Оповідь Служниці

Історичні коментарі Історичні коментарі до «Оповіді Служниці»

Частковий запис засідання Дванадцятого симпозіуму Гілеадських студій, проведених у рамках з’їзду Міжнародної історичної асоціації, що відбувся в Денейському університеті, Нунавіт, 25 липня 2195 року.

Головуюча: професор Маріанна Півмісяць, кафедра антропології європеоїдів, Денейський університет, Нунавіт.

Головний доповідач: професор Джеймс Дарсі Піксото, директор Архіву двадцятого та двадцять першого століття, Кембриджський університет, Англія.

ПІВМІСЯЦЬ:

Я рада вітати вас усіх нині тут. Мені дуже приємно бачити, що стільки людей прийшли послухати, упевнена, надзвичайно захопливу й цінну промову професора Піксото. Ми в Асоціації вивчення Гілеаду вважаємо, що цей період цілком виправдовує подальші дослідження, адже саме він, зрештою, відповідає за зміни у світовій мапі, особливо — на цій півкулі.

Але перш ніж ми продовжимо, кілька оголошень. Риболовна експедиція вирушить завтра, як і планувалося, ті з вас, хто не має якісних дощовиків та репеленту, можуть придбати їх за номінальну платню під час реєстрації. Прогулянка на природі та Вуличні костюмовані співи було перенесено на післязавтра, бо наш непогрішимий професор Джонні Бігаючий Пес запевнив, що погода має покращитися.

Дозвольте нагадати вам про інші події, які Асоціація вивчення Гілеаду пропонує вам на цьому з’їзді в рамках Дванадцятого симпозіуму. Завтра по обіді професор Гопал Чатерджі з кафедри західної філософії Бародського університету, Індія, виголосить доповідь «Елементи Крішни та Калі у державній релігії періоду раннього Гілеаду», а в четвер вранці відбудеться презентація професора Сиглінди ван Бурен з кафедри військової історії університету Сан-Антоніо, республіка Техас. Професор ван Бурен проведе для нас безперечно захопливу ілюстровану лекцію на тему «Варшавська тактика: методика оточення міських центрів у Гілеадських громадянських війнах». Упевнена, ми всі радо її відвідаємо.

Також маю нагадати нашому головному доповідачеві (хоча й упевнена, що це не обов’язково) дотримуватися графіка, адже потрібно залишити час для запитань, і я переконана, що ніхто не хоче пропустити обід, як це вийшло вчора. (Сміх.)

Професор Піксото навряд чи потребує представлення, бо добре нам відомий, якщо не особисто, то через свої численні публікації. Серед них: «Законодавство, що регулює предмети розкоші крізь віки: аналіз документів» та відоме дослідження: «Іран та Гілеад: дві монотеократії кінця двадцятого століття крізь призму щоденників». Ви всі знаєте, що він разом із професором Вузлуватим Бродом, теж із Кембриджа, є співредактором рукопису, який розглядатиметься сьогодні, і доклав великих зусиль до його транскрибування, публікації і коментування. Назва його промови «Проблеми автентифікації щодо «Оповіді Служниці».

Професоре Піксото, прошу.

Оплески.

ПІКСОТО:

Дякую. Учора ми насолодилися прекрасним арктичним гольцем, поданим на вечерю, а тепер насолоджуємося виступами не менш прекрасної арктичної головуючої на нашому засіданні. Слово «насолоджуватися» тут має два виразних смислових відтінки, звісно ж, виключаючи вульгарний застарілий третій. (Сміх.)

Та говоритиму серйозно. Як зрозуміло із заголовку моєї невеличкої промови, я хочу розглянути деякі проблеми, пов’язані з добре вами знаним soi-disant40 рукописом під назвою «Оповідь Служниці». Я кажу soi-disant, бо те, що ми маємо, — не початкова форма об’єкту. Строго кажучи, коли ми вперше його знайшли, це був не рукопис, і назви він не мав. Заголовок «Оповідь Служниці» до нього додав професор Брід, частково з поваги до великого Джеффрі Чосера41; однак ті з вас, хто спілкувався з професором Бродом у неформальній обстановці, як я, зрозуміють: безсумнівно, усі каламбури були навмисними, особливо це стосується архаїчного, вульгарного значення слова «оповідки» — так звані кухонні плітки про можновладців, перемивання кісточок, а це до певної міри було головною проблемою в тій фазі розвитку гілеадського суспільства, про яку йдеться в нашій сазі. (Сміх, оплески.)

