Оповідь Служниці

VI. Домашні Розділ 14

Коли дзвін закінчується, я спускаюся сходами вниз, на мить безпритульна в холодному оці дзеркала, яке висить на стіні. Годинник цокає маятником, береже час; мої ноги в охайних червоних черевичках відлічують шлях униз.

Двері до вітальні широко відчинені. Я заходжу: поки нікого немає, я не сідаю, але займаю своє місце: опускаюся на коліна біля крісла зі стільчиком для ніг, де скоро вмоститься Серена Джой, спираючись на свій ціпок, поки сідатиме. Можливо, покладе руку мені на плече для рівноваги, так, наче я — щось із меблів. Вона так уже робила.

Вітальню колись, напевно, називали світлицею, тоді — горницею. А можливо, і покоями, як у павука для мух[18]. Але зараз це офіційно вітальня, бо деякі саме це тут і роблять: вітають одне одного. Інші стоять сумирно й мовчки. Положення тіла тут і зараз важливе: невеликі незручності повчальні.

Вітальня симетрична, приглушені кольори; це один з тих образів, яких набувають застигаючи гроші. Вони роками просочувалися через цю кімнату, наче у підземній печері, покривалися кіркою, кам’яніли, наче сталактити, саме в цю форму. Різноманітні поверхні безмовно рекомендують себе: припилено-рожевий оксамит завіс, сяйво комплекту стільців вісімнадцятого століття, шурхіт коров’ячого язика китайського стьобаного килимка з півоніями персикового кольору, м’яка шкіра крісла Командора, блиск від латуні на скрині, що стоїть поряд із ним.

Килимок автентичний. Деякі речі в цій кімнаті автентичні, деякі — ні. Наприклад, дві картини, обидві з жінками, висять із різних боків каміна. Обидві пані в темних сукнях, як ті, у старій церкві, хоча картини написані пізніше. Вони, імовірно, автентичні. Підозрюю, коли Серена Джой їх купила, зрозумівши, що доведеться спрямувати свою енергію у щось переконливо домашнє, то мала намір видати їх за предків. Чи, можливо, вони вже висіли в будинку, коли його купив Командор. Про таке ніяк не дізнатися. У будь-якому разі ось вони висять, з жорсткими ротами та спинами, стиснутими грудьми, виснаженими обличчями, накрохмаленими чепчиками, сірувато-білою шкірою. Звужені очі охороняють кімнату.

Між ними, над камінною дошкою, — овальне дзеркало в оточенні двох пар срібних підсвічників, у центрі яких білий порцеляновий Купідон обіймає ягня за шию. Смаки Серени Джой — дивна суміш: жорстке жадання якості, м’які сентиментальні пристрасті. З обох боків камінної дошки стоять композиції із сухих квітів, на відполірованому низькому столику з дерев’яною мозаїкою біля софи — ваза зі справжніми жовтими нарцисами.

Кімната пахне лимонною олією, важкою тканиною, в’янучими нарцисами, залишками кухонних ароматів, які долинули сюди з кухні чи з їдальні, і парфумами Серени Джой «Конвалія». Парфуми — це розкіш, у якої має бути якесь приватне джерело. Я вдихаю їх, думаючи, що маю це цінувати. Це запах дівчаток у препубертаті, дитячих дарунків матерям на День матері; запах білих бавовняних шкарпеток і нижніх спідниць, тальку, невинної жіночої плоті, яка ще не піддалася оволосінню та крові. Мені від цього трохи зле, як буває, коли сидиш у замкненому авто спекотного дня з немолодою, дуже напудреною жінкою. Ось яка ця вітальня, попри всю свою елегантність.

Я б хотіла вкрасти щось із цієї кімнати. Узяти якусь дрібницю, можливо, попільничку, срібну коробочку для пігулок із камінної дошки або ж суху квітку; сховати у складках своєї сукні чи в кишеньці на рукаві, тримати там, доки вечір не скінчиться, заховати у своїй кімнаті, під ліжком, у черевику або в прорізі твердої подушечки «ВІРА». Час від часу я діставала б її й милувалася. Так я могла б відчувала, що маю владу.

