Натурниця з Латинського кварталу

Париж, березень 1924 року, Латинський квартал

Офіціант чемно побажав смачного й відійшов.

Сьогодні Кошовий нікуди не поспішав. Була неділя, він чи не вперше від початку місяця попросив у месьє Анрі вихідний і після прогулянки завернув у «Бульйон». Випивши аперитив та зробивши замовлення, він розгорнув куплену вранці газету.

Його б і без цього визначили. Той, хто просив зробити так, знав Клима давно й особисто. Але в отриманому позавчора листі дав саме цю дивну інструкцію. Втім, якщо колишній офіцер петлюрівської розвідки, осавула Григорій Лозниця, вирішив погратися в конспірацію, згадавши у такий спосіб кращі роки, — то його справа.

Кошовий ще тримав газету перед собою, коли почув кроки. Опустивши її, глянув спершу не на осавулу, а на чоловіка в сірому пальті, який стояв поруч. Супутник Лозниці виглядав дуже втомленим, лиш очі на виразному обличчі жваво світилися. Клим виструнчився, навіть стукнув каблуками.

— Бажаю здоров’я, пане Головний отамане! — й одразу ж роздратовано дорікнув осавулові. — Попереджати треба, Григорію Макаровичу!

— Поки що про візит пана отамана не попереджають широко, Климентію Назаровичу, — пояснив Лозниця і кивнув на газету. — Оця ось легенька, умовна здебільшого конспірація теж для нього.

— Я згадав нарешті, — Симон Петлюра простягнув Кошовому руку. — Ви служили в Кам’янці при моєму штабі. Політичним радником, здається.

— Недовго, — Клим коротко й стримано потиснув отаманову правицю. — Мене потім перекинули на іншу ділянку й на іншу посаду.

— Так-так, тоді люди й посади дуже часто мінялися, — кивнув Петлюра. — Важливіше, що я запам’ятав ваше лице. Ще й додалися рекомендації Григорія Макаровича. Присядемо, панове.

Чоловіки розсілися за столом. Тут же наспів офіціант. Петлюра попросив кави, Лозниця — келих вина і тарілку з сиром. Кошовий, який не так давно випив аперитив, тут же скасував це замовлення, зажадавши цілу пляшку бордо. Отаман ледь кивнув головою, Лозниця попросив залишити два келихи.

— Давайте без зайвих вступів, — почав осавула. — Тут діло серйозне, Климе. Панові Головному отаману скоро буде не дуже безпечно лишатися далі в Будапешті.

— Мадярський уряд зближується з більшовиками, — ствердно кивнув Петлюра. — Мають місце такі сумні тенденції. Нашу місію напевне ліквідують,[59] то справа короткого часу. Мусимо шукати підтримки всюди, де нададуть. Найперше — фінансової.

— Грошей катма, Климе, — буркнув Лозниця, взяв наповнений офіціантом келих. — Будьмо.

Кошовий зробив невеликий ковток. Нічого не говорив, чекав, що скажуть йому далі. Просто так подібні зустрічі не трапляються.

— Мене приваблюють процеси, які відбуваються зараз в Італії, — вів тим часом отаман. — Принаймні пан Муссоліні не заграє з товаришем Троцьким, як це роблять зараз румуни та угорці. Навіть Берлін десь у якихось місцях шукає з Москвою точки перетину. Та наразі найбільш нейтрально поводиться Швейцарія. Ґандж у тому, пане Кошовий, що українських спільнот там багато не є. Тож спиратися особливо нема на кого.

— Якщо ви шукаєте гроші на продовження політичної діяльності, українські спільноти — останнє місце, де їх можна знайти, — сумно посміхнувся Клим.

— Але якщо спільнота невелика, в неї і голос слабкий, — заперечив Петлюра, відсунувши чашку з недопитою кавою. — Отже, є велика ймовірність, що ближче до осені місія відновиться у Франції. Париж до емігрантів ставиться поки що лояльно, як і Прага.

— Ну, я не був би таким оптимістом, — гмикнув Кошовий.