Цей об’єкт — я не наважуся назвати його документом — був розкопаний там, де колись було місто Бангор, у тому, що в часи до започаткування гілеадського режиму було штатом Мен. Ми знаємо, що це місто було провідною станцією, названою автором «Підпільною Жінницею», а деякі історики його дотепно звуть «Підпільною дівичницею». (Сміх, несхвальний гамір.) Саме тому наша Асоціація так ним зацікавилася.

Об’єкт у своєму оригінальному стані становить металеву скриньку зразка армії США, приблизно 1955 року. Цей факт сам собою не має особливого значення, адже відомо, що такі скриньки часто продавалися як «армійські надлишки» й тому могли бути розповсюджені.

Усередині скриньки, заклеєної плівкою, яку раніше використовували для посилок на пошті, було приблизно тридцять плівкових касет, таких, які вийшли з ужитку у вісімдесятих-дев’яностих роках з популяризацією компакт-дисків.

Нагадаю вам, що це не перша така знахідка. Ви, безсумнівно, знайомі, наприклад, з об’єктом, відомим як «Мемуари А. Б.», знайденим у гаражі в передмісті Сіетла, і з «Щоденником П.», випадково розкопаним під час зведення нового молитовного дому поблизу того, що раніше було Сіракузами, штат Нью-Йорк.

Ми з професором Бродом були дуже захоплені новою знахідкою. На щастя, за кілька років до того за допомогою неймовірного кембриджського технолога-антиквара ми змогли реконструювати прилад, здатний відтворювати такі плівки, тому одразу ж узялися до ретельної розшифровки.

Усього в колекції було близько тридцяти касет з музикою і текстом у різних пропорціях. Загалом кожна плівка починалася двома-трьома піснями — безсумнівно, задля маскування — тоді музика обривалася і починався текст. Голос був жіночий і, згідно з висновком наших експертів, ідентичний на всіх записах. Обкладинки на касетах — автентичні для того періоду, датуються, звісно ж, часом незадовго до ери Раннього Гілеаду, бо режим свого часу заборонив усю світську музику. Зокрема, чотири плівки були названі «Золоті роки Елвіса Преслі», три — «Народні литовські пісні», три — «Бой Джордж викриває все», дві — «Солодкі струни Мантовані», певні назви були поодинокими, зокрема «Збочена сестра42 у Карнегі Холлі» — ця мені подобається найбільше.

Хоча обкладинки були автентичні, вони не завжди вкладені до касет із відповідними піснями. До того ж, плівки були розкладені невпорядковано, розкидані на дні скриньки, номерів на них теж не було. Отже, саме ми з професором Бродом мали розташувати уривки тексту в тому порядку, у якому вони мали б іти, і, як я завжди кажу, це розташування базується тільки на здогадках і має розглядатися як приблизне і потребувати додаткових досліджень.

Коли закінчили розшифрування — а його довелося перевіряти кілька разів, у зв’язку зі складнощами у сприйнятті акценту, нечіткими посиланнями та архаїзмами, — ми мали вирішити, яка природа матеріалу, який так дбайливо розбирали. Перед нами було кілька варіантів. По-перше, плівки могли бути підробкою. Як ви знаєте, уже було кілька випадків таких підробок, за які видавці платили немалі суми, безсумнівно, прагнучи нажитися на сенсаційності історій. Схоже, певні історичні періоди швидко стають і для інших суспільств, і для їхніх нащадків джерелом не надто повчальних легенд і нагодою здебільшого лицемірного самомилування. Якщо можна зробити редакторський відступ, дозвольте сказати, що, на мою думку, ми маємо вкрай обережно судити гілеадців з моральної точки зору. Звісно ж, нині ми вже знаємо, що такі судження мають обов’язкову культурну специфіку. До того ж, суспільство Гілеаду перебувало під тиском — демографічним і не тільки — і керувалося чинниками, від яких ми, на щастя, нині вільні. Наша справа — не засуджувати, а зрозуміти. (Оплески.)

