Оповідь Служниці

ХІІ. У Єзавелі Розділ 31

Щовечора, лягаючи спати, я думаю, що вранці прокинусь у своєму домі, і все стане на своє місце.

Нині цього знову не сталося.

Вдягаюсь у літній одяг, бо ще літо; схоже, усе зупинилося на літі. Липень, ці бездиханні дні й банні ночі, заснути важко. Я намагаюся вести облік. Треба було б видряпувати позначки на стіні, по одній на кожен день тижня, і закреслювати, коли набереться сім. Але що мені з того — це ж не строк у в’язниці, немає такого терміну, який можна відсидіти й піти. Все одно, щоб дізнатися, який сьогодні день, мені треба просто спитати. Учора було четверте липня — колишній День Незалежності, поки його не скасували. Першого вересня — День праці, от він ще є. Тільки раніше не стосувався материнської роботи, як нині. Але я відлічую час за Місяцем. Маю не сонячний календар, а місячний.

Нагинаюсь зав’язати шнурівки на червоних черевиках; літні трохи легші, з непомітними отворами, хоча й без відвертості сандалів. Це спроба зігнутися, бо попри вправи я відчуваю, як моє тіло поступово заїдає, не слухається. Бути жінкою тепер чимось нагадує те, як я уявляла собі старість. Здається, я навіть ходжу десь так: зігнута, спина знаком питання, з кісток витікає кальцій, вони пористі, як вапняк. Коли я була молодша, уявляючи собі літній вік, думала: можливо, коли часу лишається небагато, починаєш більше цінувати речі. Забула включити сюди втрату енергії. Іноді я справді більше ціную речі — яйця, квіти, — але тоді думаю, що то просто напад сентиментальності, мозок покривається пастельними кольорами, як на листівках з чудовими заходами сонця, що в неймовірній кількості випускали в Каліфорнії. Глянцеві серця.

Небезпека в сірості.

Хотіла б я, щоб Люк був тут, у цій спальні, поки я вдягаюся, щоб можна було з ним посваритися. Абсурдно, але мені цього хочеться. Сварки через те, хто має класти посуд у посудомийку, чия черга розкладати білизну чи мити туалет; щось рутинне й дріб’язкове у великому. Можна було б навіть про це посперечатися, про важливе і неважливе. Яка б то була розкіш. Не те, щоб ми часто це робили. Нині я розігрую ці сварки подумки, як і примирення після них.

Сиджу на стільці, вінок на стелі плаває над головою, як заморожений ореол, нуль. Дірка в космосі, там, де вибухнула зірка. Коло на воді, у яку кинули камінь. Усе біле й круглясте. Чекаю, щоб почався день, щоб Земля обернулася, як того хоче невблаганний годинник. Геометричні дні описують кола навколо мене, гладенькі й змащені. Моя верхня губа вже вкрилася потом, чекаю на прибуття неодмінного яйця, яке буде теплим, кімнатної температури, із зеленою плівкою на жовтку й трохи віддаватиме сіркою.

Що відбулося нині на прогулянці за покупками з Гленовою.

Ми йдемо до церкви, як і завжди, подивитися на могили. Тоді до Стіни. Сьогодні на ній висять тільки двоє: один католик, хоча й не священик, на ньому вчеплений перевернутий хрест, і ще один сектант, не впізнаю, звідки. На тілі лише червона літера І. Це не іудей, їх позначують жовтими зірками. Усе одно таких небагато лишилося, їх оголосили синами Ізраїлевими, а отже, — особливими, і дали вибір. Вони могли перехреститися чи емігрувати до Ізраїлю. Чимало емігрувало, якщо вірити новинам. Я бачила по телевізору їхній корабель: вони перехилялися через поручні у своїх чорних пальтах, капелюхах, з довгими бородами, намагалися якомога більше бути схожими на іудеїв у цьому вбранні, виловленому з минулого, жінки з шаликами на голові усміхаються і махають, щоправда, дещо скуто, наче позують; ще знімали багатших, у чергах до літаків. Гленова каже, що були ті, хто саме так вибрався, прикинувшись іудеями, але то було непросто через усі ті тести, які доводилося пройти, а тепер стало ще важче.

