Оповідь Служниці

Розділ 39

Командор має ключі від номера. Він узяв їх на рецепції, поки я чекала на квітчастій софі. Він показує їх мені з хитрим виглядом. Я маю зрозуміти.

Піднімаємось у скляній половині яйця повз обвиті лозою балкони. Я маю зрозуміти ще й те, що я тут показово.

Він відчиняє двері номера. Тут усе таке ж, точнісінько таке, як було колись. Ті ж штори — важкі, квітчасті, з оранжевими маками на королівському синьому тлі, пасують до простирадла, і тоненькі білі, що захищають від сонця; бюро й тумбочки біля ліжка, квадратні, позбавлені особистості; лампи; картини на стінах: фрукти в мисці, стилізовані яблука, квіти у вазі — жовтець та нечуйвітер, кольори пасують до штор. Усе так само.

Я кажу Командорові зачекати хвилинку, іду до ванни. У вухах дзвенить від диму, джин наповнив мене кволістю. Я змочую рушник, притискаю до чола. Тоді, через певний час, озираюся — чи є тут маленькі запаковані мильця. Є. На пакунку циганка, мило іспанське.

Я вдихаю запах мила, запах засобу для дезінфекції, стою в білій ванній, слухаючи, як десь далеко тече вода, змивається унітаз. Почуваюся дивно втішеною, наче вдома. Є щось заспокійливе в туалетах. Хоча б робота організму лишається демократичною. Як сказала б Мойра, — серуть усі.

Сідаю на край ванни, не зводячи очей з чистих рушників. Колись вони викликали б у мене захват. Вони означали б наслідки кохання.

— Я бачила твою матір, — сказала Мойра.

— Де? — спитала я. Мене затрусило, підкинуло. Зрозуміла тоді, що думала про неї як про мертву.

— Не особисто, вона була в тому фільмі, який нам показували, про Колонії. Там був близький кадр, це точно була вона. Загорнута в одну з тих сірих штук, але я її впізнала.

— Дякувати Богу, — видихнула я.

— За що дякувати?

— Я думала, що вона мертва.

— Це майже те ж саме, — констатувала Мойра. — Краще побажала б їй смерті.

Не пам’ятаю, коли бачила її востаннє. Це зливається з попередніми нашими зустрічами: нагода була якась буденна. Напевно, вона до нас заїхала; вона часто так робила, забігала до мене час від часу так, наче це я мати, а вона — моя дитина. У ній досі була ця зухвалість. Іноді, коли вона була між квартирами, виїздила з однієї чи в’їжджала до іншої, то використовувала мою пральну машинку для своїх речей. Можливо, вона забігла тоді щось позичити — каструлю, фен. Така звичка в неї теж була.

Я не знала, що то останній раз, інакше запам’ятала б його краще. Не пригадую навіть, що вона казала.

За тиждень, чи два, чи три, коли все раптом почало гіршати, я намагалася їй дзвонити. Але вона все не брала й не брала слухавку, а я намагалася знову.

Мама не сказала, що їде кудись, але й не мала — вона не завжди це робила. У неї було власне авто, а вона була не надто старою, щоб ним керувати.

Нарешті я додзвонилася до голови правління дому. Він сказав, що давно її не бачив.

Я хвилювалася. Подумала, що в неї міг статися серцевий напад чи інсульт. Таке могло бути, хоча, якщо вона й хворіла, то я про те не знала. Мати завжди була такою здоровою. Досі працювала в «Наутілусі», ходила плавати що два тижні. Я завжди казала своїм друзям, що вона здоровіша за мене, можливо, так воно й було.

Ми з Люком проїхали через усе місто, і він змусив голову правління відчинити нам її квартиру. Люк сказав:

— Вона може лежати мертва на підлозі. Що довше ви це так залишатимете, то гірше буде. Ви про запах подумали?

Той пробелькотів щось про дозвіл, але Люк умів бути переконливим. Він чітко дав йому зрозуміти, що ми не чекатимемо й не підемо геть. Я заплакала. Можливо, саме це його врешті-решт переконало.

Коли чоловік відчинив двері, за ними ми знайшли хаос. Меблі були перевернуті, матрац розрізаний, шухляди письмового столу вивернуті на підлогу, їхній вміст розсипаний гладеньким шаром та курганами. Але матері там не було.

Я сказала, що викличу поліцію. Перестала плакати, почувалася замерзлою від голови до п’ят, зуби цокотіли.

— Ні, — заперечив Люк.

— Чому ні? — спитала. Тепер, дивлячись на нього, я була люта. Він стояв там, серед цієї катастрофи вітальні, і дивився на мене. Поклав руки до кишень — один із тих безцільних жестів, які люди роблять, коли не знають, що вдіяти.