Повернімося до суті справи. Такі плівки дуже важко переконливо підробити, й експерти, які оглядали їх, запевнили нас, що самі об’єкти справжні. Звісно ж, сам запис, тобто накладення голосу на музичну плівку, не міг бути зроблений в останні сто п’ятдесят років.

Припустимо тоді, що ці касети справжні — що ж стосується їхнього змісту? Вочевидь, вони не могли бути записані в час, про який розповідається в записах, адже, якщо авторка каже правду, тоді вона не могла мати доступу до жодних пристроїв чи плівок, як і до місця, де можна було б їх сховати. До того ж, в оповіді відчувається певна наративність, яка, як на мене, виключає синхронність. У ній є присмак роздумів над емоціями, якщо й не в повному спокої, то принаймні post facto.

Ми відчували, що встановлення особи оповідачки було б кроком до того, щоб пояснити, як з’явився цей документ (заради стислості, називатимемо його саме так). Для цього ми випробували дві лінії розслідування.

Спершу за допомогою старих планів міста Бангор та решти збереженої документації спробували визначити мешканців будинку, який стояв на місці знахідки в ті часи. Ми міркували: можливо, цей дім був «конспіративною квартирою» Підпільної Жінниці в цей час, і наша авторка, наприклад, переховувалася на горищі чи в підвалі кілька тижнів чи місяців, протягом яких у неї могла бути можливість робити ці записи. Звісно, не варто виключати ймовірності того, що касети були перевезені сюди після запису. Ми сподівалися, що зможемо відстежити й локалізувати нащадків тих гіпотетичних мешканців, які, за нашими сподіваннями, могли б привести нас до інших матеріалів: можливо, щоденників чи навіть родинних легенд, що передавалися від покоління до покоління.

На жаль, цей слід нікуди не привів. Можливо, цих людей (якщо вони справді були ланкою підпільної організації) було викрито й заарештовано — у цьому разі будь-яка документація, яка їх стосувалася, була б знищена. Тож ми пішли іншим шляхом: шукали записи того періоду, намагаючись співвіднести відомих історичних особистостей з людьми, описаними авторкою. Збереглися епізодичні документи, адже режим Гілеаду мав звичку чистити власні комп’ютери та знищувати роздруківки після різноманітних чисток і внутрішніх переворотів. Однак дещо збереглося. Деякі роздруківки були контрабандою вивезені до Англії та використовувалися для пропаганди різних товариств на кшталт «Врятуйте жінок», яких у ті часи було чимало на Британських островах.

Ми не сподівалися визначити особу самої авторки. З тексту безпосередньо зрозуміло, що вона була в першій хвилі жінок, набраних із репродуктивною метою та приписаних до тих, хто потребував таких послуг і міг претендувати на них завдяки своєму становищу серед еліти. Режим негайно утворив фонд таких жінок шляхом оголошення всіх других шлюбів та позашлюбних зв’язків порушенням подружньої вірності, арештом усіх жінок та, ґрунтуючись на їхній моральній негідності, конфіскацією вже народжених дітей — їх усиновили бездітні пари з вищих ешелонів влади, котрі прагнули розмноження будь-яким шляхом. (У середній період ця тактика розповсюджувалася на всі шлюби, укладені не в державній церкві). Так чоловіки, що обіймали високі посади в режимі, мали змогу обирати серед жінок, які показали свою репродуктивну здатність, народивши хоча б одну здорову дитину — украй бажана ознака в часи різкого падіння народжуваності в європеоїдів, явища, характерного не лише для Гілеаду, а й для більшості північних європеоїдних суспільств тих часів.