— Проте рішення перебратися до Парижа й міцніше закріпитися тут фактично прийняте. Зараз етап узгодження з іншими нашими представництвами.

— Де отаман — там і столиця, — осавула долив у келихи. — Тепер розумієш, Назаровичу? Панові отаману треба більше своїх людей в оточенні. Надійних. Закручуються такі справи, що сумно не буде. Чув, може, наші вже облаштовуються в різних більшовицьких службах. Навіть у партію вступають. Пустимо коріння — вдаримо зсередини. — Його кулак легенько стукнув по столу.

— Власне, Григорій Макарович уже озвучив нашу позицію і пропозицію, — сказав Петлюра, дзенькнувши ложкою об бік чашки. — Нам потрібна власна безпекова служба. Ви з вашим досвідом могли б до неї ввійти.

Цього разу Клим випив до дна. З відповіддю не поспішав. Лозниця відчув його стан, промовив:

— Ясно, тобі воно снігом на голову. Жив собі й жив, а тут таке. Я б теж подумав.

— Справді несподівано, — визнав Кошовий. — Так, мушу подумати.

Петлюра поклав ложку в чашку, підвівся. За ним підвівся й осавула.

— Звісно, вас не кваплять, — підтвердив отаман. — Усе треба обдумати й зважити як слід. Одначе прийняти рішення й відповісти дуже бажано до завтра.

— Ага, Климе. Завтра здибаємося, — прогудів осавула.

— Маю в Парижі ще кілька зустрічей, ввечері — на Відень, — додав Петлюра. — Зв’язок надалі триматимете лише через пана Лозницю. Він у цій справі — моя довірена особа. Одна з довірених.

Клим не втримався — провів обох до виходу. На вулиці попрощався з Петлюрою, обійнявся з осавулою. Вже хотів вертати назад за столик, до підхололого обіду й недопитого вина.

Магда з’явилася несподівано.

Йшла з протилежного боку вулиці Расін, розстебнувши весняне пальтечко. Була без капелюшка, березневий паризький вітерець куйовдив нову зачіску. Швидше за все Магда лишилася простоволосою, аби не ховати її.

— Не чекав тебе тут зустріти, — Кошовий торкнувся губами підставленої для цілунку щоки.

Після лютневих пригод він іще кілька днів пожив у кімнаті для гостей. Але сам, без господині. Магда дістала такий сильний стрес, що лікар наполіг на клініці. Причому дуже бажано, аби попервах її взагалі ніхто не відвідував. Спершу Магда відмовлялася, адже на неї чекала важлива робота. Проте саме ця обставина і змусила зрештою погодитися й лягти в клініку. Адже виснаження тільки гальмуватиме, і вона не зможе повноцінно давати раду справам.

Тому Кошовий повернувся до себе в мансарду на вулицю Брюнель. А трохи згодом — і на службу в ресторан месьє Компана. Його повернення неабияк потішило власника закладу. Бо він, а особливо — його постійні відвідувачі — дуже хотіли з перших вуст почути історію порятунку мадам Лоран із пастки божевільного вбивці.

Хоча нічого особливого, вартого довгих оповідей, не відбулося. Клим без надмірних зусиль переконав Монтаня не піднімати хвилю, не бити тривогу, не влаштовувати велику поліцейську операцію. Це б не врятувало, а, навпаки, швидше би вбило Магду. Натомість його план був ризикованішим, але більш певним. Треба лише заговорювати Бернарові Луазо зуби, поки маленький інспектор із його досвідом підкорення Монблану залізе на дах і відволіче увагу вбивці. А коли Клим скористається шансом, десантується крізь вікно, прийде на допомогу.

Після Магдиного повернення з лікарні її стрімко закрутили справи, бо ж підготовка до Олімпіади йшла повним ходом. Вона прислала Кошовому телеграму, запросила на вечерю, але не до себе додому — у ресторан. Звідти вони таки поїхали на бульвар Осман, але зранку Клим прокинувся сам. Ще за вечерею відчув: мадам Лоран зараз не до нього, а вночі, в ліжку, ця впевненість лише посилилася й закріпилася.

