Оповідь Служниці

Розділ 44

Усе знову нормально.

Як я можу називати це нормальним? Але порівняно з ранком це — нормально.

На обід був сендвіч із сиром на темному хлібі, склянка молока, палички селери, консервовані груші. Обід школяра. Я все з’їла, не надто швидко, насолоджуючись відтінками смаку, що розквітали на моєму язику. Тепер збираюся за покупками. Навіть чекаю на це. Буденність дає певну втіху.

Я виходжу із задніх дверей, іду стежкою. Нік миє автомобіль, капелюх одягнений криво. Він не дивиться на мене. Ми тепер рідко дивимось одне на одного. Це точно видало б нас, навіть тут, на відкритій місцевості, де ніхто не побачить.

Чекаю Гленову на розі. Вона запізнюється. Нарешті я бачу, як вона підходить — червона з білим тканина, наче повітряний змій, — рухається тим спокійним кроком, до якого ми всі привчилися. Я бачу її і спочатку нічого не помічаю. Коли ж вона наближається, мені здається, що з нею щось не так. Вона має інший вигляд. Вона якось невизначено змінилась: не поранена, не накульгує. Наче просто всохла.

Коли вона підходить ще ближче, я бачу, у чому річ. Це не Гленова. Вона такого ж зросту, але худіша, із бежевим, не рожевим обличчям. Вона підходить до мене, зупиняється.

— Благословенний плід, — вітається вона. Серйозний пуританський вигляд.

— Хай відкриє Господь, — відповідаю я. Намагаюся не показати свого здивування.

— Ти, напевно, Фредова, — каже вона. Я підтверджую, і ми рушаємо.

І що тепер, думаю я. Голова йде обертом: це погана новина, що з нею сталося, як дізнатися, не виказуючи надмірної стурбованості? Ми не маємо заводити поміж собою дружбу, формувати теплі стосунки. Намагаюся згадати, скільки часу Гленова провела на цьому місці.

— Нам послана хороша погода, — мовлю.

— І я радо її приймаю.

Голос рівний, плаский, нічого не видає.

Першу заставу ми проходимо, більше не обмовившись і словом. Вона мовчазна, і я теж. Це вона чекає, що я почну перша, відкриюся, чи вона справжня вірянка, що поринула в роздуми?

— Гленову вже перевели, так скоро? — питаю, хоча й знаю, що ні. Я бачила її ще вранці. Вона сказала б мені.

— Я Гленова, — каже жінка. Досконало дібрані слова. Звісно ж, це тепер вона, новенька, а Гленова, де вона не була б, уже не Гленова. Я так і не знала її справжнього імені. Ось так і губляться в морі імен. Тепер непросто буде її знайти.

Ми йдемо до «Молока і меду», тоді до «Всякої плоті», де я купую курку, а Гленова бере три фунти гамбургерів. Черги, як завжди. Я впізнаю кількох жінок, обмінююся з ними нескінченно дрібними кивками — так ми показуємо одна одній, що знані принаймні кимось, усе ще існуємо. Вийшовши зі «Всякої плоті», я кажу новій Гленовій:

— Варто сходити до Стіни.

Не знаю, чого чекаю від цього, напевно, це спосіб перевірити її реакцію. Я маю знати, чи вона одна з нас, чи ні. Якщо так, якщо зможу це встановити, то, можливо, вона скаже мені, що насправді сталося з Гленовою.

— Якщо хочеш, — відповідає жінка. Це байдужість чи обережність?

На Стіні висять три жінки, ті ранкові, досі в сукнях, у черевиках, з білими мішками на головах. Їм розв’язали руки, і ті заціпеніло звисають по боках. Блакитна всередині, дві червоні обіруч від неї, хоча кольори вже не такі яскраві: здається, що вони вицвіли, стали тьмяними, наче мертві метелики чи тропічні рибки, які сохнуть на землі. У них більше немає блиску. Ми мовчки стоїмо й дивимося на них.

— Хай це буде нам нагадуванням, — нарешті каже нова Гленова.

