головою.

— Я не ховаюся. Усе поясню іншим разом. Чому не тепер — зрозумієте потім. Не хочу лишатися тут і лишати тут вас. Він повернеться. Питання потім, месьє.

Говорячи, Бернар не припиняв працювати. На останній фразі вузол нарешті піддався. Звільнені руки теж затерпли, але Кошовий усе одно спробував зупинити Луазо. Хлопець прудко відскочив, обернув довкола шиї довгий шарф, який встиг розмотатися за час звільнення, сильніше натягнув на голову берет.

Климові пальці вже вивільнили рот.

— Луа-кха-кха-зо-о-о! — хрипко викашляв Кошовий. — Че-кха-йте!

Бернар уже пірнув у туман.

Капелюх валявся трохи далі під стіною — звільнений бранець аж тепер його вглядів.

Чомусь це його розвеселило.

— Mon dieu!

Побачивши Клима на порозі, Магда спромоглася вичавити з себе тільки цю фразу. Далі не чекала, поки зайде, — сіпнула за руку, буквально затягуючи в квартиру. Зачинила двері похапцем, немов рятувалася від погоні й захищала бастіон, як могла. І вже потім, коротко замахнувшись, ляснула Кошового по щоці.

— Геть! — крикнула, не зводячи з нього очей, і служниця, заскочена видовищем, миттю здиміла.

Вдруге за вечір бити себе Клим не дозволив. Перехопив занесену руку в повітрі, міцно стиснувши зап’ясток.

— Боляче, — Магда трималася спокійно, шмагала очима.

— Як у старі добрі часи, — Кошовий послабив хватку, потім розтиснув пальці.

Запала коротка напружена тиша.

— Що це все означає? — спитала Магда нарешті.

— Ми обов’язково маємо говорити тут? — поцікавився Клим.

Гордо піднявши голову, вона пішла до зали. Лиш тепер Кошовий зміг як слід роздивитися себе. Брудне пальто, садно на щоці, але в цілому втрат значно менше. Якщо не рахувати, що йому знову врятували життя.

Він підозрював: у Жахливому театрі без Луазо не обійшлося. Не може бути так, ну не повірить він ніколи, що в обох випадах діяли двоє різних людей. Лишається тепер зрозуміти, як Бернар опинився під мостом і, що значно важливіше: що робив тієї ночі в Кліші.

Магда чекала в залі й насилу стримувала терпець. Причинивши двері щільніше, Кошовий звично взяв коньяк. Хлюпнув собі на два пальці.

— Тобі налити?

— Ти поводишся, наче в себе вдома, — Марта не дорікала, констатувала факт.

— Хтось, здається, так і сказав: будь, як удома, — нагадав Клим.

— Годі вже.

Кілька швидких кроків скоротили між ними відстань. Магда ледь не силою видерла келих у нього. Не смакуючи, випила до дна, навіть не скривилася.

Наступної миті її руки обвили його шию.

Губи впилися в губи.

— Дурень, — видихнула Магда, щойно відсторонилася, зупинила його затяжну, смачну відповідь на поцілунок. — Не знаю, куди тебе понесло проти ночі. Але ти мусив, мусив, розумієш — мусив дати мені знати!

— Часу на роздуми не було. І потім, я залишив записку…

— Яка миттю нагадала мені ту, іншу. Розумієш, про що я.

— Мені теж. Хоча вони не ідентичні. Їх навіть не одна людина писала. Проте придумала одна голова. Гійом Зіді.

— Я про нього найперше подумала! — Магда несильно стукнула Кошового кулаком у груди. — Вже поховала тебе, повіриш?

— Я сам себе поховав — повіриш? Не далі як, — Клим глянув на циферблат, — годину тому.

Про себе відзначив: вічність, якою видалося лежання зв’язаним під мостом Альма, насправді тягнулася хвилин п’ятдесят, не менше. Зараз стрілки ледь перевалили за опівнічний час. Почався відлік нового лютневого дня.

Лютий.

Мимовільна згадка назви місяця за вікном враз змусила Кошового здригнутися. Віко сіпнулося так, як не давало про себе знати давно. Магда не забула його жести, насторожилася, зреагувала одразу, тупнувши ногою:

— Кажи!

— Що тобі сказати?

— Климентію, не мороч мені голову. З усіх живих людей на нашій благословенній та стражденній планеті я знаю тебе найдовше та найкраще. Зараз ти щось згадав. Щось дуже важливе для тебе.

— Погано ти мене знаєш, Магдо. Точніше, забула. — Посмішку він не видушив, вийшла природною, а віко заспокоїлося. — Мене може осяяти значно пізніше, ніж щось мені зблиснути, стрельнути. Мусить збігти якийсь час. Це погано, шкодить справі, гальмує. Але це так.

— Забула, значить…

А тепер і Кошовий згадав дещо. Не лише смак губ, не лише манеру рухати ними при цілунку, не лише пристрасть.

