Натурниця з Латинського кварталу

Розділ вісімнадцятий. Інспектор курить «Gitanes»[53]

Довго шукати Луазо не довелося — він, як і припустив Кошовий, сидів у «Ротонді».

Попри очікування, студент не святкував торжество справедливості. Навпаки, виглядав незадоволеним, навіть депресивним. Клим за свою адвокатську практику бачив чимало й таких. Їх витягуєш з-за ґрат, а вони не можуть повірити, що таке трапилося саме з ними.

Шок від неволі переважав радість звільнення. Відчуття можна прирівняти до стану зґвалтованої жінки: вона в лікарні, про неї дбають, її жаліють, розуміють, винного знайдено й покарано, але біль від насильства, раптовість, сором та ганьба все одно нікуди не поділися. У такі моменти підсвідомо відчувається власна провина. У голові дзьобає: що зроблено не так, чому це сталося, де помилка й недостатня увага.

— Я чекав на вас, — буркнув Бернар замість привітання.

— Ну, так можна сказати кому завгодно, — Кошовий розстебнув пальто і, поклавши капелюха на столик, сів напроти студента.

— І все одно першим мене шукали ви, месьє, — Луазо тицьнув у Клима пальцем. — Пригощу вас кавою.

Тон був категоричним, заперечень не передбачав. Почекавши, поки офіціант прийме замовлення, Бернар повів далі, дивлячись кудись через плече співрозмовника:

— Я мушу дякувати за своє швидке звільнення вам. Вас згадав мій адвокат.

— Не знайомий з ним. Не маю честі.

— Він з вами теж. Зате чимало начуваний. Зокрема й про вашу активну участь у цій історії. Ви знайшли труп Грегуара. Чим довели: нещасного вбили, поки я сидів за ґратами. Оскільки почерк убивці той самий, я аж ніяк не можу ним бути. Вуаля.

— Згоден. Проте ці мої висновки не звучали ніде публічно. Звідки ваш адвокат знає про мою участь?

— Припиніть мене допитувати, — огризнувся раптом Луазо. — Метр говорив із префектом. Префект послався на таку собі мадам Лоран. Мадам Лоран у розмові з префектом апелювала до вас. І взагалі, месьє, минулого року ви прогриміли на весь Париж, бо самотужки витягнули з тюрми цю саму мадам. Її звинуватили в убивстві чоловіка… здається…

— Так, — Кошовий обмежився короткою відповіддю.

Саме принесли каву, і Кошовий отримав привід дати Бернарові висловитися більше.

Студент негайно скористався нагодою:

— Це у вас таке хобі, месьє. Маю на увазі — витягувати невинних із лап правосуддя. Точніше, кривосуддя. Тож дуже просто передбачити вашу появу. Шукатимете нагоду отримати щедру порцію подяк, компліментів, можливо, навіть грошової винагороди. Але я вас ще при першій зустрічі розкусив, месьє. — Він знову націлив палець на Клима. — Ви не з тих, кому важать гроші за зроблену добру справу. Ви — мандрівний лицар, ось ви хто. Не той, із серйозних середньовічних лицарських романів, а Дон Кіхот. Ви уявляєте себе лицарем, котрий потрібен усім і на чиї подвиги чекає вдячне людство. Насправді ж воюєте з вітряками. У цьому сенс вашого існування. Жалюгідного існування на чужині, месьє. Ви і такі, як ви, отут нікому не потрібні. Проте зараз ви піднеслися у власних очах. Аякже, зробили висновок, який рано чи пізно зробили б і без вас: Бернар Луазо нікого не вбивав.

Слухаючи його спіч, Клим допив каву. Замислено вилив гущу на біле блюдце, поводив ложечкою, малюючи химерну фігурку.

— Якщо ви хотіли цим образити мене, у вас нічого не вийшло, — мовив нарешті. — Навпаки, назовні вилізла ваша власна образа на весь світ. І найперше — на нині покійного Грегуара. Він же, як ви думаєте, звів із вами рахунки. Помстився, оббрехавши. Адвокат часом не сказав вам, хто вбив Симона?

— Мене це не цікавить, — відрубав студент. — Тим більше що це очевидно. Його вбив той, кого ви, месьє, охрестили Невідомим художником.

Тільки зараз Кошовий вгледів на вільному стільці поруч із Луазо свіжу ранкову газету, кивнув на неї:

— Ви або ще не встигли прочитати, або морочите мені голову.

— Не встиг прочитати. Що там?

— Поліція розшукує художника Гійома Зіді. За підозрою в убивстві Симона Грегуара та чотирьох жінок. Три з яких працювали натурницями.