Однак це відчуття було б оманливим і надто ризикованим. Мої руки, складені на колінах, лишаються на місці. Стегна разом, п’ятки під себе, притиснуті до тіла. Голова опущена. У роті відчуваю присмак зубної пасти: штучна м’ята та побілка.

Чекаю, поки збереться вся господа. Господа, ось що ми таке. Командор на чолі господи. Він господарює в цьому будинку. Господь дарує і забирає.

Збирає у скриню. Порожню.

Спочатку заходить Кора, тоді Рита, витирає руки у фартух. Їх теж покликав дзвін, вони незадоволені, бо мають чимало інших справ, як-от миття посуду. Але вони мають бути тут, усі мають бути тут: цього вимагає Церемонія. Ми всі маємо так чи так висидіти її.

Рита похмуро дивиться на мене, перш ніж прослизнути за спину, де має стати. Це я винна, що вона нині марнує час. Не я, а моє тіло, якщо це щось змінює. Навіть Командор підкоряється його примхам.

Заходить Нік, киває нам трьом, озирається і теж займає своє місце у мене за спиною. Він стоїть так близько, що кінчик його черевика торкається моєї ступні. Це навмисно? Так чи ні, але ми торкаємось один одного, дві шкіряні речі. Я відчуваю, як мій черевик стає м’якшим, до нього приливає кров, він теплішає, стає моєю шкірою. Я трішки відсуваю ногу.

— Хоча б він поквапився, — каже Кора.

— А тоді зачекав, — додає Нік. Він сміється, пересуває ногу так, що вона знову торкається моєї. Ніхто цього не бачить під складками моєї розправленої спідниці. Я змінюю позу: тут надто спекотно, і від застарілого запаху парфумів мене трохи нудить. Відсуваю ногу.

Ми чуємо, як іде Серена, униз сходами, через коридор: приглушений стукіт її ціпка по килиму, тупотіння здорової ноги. Вона закульгує у двері, дивиться на нас, рахує, але не бачить. Киває Ніку, але нічого не каже. Вона вбрана в одну зі своїх найкращих суконь, небесно-блакитну, з білою вишивкою по краях серпанку: квіти й мережка. Навіть у цьому віці вона відчуває потребу прикрашати себе квітами. «Що тобі з того, — думаю я про неї з незворушним обличчям, — ти більше не даси їм ради, ти зів’яла». Квіти — геніталії рослин. Я колись про це читала.

Серена Джой проходить до свого крісла, розвертається, опускається на сидіння, без грації. Влаштовує ліву ногу на стільчику для ніг, копирсається в кишені рукава. Я чую шурхіт, клацання запальнички, відчуваю тепло диму, вдихаю його.

— Запізнюється, як завжди, — каже вона. Ми не відповідаємо. Чути дзенькіт, поки вона шарудить на столику, тоді клацання — і телевізор починає розігріватися.

Хор чоловіків із зеленкувато-жовтою шкірою (треба налаштувати передачу кольорів) співає «Приходь до церкви в хащі». «Приходь, приходь, приходь, приходь», — співають баси. Серена перемикає канал. Хвилі, кольорові зигзаги, спотворений звук: це блокують супутникову станцію Монреаля. Тоді проповідник, серйозний, із сяючими темними очима, схиляється до нас через стіл. У ці часи вони дуже схожі на бізнесменів. Серена дає йому кілька секунд, тоді перемикає далі.

Кілька порожніх каналів, потім новини. Ось що вона шукала. Жінка відкидається на спинку крісла, глибоко втягує дим. Я навпаки схиляюся вперед, наче дитина, якій дозволили допізна сидіти з дорослими. Це — єдина перевага таких вечорів, вечорів Церемонії: мені дозволено подивитися новини. Це наче неписане правило серед усіх домашніх: ми завжди приходимо вчасно, він завжди запізнюється, Серена завжди дає нам подивитися новини.

Такі, як є, — хтозна, чи щось із того правда? То можуть бути старі зйомки чи фальшиві. Але я все одно дивлюся, сподіваюся, що зможу прочитати текст унизу. Нині будь-які новини кращі за їх відсутність.

