Натурниця з Латинського кварталу

Розділ третій. Непокірна богема

Нежить.

Саме цю прикру недугу Кошовий порівнював з паризькою зимою. Не смертельно, продуло на вулиці чи протязі або черевик пропустив вологу. Температура нормальна, в жар не кидає, пропасниця не тіпає. Щоб скоріше минулося, треба накрутити на шию товстий шарф, якийсь час тримати ноги в теплі, пити гарячий чай, а ще краще — зварити на ніч глінтвейну або грогу. Та поки лікуєш нежить будь-якими способами — хоч аптечними, хоч народними, — тобі весь час незатишно. У носі свербить і хлюпає, очі сльозяться, голос підхрипує, а найгірше — постійно тягне сякнутися чи кашлянути. Відчуття власної неохайності не дає зосередитися, і здається, що навіть найближчі в такі моменти соромляться бути поруч, тримаючи дистанцію.

Зимовий, особливо лютневий, Париж у Климовій уяві сприймався саме так: ніби місто застудилося, й навіть великі порції вина або чогось міцнішого вперто, не покращують здоров’я. У Києві та Львові, двох головних містах свого життя, Кошовий звик до снігу й морозу. За них любив цю пору року, хоча якось, міркуючи на дозвіллі, домовився сам із собою: кожен із чотирьох сезонів має чесноти й недоліки. Чимало людей поетично вирізняє серед інших весну, але трапляються й такі, хто не розуміє, чому природному пробудженню співають оди. Комусь до вподоби літо у розпал спеки, а інші від неї страждають. Дехто краще почувається восени, меланхолійно спостерігаючи за підготовкою природи до сну, — і тут же когось дратують затяжні дощі. Одні честують зиму за зовнішню чистоту — і маса народу жаліється на морози.

Але паризька зима не балувала снігом, хіба кілька днів на весь сезон, більше нагадуючи пізню осінь й тим самим вибиваючи незвичних із колії. Клим тільки у Парижі відкрив у собі рису, не помічену дотепер: він погано адаптується до непевної, незвичної погоди. Кудись зникала жвавість, і це вже не спишеш на загальну втому від минулої війни та політичних перипетій, які Кошовий переживав разом із Україною. Станом на сьогодні — остаточно покраяною, розділеною після нищівної поразки першої великої революції. Хоча саме о цій порі, коли Париж робився сірим, а сонце під час короткого дня не гріло чи тішило, лиш кидало більше світла на повсякденний міський бруд.

Попри це, Клим усе одно з року в рік дедалі більше закохувався в це місто. Якщо хтось дорогий тобі підхопив нежить, від того почуття не зникають. У всякому разі не повинні, не мали би.

Подібні думки охоплювали щодня від початку зими, варто було Кошовому вийти на вулицю й підняти комір пальта. Навіялися й зараз, коли крокував від Шануанесс до набережної Орфевр. Благо відстань невелика навіть за паризькими мірками. Завернув ліворуч, лишаючи позаду Гревську площу, далі — кілька кварталів прямо, до Нотр-Даму, нарешті — праворуч і вздовж Сени, нікуди не звертаючи.

Ще рік тому Клим щоразу, як переходив на Сіте мостом Міняйл, за звичкою купував цигарки-самокрутки в одноногого ветерана зі скаліченим, закритим маскою лицем. Але ось уже пів року, як чоловік зник, і Кошовий дізнався від тамтешньої квіткарки: ветеранові знайшли місце в заміському притулку. Це був зовсім не акт милосердя, швидше навпаки — каліки у такий спосіб позбулися родичі, звільнивши кімнату і вже не тулячись в одній з двома маленькими дітьми.

Клим не знав, як до такого ставитися. Засуджувати людей, котрих не знав і ніколи в очі не бачив, не мав права. Адже вони лише розширили власний життєвий простір, не скоївши жодного злочину. Колишній солдат сам дбав про себе, навряд обтяжуючи рідних зайвим ротом. З іншого боку, Кошовий трохи начуваний про звичаї у подібних притулках. Найгірше, що там ставалося: інвалід війни опинявся серед собі подібних надовго, як не назавжди. Бачити себе в дзеркало щодня і бачити таких, як сам, довкола суть різні речі. Видовище пригнічувало, заразом гнітила й атмосфера. Йти звідти особливо нема куди, хіба свідомо ставати волоцюгами й тулитися під мостами. Єдиний плюс, який бачив Клим на обох боках цієї медалі: скалічені війною люди все ж мають, куди піти. А родичі, нехай у такий, часом вартий засудження спосіб, намагаються влаштувати їхнє життя.

