Оповідь Служниці

Розділ 17

Ось що я роблю, повернувшись до своєї кімнати.

Я знімаю одяг і вдягаю нічну сорочку.

Шукаю шматочок масла у своєму черевику, там, куди я його сховала після вечері. У шафі було надто тепло, тож масло майже рідке. Більшість увібралась у паперову серветку, у яку воно було загорнуте. Тепер мій черевик буде в маслі. Не вперше, бо, коли подають масло чи маргарин, я ховаю собі трішки в такий спосіб. З підкладки масло завтра можна забрати серветкою чи туалетним папером.

Втираю масло в обличчя, у шкіру на руках. Нині вже немає крему для рук чи обличчя — не для нас. Такі речі вважаються марнославством. Ми ємності, важливе лише те, що всередині наших тіл. Зовнішня частина може стати жорсткою, зморщеною, наче шкаралупа горіха, їм байдуже. Ця відсутність крему для рук — рішення Дружин. Вони не хочуть, щоб ми були привабливими. Для них усе й так досить погано.

Масло — трюк, якого я навчилась у Центрі Рахілі та Леї. Ми називали його Червоним Центром, адже в ньому було стільки червоного кольору. Попередниця з цієї кімнати, моя подруга з веснянками та добрим сміхом, напевно, теж це робила з маслом. Ми всі це робимо.

Поки ми змащуємо шкіру маслом, щоб вона лишалася м’якою, можемо вірити, що одного дня виберемося, що нас колись торкатимуться знову з любов’ю чи бажанням. У нас будуть власні церемонії, приватні.

Масло жирне, прогіркле, я смердітиму старим сиром, але воно принаймні органічне, як раніше казали.

Ось до чого ми опустилися.

Намащена, я лежу на своєму вузькому ліжку, пласкому, наче тост. Мені не спиться. У напівтемряві я витріщаюсь на сліпе око в центрі стелі, а воно витріщається на мене у відповідь, хоча й бачити не може. Вітру немає, білі фіранки, наче марлеві бинти, м’яко висять, мерехтять у відблисках прожекторів, які освітлюють цей дім уночі. Чи це місяць?

Я відгортаю простирадло, тихо та обережно зводжуся на босі ноги, у нічній сорочці підходжу до вікна, наче дитина. Я хочу подивитися. Місяць на грудях свіжого снігу[25]. Небо чисте, через прожектори важко розрізнити, але так: місяць справді пливе у тьмяному небі, новий, бажаний місяць, шмат старовинного каменю, божество, підморгування. Місяць — камінь, небо повне смертельного залізяччя, але, Господи, як же красиво.

Я так хочу, щоб тут був Люк. Хочу, щоб мене обіймали, називали на ім’я. Хочу, щоб цінували так, як зараз не цінують; хочу бути більше ніж цінною.

Я повторюю своє колишнє ім’я, нагадую собі про те, що раніше могла робити, коли мене бачили інші.

Хочу щось украсти.

У коридорі горить нічне світло, видовжений простір м’яко сяє рожевим; я йду по доріжці, наче по лісовому ґрунту, обережно ставлю одну ногу, тоді другу, без рипіння, скрадаюся нічним будинком, і серце калатає. Я не на своєму місці. Це абсолютно протизаконно.

У риб’ячому оці на стіні коридору бачу своє біле відображення: тіло нагадує намет, волосся спадає на спину, немов грива, очі блищать. Мені це подобається. Я роблю щось, сама. Активний — це ж вид дієслова? На вигляд я напружена. От що мені хотілося би вкрасти з кухні, то це ніж, але до цього я ще не готова.

