Оповідь Служниці

Розділ 21

Тут спекотно й надто галасливо. Жіночі голоси підносяться навколо мене, м’який спів усе одно занадто голосний після багатьох днів тиші. У кутку кімнати — закривавлене простирадло, зібгане, кинуте туди, коли відійшли води. До того я його не помічала.

У кімнаті ще й пахне, повітря сперте, треба б відчинити вікно. Пахне нашою ж плоттю, органічний запах, піт і нотка заліза від крові на простирадлі, і ще один запах, схожий на тваринний, напевно, він іде від Джанін: запах лігва, населеної печери, запах картатої ковдри на ліжку, де кішка якось народила котенят, доки її ще не стерилізували. Запах матки.

— Дихай, дихай, — наспівуємо ми, як нас навчали. — Тримай, тримай. Видихай, видихай, видихай.

Наспівуємо, рахуючи до п’яти. П’ять на вдихнути, п’ять на затримати, п’ять на видихнути. У Джанін заплющені очі, вона намагається уповільнити дихання. Тітка Елізабет перевіряє, чи є перейми.

Тепер Джанін не сидиться, вона хоче ходити. Дві жінки допомагають їй устати з ліжка, підтримують обіруч, поки вона крокує. Її наздоганяють перейми, і вона згинається навпіл. Одна з жінок стає на коліна, розтирає їй спину. Ми всі це вміємо, нас учили. Я впізнаю Гленову, мою напарницю, вона сидить через дві жінки від мене. М’яке наспівування огортає нас, наче мембраною.

З’являється Марфа з тацею: кухоль фруктового соку (такі роблять з порошку), схожого на виноградний, і стос паперових стаканців. Вона ставить тацю на килимок перед наспівуючими жінками. Гленова, не спиняючись, наливає й передає далі стаканці.

Я беру один, нахиляюсь, аби передати його далі, і жінка, яка сидить поряд, тихо каже на вухо:

— Шукаєш когось?

— Мойру, — відповідаю я так само тихо. — Темне волосся, ластовиння.

— Ні, — каже жінка. — Я її не знаю, у Центрі зі мною її не було, хоча в походах за покупками я її бачила. — Буду шукати.

— Ти..? — кажу я.

— Альма, — продовжує вона. — Як тебе насправді звати?

Я хочу сказати, що зі мною в Центрі була Альма. Хочу назвати своє ім’я, але Тітка Елізабет піднімає голову, роздивляється по кімнаті, напевно, учула перерву в наспівуванні, тож часу вже немає. Іноді на Дні Народження можна про щось дізнатися. Але немає сенсу й питати про Люка. Його не було б там, де якась із цих жінок могла б його бачити.

Наспівування триває, воно захоплює мене. Це непроста робота, треба добряче зосередитись. «Ототожнитися зі своїм тілом», — казала Тітка Елізабет. Я вже відчуваю легкі уколи болю в животі, груди стали важкі. Джанін кричить, крик слабкий, щось середнє між криком і стогоном.

— Вона близька до переходу, — каже Тітка Елізабет.

Одна з помічниць витирає Джанін чоло вологою тканиною. Джанін пітніє, волосся пасмами вибивається з гумки, липне до чола й шиї. Її плоть волога, насичена, блискуча.

— Дихай! Дихай! Дихай! — співаємо ми.

— Я хочу на вулицю, — каже Джанін. — Хочу пройтися. Я в порядку. Мені треба на горщик.

Ми знаємо, що це — перехід, вона не знає, що робить. Яка з її заяв правдива? Напевно, остання. Тітка Елізабет дає знак, дві жінки встають біля переносного туалету, Джанін м’яко опускають на нього. До запахів у кімнаті додається ще один. Джанін знову стогне, опускає голову так, що ми бачимо тільки її волосся. Так скрутившись, вона схожа на ляльку, стару ляльку, яку попсували й кинули в якийсь куток, руки в боки.

Джанін знову встає і починає ходити.

— Хочу сісти, — каже вона.

Давно ми вже тут? Хвилини чи години. Тепер і я пітнію, сукня під пахвами змокла, я відчуваю присмак солі на верхній губі, несправжній біль учепився в мене, інші теж його відчувають, це видно з того, як вони хитаються. Джанін смокче кубик льоду. Потому, за дюйми чи за милі звідти, вона кричить:

— Ні! О ні, о ні, о ні.

Це її друга дитина, колись у неї вже була, я знаю це з Центру, тоді вона плакала про це ночами, як і решта з нас, тільки голосніше. Тож вона може пам’ятати, як це, коли воно наближається. Але хто пам’ятає біль, коли він закінчується? Від нього лишається тільки тінь, навіть не в голові — у тілі. Біль лишає на тобі свій знак, але надто глибоко, щоб його побачити. Чого очі не бачать, того серцю не жаль.

Хтось підлив алкоголю в сік. Хтось узяв пляшку внизу. Це не перший випадок на таких зібраннях, але вони закривають на таке очі. Нам теж потрібні свої оргії.

— Пригасіть світло, — каже Тітка Елізабет. — Скажіть їй, що вже час.

