Натурниця з Латинського кварталу

Розділ шостий. Смерть із видом на Ейфелеву вежу

Щойно Кошовий переступив поріг кімнати, де вбили Шарлот, його охопили дивні відчуття.

Він винаймав подібне помешкання. Це виглядало просторішим, й око відразу схопило всі ознаки того, що тут жіноче гніздечко. Проте обстановка була такою самою скромною: старий розсохлий стіл, стілець із засохлими бурими патьоками. Біля стіни на ослоні бляшаний таз для вмивання, поряд на підлозі — облуплений по боках емальований кухоль. Шафа, щоправда, тут значно ширша, важча й більша, ще й розчахнута, одяг валявся на підлозі — після трусу поліція навіть не завдала собі клопоту прибрати за собою. Велике дзеркало на стіні.

І ліжко.

Саме до нього прикипів Климів погляд. Навіть не чекав такої реакції від себе, бувалого в бувальцях: поточився, сахнувся, ступив назад, уперся спиною в одвірок. З глибин пам’яті зринула інша картина: його власна спальня у львівській квартирі, на вулиці Личаківській, ліжко, на ньому — жінка в білій весільній сукні, з червоним шаликом довкола шиї, так принаймні здалося Кошовому першої миті.

— Що з вами, месьє Кошові? — стривожений голос Монтаня пробився крізь ватяний шар.

— Усе гаразд, — Клим сам себе чув поганенько. — Погані спогади.

— Це має стосунок до…

— Не має, — відрізав Кошовий, світ довкола вже не гойдався, все поверталося в звичну колію. — Просто дурні асоціації. Одного разу, давно, в іншому житті, іще до війни… — Він остаточно опанував себе, стало навіть трохи соромно за вияв слабкості. — Словом, Шарлот уже друга близька мені молода жінка, яку вбиває божевільний. Хоча справедливість вимагає уточнити: того разу загинула моя наречена. Не скажу, що був байдужий до мадемуазель Ізоля. Але так далеко наші стосунки зайти не встигли.

— Ви зараз наче виправдовуєтеся.

— Перед ким? — Клим підозріло зиркнув на маленького інспектора.

— Перед собою. Як би це сказати… Виглядає, ніби відмежовуєтеся від жертви. Шарлот має для вас менше значення, ніж та, попередня.

— Дурню плетете, — огризнувся Кошовий. — Вбивство, якщо це не поле бою, а вбитий — не ворог, завжди має для мене значення. Негативне значення, Монтаню. Якби в отакий спосіб замордували незнайому мені людину, мене б це теж торкнуло й сильно зачепило. До речі, час поговорити про інших, попередниць Шарлот, не знайомих мені жертв.

— Мені теж.

Кошовий щільно причинив вхідні двері, повернув ключ у замку зсередини. Мадам Юбер дала його ключ без заперечень, гарикань і зайвих питань, навіть вмовляти не довелося. Монтань попросив — жінка простягнула без заперечень, вже цілковито збайдужівши до ранкових подій та все більше віддаючись тузі.

— Але спершу закінчимо тут. Треба перевірити безумну хазяйчину гіпотезу.

— Ви про що зараз?

Замість відповіді Клим підсунув стіл під вікно мансарди, видерся на нього, став міцніше і, поторкавши засув, кинув через плече Монтаню:

— Зачинено зсередини. Навіть гіпотетично вбивця не міг залізти сюди із даху.

— Пардон, ви справді сприйняли її маячню серйозно?

— А ви хіба ні з вашим сходженням на Монблан?

— Я їй підіграв! Так роблять! До речі, на Монблан я справді піднімався! Навіть двічі!

Кошовий штовхнув віконні стулки обома руками від себе, взявся за підвіконня й висунув голову назовні. Ейфелеву вежу побачив просто перед собою, над графітними сірими дахами, — але не всю, лиш елегантну верхівку. Вона з цього місця виглядала якось буденно, як частина міського ландшафту, навіть як щось подібне до архітектурного капризу, забаганки, не більше.

— Я не слідчий, Монтаню! — мовив голосно, далі роздивляючись довкола по дахах. — Я адвокат, забули? Коли когось називають убивцею, але не мають доказів, сумніви зринають автоматично! Професійна звичка!

Кинувши на вежу останній погляд, Клим присів, і зачинивши вікно, повернув засувку на місце, в паз. З висоти столу інспектор виглядав ще меншим, майже ліліпутом. Незмінний капелюх у цьому випадку тільки підсилював комічний ефект.