Я спочатку не відповідаю, бо намагаюся зрозуміти, про що ж вона. Можливо, про те, що це нам нагадування про несправедливість та жорстокість режиму. Тоді мені слід сказати «так». Або ж вона має на увазі протилежне: ми маємо робити те, що нам кажуть, і не створювати проблем, бо інакше на нас чекає справедливе покарання. Якщо так, то потрібно відповісти «хвала». Голос у неї був рівний, позбавлений інтонації — жодної підказки.

Я ризикую. Кажу:

— Так.

Вона не відповідає на це, хоча я ловлю краєм ока проблиск білого, наче вона кинула на мене швидкий погляд.

За мить ми розвертаємось і рушаємо довгою дорогою назад, належно підлаштовуючи ходу, щоб іти в унісон.

Думаю, варто зачекати, перш ніж спробувати щось іще. Надто рано тиснути, розвідувати. Треба зачекати — тиждень, два, можливо, і довше, спостерігати за нею, слухати інтонації в голосі, ловити необережні слова, як Гленова слухала мене. Тепер, коли Гленови немає, я знову насторожі, моя млявість зникла, тіло вже не тільки для задоволення — воно відчуває загрозу. Не можна поспішати, не можна ризикувати без нагальної потреби. Але я маю знати. Чекаю, доки минемо останню заставу, лишається пройти кілька кварталів, але більше тримати себе під контролем не можу.

— Я не надто добре знала Гленову, — починаю. — Тобто колишню.

— О? — каже вона. Те, що вона взагалі щось каже, хай як обережно, мене підбадьорює.

— Ми були знайомі лише з травня, — продовжую. Я відчуваю, що шкіра стає гарячою, серцебиття прискорюється. Це непросто. По-перше, це брехня. І як мені перейти до наступного слова, найважливішого?

— Гадаю, то було десь перше травня. Колишнє свято, яке називали Травневий день, чи «Мейдей».

— Справді? — питає вона, легко, байдуже, загрозливо. — Я не пам’ятаю такої назви. Дивно, що ти пам’ятаєш. Тобі варто зробити зусилля… — пауза, — очистити свої думки від таких… — знову пауза, — відлунь.

Тепер я відчуваю, як холод прокочується моєю шкірою, немов вода. Вона попереджає мене.

Вона не одна з нас. Але вона знає.

Останні квартали проходжу, охоплена жахом. Я знову вчинила безглуздо. Більш ніж безглуздо. Раніше я про це не думала, але тепер розумію: якщо Гленову спіймали, вона могла заговорити — про мене, про інших. Вона заговорить. Просто не зможе цьому зарадити.

Але ж я нічого не зробила, кажу собі, насправді, нічого серйозного. Я просто знала. Просто не розповіла.

Вони знають, де моя дитина. Що, як вони приведуть її, будуть чимось їй погрожувати переді мною? Чи щось із нею зроблять. Нестерпно навіть думати, що вони можуть зробити. Чи Люк, що як Люк у них? Чи моя мати, чи Мойра, чи хто завгодно. Господи, не змушуй мене обирати. Я не зможу цього витримати, я знаю, Мойра мала рацію щодо мене. Я скажу те, що вони захочуть почути, звинувачу кого завгодно. Це правда: перший крик, навіть стогін — і я перетворюсь на желе, зізнаюсь у будь-якому злочині й зрештою опинюся на гаку на Стіні. Не висовуйся, казала я собі, спостерігай. Інакше немає сенсу.

Так я говорю до себе дорогою додому.

На розі ми розвертаємось одна до одної, як зазвичай.

— Перед Його очима, — каже нова, підступна Гленова.

— Перед Його очима, — відповідаю я, намагаючись зробити голос ревним. Наче це може допомогти, якщо вже ми зайшли так далеко.

Тоді вона робить щось дивне. Нахиляється вперед так, що жорсткі білі шори на наших головах майже торкаються. Я бачу зблизька її бліді бежеві очі, тонке павутиння ліній на щоках. Вона шепоче дуже швидко, голос слабкий, немов сухе листя:

— Вона повісилася. Після Спасіння. Побачила, що по неї їде фургон. Так було краще.

А потім іде від мене далі вулицею.