— Просто не треба, — ось що він сказав.

— Твоя мати кльова, — стверджувала Мойра, коли ми були в коледжі. Пізніше: у неї є драйв. Ще пізніше: вона мила.

— Вона не мила, — відповідала я. — Вона моя мати.

— Боже, — казала Мойра. — Ти б мою бачила.

Я думаю про свою матір, яка підмітає смертельні токсини; так, як старі жінки в Росії підмітали бруд на вулицях. Тільки от цей бруд її вб’є. Мені не до кінця віриться. Звісно ж, її нахабність, оптимізм, енергія, драйв виведуть її звідти. Вона щось придумає.

Але я знаю, що це не так. Просто перекидаю на неї відповідальність, як діти зазвичай і роблять з матерями.

Я вже оплакала її. Але робитиму це знову й знову.

Я повертаюся назад, до готелю. Маю бути тут. І тепер дивлюся на себе в цьому величезному дзеркалі, у білому світлі.

Добре дивлюся, повільно й рівно. Я руїна. Туш знову розмазалася, попри Мойрині поправки, пурпурова помада розпливлася, волосся безцільно звисає. Облізле рожеве пір’я вульгарне, наче на карнавальних ляльках, і деякі блискітки повідпадали. Можливо, їх від початку там не було, а я не помітила. Я — травесті, з поганим макіяжем, у чужому одязі, у неновому гламурі.

Хотіла б я зараз мати зубну щітку.

Я можу стояти тут і думати про це, але час минає.

Маю повернутися додому до опівночі, інакше перетворюся на гарбуз, чи то було про карету? Завтра, за календарем, вечір Церемонії, тож сьогодні Серена захоче, щоб мене обслужили, а якщо мене не буде на місці, вона дізнається, чому, і що тоді?

І Командор чекає, для різноманіття. Я чую, як він міряє кроками кімнату. Тепер зупиняється біля дверей до вбиральні, прокашлюється — суто сценічне «кхм». Я відкриваю кран з гарячою водою, на позначення того, що я готова чи скоро буду готова. Треба покінчити з цим. Я умиваю руки. Маю остерігатися інерції.

Коли виходжу до кімнати, він лежить на величезному ліжку; без взуття — відзначаю я. Лягаю поряд із ним, мені не треба казати, що робити. Я цього не робила б, якби не могла, але прилягти — це добре, я втомилася.

Нарешті самі, думаю. Річ у тім, що я не хочу бути наодинці з ним, не в ліжку. Краще б Серена теж тут була. Краще б ми грали у «Скрабл».

Але те, що я мовчу, не викликає в нього відрази.

— Завтра, так? — м’яко каже Командор. — Подумав, що можна прискорити.

Він розвертається до мене.

— Чому ви привезли мене сюди? — запитую я холодно.

Тепер він пестить моє тіло, як кажуть, від носа до корми, наче кішку, мій лівий бік — по лівій нозі вниз. Зупиняється біля ступні, пальці огортають мій щиколоток, на мить, наче браслет, там, де тату — напис шрифтом Брайля, який він може прочитати, тавро для худоби. Воно позначає власність.

Я нагадую собі, що Командор не злий чоловік, що за інших обставин він мені навіть подобається.

Його рука зупиняється.

— Подумав, що тобі сподобається трохи різноманіття.

Він знає, що цього замало.

— Гадаю, це невеликий експеримент.

Цього теж замало.

— Ти казала, що хочеш знати.

Він сідає, починає розстібатися. Чи не буде так ще гірше — мати його оголеним, без сили одягу? Роздягається до сорочки, під нею, на жаль, повнуватий живіт. Кільця волосся.

Він стягує одну з моїх лямок, іншою рукою прослизає поміж пір’я, але все марно — я лежу там, наче мертва птаха. Він не чудовисько, думаю. Не можу дозволити собі гордості чи відрази, зважаючи на обставини, доводиться відмовитися від стількох речей.

— Напевно, варто вимкнути світло, — каже Командор, стривожений і безперечно розчарований. Бачу його на мить, перш ніж світло згасає. Без форми він здається меншим, старшим, наче висушеним. Проблема в тому, що я не можу поводитися з ним інакше, ніж зазвичай. А зазвичай я інертна. Для нас справді має бути ще щось, крім марності та пафосу.

Прикидайся, кричу я на себе подумки. Ти маєш згадати, як це. Давай покінчимо з цим, чи ти лежатимеш тут всю ніч. Розбурхай себе. Рухай тілом, дихай так, щоб він чув. Це найменше, що ти можеш зробити.