Магда була поруч — проте не з ним.

Він зателефонував до неї в бюро. Кількох фраз виявилося досить, аби обоє зітхнули з полегшенням від того, що нема потреби в довгих та позбавлених сенсу розмовах про доцільність подальших стосунків. Обоє надто довго й надто добре знали одне одного, аби розуміти з півслова й напівнатяку.

Ось чому вони зустрілися вперше за три довжелезних тижні.

— А я, не повіриш, шукала тебе саме тут, — мовила Магда. — Все просто, не ти один у нас маєш здібності пошуковця. Дзвінок до ресторану месьє Анрі — і вуаля, я знаю, що ти взяв вихідний. Якщо Климентій Кошовий має в Парижі вільний день, він обідає в «Бульйоні».

— Справді, все просто, — посміхнувся Клим. — Мадам Лоран теж обідатиме тут, чи, пардон, недорогі заклади не для вашого статусу?

— По-перше, Богданович-Лоран. По-друге, припини, — вона наморщила носика. — Статус, не статус, дешево, дорого… Дурні розмови, за якими в Парижі ніколи нічого не стояло. Де людині подобається, де вона почувається королем чи королевою, там і її королівство.

— То ласкаво просимо, — Кошовий жестом запросив Магду проходити.

— Не тепер, — він раптом побачив перед собою жінку, яка веде ділові перемовини з перспективним партнером. — Учора я заплановано навідала свого лікаря. Він вкотре наполягає на зміні обстановки, хоча б на короткий час. Це не лікарняна палата, потрібні позитивні емоції та простір. І вчора ж вирішилося одне дуже важливе питання. Тепер я можу залишити бюро саме на отой сакральний для лікаря короткий час. Усе дуже добре склалося, Климентію. Їх зазвичай важко роздобути. Але для мадам Лоран, тим більше — після моїх портретів у газетах як жінки, котра побувала в лапах маніяка…. Одним словом, ось.

Магда розстебнула сумочку.

Пальці видобули з її надр цупкий конверт.

— Два квитки. Альберзький Східний експрес. Цюріх, Інсбрук, далі — Афіни.

— Чудово. З ким подорожуєш, Магдо?

— Ти ідіот, Климентію.

Це прозвучало не злобно. Швидше — з легким докором. Так бабусі любляче сварять онучат.

— Коли відправлення?

— Завтра. Вечір. Тобі треба зібратися.

Петлюра з Лозницею ще не зникли з очей. Вони затрималися на розі Расін та бульвару Сен-Мішель, роздивляючись газети й книжки у вітрині.

— Що ти там побачив? — Магда перехопила його погляд. — Знайомі якісь?

— Тут часто когось зустрічаєш. Тебе ось здибав.

— Я не дуже розумію тебе зараз. Ти, здається, не радий.

Головний отаман і осавула нарешті зникли за рогом.

— Чому, радий… Тільки мені здається, Магдо, подібні мандрівки не планують отак. Треба трохи довше готуватися.

— Ми в Парижі, Климентію. Тут усе вирішується спонтанно.

— Ми можемо перенести мандрівку на наступний раз? Скажімо, квітень, травень — особливо травень. Розквіт весни, Магдо.

— Ти справді не розумієш? Ну, от справді? Я насилу вишкребла цих кілька днів. Вишкребла для нас, чуєш мене?

— Якщо для нас — то й питати треба нас. Дотепер ти питала й чула лише себе.

Магда покрутила конверт у руці.

Запхала назад у сумочку.

Клацнула замочком.

А потому рвучко, у танцювальному па розвернулася, крутнувшись на підборах. І зацокала ними по неширокому тротуару в зворотному напрямку.

Кошовий дочекався, поки з виду зникне й вона.

І повернувся до ресторану — на столику терпляче чекала недопита пляшка червоного вина.

Київ,

липень-вересень 2021 року