Спочатку новини з лінії фронту. Насправді то не лінія — схоже, що війна ведеться в багатьох місцях одночасно.

Лісисті пагорби, вигляд зверху, дерева хворобливо жовті. Хоча б вона налаштувала кольори. Голос диктора каже: «Це Аппалачі, де четверта дивізія Янголів Апокаліпсису викурює засідку партизан-баптистів з повітряною підтримкою двадцять першого батальйону Янголів Світла». Нам показують два гелікоптери, чорні, з намальованими срібними крилами по боках. Під ними вибухає кілька дерев.

Тепер великим планом полонений з брудним зарослим обличчям, обабіч нього — Янголи в охайному чорному однострої. Бранець бере в одного з Янголів сигарету, незграбно суне її до рота зв’язаними руками. Криво усміхається. Диктор щось каже, але я не чую, бо дивлюся чоловікові в очі, намагаючись зрозуміти, про що той думає. Він знає, що камера спрямована на нього. Ця усмішка — це знак зневаги чи покори? Чи він збентежений через те, що його спіймали?

Нам показують лише перемоги, поразки — ніколи. Кому потрібні погані новини?

Можливо, він актор.

Тепер показують диктора. Він говорить м’яко, по-батьківськи, дивиться на нас з екрана, з цією своєю засмагою, білим волоссям і чесними очима, з мудрими зморшками навколо них, наче всезагальний ідеальний дідусь. Його рівна усмішка натякає: те, що він розповідає, робиться для нашого ж добра. «Скоро все буде добре. Я обіцяю. Буде мир. Вірте мені. Ідіть спати, як хороші дітки».

Він каже нам те, у що ми хочемо вірити. Дуже переконливий диктор.

Я опираюся йому. Кажу собі, що він схожий на стару кінозірку зі штучними зубами та підтяжкою обличчя. Водночас мене тягне до нього, наче під гіпнозом. Якби це було правдою. Якби я могла повірити.

Тепер він розповідає, що командою Очей, яка працювала з інформатором, було викрито підпільну шпигунську організацію. Вони вивозили дорогоцінні національні ресурси через кордон до Канади.

— П’ятеро членів єретичної секти квакерів були заарештовані, — каже він зі спокійною усмішкою, — очікуються подальші арешти.

Двоє квакерів з’являються на екрані — чоловік та жінка. Вони мають наляканий вигляд, однак намагаються зберігати гідність перед камерами. У чоловіка на чолі велика темна мітка, серпанок жінки зірвали, волосся пасмами падає на її обличчя. Обом років по п’ятдесят.

Тепер ми знову бачимо місто, знову з повітря. Це колись був Детройт. За голосом диктора чути артилерію. На видноколі піднімаються стовпи диму.

— Переселення Синів Хамових[19] триває за розкладом, — каже підбадьорливе рожеве обличчя, що знову на екрані. — Три тисячі цього тижня прибули до Вітчизни Один, ще дві тисячі в дорозі.

Як вони одночасно перевозять стільки людей? Поїздами, автобусами? Картинок нам не показують. Вітчизна Один — у Північній Дакоті. Бозна, що вони мають там робити, коли доїдуть. Теоретично — займатися фермерством.

Серені Джой набридли новини. Вона нетерпляче натискає кнопку перемикання каналів, знаходить немолодого бас-баритона зі щоками, схожими на порожнє вим’я. Він співає «Надія шепоче». Серена вимикає його.

Ми чекаємо, годинник у коридорі цокає, Серена підпалює чергову сигарету. Я сідаю в автомобіль. Ранок суботи, вересень, у нас досі є машина. Іншим довелося свої продати. Мене звати не Фредова, я маю інше ім’я, яке тепер ніхто не використовує, бо воно заборонене. Запевняю себе, що це не має значення: ім’я, як телефонний номер, має сенс лише для інших. Але це неправда, воно має значення. Я зберігаю це ім’я, як щось приховане, як скарб, за яким я одного дня повернуся. Я вважаю це ім’я похованим. Навколо імені є аура, немов амулет, талісман, що зберігся з неймовірно далекого минулого. Уночі, коли лежу у вузькому ліжку, заплющивши очі, це ім’я плаває в мене перед очима, сяє в темряві, та до нього важко дотягнутися.