Однак тебе не повісять просто за те, що ти іудей. Повісять за те, що ти — галасливий іудей, який не зробив свого вибору. Чи прикинувся, що навернувся. Це теж показували по телебаченню: нічні напади, цілі скарби іудейських речей, витягнуті з-під ліжок: Тори, талеси, могендовіди. І їхні власники — похмурі, уперті Очі притискають їх до стін у спальнях, а скорботний голос ведучого розповідає про їхню зрадливість і невдячність.

Отже «І» — не іудей. То хто тоді? Індуїст? Ісламіст? Що б то не було, він усе одно мертвий.

Після цього ритуального споглядання ми йдемо далі своєю дорогою, як завжди, прямуємо до відкритого простору, який можна перетнути й поговорити. Якщо це можна назвати розмовою — обірваний шепіт, закритий білими тунелями наших крил. Це радше телеграми, словесний семафор. Ампутоване мовлення.

Довго стояти на одному місці не можна. Ми не хочемо, щоб нас забрали за байдикування.

Сьогодні ми йдемо в протилежному від «Сувоїв Душі» напрямку, до такого собі відкритого парку зі старим будинком — пізня вікторіанська епоха, вітражі. Раніше він називався Меморіальним залом, хоча я ніколи не знала, на чию честь. Напевно, якихось мерців.

Мойра якось сказала, що коли університет тільки починав працювати, там харчувалися студенти. Якщо туди заходила жінка, у неї кидали булочками.

— Навіщо? — спитала я. Мойра з роками все частіше розповідала такі історії. Мені не дуже подобалися ці обра`зи на минуле.

— Щоб вона вийшла, — відповіла Мойра.

— Можливо, це було радше подібним до того, щоб кидати у слона горішками, — роздумувала я.

Мойра розсміялася — це вона завжди могла.

— Екзотичні чудовиська, — сказала вона.

Ми стоїмо й дивимося на будівлю, яка за формою нагадує церкву, собор. Гленова каже:

— Чула, саме тут Очі влаштовують свої бенкети.

— Хто тобі сказав? — питаю. Поблизу нікого немає, можна говорити вільніше, але ми за звичкою говоримо пошепки.

— Сарафанне радіо, — каже вона. Робить паузу, дивиться на мене скоса, я відчуваю білий мазок у повітрі від її крил. — Є пароль.

— Пароль? — перепитую я. — Для чого?

— Щоб можна було дізнатися, хто так, а хто ні.

Хоч я і не розумію, навіщо мені це знати, запитую:

— То що за пароль?

— Мейдей, — каже вона. — Я його якось на тобі пробувала.

— Мейдей, — повторюю я. Пам’ятаю той день. M’aidez.

— Не користуйся ним без особливої потреби, — повчає Гленова. — Нам шкідливо знати багатьох у мережі. Раптом піймають.

Мені важко повірити в ці перешіптування, ці одкровення, хоча коли вони відбуваються, я завжди в них вірю. Це пізніше вони видаються недоречними, ніби дитячими, наче якась розвага — дівчачий клуб, шкільні таємниці. Чи як шпигунські романи, які я колись читала вихідними замість того, щоб робити домашнє завдання, чи телевізор пізно вночі. Паролі, те, що не можна говорити, люди з таємними особистостями, темні зв’язки: це не схоже на справжній світ. Але це моя ілюзія, похмілля від тієї версії реальності, яку я пізнала останнім часом.

І мережі. Мережити — один зі старих маминих виразів, затхлий сленг минулих років. Навіть у свої шістдесят вона описувала цим словом свої справи, навіть якщо, наскільки я бачила, це стосувалося лише обіду з іншою жінкою.

Я лишаю Гленову на розі.

— До зустрічі, — каже вона. Плавно тече далі вулицею, а я йду до будинку. Ось Нік, кашкет у нього набік; він сьогодні й не гляне на мене. Але, напевно, чекав мене, щоб доставити це мовчазне повідомлення, бо щойно впевнився, що я його бачу, ще раз ковзнув замшею по «Вихору» і швидко рушив до гаража.

Іду гравійною доріжкою між плитами перестиглого газону. Під вербою у своєму кріслі сидить Серена Джой, притуливши ціпок біля ліктя.