Таким, як Климентій Кошовий, людям без країни, громадянам без держави, чужим усюди, від Берліна до Нью-Йорка, не світить ніде й нічого. Дарма, де воював, коли, на чиєму боці і чи воював десь узагалі. Паризька зима як ніколи загострювала в Клима відчуття зайвості, непотрібності.

Прищик посеред лоба чи на сідниці — не інакше.

Вкотре викинувши з голови дурне навіювання, Кошовий зосередився на новій, прямо сказати — неочікуваній, несподіваній проблемі. Магда знову підкинула роботу, навіть легко домовилася з месьє Компана про відпустку для офіціанта на невизначений термін. Хазяїн не заперечував, не міг дозволити собі сказати «ні» мадам Лоран. Але й не розпитував подробиць, обмовившись ніби між іншим:

— Чекаю, з нетерпінням чекаю нагоди прочитати цікавезну історійку найближчим часом. До вас, мадам і месьє, сенсації чіпляються самі. Не заперечуйте, Бога ради! Минулорічні газети з відповідними публікаціями тримаю в сейфі. Вже міркую, як би незабаром виставити їх під склом в обідній залі. Аби клієнти бачили, хто в мене служить і хто робить честь, обідаючи тут.

Марнославство месьє Анрі знову стало Кошовому в пригоді. Проте він не знав, чим ця пригода може скінчитися для нього. І взагалі, як він, колишній львівський адвокат, а тепер емігрант без документів, зможе розгризти підсунутий Магдою горішок.

Та де там: Клим ішов до Управління кримінальної поліції, бо не знав, із чого йому починати. При цьому він чудово розумів: будь-який поліцейський інспектор не захоче його слухати, тим більше — ділитися з ним інформацією. У кращому разі попросить піти ввічливо, в гіршому — прожене геть зі скандалом. Монтань навряд чи поведеться інакше. Хай Кошовий одного разу уже прислужився йому, віддавши в руки убивцю Мішеля Лорана.

Не доходячи до управління, Клим зупинився. Примостився біля широких мурованих билець під голими гілками старого клена. Видобув із кишені картонну коробку дешевих міцних цигарок «Голуаз». Купив цигарки вчора в обід, за добу скурив більшу половину. Клацнув запальничкою, подивився спершу на синьо-червоний вогник, потім — на міст Сен-Мішель, добре видний з цієї позиції. Прокипів поглядом до баржі з вугіллям, підніс вогник до краю цигарки. Затягнувся, випустив дим, не виймаючи цигарки з рота.

Отже, що ми маємо?

А нічого.

Магда повідала Кошовому все, що знала. Відомості навіть не особисто від інспектора Монтаня, а з третіх вуст та рук. Поклавши руку на серце, згаданий вбивця-маніяк цілком міг бути плодом уяви як молодого поліцейського, так і чиновників із паризької міської ради. Зрештою, Монтаневі припущення стали комусь там у пригоді. Залякуючи психопатом, який вийшов на полювання, можна спершу справді зупинити підготовку до Олімпіади в Парижі, а потім — поновити процес, запустивши його з нуля та завівши нових гравців. Тобто фірма, керована мадам Лоран, вилетить на цілком легальних підставах. Виправдання знайшлося, хай хто тільки спробує оскаржити. І так само легально починають отримувати державні підряди конкуренти, на відміну від інших, хто потрапить під роздачу «іменем маніяка».

Баржа дала короткий гудок.

У своїй довоєнній адвокатській практиці Кошовому не раз доводилося стикатися зі схожими справами. Про декілька він навіть нагадав Магді, але від того легше не стало. Навпаки, вона заявила: коли так, хтось почав недружні дії персонально проти неї. Тим більше Клим повинен розібратися, ніхто інший навіть не ладен припустити подібне. Слід вів у нікуди, тож Кошовий відмовився від такої версії. А значить, доведеться погодитися з існуванням серійного вбивці.