Суботній ранок у вересні, я ношу своє сяюче ім’я. Нині мертва дівчинка сидить на задньому сидінні з двома своїми найкращими ляльками та іграшковим кроликом, брудним від років та любові. Я знаю всі деталі. Це сентиментальні деталі, але нічого не вдієш. Хоча забагато думати про кролика не можна, не можна заплакати тут, на китайському килимку, вдихаючи дим, який побував у Серениному тілі. Не тут, не зараз. Це можна зробити пізніше.

Вона думала, що ми їдемо на пікнік, і на задньому сидінні, поряд із нею, насправді стоїть кошик для пікніка зі справжньою їжею всередині: круто варені яйця, термос, усяка всячина. Ми не хотіли, щоб вона знала, куди ж насправді їдемо, не хотіли, щоб вона випадково сказала таке, що викриє нас під час зупинки. Ми не хотіли класти на неї тягар нашої правди.

Я взута в туристичні черевики, вона — у кросівки. Шнурівки з намальованими сердечками, червоними, фіолетовими, рожевими й жовтими. Було тепло, як на ту пору року, листя вже подекуди почало жовтіти; Люк сидів за кермом, я поряд із ним, світило сонце, синіло небо, будинки, повз які ми їхали, мали затишний і звичайний вигляд, кожен наче був залишений, аби розчинитися в минулому, розсипатися в миттєвості, наче його ніколи не було, бо ж я ніколи вже цього не побачу — чи так я тоді думала?

Ми майже нічого не взяли із собою, не хотіли, щоб здавалося, що ми їдемо кудись далеко чи надовго. У нас були підробні паспорти, з гарантією, варті своєї ціни. Звісно, ми не могли заплатити грошима чи покласти їх на Компурах, тож заплатили іншим: коштовності, які належали моїй бабусі, колекція марок, успадкована Люком від дядька. Такі речі можна було обміняти на гроші в інших країнах. Діставшись кордону, ми вдамо, що їдемо в одноденну подорож, фальшиві візи у нас саме на день. Перед тим я дам їй снодійне, щоб вона спала, коли переходитимемо кордон. Так вона не зрадить нас. Від дитини не чекаєш переконливої брехні.

І я не хочу, щоб вона лякалася, щоб відчула той страх, що нині стискає мої м’язи, напружує хребет, так розтягує мене, що я, мабуть, зламаюся, як мене торкнутися. Кожен світлофор — випробування. Ніч ми проведемо в мотелі чи ще краще — поспимо в машині на узбіччі, щоб уникнути підозрілих запитань. Перейдемо кордон зранку, переїдемо міст — це просто, наче поїхати до супермаркету.

Ми звертаємо на шосе, їдемо на північ. Машин небагато. Відколи почалася війна, пальне стало дороге і його мало. За містом проходимо першу заставу. Вони хочуть подивитися на права, Люк впорається. Права відповідні до паспорта — про це ми подбали.

Коли виїжджаємо назад на дорогу, він стискає мою руку, дивиться на мене. «Ти біла, як полотно», — каже.

Так я і почуваюся: білою, пласкою, тонкою. Почуваюся прозорою. Звісно ж, вони зможуть побачити крізь мене. Ще гірше — як мені триматися за Люка, за неї, коли я така пласка, така біла? Я відчуваю, наче від мене лишилося дуже небагато. Вони прослизнуть крізь мої пальці, наче я зроблена з диму, наче міраж, що тане у них перед очима. «Не думай про це, — сказала б Мойра. — Як будеш так думати, це й станеться».

«Веселіше», — каже Люк. Тепер він їде занадто швидко. Адреналін вдарив йому в голову. Зараз він співає: «О, який чудовий ранок».

Мене турбує навіть його спів. Нас попереджали, щоб ми не мали надто радісний вигляд.