Оповідь Служниці

Розділ 32

Рита сидить за столом на кухні. Перед нею стоїть скляна миска з кубиками льоду. Редиски перетворюються на квіти, троянди чи тюльпани, погойдуються у ній. Рита спеціальним ножем вирізає ще квіти на дошці перед собою, її великі руки спритні й байдужі. Решта тіла й не ворухнеться, як і обличчя. Наче вона всі ці трюки з ножем робить уві сні. На білій емальованій поверхні лежить купа редису, помитого, але не вирізаного. Маленькі ацтекські серця.

Вона майже не дивиться на мене, коли я заходжу.

— Усе взяла, га, — каже, коли я дістаю покупки їй на огляд.

— Можна мені сірник? — запитую я. Аж дивно, наскільки малою й жалюгідною дитиною вона змушує мене почуватися лише своєю насупленістю, якою надокучливою й скигливою.

— Сірники? — перепитує Рита. — Навіщо тобі сірники?

— Вона сказала, що можна взяти один, — кажу я. Не хочу зізнаватися про сигарету.

— Хто сказав? — вона й далі вирізає на редисі, не збиваючись із ритму. — Тобі не годиться мати сірники. Ще весь дім спалиш.

— Піди й спитай її, як хочеш, — наполягаю я. — Вона на газоні.

Рита закочує очі під лоба, наче мовчки питає якесь божество нагорі. Тоді зітхає, важко підводиться, показово витирає руки об фартух, щоб продемонструвати, скільки від мене турбот. Підходить до шафи над раковиною, не поспішаючи, знаходить у кишені ключі, відмикає дверці шафи.

— Улітку вони тут лежать, — каже, наче собі. — У таку погоду вогонь ні до чого.

Я з квітня пам’ятаю, що в прохолодну погоду Кора розводить вогонь у вітальні та їдальні.

Сірники дерев’яні, у картонній коробочці — я обожнювала такі в дитинстві, із них можна було робити лялькові шафки. Рита відкриває коробочку, вдивляється в неї, наче обирає, який саме сірник мені дати.

— То її справи, — бурмоче. — Ані слова їй не скажеш.

Вона запускає свою велику руку в коробочку, обирає сірник, дає його мені.

— Тільки не підпали нічого. Наприклад, фіранки в кімнаті. І так надто жарко.

— Не буду, — кажу я. — Він не для того.

Рита не принизиться до запитання, для чого ж він.

— Мені байдуже, хоч з’їж його. Вона сказала, що тобі можна один, я один і даю, от і все.

Відвертається від мене, знову всідається за стіл. Тоді бере кубик льоду з миски та кладе до рота. Це для неї незвично. Ніколи не бачила, щоб вона під’їдала щось за роботою.

— Можеш і собі взяти, — пропонує вона. — Оті напірники у вас на голові в таку погоду — страшне.

Я здивована: зазвичай Рита мені нічого не пропонує. Можливо, вона думає, якщо мій статус достатньо піднявся до того, щоб мені дали сірника, то можна й собі дозволити невелику прихильність. То це я зненацька стала однією з тих, кого треба балувати?

— Дякую, — кажу. Обережно кладу сірника до кишеньки на рукаві, до сигарети, щоб не змок, і беру кубик. У відповідь на подарунок, який вона зробила мені з власної волі, кажу:

— Дуже гарні виходять редиски.

— Люблю все робити добре, от і всього, — каже вона, знову набурмосена. — Інакше сенсу немає.

Я йду коридором, сходами вгору, поспішаю. Пролітаю повз вигнуте дзеркало — червоний силует на краю власного зору, примара з червоного диму. Я вже думаю про дим, уже відчуваю його в роті, як він втягується до легень, заповнює мене довгим вдиханням, насиченим, брудним, корицевим, а тоді нікотин розходиться по крові, ударяє в голову.

Після такої довгої перерви мене може знудити. Я не здивуюся, але навіть ця думка мені приємна.

Іду коридором: де б мені це зробити? У ванній, відкривши воду, щоб очистити повітря? У спальні — хрипко видихаючи у відкрите вікно? Хто мене за цим спіймає? Хтозна.

Навіть зараз, розкошуючи в майбутньому, прокочуючи передчуття по язику, я думаю про інше.

Мені не обов’язково викурити сигарету зараз.

Я можу розім’яти її між пальцями й змити в унітаз чи з’їсти й так отримати свій кайф — це теж може спрацювати, трішки за раз, а решту сховати.

Так мені залишиться сірник. Можна зробити в матраці дірочку, обережно покласти його туди. Він тоненький, його нізащо не помітять. Він лежатиме там уночі, у ліжку піді мною, доки я спатиму. Спатиму на ньому.

Я можу спалити весь будинок. Приємна думка, я аж тремчу від неї.

Це втеча, швидка й небезпечна.

Лежу в ліжку, прикидаюся, наче сплю.

Командор учора сидів, склавши пальці, і дивився на мене, поки я втирала жирний крем у свої долоні. Дивно, я думала, чи не попросити в нього сигарету, але вирішила, що не варто. Не треба просити надто багато за один раз. Не хочу, щоб він думав, що я його використовую. І не хочу його перебивати.