Баржа повільно зникала під мостом.

Клим сперся руками на бильця. Тепер уже вийняв з рота на дві третини зменшену цигарку, замислено збив попіл, спостерігаючи, як невагомо опускаються вниз сірі часточки. Магда не могла пояснити інспекторового твердження. Усе, що вона мала: Шарлот Ізоля, з якою порвав Кошовий минулого року, вбито й спотворено в Латинському кварталі, де вона мешкала останнім часом. Невідомі спосіб убивства, час, що з нею зробили до чи після смерті, — теж невідомо. Як до цієї пригоди прив’язані три скоєних раніше вбивства, де, кого, коли і як убито. Поки що Клим дійшов висновку: вбито різних, жодним чином не пов’язаних між собою людей, ймовірніше за все — навіть у різних частинах Парижа. Щось наштовхнуло юного інспектора Монтаня на думку зв’язати чотири злочини між собою, ще й приписати їх якомусь божевільному.

Не густо навіть для поліцейського розслідування. Тим більше — для мимовільного приватного сищика з дуже-дуже обмеженими можливостями. Але ж хтось таки вбив дівчину, до якої цей сищик мав теплі почуття. Через це жінка, почуття до якої не зникли, ризикує втратити все і, чесно кажучи, без шансів відродитися з попелу.

Клим щиглем кинув недопалок униз.

Збив капелюха на потилицю — і тут же знову насунув на лоба.

Його поява на порозі тісного бюро на п’ятому поверсі спершу не привернула уваги присутніх.

Тут тулилося четверо сищиків. На місці було троє, включно з Монтанем, але навпроти кожного сидів чи то відвідувач, чи то потенційний підозрюваний. Усі були приблизно одного юного віку, але вдягнені по-різному. Кожен щось говорив своєму співрозмовникові, і хоча бесіди велися неголосно, все одно розмови змішувалися, утворюючи щільний нерозбірливий шум. До нього домішувався гучний стукіт дукарської машинки: інспектору-шульзі Жильберу доводилося сильніше бити по круглих клавішних голівках.

Кошовий уже збирався був нагадати про себе й бодай привітатися, коли раптом його грубо відіпхнули вбік. Це з’явився четвертий інспектор, рудий очкастий Робер, який перед собою підштовхував молодика, такого ж худого, як сам, і теж в окулярах, тільки з тонкою круглою оправою.

— Сядь сюди! — гаркнув різко, кивнувши на стілець, і молодик мовчки підкорився, вичавивши з себе:

— Я нічого не робив, месьє комісар!

— Вітаю, Робере! — реготнув зі свого кутка інспектор Жильбер, не припиняючи стукати по клавішах. — Тепер і тебе підвищили! Вони думають, що це найкоротший шлях підлабузництва.

— А чому, месьє, ви не зволили назвати комісаром мене? — поцікавився у свого підопічного худий інспектор Валера́, про знайомство з яким у Кошового були найменш приємні спогади.

— Бо ви — лише інспектор, — відповідь прозвучала зухвало. — І якщо триматимете мене тут ще трохи часу, залишитеся у цьому чині назавжди. Я вимагаю адвоката, маю право.

— А вам, месьє Грегуар, ще не висунуто жодних звинувачень, — відрізав Валера, поправивши свої окуляри: сищиків із поганим зором тут працювало двоє. — Поки що ви свідок.

— Свідок — це той, хто бачив або чув щось стосовне тієї чи іншої події. — Зухвалий молодик у теплому розстебнутому пальті явно дражнився й не дуже боявся інспектора. — Я ж не бачив мадемуазель Ізоля два тижні. Мене взагалі не було в Парижі. І мені все одно, що наговорив вам на мене ось цей тип.

Закид адресувався схожому на мокрого горобця сутулому блондинові, котрий сидів навпроти інспектора Монтаня. Той швидко розвернувся, рипнувши ніжками старого стільця, й вигукнув неочікуваним для своєї статури басом:

— Шарлот приходила до тебе минулої неділі, Грегуаре! І не лише для того, аби ти її малював! Тобі доведеться визнати це!

