Оповідь Служниці

Розділ 23

Це реконструкція подій. Це все — реконструкція. Я відновлюю їх нині у своїй голові, поки лежу горілиць на вузькому ліжку, повторюючи те, що мала б сказати, чи не мала б говорити, що мала б чи не мала б зробити, як треба було б усе розіграти. Якщо я колись виберуся звідси…

Тут і зупинимося. Я маю намір вибратися звідси. Це не може тривати вічність. Інші теж про таке думали в минулі погані часи, і завжди мали рацію, завжди якось вибиралися, і це тривало не довіку. Хоча для них і могло бути схоже на всю доступну їм вічність.

Коли виберуся звідси, якщо колись зможу це увічнити якимось способом, навіть передаючи голосом від одного до іншого, це теж буде реконструкція, черговий її етап. Неможливо розповісти про щось саме так, як це було, сказане тобою ніколи не буває точним — завжди доводиться щось випускати, завжди забагато сторін, частин, суперечностей, нюансів, забагато жестів, які можуть мати якесь значення, забагато форм, які неможливо повністю описати, забагато смаків на кінчику язика, відтінків кольорів — теж забагато. Але якщо ви — чоловік із майбутнього й дісталися аж сюди, пам’ятайте: ви ніколи не знатимете спокуси від передчуття того, що вам належить пробачити людину так, як жінці. Цьому важко опиратися, повірте. Але пам’ятайте, що пробачення — теж сила. Просити його — сила, надати його чи не надати — чи не найбільша сила.

Можливо, це все не про владу. Можливо, річ не в тім, хто ким може володіти, хто що й кому може зробити й лишитися непокараним, навіть якщо йдеться про смерть. Можливо, річ не в тім, кому дозволено сидіти, а кому слід ставати навколішки, чи стояти, чи лежати, розставивши ноги. Можливо, річ саме в тім, хто що й кому може зробити і бути пробаченим. Ніколи не кажіть мені, що це одне й те ж.

— Я хочу, щоб ти мене поцілувала, — сказав Командор.

Що ж, звісно, до того було дещо. Такі прохання ніколи не виникають просто так.

Я зрештою заснула. Мені снилося, що ношу кульчики, і один із них зламався; нічого більше, просто мозок перебирає збережені документи. Мене розбудила Кора, принесла тацю з вечерею — і час вернувся на свої колії.

— Хороше дитя? — питає Кора, ставлячи тацю. Вона вже має знати, у них є такий собі усний телеграф, новини розлітаються від господи до господи, але їй приємно самій почути про це, наче мої слова зроблять усе реальнішим.

— Нічого, — кажу я. — Жилець. Дівчинка.

Кора всміхається мені, впускає мене до себе. У такі моменти те, що вона робить, має здаватися їй вартим того.

— Оце добре, — каже вона. Голос у неї майже мрійливий, і я думаю: звісно ж. Вона сама хотіла б там побувати. Це наче вечірка, на яку її не запрошено.

— Можливо, і в нас скоро таке буде, — каже вона сором’язливо. Має на увазі мене. Це я маю віддячити всім, виправдати витрати на своє прогодування й утримання, наче мурашина матка з яйцями. Це Рита може мене не схвалювати, але не Кора. Натомість, вона від мене залежить. Вона сподівається, і я — рушійна сила цієї надії.

Надія в Кори найпростіша. Вона хоче, щоб тут був День Народження, із гостями, їжею, подарунками, вона хоче маленьку дитинку, яку можна буде балувати на кухні, прасувати їй одяг, годувати печивом, коли ніхто не бачить. Я маю забезпечити їй цю радість. Мене краще влаштувало б несхвалення: відчуваю, що його я варта більше.

Вечеря — тушкована яловичина. Мені важко її доїсти, бо десь посередині я згадую те, що день стер з моєї пам’яті. Правду кажуть: пологи чи навіть присутність під час них — це стан трансу, втрачаєш зв’язок із життям, зосереджуєшся лише на одній миті. Але тепер пам’ять повертається, і я знаю, що не готова.

Годинник у коридорі внизу б’є дев’яту. Я притискаю руки до стегон, вдихаю, м’яко рушаю коридором і сходами вниз. Серена Джой, напевно, усе ще в домі, де відбулося Народження — просто пощастило, передбачити цього він не міг. У такі дні Дружини годинами святкують, допомагають відкривати подарунки, пліткують, напиваються. Треба ж щось робити, аби розігнати їхню заздрість. Я йду коридором першого поверху повз кухонні двері до наступних — його дверей. Стою біля них, почуваюся дитиною, яку в школі викликали до директора. Що я зробила не так?