— Усе одно не розумію, — говорячи до нього, Монтань вище, ніж треба, задер голову.

— Поясню. Хоча сищик мав би розуміти. — Кошовий ковзнув на підлогу, посунув стола назад до стіни, уперся рукою, наче виступав перед присяжними. — Мадам Юбер — єдиний свідок. Ви зважаєте на її стан? Нервове, за великим рахунком, повне моральне виснаження. Вона живе, ніби механічна іграшка. Наприклад, мавпочка з музичними тарілками, яку заводять спеціальним ключиком. Поки пружина накручена, іграшка ляскає тарілками.

— Дивне порівняння. Але згоден, образ точний. Вкотре переконуюсь: у вас помер митець. Точніше, ви не дозволили йому народитися.

— Промова адвоката в суді часто не поступається поемам, — гмикнув Клим. — Але давайте до справи. Якщо ми хочемо знайти вбивцю, ми маємо не переконувати себе, а довести найперше собі: Шарлот Ізоля вбив той, хто раніше вбив трьох інших жінок. Кого бачила змучена життям мадам Юбер? Чоловіка, який ховав лице за маскою. Могла вона помилитися? Раптом у людини вираз обличчя такий, що легко переплутати з машкарою? Подібні типи зустрічаються частіше, ніж ми можемо собі уявити. Наприклад, защемлені нерви на лиці.

— Якось не задумувався над цим…

— А мусите, бо з’ясовувати подібні незначні, на перший погляд, деталі — ваша сищицька робота. — Клим дозволив собі повчальний тон. — Загалом наша нещасна мадам Жанетт не найнадійніший у Парижі свідок. Вона могла бачити, як незнайомець у масці приходив і пішов звідси. Проте цілком могла не помітити іншого візитера.

— Анатом ще не робив розтину, — зауважив Монтань. — Щойно встановить час настання смерті, і частина ваших питань зніметься.

— Починаєте міркувати тверезіше.

— Знущаєтесь зараз? Кепкуєте?

— Та Боже збав! — Кошовий примирливо виставив руку долонею вперед. — Просто роблю припущення. Навіть якщо час, коли Шарлот убили, збігатиметься з проміжком часу, коли вбивця в масці був тут, — рука окреслила кімнату, — надійність мадам Юбер як свідка все одно під певним сумнівом. Більш надійним розглядаю згаданого нею Бернара. Це ж він підняв уранці тривогу? Бернар Луазо, так? Той самий зухвалий молодий месьє, якого ви допитували, коли я з’явився? Це прізвище вперше почув від Магди, тобто від мадам Лоран. Уже обмовився вам нині: люблю цю жінку. Зокрема, за талант дізнаватися про потрібну й часто секретну інформацію одночасно з поліцією. Ви встигли доповісти їй, чи не так? Почнете викручуватися — діла в нас із вами не буде.

Маленький інспектор зсунув капелюха на потилицю:

— Не почну. Ніхто, окрім неї, мені не повірив.

— Отут неправда. Вам повірили у префектурі та міській раді. Настільки повірили, що Магда може втратити велике муніципальне замовлення. Не тіште себе ілюзіями, інспекторе. Та жінка, як я добре знаю, повернулася на кола своя. Аби не мала власного інтересу, ви б не знайшли в її особі підтримки. Альтруїзм — не та риса, яка властива мадам. Це не добре й не погано. У даному випадку Магда — провісниця зла, бо принесла погану особисто для мене новину. Але разом з тим я відтепер ваш помічник.

— Чому я щиро радий, — вирвалося в Монтаня.

— Тому проситиму розказати історію від самого початку. Але спершу давайте закінчимо тут. Ви сказали, юна дівчина з віялом…

— Так назвав свою роботу Гоген, — швидко пояснив маленький інспектор, потягнувшись до портфеля.

— Я пам’ятаю репродукцію, — зупинив його Кошовий. — Дівчина, гола по пояс, закутана в біле простирадло. Сидить на стільці, у правиці віяло, лівою спирається.

— Саме в такій позі знайшли Шарлот, — кивнув Монтань. — Тіло не рухали, поки я не замалював його, мені останнім часом доручають таку роботу. Зараз місця вбивств почали фотографувати. Тільки ж де набрати стільки фотографів, ще й на такий незначний злочин. Принаймні таким його вважають у нас на набережній Орфевр.