— Он як, доведеться? Невже ти, Луазо, змусиш мене?

— Якщо ти не признаєшся зараз, я зроблю все, аби про вашу інтрижку з Шарлот дізналася твоя маленька наречена! — юнак обіцяв це тоном, який не лишав сумнівів: погрозу буде втілено. — А так поліція збереже твою таємницю як таємницю слідства. Інакше твоя впертість підозріла.

Валера роздратовано грюкнув кулаком по столу:

— Ану замовкніть обоє! Ще будуть указувати тут, кому і як вести слідство!

Кошовий нарешті вирішив втрутитися:

— Якщо месьє Грегуару потрібен адвокат, я можу запропонувати свої послуги.

Після цих слів зрозумів — жоден із присутніх у тісній кімнатці не грав, не придурювався: його поява справді лишилася для них непоміченою. Тепер на незваного гостя дивилися одразу вісім пар очей, причому три пари — крізь скельця окулярів.

— Що це за явлення? — невдоволено буркнув Жильбер.

— Давній знайомий, — іронічно скривився Валера. — Ваша поява, месьє Кошові́, навряд добрий знак. Швидше погана прикмета. Хоча… звір прибіг на ловця. Я шукав вас, навіть послав стажера до вас на квартиру.

— Чому не на службу? Так простіше.

— Ви не аж така цяця, месьє, аби хтось із нас тут знав, де ви зволите служити.

Весь час, поки вони гарикалися, П’єр Монтань мовчав.

З усіх присутніх він єдиний намагався по змозі не знімати у приміщенні капелюха. Хіба того б вимагали правила пристойності, які неможливо ігнорувати. Капелюх робив його візуально трошки вищим, груба люлька додавала солідності. Принаймні так вважав сам інспектор, якого недруги могли назвати, якщо вже не називали поза очі, карикатурою на поліцейського. Зріст, даний природою, не відповідав його величному прізвищу.[11] Таким міг бути хіба задовгий ніс, оздоблений ідеально прямими чорними вусами.

— Щойно почув про вбивство мадемуазель Ізоля, одразу вирішив піти до інспектора, — пояснив Клим як міг спокійно, дивлячись просто на Монтаня. — Я особа зацікавлена. Готовий всіляко допомогти тому, хто веде справу.

— Справу веду не я, — так само спокійно відповів маленький інспектор. — Вам потрібен Валера. Зараз ми всі допомагаємо йому опитувати знайомих жертви.

Валера відкинувся на спинку стільця з таким виглядом, ніби раптом виграв велику суму в лотерею.

— Хто б міг подумати, га, месьє? — промовив знущально. — Наше минулорічне знайомство навряд додало вам бажання продовжити його. Признатися, я так само не палаю бажанням бачити вас ще хоч раз. Надто дорого наша зустріч мені обійшлася.

— Ви катували мене — і я ще вам завинив?!

Машинка враз замовкла. Тепер долонею по столу ляснув Жильбер:

— Знайшли час та місце з’ясовувати давні стосунки! Відверто кажу вам, месьє Кошові, сьогодні й без вас голова в усіх тут іде обертом. Це ж треба, вашу колишню подружку вбили у якихось двадцяти хвилинах пішої прогулянки від поліцейського управління! Префект уже повставляв кожному з нас по ґнотику в цікаві місця. І запалив. Тому, месьє, не провокуйте вибуху. Не робіть різких рухів.

— Ще трохи — і різкі рухи робитиму я! — вставив зухвалий Грегуар. — Панове, ви є для мене яскравим прикладом найглибшої в Парижі некомпетентності! Що я кажу: в усій Франції! Не перебільшую жодним чином, панове!

— Ти заткнешся сьогодні?! — у Валера урвався терпець.

— Женіть мене геть — і я із задоволенням підкорюся! — реготнув молодик.

Його поведінка виявилася заразною. Інші молоді люди з кожним його словом помітно жвавішали. Навіть сутулий, якого назвали Луазо, розправив плечі й випнув груди. Схоже, він не зважав на гострі погляди, що раз по раз кидала на нього решта юнаків. Клим не розумів, що тут відбувається, від того почувався незатишно, виглядав бовваном, і це неабияк дратувало. У цій історії він поки що не міг виглядати інакше — тому й сильніше бісився, приховуючи свій справжній стан із останніх сил.