Моя присутність тут — незаконна. Нам заборонено бувати наодинці з Командорами. Ми тут виключно для розмноження, ми не наложниці, не гейші, не куртизанки. Навпаки, було зроблено все можливе, щоб виключити нас із цієї категорії. У нас не має бути того, що може розважати; пристрастям немає часу і місця розквітати; жодних особливих послуг ніхто не має пропонувати, любов тут не може існувати. Ми — двоногі лона, от і все. Священні посудини, ходячі кубки.

То чому він хоче бачити мене вночі саму?

Якщо мене впіймають, я залежатиму від милості Серени. Він не має вплутуватись у такі домашні справи — то жіноча парафія. Після того — перекваліфікація. Я можу стати Не-жінкою.

Але якщо відмовлюся зустрітися з ним, може бути ще гірше. У мене немає сумнівів щодо того, кому належить справжня влада.

Але ж він має чогось хотіти від мене. Хотіти — означає мати слабкість. Саме ця слабкість, у чому б вона не була, спокушає мене. Це наче тріщина в стіні, яка до того була непробивною. Якщо прикласти до неї око, до цієї його слабкості, зможу побачити свій шлях.

Я хочу знати, чого хоче він. Піднімаю руку, стукаю у двері цієї забороненої кімнати, де ніколи не бувала, куди не ходять жінки. Навіть Серена Джой сюди не заходить, і прибирають тут Хранителі. Які таємниці, які чоловічі тотеми тут зберігаються?

Мені сказано увійти. Відчиняю двері, ступаю всередину.

По той бік — нормальне життя. Чи — краще сказати — те, що по той бік, має вигляд нормального життя. Звісно ж, письмовий стіл з Компумовом на ньому і чорним шкіряним кріслом позаду. На столі стоїть рослина в горщику, підставка для ручок, лежить папір. На підлозі — східний килим, камін без вогню. Є невелика канапа, укрита коричневим плюшем, телевізор, приставний столик, кілька стільців.

Але всі стіни заставлені книжковими шафами. Там повно книжок. Книжки, книжки, книжки. Просто так, на виду, без замків, без скринь. Не дивно, що нам сюди не можна. Це — оаза забороненого. Я намагаюся на них не витріщатися.

Командор стоїть перед каміном без вогню, спиною до нього, поклавши один лікоть на різьблену дерев’яну поличку, а іншу руку сховавши в кишеню. У цій завченій позі є щось від сільського сквайра, стара принадність з глянцевого чоловічого журналу. Він, напевно, заздалегідь придумав, що стоятиме саме так, коли я увійду. Коли я постукала, напевно, поспішив до каміна й став у позу. Йому б ще чорну пов’язку на одне око та шийну хустку з підковами.

Добре, що я можу про все це думати — швидке стакато, тріпотіння мозку. Прихований глум. Але це паніка. Направду я нажахана.

Мовчу.

— Зачини двері за собою, — каже він доволі приємним голосом. Зачиняю, розвертаюся до нього.

— Привіт, — каже Командор.

Це стара форма привітання. Я давно її не чула, уже багато років. За цих обставин вона видається неналежною, навіть комічною, це стрибок у минуле, трюк. Не можу придумати нічого, що пасувало б у відповідь.

Здається, я зараз заплачу.

Напевно, він це помітив, бо дивиться на мене збентежено, трохи супиться — я вирішую трактувати це як стривоженість, хоча цілком можливе й роздратування.

— Ось, — каже він, — сідай.

Витягає для мене стілець, ставить перед столом. Тоді обходить стіл і сам сідає, повільно та, як мені здається, старанно. Цією дією наче каже мені, що я тут не для того, щоб він торкався мене проти моє волі. Командор усміхається. Усмішка не зла, не хижа. Вона ледве схожа на усмішку, радше формальна, дружня, але й трохи відсторонена, наче я — кошеня у вітрині. На нього дивишся, але купувати не збираєшся.

Сідаю на стілець прямо, складаю руки на колінах. Почуваюся, наче мої ноги у пласких червоних черевиках не зовсім торкаються підлоги. Хоча звісно ж торкаються.

— Це має бути для тебе дивно, — каже він.

Я просто дивлюся на нього. Применшення року, як каже моя мати. Казала.

Почуваюся цукровою ватою — лише цукор і повітря. Стисніть мене — і я перетворюся на маленьку червоно-рожеву грудку, липку та сльозливу.

— Гадаю, це таки трохи дивно, — каже він, наче я вже відповіла.

Мені б одягти сюди капелюха, зав’язаного стрічкою під підборіддям.

— Я хочу… — каже він.