Хтось устає, іде до стіни, світло в кімнаті перетворюється на сутінки, наші голоси спадають аж до хору скрипіння і хрипкого шепоту, ми наче цвіркуни в нічному полі. Двоє ідуть з кімнати, ще двоє ведуть Джанін до Стільця Народження, де вона сідає на нижнє з двох сидінь. Тепер вона спокійніша, повітря рівномірно втягується до її легень, ми схиляємось уперед, напружені, м’язи наших спин та животів болять від напруги. Уже скоро, уже скоро, наче сурма, наче заклик до зброї, наче падіння стіни. Ми відчуваємо це — ніби важкий камінь котиться донизу всередині нас, здається, що от-от вибухнемо. Хапаємо одна одну за руки, ми більше не самотні.

Дружина Командора забігає усередину у своїй сміхотворній білій нічній сорочці, з-під подолу стирчать тонкі ноги. Дві Дружини у блакитних сукнях та серпанках тримають її під руки, наче вона того потребує; на її обличчі — натягнута усмішка, наче вона хазяйка вечірки, яку воліла б не проводити. Вона має знати, що ми про неї думаємо. Дружина залізає на Стілець Народження, всідається за і над Джанін, обрамляючи її: худі ноги спускаються з обох боків, наче бильця ексцентричного крісла. Дивно: на ній білі бавовняні шкарпетки та домашні капці, сині, з пухнастої матерії, наче чохол на кришці унітаза. Але ми не звертаємо уваги на Дружину, ми її ледве бачимо, наші очі прикуті до Джанін. У тьмяному світлі, у білій сорочці вона сяє, наче місяць у хмарі.

Тепер вона стогне натужно.

— Тужся, тужся, тужся, — шепочемо ми. — Розслабся. Дихай. Тужся, тужся, тужся.

Ми з нею, ми такі, як вона, ми п’яні. Тітка Елізабет стає на коліна з рушником, щоб впіймати дитя, ось воно — вінець, слава, голівка фіолетова, наче змащена йогуртом; ще один поштовх, і воно випадає, слизьке від рідини та крові, у наше нетерпіння. О, слава.

Ми затримуємо дихання, поки Тітка Елізабет перевіряє: дівчинка, бідолаха, але поки все добре, принаймні немає жодних помітних дефектів, руки, ноги, очі, ми мовчки рахуємо, усе на місці. Тітка Елізабет тримає дитину, піднімає на нас погляд і усміхається. Ми теж усміхаємося, ми всі — одна усмішка, сльози течуть у нас по щоках, ми такі щасливі.

Наше щастя — частково спогад. Я пам’ятаю Люка зі мною в лікарні, у зеленому халаті й білій масці, які йому видали, як він стоїть біля мого узголів’я, тримає за руку. «Ох, — казав він. — О Боже». І видихав із подивом. Потім розповідав, що тієї ночі зовсім не міг спати, почувався, мов під кайфом.

Тітка Елізабет ніжно миє дитинча, воно не сильно плаче, замовкає. Якомога тихіше, аби не злякати його, ми підводимося, збираємося навколо Джанін, обіймаємо її, поплескуємо. Вона теж плаче. Дві Дружини у блакитному допомагають третій Дружині, хазяйці дому, злізти зі Стільця Народження і дійти до ліжка, куди вони її вкладають, підтикають ковдру. Немовля, тепер вимите й тихе, церемонно кладуть у її обійми. Дружини з вітальні зараз усі тут, штовхаються поміж нас, відштовхують. Вони говорять надто голосно, деякі досі мають у руках тарілки, філіжанки з кавою, бокали з вином, хтось навіть досі жує — вони збираються навколо ліжка, матері з дитиною, воркочуть, вітають. Вони випромінюють заздрість — я відчуваю її запах, легкий димок кислоти змішується з парфумами. Дружина Командора дивиться на дитинча, наче на букет квітів, якийсь виграш, приз.

Дружини тут, щоб засвідчити найменування. Саме Дружини тут дають імена.

— Енджела, — каже Дружина Командора.

— Енджела, Енджела, — повторюють, щебечучи Дружини. — Яке миле ім’я! О, вона ідеальна! О, яка вона чудова!

Ми стоїмо між Джанін та ліжком, щоб вона цього не бачила. Хтось дає їй ковтнути виноградного соку, сподіваюся, у ньому є вино, їй досі боляче, ще послід, і вона безпорадно плаче, вигорілими жалюгідними слізьми. Попри те, ми радіємо, це перемога для всіх. Ми це зробили.

Їй дозволять годувати дитину кілька місяців, вони вірять у материне молоко. Після того її переведуть, щоб побачити, чи зможе вона це повторити з кимось іншим, чия черга прийде. Але її ніколи не відправлять до Колоній, ніколи не оголосять Не-жінкою. Це її винагорода.

Родомобіль чекає надворі, щоб відвезти нас назад до наших господарств. Лікарі досі сидять у своєму фургоні, їхні обличчя виникають у вікнах — білі плями, наче личка хворих дітей, змушених сидіти вдома. Один із них відчиняє двері й іде до нас.

— Усе пройшло добре? — нетерпляче запитує він.

— Так, — кажу я. Нині я змучена, виснажена. Мої груди болять і трохи протікають. Несправжнє молоко, з деякими з нас таке буває. Ми сидимо на лавах обличчям одна до одної, їдемо; у нас не лишилося емоцій, майже немає почуттів, ми ніби купи червоної тканини. Нам болить. Кожна тримає на колінах фантом, дитину-привида. Тепер, коли збудження минулося, перед нами постає власна невдача. Мамо, думаю я. Де б ти не була. Чуєш мене? Ти хотіла жіночої культури. Що ж, ось вона. Не те, що ти мала на увазі, але ж вона існує. Будь вдячна за дрібні радості.