— І що? — Клима все більше дивувала Бернарова байдужість. — Мене теж розшукали й арештували за підозрою в убивстві натурниці Шарлот Ізоля. І заразом — трьох інших жінок. Де гарантія, що цього… як його… Зіді теж не шукають помилково?

У сказаному чулася логіка. Дивна, химерна, вивихнута, але все ж таки логіка.

— Я маю всі підстави вважати Невідомим художником саме його, — Кошовий зловив себе на думці, що вперше відтоді, як вирвався з полону, говорить невпевнено.

— А ви — хто, месьє? — очі Луазо зблиснули. — Я ще під час нашої першої зустрічі запитав про це. Ви не поліцейський, не репортер, не родич ані Грегуара, ані жодної з інших жертв. Чому поліція послухала вас, чому повірила вам, чому розшукує Зіді? Чому газетярі називають його справжнє прізвище і таврують? Було слідство, був суд, був вирок? Зрештою, месьє, ви самі, особисто ви бачили на власні очі, як Гійом Зіді убив хоча б когось?

Хлопчисько мене вмив, подумки визнав Клим. Тепер він іще краще зрозумів Бернарів настрій. Адже ще кілька днів тому його самого охрестили вбивцею й не приховали цього від проноз-репортерів.

— Ви не знали нікого на прізвище Зіді? — перевів Кошовий розмову в потрібний собі бік.

— Спитайте простіше, месьє, чи не знайомий я з художником Гійомом Зіді, — студент іронічно скривив кутик рота. — Моя відповідь — ні. Чому я маю його знати?

Чорт забирай! Луазо знову позбавив Кошового логічних, упевнених аргументів.

— Бо його напевне знав Грегуар, — сказане прозвучало кострубато навіть для самого Клима.

— А чому я маю знати всякого, з ким він якшався? — парирував Бернар. — Месьє, я егоїст і не соромлюся цього. Навіть декларую. Найближча людина для мене — навіть не тато чи мама. Етьєн, рідний брат, хай у нас є певні розбіжності у поглядах на життя. Моє ставлення до людства утилітарне. Раніше ви назвали мене близьким другом мадемуазель Шарлот — але й це неправда. Я мав з нею непогані стосунки. Та сприймав її найперше як натуру, яку малював.

— Ви порадили її вбивці, — нагадав Кошовий, намагаючись хоч якось переламати ситуацію у свій бік.

— Хіба я знав, що той чоловік — убивця? Ні, месьє, ви таки змушуєте мене надалі говорити з вами лише у присутності мого адвоката. Знову натяк на те, що я знаю того маніяка особисто й приховую знання від поліції. Ще спільником назвіть.

— Ви можете його знати, — правив своє Клим. — Власне, з таким питанням я до вас і прийшов.

— Минулого разу воно теж звучало, — буркнув Луазо. — Ще раз повторюю: я нікого ніде ніколи ні в чому не звинувачую.

— Окрім хіба людства. А ще — снобів, нагадую вам минулу розмову.

— Сноби — частина людства, — відрізав Бернар. — І досить, не морочте мені більше голову. Наша нинішня розмова виглядає тим більше дивною, що ви знаєте ім’я вбивці. Тобто того, кого ним вважаєте.

— Я мав нагоду спілкуватися із Зіді. Він травмований війною. Я б назвав його справді божевільним. І він затинається. Ваш візаві, якому ви порадили Шарлот, теж затинався.

— Якщо ви маєте намір підозрювати кожного заїку, якого контузило на війні… — Луазо підвівся, поклав на стіл купюру і придавивши порожньою чашкою, підхопив газету зі стільця. — Цікаво буде якось іншим разом побалакати з вами, месьє. Тільки на інші теми, окрім ваших здогадів на порожньому місці.

Бернар підняв комір пальта і пішов геть, не озираючись. По дорозі викинув газету в найближчий смітник. Клим провів його замисленим поглядом. І намагався зрозуміти, що саме, яка дрібничка, яке мимоволі зронене гоноровим співрозмовником слово насторожило, напружило, зачепило.

Аби краще думалося, гукнув офіціанта.

Замовив спершу келих вина. Тут же передумав — попросив порцію коньяку.

Щойно замовлення опинилося перед ним, ззаду почулися кроки. Чиясь рука лягла на плече. Кошовий спершу струснув її різким порухом, потім озирнувся, не підводячись. Побачив поліцейську картку, аж тоді — незнайомого моложавого фліка в цивільному.