Я намагаюся не нахилятися вперед. Так? Так-так? То чого? Чого він хоче? Але я не видам свого зацікавлення, це переговори, тут треба чимось обмінюватися. Та, хто не вагається, згине. Я нічого не видам: тільки продам.

— Я хотів би… — каже Командор. — Це прозвучить смішно.

Він і справді має збентежений вигляд, боязкий — ось це слово, такий колись могли мати вигляд чоловіки. Він достатньо старий, щоб пам’ятати, як це має бути і яким привабливим це колись здавалося жінкам. Молоді не знають цих трюків. Їм не доводилося до них вдаватися.

— Я хотів би пограти з тобою у «Скрабл», — каже він.

Я тримаюсь абсолютно прямо. Моє обличчя нерухоме. Так ось що в цій забороненій кімнаті! «Скрабл»! Мені хочеться сміятися, верещати зо сміху, упасти зі стільця. То колись була гра для старих жінок та чоловіків, у будинках для літніх у неї грали, коли по телевізору не було нічого цікавого. Або ж для підлітків, колись дуже давно. У матері була така, лежала десь у шафі в коридорі разом з новорічними прикрасами в картонних коробках. Якось вона намагалася мене нею зацікавити — мені було тринадцять, жалюгідний і неприкаяний підліток.

Нині, звісно ж, усе не так. Тепер гра заборонена для нас. Тепер вона небезпечна. Тепер вона непристойна. Тепер це щось, чим він не може зайнятися з Дружиною. Тепер вона бажана. Тепер він скомпрометував себе. Це все одно, що запропонувати мені наркотики.

— Гаразд, — кажу я, наче мені байдуже. Насправді я ледве говорю.

Командор не каже, чому хоче грати у «Скрабл» зі мною. Я його не питаю. Він просто дістає коробку з однієї шухляди і відкриває її. Там такі дерев’яні фішки у пластику, які я пам’ятаю, дошка розділена на квадратики, маленькі рамки для букв. Він висипає фішки на стіл, починає їх перевертати. За мить я приєднуюся до нього.

— Умієш грати? — запитує він.

Я киваю.

Ми граємо дві партії. Я викладаю: гортань; облямівка; айва; зигота. Тримаю блискучі фішки з гладенькими краями, гладжу пальцями букви. Це якесь хтиве відчуття. Це свобода, її відгомін. Кульгати — викладаю я. Жерти. Яка розкіш. Фішки схожі на льодяники, м’ятні, прохолодні — такі колись називалися «Гамбагз». Я б хотіла їх скуштувати. Вони мали б присмак лайма. Літера С. Хрустка, трохи кисла на язику — смакота.

Першу партію я виграю, даю йому виграти другу: умови мені досі не зрозумілі, не знаю, що можна просити в обмін.

Нарешті Командор каже, що мені час іти додому. Саме цими словами: іти додому. Мається на увазі — до моєї кімнати. Питає, чи зі мною все буде добре, неначе сходи — то темна вулиця. Я кажу «так». Ми відчиняємо двері кабінету, зовсім трішки, прислухаємося до звуків у коридорі.

Це схоже на побачення. Наче прослизнути до чужого гуртожитку після відбою.

Це змова.

— Дякую, — каже він. — За гру.

А потім:

— Я хочу, щоб ти мене поцілувала.

Я думаю про те, чи зможу в банний день розібрати унітаз у моїй ванній кімнаті, швидко й тихо, так, аби Кора в коридорі мене не почула. Можна було б дістати гострий важіль і сховати в рукаві, пронести наступного разу до кабінету Командора — бо після таких запитів завжди є наступний раз, байдуже, погоджуєшся ти чи відмовляєшся. Думаю про те, як підійти до Командора, поцілувати його, тут, наодинці, зняти з нього піджак, начебто дозволяючи чи запрошуючи до наступних дій, наближуючись до справжнього кохання, обійняти його, дістати важіль з рукава й несподівано увігнати гострий кінець йому між ребра. Я думаю про кров, яка ллється з нього, немов гарячий суп, сексуально, мені на руки.

Насправді я ні про що таке не думаю. Усе це спадає на думку вже потім. Можливо, треба було б тоді про це подумати, але ні. Як я вже казала, це реконструкція.

— Добре, — кажу. Підходжу до Командора, притуляю свої стиснені губи до його губ. Відчуваю запах лосьйону для гоління, звичайний, відгонить кульками від молі, мені це знайомо. Але його самого я наче щойно зустріла.

Він відсторонюється, дивиться на мене згори вниз. Знову ця усмішка, боязка. Така відвертість.

— Не так, — каже він. — Щиро.

Він був такий сумний.

Це теж реконструкція.