Погляд.

Цей погляд.

Навіть якщо дістане ляпаса, навіть якщо вона вкусить, чи — вона зможе! — наверне пляшкою, куди побачить, нічого вже не стримає, не зупинить. І нехай почекає все, хай вилетять із голови всі думки, хай повернеться й залишиться тільки одна.

Клим притиснув Магду до себе так близько, так сильно, так міцно, ніби збирався втягнути у своє тіло. Зростися в єдине, знову відчути те, що відчув колись давно, в іншому житті, у тісній неохайній кімнатці, ні — комірчині в глибині злодійського бару «Під вошею» у Львові, на Нижньому Личакові. Там знаходили на короткий час притулок для любовних — де та любов! — тілесних утіх батяри, злодії, повії, просто розгульні львівські пані й пани. Кімнатка тоді дала початок їхній із Магдою історії, котра обірвалася за чотири роки…

Геть дурне!

Магда вже відпустила гальма, і вже не ясно, хто з них скучив за ким більше і кому швидше кортіло надолужити шість втрачених років. Шість, чорт забирай, саме шість років вони тоді, у Львові, в минулому житті, йшли через дружбу, ворожнечу, примирення до тієї кімнатки за шинквасом, що стала для обох цілим світом, великим, відкритим, наповненим звуками переможних маршів та лагідних щебетливих вальсів.

— Не тут… — простогнала вона, відірвавшись від його губ, перевівши подих, пронизавши тим самим, безсоромним, відвертим поглядом, який за роки став іще безсоромнішим і витриманішим за добре вино. — Не тут…

— Чим тут погано… Місця ж повно…

— Ти гість… Є ж кімната для гостей…

Не було шести років розлуки.

Кілька днів, не більше. Та й то вимушених. Чи він виїхав у справах у сусіднє місто, чи вона затрималася, навідуючи родичів або доглядаючи самотню немолоду хвору людину. Їхні тіла згадали все дуже швидко: усі вподобання й забаганки одне одного, усі доторки, від яких найприємніше, найсмачніше, найсолодше.

Не стало перешкодою завузьке, як на Климів погляд, гостьове ліжко. Щойно все скінчилося вперше, він натякнув: мовляв, двох гостей, пару, в цьому домі ніколи не хотіли приймати. Холостяцький розмір ліжка, або дівочий, ще й для старої діви. Дістав за це від Магди дошкульного щипчика в бік, легенького, не влучного щигля, а за короткий час їхні тіла згадали одне одного знову. Цього разу — непоспіхом, ретельніше, спокійніше, як то водиться між двома дорослими, зрілими коханцями.

Потім Магда, як була, гола, встала з ліжка, сходила до зали й повернулася з куривом, залишеним там на столику. Зачинивши за собою двері, притислася до них спиною, зовсім по-дитячому захихотіла. Так сміються, зробивши комусь нишком капость і втішаючись власною безкарністю.

— Ти чого? — Кошовий сперся на лікоть.

— Я служницю побачила. Тобто вона мене. Отаку, — Магда розвела руки, виставляючи себе напоказ.

Тепер Клим пирхнув.

— Ти шокувала бідну Софі. Дівчина до тебе жодного разу не бачила голих жінок.

— Ще ти прогуляйся піди. У такому вигляді.

— Я б не соромився раніше, — Кошовий сів, накрившись спереду простирадлом. — Але ж ти виглядаєш краще. Тобі не соромно показати себе на люди. Я ж не готовий шокувати сторонніх таким неестетичним видовищем.

— Кажеш, сидячи голяка.

— Кажу про сторонніх.

Магда простягнула Кошовому сигару й запальничку. Сама встромила в довгий мундштук тонку пахітоску, дочекалася, поки піднесуть вогню. А потім дала Климові потримати мундштук, поки вдягала сукню на голе тіло. Він посунувся. Вона не лягла — сіла поруч. Він намостив подушок під стіну, обоє відкинулися на м’яке і якийсь час напівлежали так, курячи й думаючи кожен про своє.

— Далі як? — запитав нарешті Клим.

— Ти про нас? — Магда ледь повернула голову.

— Про тебе. Записку, якою Зіді покликав на зустріч, аби там убити, принесли сюди. — Кошовий рвучко випростався. — Вони знають, де я зараз. І, що значно небезпечніше, вони знають, що я — в тебе вдома.

— Вони?

— Послання приніс не сам Зіді, — пояснив Кошовий. — Заскочена тобою Софі говорила з ним. Коротко, але говорила. Якби посланець затинався, служниця б помітила. І ще сказала: приходив молодик. Про Зіді так не скажеш.