Сукня в неї з хрусткої прохолодної бавовни. Її колір — блакитний, акварельний, не мій, який вбирає спеку і водночас горить нею. Вона сидить до мене боком і в’яже. Як вона може торкатися вовни в таку спеку? Можливо, у неї заніміла шкіра, можливо, вона нічого не відчуває, наче після опіку.

Опускаю погляд на доріжку, прослизаю повз неї, намагаючись бути невидимою, знаючи, що вона мене проігнорує. Але не цього разу.

— Фредова, — каже Серена Джой.

Зупиняюся, непевна.

— Так, ти.

Повертаю до неї свій обмежений зір.

— Підійди. Ти мені потрібна.

Іду по траві, стаю перед нею, опустивши очі.

— Можеш сісти, — наказує вона. — Візьми подушку. Треба, щоб ти потримала вовну.

Вона із сигаретою, попільничка стоїть на газоні біля неї, як і чашка чи то кави, чи то чаю.

— Там з біса задушливо. Тобі потрібне повітря, — продовжує.

Я сідаю, ставлю свій кошик (знову полуниці, знову курка) і помічаю лайливе слово — це щось новеньке. Дружина прилаштовує моток шерсті на мої простягнені руки й починає змотувати. Схоже, наче я на повідку, наче в кайданах, укрита павутинням — це ближче. Сіра вовна ввібрала вологу з повітря, схожа на обмочену дитячу ковдру і трохи відгонить мокрою вівцею. Принаймні руки мені ланоліном змастить.

Серена мотає, сигарета тліє в кутику її рота, випускає спокусливий дим. Мотає вона повільно й напружено, бо руки поступово їй відмовляють, але рішуче. Можливо, для неї в’язання вимагає певної сили волі, можливо, їй навіть боляче. Можливо, це те, що прописав їй лікар: десять простих рядків на день, десять з накидом. Хоча вона має робити більше. Я бачу ці вічнозелені дерева й геометричних хлопчиків з дівчатками в іншому світлі: як свідчення її впертості; не такі вони вже й жалюгідні.

Моя мати не в’язала, нічого такого. Але коли забирала речі з хімчистки — красиві блузи, зимові пальта, — вона збирала англійські шпильки і сколювала їх ланцюжком. Тоді чіпляла ланцюжок де-небудь: біля свого ліжка, на подушці, на спинці крісла, на кухонну прихватку, так, щоб не загубити. І забувала про нього. Я ж знаходила його, то тут то там, у будинку, у будинках — сліди її присутності, залишки втрачених намірів, наче дорожні знаки на шляху, який, як виявилося, вів у нікуди. Господарчий регрес.

— То що, — каже Серена. Припиняє мотати, лишаючи на моїх руках гірлянду тваринної шерсті, виймає недопалок з рота, щоб загасити його. — Ще нічого?

Я знаю, що вона має на увазі. Ми з нею мало про що можемо говорити; у нас небагато спільного, крім цієї загадкової і випадкової речі.

— Ні, — кажу я. — Нічого.

— Шкода, — каже вона. Важко уявити її з дитиною. Але про маля все одно здебільшого піклувалися б Марфи. Вона хотіла б, щоб я завагітніла, щоб це скінчилося, і я забралася з дороги, не було більше принизливих спітнілих переплетінь, жодних трикутників плоті під її вкритим зорями пологом зі срібними квіточками. Тиша й спокій. Не можу собі уявити, щоб вона хотіла мені такої удачі з якоїсь іншої причини.

— Твій час закінчується, — каже вона. Це не запитання, а твердження.

— Так, — рівно кажу я.

Серена Джой підпалює ще одну сигарету, довго вовтузиться із запальничкою. З руками в неї точно стає все гірше. Але було б помилкою запропонувати їй свою допомогу — вона образилася б. Помилка — помітити її слабкість.

— Можливо, він не здатний, — каже вона.

Я не знаю, про кого це. Про Командора чи про Бога? Якщо про Бога, то вона сказала б «не хоче». У будь-якому разі, це єресь. Нездатні лише жінки, вони вперто лишаються закритими, вони пошкоджені, дефективні.

— Так, — кажу я. — Можливо, і не здатний.