— Отже так, — голосно промовив Монтань, немов підводячи для себе невидиму риску. — Месьє Луазо, я вас не затримую. Це не означає, що ми більше не зустрінемося. Ви ключовий свідок і кладезь цінних відомостей. Принаймні станом на сьогодні. Мусите з’явитися сюди за першою ж вимогою інспектора Валера. Або когось іншого.

— Завжди радий бути корисним, — сутулий підхопився так швидко, що ледь не звалив стілець, але встиг притримати його за спинку. — Не збираюся ховатися, панове. Навпаки, можете розраховувати на мене у будь-який час доби.

— На нас, Луазо, теж чекай у будь-який час доби! — вигукнув Грегуар. — Персонально я маю до тебе, паскуднику, чимало питань. І ти мені відповіси так само, як щебечеш тут флікам.

— Маю купу свідків, що ти, Симоне Грегуар, мені погрожуєш! — Луазо підійшов до Кошового впритул, простягнув руку, той машинально потиснув її. — Ви, месьє, особа не зацікавлена. Тому до вас звернуся найперше, щойно ці вискочні спробують створити мені проблеми.

Маленький інспектор підвівся з-за столу. Незалежно від зросту кожного з присутніх Монтань всякому сягав не вище, ніж по плече. Правиця стиснула люльку, він орудував мундштуком, мов диригент паличкою.

— Я попереджав, колеги. Ці панове визначають себе богемою. Ознака богемності — непокірність. Показова вистава, дешева, вулична. Вони навіть не художники. Вони артисти у ширшому розумінні. Хіба не бачите самі? Зібрати їх усіх в одному приміщенні від початку була не найкраща ідея.

— Може, Монтаню, твої поради — теж не найкраща ідея? — Валера зиркнув на колегу поверх окулярів.

Замість відповіді маленький інспектор підхопив вільною рукою зі свого столу списаний аркуш паперу і поклав перед Валера.

— Тут власноручні покази Бернара Луазо. Не дякуй. Я піду пообідаю, бо коли шлунок порожній, голова погано працює. Тим більше це твоя справа, ти весь ранок це повторюєш. — Його рука тим часом пірнула в нагрудну кишеню піджака, виринула з візитною карткою, Монтань поклав люльку на стіл, щось швидко черкнув на звороті візитки олівцем і тицьнув картку Кошовому. — А ви, месьє, наступного разу попередьте про свій візит. Ваша поява збила тут усіх із пантелику.

— Дякую. Свою візитку ви мені вже залишали минулого року…

— Гадаю, ви її загубили! — Тон маленького інспектора не дозволяв заперечень. — Мені не шкода карток, тримайте на видному місці. Вам неабияк знадобиться найближчим часом. Поки раджу по старій пам’яті відповідати на всі питання месьє Валера. Хай між вами колись і пробігла чорна кішка — ви обоє зробили висновки.

— Де б я був без твоїх порад! — ядуче протягнув той. — Смачного, Монтаню. Я теж скоро піду, кину щось у топку. Ось вислухаю вас, месьє Кошові. Ви ж прийшли повідомити щось важливе, чи не так?

Монтань уже вийшов, прихопивши худий потертий портфель і пальто з вішака. Решта інспекторів знову переключилися на відвідувачів. Валера кивнув на звільнений сутулим Луазо стілець, а той тим часом теж пішов, махнувши на прощання теплим картузом. Іншого виходу не лишалося: Клим сів, поклавши свого капелюха на коліно.

— Прочитайте і підпишіть, — Валера відволікся на Грегуара.

Жильбер повернувся до друкування, його підопічний терпляче чекав. Робер узявся за свого візаві. Відділ поволі почав перервану роботу, відновив темп.

Кошовий далі стискав ледь не силоміць всунуту Монтанем картку. Знічев’я покрутив, глянув на чистий бік, де маленький інспектор щось написав. Перечитав коротку фразу ще раз, напустив байдужого вигляду, сховав послання на дно кишені.

П’єр Монтань запрошував на рандеву.