Учора він пив скотч із водою. Він почав пити в моїй присутності, за його словами, щоб розслабитися наприкінці дня. Я з того маю зрозуміти, що на нього тиснуть. Мені не пропонує, а я й не прошу: обоє знаємо, для чого моє тіло. Коли я цілую його на ніч, щиро, його дихання пахне алкоголем, і я вдихаю його, як дим. Визнаю: я насолоджуюся цим доторком розпусти.

Іноді після кількох склянок він починає дуркувати і махлює у «Скрабл». Мене теж заохочує, ми набираємо зайві літери і пишемо ними неіснуючі слова, типу «вумний» чи «лойно», і хихочемо з них. Іноді він вмикає короткохвильове радіо, даючи мені хвилину-другу послухати радіо «Вільна Америка», просто похвалитися, що він це може. Тоді знову вимикає.

— Кляті кубинці, — каже. — Увесь цей бруд про дитячі садки.

Іноді, після гри, Командор сідає на підлогу біля мого стільця і бере мене за руку. Його голова опиняється трохи нижче за мою, тож коли він дивиться на мене, це виходить під кутом юності. Напевно, його тішить таке фальшиве підкорення.

— Він дуже високо сидить, — каже Гленова. — На верхівці, тобто — з самого верху.

У такі моменти важко це уявити.

Іноді я намагаюся поставити себе на його місце. Це моя тактика, щоб заздалегідь здогадатися, як він може повестися зі мною. Мені важко повірити, що я маю над ним хоч якусь владу, але це так, хоч ця влада й неоднозначна. Іноді, гадаю, я бачу себе так, як мене бачить він, хоч би й розмито. Є те, що Командор хоче мені довести, подарунки чи послуги, які бажає зробити, ніжність, яку прагне викликати.

Він хоче, так. Особливо трохи напідпитку.

Іноді він буває буркотливим, іноді — філософствує чи намагається щось пояснити, виправдати себе. Як от учора.

— Проблема була не лише в жінках, — каже він. — Головною проблемою були чоловіки. Для них більше нічого не лишилося.

— Нічого? — перепитую я. — Але вони мали…

— Їм не було чого робити, — перебиває він.

— Вони могли б заробляти гроші, — кажу трохи вередливо. Зараз я його не боюся. Важко боятися того, хто дивиться, як ти змащуєш руки кремом. Цей брак страху небезпечний.

— Цього мало, — відповідає він. — Це надто абстрактно. Тобто їм нічого не лишилося з жінками.

— Це ви про що? — запитую я. — А всі ті «Порнокутки» — їх же було повно, навіть пересувних.

— Я говорю не про секс, — каже він. — Це один із нюансів, секс став надто простим. Його просто можна було купити. Не лишилося того, заради чого треба було б працювати чи боротися. У нас є статистика з тих часів. Знаєш, на що вони найбільше скаржилися? На нездатність відчувати. Чоловіки відвернулися навіть від сексу. Відвернулися від шлюбу.

— А тепер вони відчувають?

— Так, — відповідає Командор, дивлячись на мене. — Відчувають.

Він підводиться, обходить стіл, підходить до стільця, на якому сиджу я. Кладе руки мені на плечі, ззаду. Я його не бачу.

— Я хотів би знати, що ти думаєш, — каже його голос з-за моєї спини.

— Я небагато думаю, — відказую просто. Він хоче близькості, але я не можу її дати. — Що мені з того думання, правда? — продовжую. Те, що я думаю, не має значення. Це єдина причина, з якої він може мені щось розповідати.

— Ну ж бо, — наполягає він, трохи натискаючи руками. — Мені цікава твоя думка. Ти достатньо розумна, щоб її мати.

— Щодо чого? — питаю я.

— Щодо того, що ми зробили, — каже він. — Як усе вийшло.

Я тримаюся дуже спокійно. Намагаюся спорожнити свою голову. Думаю про небо вночі, коли місяця немає.

— У мене немає думки, — повторюю я.

Він зітхає, розслабляє руки, але лишає їх у мене на плечах. Він знає, що я думаю, то й добре.

— Ліс рубають — тріски летять, — ось що він каже. — Ми думали, що це на краще.

— Краще? — перепитую я тихо. Як він може вважати, що це краще?

— Краще ніколи не буває для всіх, — уточнює він. — Комусь завжди гірше.

Я лежу горілиць, вологе повітря тисне на мене, як свинець. Хотіла б я, щоб пішов дощ. А ще краще — гроза, чорні хмари, блискавка, оглушливі звуки. Тоді може зникнути електрика. Я б могла спуститися до кухні, сказати, що мені страшно, посидіти з Ритою та Корою за кухонним столом, вони б дозволили мені боятися, бо поділяють цей страх, вони впустили б мене. Горіли б свічки, ми дивилися б, як наші обличчя з’являються і зникають у миготінні, у білих спалахах гострого світла за вікнами. «Господи, — сказала б Кора. — О Господи, врятуй нас».

Після того повітря стало б чистим і легшим.

Я дивлюся на стелю, на коло вапняних квітів. Намалюй коло, встань всередину — воно захистить тебе. Посередині висіла люстра, на ній — перекручене простирадло. Там гойдалася вона, легенько, наче маятник; так розгойдується дитина, коли висне на гілці. Тоді вона була в безпеці, уже зовсім захищена, коли Кора відчинила двері. Іноді я думаю, що вона досі тут, зі мною.

Я почуваюся похованою.