Причини цього занепаду ще не до кінця зрозумілі. Частково невдачі розмноження можна безсумнівно пов’язати з поширенням різних засобів контролю народжуваності, включаючи аборти, у період безпосередньо перед епохою Гілеаду. Тож певне безпліддя було бажаним, це може пояснювати різницю в статистиці між європеоїдами та не-європеоїдами, однак не повністю. Чи варто мені нагадувати, що то були часи стійкого штаму сифілісу та відомої епідемії СНІДу, які, поширившись серед населення, виключили багатьох молодих, сексуально активних людей з репродуктивного фонду? Завмерлі вагітності, викидні й генетичні деформації поширювалися, що пов’язували з різними аваріями, перебоями та нещасними випадками на атомних електростанціях, а також із протіканнями на складах хімічної та біологічної зброї й у місцях захоронення токсичних відходів, яких — легальних і нелегальних — існували тисячі (іноді такі речовини просто зливалися в каналізаційну систему), і неконтрольованим використанням хімічних інсектицидів, гербіцидів та інших спреїв.

Однак, незважаючи на причини, наслідки були дуже помітними, і режим Гілеаду не єдиний на той час відреагував на них. Наприклад, Румунія ще у вісімдесятих випередила Гілеад, заборонивши всі види контролю народжуваності, запровадивши обов’язкові тести на вагітність для жінок та прив’язавши кар’єрне зростання та зростання заробітків до фертильності.

Потреба в тому, що можна назвати послугами з народжуваності, була визнана ще в догілеадський період, коли її неефективно намагалися вирішити «штучним заплідненням», «репродуктивними клініками» та використанням «сурогатних матерів», яких винаймали з цією метою. Перші два пункти Гілеад вивів за межі законності як нерелігійні, але третій легалізував та просунув завдяки існуванню біблійних прецедентів; тож звичну для догілеадського періоду серійну полігамію замінили древнішою формою одночасної полігамії, яку практикували й у часи Старого Заповіту, і в дев’ятнадцятому столітті в колишньому штаті Юта. Як ми знаємо з історії, нова система не може бути накладена на попередню, якщо не запозичить із неї численні деталі — про це свідчать язичницькі елементи в середньовічному християнстві та виникнення російського КДБ з таємної служби царизму, яка йому передувала. Гілеад не був винятком із цього правила. Наприклад, його расистська політика була міцно вкорінена ще в догілеадський період, расистські страхи забезпечили частину того емоційного палива, яке дозволило перевороту в Гілеаді стати таким успішним.

Наша авторка тоді була однією з багатьох, і розглядати її слід у широких рамках того історичного періоду, частиною якого вона була. Та що ми знаємо про неї, крім віку, певних фізичних характеристик, які можуть належати будь-кому, та місця проживання? Небагато. Вона видається освіченою жінкою, наскільки можна назвати освіченою випускницю будь-якого північноамериканського коледжу тих часів. (Сміх, несхвальний гамір.) Але, як то кажуть, таких у лісах повно, тож це не допомагає. Вона не побачила можливості назвати своє справжнє ім’я, і справді — усі офіційні записи мали бути витерті зі вступом до «Центру перекваліфікації Лії та Рахілі». «Фредова» не дає нам жодного натяку, адже, як «Гленова» і «Ворренова», — це патронім, укладений з імені відповідного джентльмена та присвійного суфікса. Такі імена давали жінкам, коли їх приписували до господарства конкретного Командора, і забирали в них, коли ті йшли звідти.

Інші імена в документі теж не мають користі для справи ідентифікації та автентифікації. «Люк» та «Нік» не дали нічого, так само як «Мойра» і «Джанін». Є висока ймовірність того, що це були псевдоніми, ужиті для захисту цих осіб, якщо плівки будуть знайдені. Якщо так, це підтверджує нашу теорію про те, що плівки радше були записані всередині кордонів Гілеаду, а не поза ним, і переправлені назад контрабандою для використання підпіллям Мейдей.