Піднімаю на неї очі. Серена дивиться вниз. Ми вперше за довгий час зустрічаємося поглядами. Уперше з нашої зустрічі. Між нами простягаються миті, вицвілі, рівні. Вона намагається побачити, чи я усвідомлюю реальність.

— Можливо, — каже вона, тримаючи сигарету, яку так і не змогла запалити. — Можливо, варто спробувати інакше.

Що, стати рачки?

— Як інакше? — питаю я. Маю бути серйозна.

— З іншим чоловіком, — уточнює.

— Ви ж знаєте, я не можу, — кажу обережно, щоб не показати своє роздратування. — Це протизаконно. Ви знаєте про покарання.

— Так, — погоджується Дружина. Вона готова до цього, вона все обдумала. — Я знаю, що офіційно не можна. Але так робиться. Жінки часто це роблять. Постійно.

— Тобто, з лікарями? — кажу я, згадуючи співчутливі карі очі, руку без рукавички. Коли я останнього разу була на огляді, лікар був уже інший. Можливо, хтось спіймав його чи якась жінка про нього доповіла. Не те, щоб до її слів без доказів дослухалися.

— Деякі роблять так, — каже вона майже приязно, хоча й відсторонено; ми наче обговорюємо вибір лаку для нігтів. — Ворренова так зробила. Дружина, звісно ж, була в курсі.

Серена замовкає, щоб її слова засвоїлися.

— Я тобі допомогла б. Переконалася, що все піде добре.

Я думаю про це.

— Тільки не з лікарем, — кажу.

— Ні, — погоджується вона, і на якусь мить ми стаємо подружками — це могло б відбуватися за кухонним столом, ми могли б обговорювати побачення, дівочі хитрощі тактики флірту. — Іноді вони шантажують. Але це не обов’язково має бути лікар. Може бути хтось, кому ми довіряємо.

— Хто? — питаю я.

— Я думала про Ніка, — каже вона, і голос у неї майже м’який. — Він з нами вже довго. Він відданий. Я могла б з ним домовитися.

Так ось хто виконує її дрібні чорноринкові забаганки. Він завжди це отримує як платню?

— А як же Командор? — питаю я.

— Що ж, — твердо каже вона. Навіть більше ніж твердо, вона стискається, наче закрита сумочка. — Ми просто йому не скажемо, так?

Ця ідея висить поміж нас, майже видима, майже відчутна: важка, безформенна, темна, своєрідна змова, своєрідна зрада. Вона справді хоче цю дитину.

— Це ризиковано, — проваджу я. — Навіть більше.

На кону моє життя, але там воно й опиниться неодмінно, так чи так, погоджусь я чи ні. Ми обидві це знаємо.

— Це теж варіант, — погоджується вона. І я так думаю.

— Гаразд, — кажу я. — Так.

Серена нахиляється до мене.

— Можливо, я щось дістану для тебе, — каже вона. Бо я була чемна.

— Щось, чого ти хочеш, — додає ледь не улесливо.

— Це що? — питаю я. Не спадає на думку нічого такого, чого я хотіла б, і вона могла мені дати.

— Фото, — відповідає, наче пропонує мені якусь дитячу насолоду: морозиво чи квиток до зоопарку. Я знову дивлюся на неї, спантеличена.

— Її фото, — каже вона. — Твоєї дівчинки. Але це не точно.

Отже, Дружина знає, куди її відвезли, де тримають. Увесь цей час знала. Щось стискає мені горло. Сучка, не сказати мені ані слова, ані новини, навіть натяку. Вона дерев’яна, залізна, вона собі не уявляє. Але я не можу цього сказати, не можу втратити навіть такий дрібний шанс. Не можна відпускати цю надію. Я навіть говорити не можу.

Серена справді усміхається, навіть кокетливо — ось натяк на її колишній шарм манекенниці, мерехтить на обличчі, наче статика:

— Нині з біса спекотно для цього, правда ж?

Забирає вовну з моїх рук — я тримала її весь цей час. Тоді бере сигарету, яку крутила, і, трохи незграбно, тицяє мені, стискає мої пальці навколо неї.

— Знайди собі сірник, — каже. — Вони на кухні, можеш попросити у Рити один. Скажеш, що це мій наказ. Але тільки цю одну, — додає вона пустотливо. — Ми ж не хочемо попсувати тобі здоров’я!