— Ну, тебе вистежили, — Магда знизала плечима. — Гаразд, у маніяка є помічник. Оригінально звучить, до речі: помічник маніяка. Ще краще — учень. А ти знаєш, до речі, що паризькі кати були династійними? А ті, котрі не мали синів, брали учнів, аби передати секрети майстра…

— Серійний убивця на волі. Він знає, де ти живеш. Нагадати, як воно буває: коли маніяк знає твою адресу і те, що тебе вдома нема. Зате є твоя наречена, вона готується до весілля… А я не зможу весь час стирчати тут, біля тебе. Далі пояснювати треба?

— Мені нагла смерть Басі болить не менше, ніж тобі. І болить всякий раз, коли згадую, — відповіла Магда із сухим докором і теж випросталася. — На тебе як захисника цілковито покладаюся. Маю досвід та всі підстави довіряти тобі охорону свого тіла. Ти — мій тілоохоронець, Климентію.

— Блазнювання зараз недоречне, — невдоволено пробурчав Кошовий.

— Ніхто не блазнює. Я серйозно: ти міг загинути вже не раз. З таким не жартують. І коли вже триматися цього русла розмови — обидва рази дуже вчасно нагодився юний Луазо.

Сіпнулося віко.

— Думаєш, у Жахливому театрі…

— Не кажи, що думаєш інакше, — відрубала Магда. — Не повірю. Або знайди аргументи проти, як любиш їх шукати за адвокатською звичкою.

— Бернар тоді злякався… Тобто… Міг злякатися, — Кошовий сам не був упевнений у подібних міркуваннях.

— Кого злякався? Чого злякався? Чому тепер не злякався? — вона стріляла питаннями, немов кулями з револьвера. — Климентію, ти завжди в усьому шукав логіку. Навіть там, де її не мало би бути. За що я тебе, любий, від першого знайомства цінувала. Погодься, от погодься: в моєму припущенні щодо Луазо більше логіки, ніж у припущенні, що обидва рази тобі в останній момент на виручку дуже вчасно приходили різні люди.

Клим нічого не відповів. Акуратно примостив недокурену сигару на туалетний столик у попільничку. Неквапом натягнув штани, теж на голе тіло, ховаючи від цікавого Магдиного погляду потворний шрам заледве не через половину правого стегна. Було ніяково: мав чималий досвід залагодження подібних справ, але не пригадує, коли б іще хапав стільки дивних відчуттів. Враження, ніби стоїш у прозорій річковій воді, усе ніби видно — і все одно щось та й муляє, непомітні дрібнесенькі камінчики.

— Звідки він може це знати? — вимовив уголос те, про що подумав.

— Хто — він? Про що — знати?

— Про рівень води в Сені. Про черевики зуава.

— А-а-а! — протягнула Магда трохи розчаровано. — Цю прикмету, цей сигнал, Климентію, знає ледь не кожен паризький клошар! Mon dieu, волоцюги-безхатьки знають про це перші! Від того ж залежить їхній добробут під мостами! Серйозно, якщо вода в Сені сягає зуавових чобіт на мосту Альма — слід готуватися до повені.

Кошовий клацнув пальцями, мотнув головою.

— Не так, Магдо, трошки не так. Зіді попередив: сьогодні цей день. Таких днів у лютому мало. І вже далі — про те, що вода накриє мене з головою. Чоботи зуава тут ні до чого. Вода біля них — теж не головне. Сьогодні якийсь особливий день для Сени.

— Хіба в річок трапляються особливі дні?

— О! — переможно вигукнув Клим, тупнувши босою ногою. — Ось воно! Весь час не давало спокою, гризло! Клошари навряд про таке знають! І взагалі, відомості вельми специфічні, аби ними отак запросто оперував паризький художник! Згоден, не звичайний — та все ж художник! Творча особистість, як не крути! Яке йому діло до рівня води в Сені, ще й прив’язаного до певного лютневого дня!

— Хіба Зіді має знайомого… Близького знайомого. Такого, якому все це відомо, — підхопила думку Магда, очі азартно зблиснули. — Оскільки відомості ну дуже специфічні, ну для дуже вузького кола втаємничених…

— Ми можемо вирахувати спільника Зіді! — вигукнув Кошовий. — А про що я товчу тобі весь час!

Магда наморщила лоба.

— Є в Парижі департамент, який опікується станом річки. Власне, стежить за нею, контролює повені, щось там вирішує. Як він називається точно — зараз не скажу. Завтра запитаю в префектурі. Перше, що зроблю зранку.

— Здаюся. — Клим зітхнув, підніс руки вгору на рівень плечей. — Визнаю поразку, мадам. До ранку вже нічого не годен вдіяти. Справді, нехай чекає, вибору нема.

— Зовсім усе почекає? Зовсім нічого не годен удіяти?

— Ви дуже безсоромно підморгуєте, мадам. Ваші натяки…

Магда відхилилася, випнула груди, вони натягнули тканину сукні.

— Жодних натяків, говорю тільки прямо. А щодо вашого звинувачення, месьє… Я в себе вдома. Дозволяю собі безсоромність.