Я дістаюся до вітальні, двері зачинені нещільно — я лишаю їх трохи прочиненими. Дерево рипить, але хіба ж поблизу хтось є, щоб це почути? Я стою в кімнаті, даю своїм зіницям розширитися, наче у кішки чи сови. Старі парфуми, пил від тканин заповнюють мої ніздрі. Крізь тріщини навколо закритих завіс проходить легенький туман світла від зовнішніх прожекторів, там безсумнівно стоять двоє патрульних, я бачила їх згори, крізь свої занавіски, ці темні вирізані силуети. Тепер я бачу обриси речей, мерехтіння: від дзеркала, краю ламп, ваз софа майорить, немов хмара в сутінках.

Що б мені взяти? Щось, що може зникнути непомітно. Опівночі серед лісу беруть чарівну квітку. Зів’ялий нарцис, не з композиції сухих квітів. Нарциси скоро викидатимуть, вони починають недобре пахнути, разом із застарілими випарами Серени Джой, смердінням її в’язання.

Я йду навпомацки, дістаюся до столика, обмацую його. Щось дзенькає — напевно, я щось збила. Знаходжу нарциси: пелюстки хрусткі по краях, там, де вже всохли, стебла хиляться; відщипую один пальцями. Засушу де-небудь. Під матрацом. Залишу там наступній жінці, аби та, що прийде після мене, його знайшла.

Але в кімнаті є ще хтось, окрім мене.

Я чую кроки, тихі, як мої, рипіння тієї ж дошки підлоги. Двері за мною зачиняються з тихим клацанням, обрізаючи світло. Я застигаю: білий колір був помилкою. Я сніг у сяйві місяця, навіть у темряві.

Тоді шепіт:

— Не кричи. Усе добре.

Наче я закричала б, наче все добре. Я розвертаюся: силует та й годі, тьмяний відблиск на вилиці, позбавлений кольорів.

Він робить крок до мене. Нік.

— Що ти тут робиш?

Я не відповідаю. Він тут, зі мною, теж незаконно, він не видасть мене. І я його теж; на якусь мить ми стаємо дзеркалами. Він кладе руку мені на плече, притягує до себе, його рот на моїх губах, що ще може вийти з такого заперечення? Жодного слова. Ми обидва тремтимо; я так хотіла б. У світлиці Серени, з висушеними квітами, на китайському килимі, його тонке тіло. Зовсім не знайомий чоловік. Це було б схоже на крик, на те, що застрелили когось. Моя рука опускається, як щодо цього? Я могла б розстебнути, і тоді… Але це надто небезпечно, він знає, і ми відштовхуємось одне від одного, хоч і недалеко. Забагато довіри, забагато ризику, уже забагато.

— Я шукав тебе, — каже він, видихає майже мені у вухо. Я хочу податися вперед, смакувати його шкіру, він викликає в мені голод. Його пальці рухаються, торкаються моєї руки під рукавом нічної сорочки, наче не дослухаються до голосу розуму. Так добре, коли хтось тебе торкається, так жадібно. І сама так жадібно відчуваєш. Люку, якби ти це знав, ти б розумів. Це ти тут, в іншому тілі.

Маячня.

— Чому? — питаю я. У нього все так погано, що він ризикнув би прийти вночі до моєї кімнати? Я думаю про повішеного там, на Стіні. Я ледве стою на ногах. Мені треба втекти, назад до сходів, поки я повністю не розчинилася. Його долоня вже на моєму плечі, важка, нерухома, тисне, немов теплий свинець. Померла б я за це? Я боягузка, ненавиджу саму думку про біль.

— Він мені сказав, — каже Нік. — Він хоче тебе бачити. У себе в кабінеті.

— Ти про що? — питаю я. Напевно, про Командора. Бачити мене? Що він має на увазі, коли каже «бачити»? Хіба ж йому мене недостатньо?

— Завтра, — каже він ледь чутно. У темній вітальні ми відсуваємося одне від одного, повільно, наче нас притягує якась сила, течія, і розривають такі ж сильні руки.

Я знаходжу двері, повертаю ручку, відчуваю пальцями холодну порцеляну, відчиняю. Це все, що я можу зробити.