— Зволите проїхати зі мною, месьє, — відчеканив він.

— Не помилилися часом?

— Зволите проїхати зі мною, месьє Кошові.

— Мене затримано? Заарештовано?

— Ні. Але в ваших інтересах проїхати зі мною.

— Коли так, у моїх інтересах допити коньяк.

— І розрахуватися, месьє.

Свого імені-прізвища поліцейський так і не назвав. Брутально не поводився. Навпаки, тримався підкреслено ввічливо, хіба що не прочинив перед Климом дверцята чорного «форда». Флік сам сів за кермо, більше в салоні нікого не було. О цій годині дня їхати Парижем на авто вже стало складно. Кошовий навіть пригадав минулорічний прогноз щодо скорої завантаженості міста машинами. Спроба дізнатися, куди його везуть, як і загалом спроба поговорити, ні до чого не привели. Поліцейський мовчав, дивився на дорогу, часом тиснув на клаксон, вимагаючи пропустити автівку. Та щойно за вікном промайнув Севастопольський бульвар, маршрут став зрозумілим.

І Клим не помилився. Доставили у той самий будинок, де минулоріч його пристрасно допитував Валера. Інспектор тоді виконував приватне прохання свого впливового покровителя, якого Кошовий мав необережність запідозрити в убивстві й сказав про підозру особисто. Тож Клим знав, кого побачить за дверима під номером 18 на третьому поверсі.

Усередині було дуже накурено. Навіть запекло очі, й Кошовий безпомильно вгадав терпкий міцний аромат «Житану». Дим тягнувся з єдиної прочиненої кімнати. Переступивши поріг, Клим одразу сказав:

— Хоч би провітрили тут.

Цього разу Етьєн Валера був у піджаку при краватці і, схоже, не мав наміру закочувати рукави. Відтоді, як Кошовий навідав поліцейську конспіративну квартиру минулого року, тут побільшало меблів. Замість одного стільця стояло три, в кутку біля стіни притулили вузенький шкіряний диван із валиками по боках, а замість цвяха інспектор почепив пальто і капелюха на вішак.

— Я вільний, месьє? — почулося за Климовою спиною.

— Чекай у машині, Франсісе, — інспектор прикурив нову цигарку від недопалку чергової скуреної.

Дешева попільниця стояла на стільці. Гірка недопалків уже висипалася з неї. Щойно поліцейський залишив кімнату, Валера прочинив кватирку, хрипко прокашлявся, обіперся задом на підвіконня. За спиною відкривався все той же сумний вид на глуху грифельну стіну сусіднього будинку.

— Вам треба перевірити легені, інспекторе, — зауважив Кошовий, розстібаючи ґудзики на своєму пальті.

— Що? — проста фраза викликала у Валера спершу неприхований подив, а потім одразу — ще менш приховану огиду. — Тебе цікавлять мої легені? Мої легені?!

— Здається, ми не переходили на «ти», — спокійно нагадав Клим.

— Мені начхати, що тобі здається! — вигук інспектор підсилив, сильно тупнувши ногою. — Мені взагалі на тебе начхати! Не на таких, як ти, — персонально на тебе! Але мені не начхати на те, що я не можу просто зараз одягти на тебе кайданки! Віддубасити ногами, а потім зняти! Бачу, ти вже встиг десь нарватися. На пиці написано. Шкода, не було мене поруч, коли тебе товкли!

— Ваш молодший колега поводився стриманіше.

Валера кількома широкими кроками перетнув кімнату. Ступив до Кошового впритул. Затягнувся, випустив струмінь диму йому в лице. Зробив крок назад, вишкірив жовтаві прокурені зуби.

— Валяй. Нападай на поліцейського.

— Ви ж чудово розумієте: провокувати мене не вийде, — насправді Климові кортіло вдарити інспектора так, як не так давно молотив Марселевих посіпак.

— Ти знову поліз не в своє діло. — Валера сплюнув під ноги густу слину. — Ти зробив усе, аби виставити мене ідіотом в очах префекта.

— Хіба не ви заарештували невинного? — парирував Кошовий.

— Кого і за що арештовує паризька поліція, тебе, жалюгідний емігранте, не повинно переймати.

— Доказів проти Бернара Луазо не було. Навіть непрямих. Надрукований на машинці донос — не доказ. Але вам цього стало з головою. Вам дуже потрібен винний, Валера. Вам кортить, вам свербить швидше впоратися з цією гучною справою. І вбивця чудово знає ваші бажання й ваші методи. Саме тому адресував його вам. Саме тому змусив катовану жертву написати листа на ваше ім’я. Він знає вас. А ви — його.