— Вбивство натурниці…

— Месьє Кошові, в очах багатьох це все одно що вбивство повії! — вигукнув маленький інспектор із нотками відчаю в голосі. — Найпершою жертвою цієї серії була проститутка з Пігаль! Особа жертви переважила обставини, саму картину злочину!

— Заспокойтеся, — мовив Клим. — Розумію й поділяю ваше обурення. І все ж давайте завершимо із цим епізодом. На вашому малюнку Шарлот теж сидить, ось тут, — він показав на брудний від крові стілець. — Якщо погодитися, що її вбили вчора до обіду, це означає — труп отак і сидів до ранку?

— Вбивця подбав про те, щоб закріпити тіло, — кивнув Монтань. — Старанно припнув мотузкою.

— Спосіб убивства?

— Хіба не казав? Перерізав горло. Один розріз, точний, глибокий. Після того попрацював над обличчям, — останню фразу інспектор вичавив із ненавистю. — Чому після того? Інакше б жертва кричала. Під час огляду не знайшли нічого, чим можна було б заткнути рота.

— Отепер бачу хід думок сищика з досвідом, — похвалив Клим. — Останнє, щоб остаточно закрити гештальт. Що сказав Бернар Луазо?

— Нічого особливого. Мадемуазель Ізоля позувала йому. Домовилися на ранок. Прийшов із усім своїм художницьким причандаллям. Постукав — не відчинили. Здійняв тривогу.

— Шарлот могла кудись вийти зранку.

— Завжди в таких випадках лишала записку. Мадам Юбер підтвердила.

— Але могла забути про записку.

— До чого причепилися тепер?

— Намагаюся зрозуміти, що стривожило студента.

— Хто.

— Тобто?

— Не що, а хто, месьє Кошові, — терпляче розтлумачив Монтань. — Мадам Юбер не бачила, щоб Шарлот кудись зранку виходила. І від учора теж. Тривога виправдана.

Сіпнулося віко, цього разу — легенько.

— Ось ми й дійшли нарешті до потрібного мені моменту, — сказав Клим. — Хто, як, коли і за яких обставин виявив три попередні жертви. І головне: як вам, Монтаню, стукнуло в голову звести все докупи.

На закривавлений стілець інспектор не сів.

Примостився на краю ліжка. Заходився шурувати маленьким йоржиком люльку. Говорив, не перериваючи процесу й не дивлячись на Кошового:

— Назвати дівчиною першу жертву — надто сміливо. Полетт Куше́, тридцять років, для вуличних жінок — заслужений, ветеранський вік. Якщо не пенсійний. На Пігаль і в околицях більше відома як Солодка Поллі.

— Мертве тіло знайшли на березі Сени. У кріслі, чи не так?

— Зранку побачив якийсь клошар. Узимку вони не ночують під мостами, але товчуться вдень. Розводять багаття в діжках, гріються, готують на вогні якесь вариво. Поліція час від часу їх ганяє, тільки ж вони повертаються знову.

— Жінка на березі…

— Я випадково того ранку опинився під мостом Сен-Луї. Територія входить до нашої юрисдикції, а я саме чергував. Погодьтеся, обставини дуже дивні, незвичні. Мертва жінка в синьому, ще й в кріслі. Усе це треба облаштувати. Не одразу зринули асоціації з класичною роботою Ренуара.

— «На березі моря».

— Так. Спершу я відкинув здогад. Проте аж надто кидалося в очі. Не всякому, вбивця адресує свої, гм, шедеври знавцям.

— У кримінальній поліції Парижа багато знавців, подібних до вас?

— Навряд, — визнав Монтань.

— Коли так, вбивця або адресував усе персонально вам, або все це не має сенсу.

— Визнати це — значить погодитися, що ми знайомі. А отже, шукати в колі знайомих, близьких та випадкових. Глухий кут.

Закінчивши з люлькою, маленький інспектор продув її через мундштук і задоволений, акуратно прибрав йоржик у спеціальний плаский несесер, який носив у кишені пальта. Натомість, озброївшись срібним товкачиком, заходився набивати тютюн.

— Спосіб убивства? Її теж зарізали?

— Отут дивина та й годі, месьє Кошові. Її отруїли.

Клим ковзнув поглядом по виду з вікна мансарди. Ейфелеву вежу поволі ковтали ранні лютневі сутінки.

— Ви якось можете пояснити це? Чи хтось інший?

— Поки що ні. А ви можете?

— У світлі останніх подій, думаю, швидше так. Та спершу трохи про наступні жертви.

— D'accord.[24] Про другу я дізнався випадково. Тіло виявили в квартирі неподалік від бульвару Монпарнас, це чотирнадцятий округ. На очі потрапила замітка у «Парі Суар» з кримінальної хроніки: задушили натурницю Ізабель Фур’є. Тіло лишили голим у дивній позі. Автор публікації додав: цілком може бути, вона так позувала. Далі розшукав інспектора, який займається справою. Він показав протокол із описом тіла. Щось мені це нагадало, я відтворив малюнок. Колега погодився: «Ти, Монтаню, наче там був».

— Жінка з гребнем — це про неї?

— «Жінка, що розчісує волосся» — назва картини Дега.

— Знову отрута?

— Задушив. Чимось широким, швидше за все — шкіряним паском. Знаряддя вбивства не знайшли на місці.

— І так само зафіксував тіло?

— Ви наче там були, месьє Кошові, — сумно посміхнувся Монтань.

— І після цього ви вже почали діяти?

— Як бачите, без жодного успіху, — маленький інспектор заховав товкачик, почав розкурювати люльку, зробив першу затяжку і, замислено глянувши на мундштук, нарешті повернувся до Клима: — Третя жертва, Софі Клеман, теж заробляла на життя позуванням. Але була трохи старшою за віком, ніж друга жертва. Логічно, бо Сезанн писав «Жінку в червоному кріслі» зі своєї дружини, Гортензії. Один із тих випадків, коли художник одружується з натурницею.

— Ближче до справи.

— Тіло Софі Клеман знайшли на Монмартрі. Одна з небагатьох, дуже небагатьох, яка не ходила в майстерні до художників і не запрошувала до себе, а орендувала для роботи власну студію.

— Звідки дізналися про неї?

— Чергова невеличка публікація про вбивство натурниці. Друге за два тижні, я клюнув одразу. Малюнок знову відтворив, прочитавши протокол.

— Задушили?

— Ножем по горлу, як…

— Ясно, — зупинив Кошовий, не бажаючи знову чути, від чого загинула Шарлот. — Далі ви розвинули бурхливу діяльність. Цим зачепили інтереси Магди. Вона вийшла на вас, ви почали ще ретельніше цікавитися кримінальною хронікою. Ми зробили коло, пройшли шлях від початку до кінця. — Він теж закурив. — Що маємо вкупі, яку картину? Одну велику, Монтаню.

— Побачили щось, чого не помітив я?

— Швидше зрозумів. — Клим випустив струмінь густого диму. — Чотири жертви за три тижні. Усі — жінки. Дві з них — молоді. Три — професійні натурниці, хай з різним досвідом. Одна — досвідчена повія, котра за віком поволі виходить у тираж. Натурниць убито, скажімо так, на робочих місцях. Двох ударили ножем, одну задушили, одну, найпершу, отруїли. Чому? — Маленький інспектор кліпнув очима, явно не знаходячи потрібних слів, і Кошовий відповів сам: — Труп під мостом, виставлений на загальний огляд, найперше приверне увагу. Вбивця з того й почав. Вибір повії не випадковий. Жінки, особливо такі, як Солодка Поллі, не питають, що й для чого з ними робитимуть. Припускаю, вбивця дав їй сукню, наказав одягнути. Потім вони разом спустилися під міст серед ночі. Погодьтеся, висновок очевидний. Це не тягнути тіло на собі. Жертва сама, з доброї волі, пішла на заклання. Де взяв крісло — хтозна, зараз не має значення…

— То майно волоцюг, — вставив Монтань, пихнувши люлькою. — Під мостами такого мотлоху чимало.

— Нехай, — кивнув Кошовий. — Важливіше інше: усі подальші свої, так би мовити, репродукції вбивця робив уже в закритих приміщеннях. До всього, добирав уже натурниць, не випадкових жінок. Його ритуали щось та й означають, комусь та й адресовані. Знати б, що й кому…

— Ритуали?

— Завжди порізані обличчя. На оригінальних роботах Ренуара, Сезанна, Дега і Гогена лиця модельок вродливі чи бодай привабливі. Свої витвори роботи убивця потворить, навмисне калічить. Додайте сюди вибір класичних картин. І підмічену вами дивну обставину: помітити подібність його творінь із відомими зразками образотворчого мистецтва годен далеко не всякий. Усе це — послання, Монтаню. Прочитаємо хоч одне — наблизимося до вбивці.

Не знайшовши, куди викинути недопалок, Клим змочив палець слиною і, загасивши, поклав у кишеню пальта.