— Що?! — проревів інспектор, жбурнувши наполовину скурену цигарку в куток. — Що ти зараз сказав?!

— Те, над чим вам самому краще подумати, — Клим дивувався власному спокою. — Справжній вбивця розрахував усе точно. Інший поліцейський навряд діяв би так жорстко, радикально. Ви ж миттю кинули Луазо за ґрати, ще й назвали його головним підозрюваним для преси. Зіді виграв час, дістав фору — і шукайте тепер вітра в полі.

— Мене відсторонили, — глухо мовив Валера. — Дві години тому. Справу передали недоміркові Монтаню.

— Ну, тут нема ані моєї провини, ані моєї заслуги, — розвів руками Кошовий. — І ще таке, інспекторе. Ваш посланець знав, де мене шукати. Ви пустили за мною «хвоста»? Можете не відповідати. Просто поясніть, для чого.

— Я завжди буду в тебе за спиною, вискочню. Я повинен знати, де ти, з ким і що робиш. Поки це в моїй владі, поки я маю такі можливості. І одного разу я тебе на чомусь підловлю. Знаєш, чому? Бо твоя манера пхати носа в чужі справи нікуди не подінеться. Твої дії незаконні. Твої знайомства сумнівні. Тому краще тобі зараз зникнути з поля мого зору. Думаєш, не знаю, хто тобі платить? Лоранова вдовиця. Може, ти ще спиш із нею. Живеш у її апартаментах — так точно.

— Чим вам уже мадам Богданович-Лоран не догодила? Де вона порушила закон?

— Вона — ніде. Під неї не підкопаєшся. Ти за її гроші порушуєш купу законів. Усе, радій, святкуй перемогу. З твоєї легкої руки у Кліші та довкола щодня облави. Марселя поки не зловили, але там і без нього поліція рапортує про десятки розкритих злочинів. Гійома Зіді оголошено в розшук як убивцю п’ятьох осіб. Ти відробив гонорар. Тобі пощастило цього разу. Наступного разу я неодмінно зловлю тебе на слизькому. Ти мій особистий ворог, Кошовий, — прізвище Валера вимовив правильно й старанно.

— Мене привезли сюди, аби я почув від вас попередження?

— Bien sur. Раджу послухатися мене. За великим рахунком, я рятую тобі життя.

— Навіть так?

— Саме так. Залізеш наступного разу туди, де можеш утратити голову. А як пощастить і не втратиш, неодмінно потрапиш мені на око. І тебе, на відміну від таких, як Луазо, ніхто з тюрми не витягне. Навіть твоя благодійниця. Мадам не завдаватиме собі зайвих клопотів з тобою. Повір мені, я знаю людську натуру і знаю це місто.

— І натура, і місто не аж такі погані. Люди різні, як і Париж, і як будь-яке інше місто чи містечко.

— Тягне побазікати? Шукай інші вуха. Я тобі все сказав. Вільний, геть звідси! — попри різкий тон, інспектор цього разу втримався, не підніс голос.

— Я піду, — кивнув Кошовий. — Повірте, мені мало радості від вашого товариства. Хоча готовий зрозуміти вашу образу, обурення, злість. Між іншим, не далі, як годину тому я мав розмову з іще одним ображеним типом. Свою образу на вас він, як і ви, поширює на весь світ.

— Ми закінчили, — Валера взяв із підвіконня пачку «Житан», видобув нову цигарку. — Чи щось іще не ясно?

— Дуже попрошу вас, інспекторе, подумати над тим, що зараз почуєте. Можете і маєте право ненавидіти мене. Але є факт, упертий, як усі факти. Гійом Зіді вибрав вас. Він вирахував вашу реакцію. Так чинить лише людина, яка бодай один раз у житті перетнулася з іншою людиною — і перетнулася так, що візаві повною мірою себе проявив. Зіді — художник. Подумайте, де і коли ви могли перетнутися з ним. Або з кимось із його середовища, хто міг намалювати вбивці ваш портрет. Маю на увазі — психологічний. Певен: таких осіб серед ваших знайомих мало. Коло пошуку вузьке. Ви можете знайти Зіді, якщо знатимете, де шукати. А ви ж хочете його знайти, Валера. Дуже хочете. Це тепер справа вашої честі. Ви готові втерти носа ледь не всій паризькій префектурі й довести: на своєму місці ви кращий за Монтаня та й за будь-кого іншого. На цьому залишаю вас. Маю честь.

Піднявши капелюха, Клим крутнувся на каблуці й залишив прокурену кімнату.