Відкидання вищеназваних варіантів залишили нам тільки один шанс. Якби ми змогли встановити особу невловимого «Командора», це дало б нам змогу хоч трохи просунутися вперед. Ми припустили, що такий високопоставлений чиновник, напевно, входив до однієї з перших таємних експертних груп «Сини Якова», де виковувалися філософія та соціальна структура Гілеаду. Вони з’явилися незабаром після визнання збройного пату наддержав та підписання «Договору про сфери впливу» під грифом таємності, який дозволив наддержавам впоратися з численними повстаннями у своїх імперіях без ризику зовнішнього втручання. Офіційні протоколи засідань «Синів Якова» були знищені після Великої Зачистки середнього періоду, яка дискредитувала та ліквідувала багатьох творців Гілеаду. Однак доступ до певної інформації нам дає зашифрований щоденник Вілфреда Лімпкіна, одного з присутніх на засіданнях соціобіологів. (Як нам відомо, соціобіологічна теорія природної полігамності використовувалася як наукове виправдання ексцентричних традицій режиму, тоді як більш ранні ідеології послуговувалися дарвінізмом).

Із матеріалів Лімпкіна знаємо, що існує двоє вірогідних кандидатів, тобто тих, в імені яких є «Фред»: це Фредерік Р. Вотерфорд та Б. Фредерік Джадд. Не збереглося фотографій жодного з них, хоча останнього Лімпкін описує як претензійного нікчему і, цитую: «людину, для якої прелюдія — це виключно те, що колись грали музиканти». (Сміх.) Сам Лімпкін недовго прожив після заснування Гілеаду, і ми маємо його щоденник лише тому, що він передбачив свій кінець і віддав його своячці в Калгарі.

І Вотерфорд, і Джадд мають риси, на яких можемо зосередити увагу. Вотерфорд мав досвід у дослідженні ринку і, відповідно до слів Лімпкіна, був відповідальним за дизайн жіночого вбрання та ідею того, що Служниці мають носити червоне, — імовірно, це він запозичив від форми німецьких військовополонених у канадських «таборах для військовополонених» періоду Другої світової війни. Очевидно, саме він автор терміна «Участрата», можливо, запозиченого від популярної в останній третині століття гімнастичної програми. Однак церемонія з мотузкою — частина звичаю, популярного в сільській Англії сімнадцятого століття. Авторство терміна «Спасіння» також може належати йому, хоча ще до заснування Гілеаду він поширився з Філіппін, де вживався на позначення процесу знищення чиїхось політичних ворогів. Як я завжди кажу, у Гілеаді не було нічого оригінального, нічого властивого лише йому: його геніальність полягала в синтезі.

З іншого боку, Джадд, схоже, був менш зацікавлений у зовнішній обгортці й більше — у тактиці. Саме він запропонував використати невідому брошуру ЦРУ про дестабілізацію іноземних урядів як стратегічний підручник для «Синів Якова», і саме він укладав перші розстрільні списки видатних «американців» тих часів. Його підозрюють в організації Різні у День Президента, для якої необхідним було максимальне вторгнення в системи безпеки навколо Конгресу, і без котрої дію Конституції неможливо було б призупинити. Проекти Національних Вітчизн та єврейські човникові переселення теж були його, як і ідея приватизації системи єврейської репатріації, унаслідок чого багато кораблів із євреями було просто перекинуто в Атлантичний океан, аби збільшити прибутки. Зважаючи на те, що ми знаємо про Джадда, його це зовсім не бентежило. Він був жорсткою людиною, і Лімпкін приписує йому вислів: «Ми зробили велику помилку, навчивши їх читати. Ми не повторимо її знову».

Саме Джадду приписують розробку власне церемонії Участрати — на противагу її назві — з тією аргументацією, що то був не лише особливо жахаючий і ефективний спосіб позбутися підривних елементів, а й спосіб випустити пару для жіноцтва Гілеаду. Цапи-відбувайли були відомі в усі часи, і тих Служниць, яких завжди жорстко контролювали, мала тішити можливість час від часу розірвати чоловіка голими руками. Ця практика стала такою популярною та ефективною, що в середній період почала відбуватися регулярно — чотири рази на рік, під час сонцестоянь та рівнодень. У цьому відчувається відгомін ритуалів плодючості давніх культів Богині-Землі. Як ми почули на вчорашній дискусії, Гілеад був безсумнівно патріархальним за формою, однак мав деякі матріархальні прояви у своєму змісті, як і ті сектори соціальної матерії, які його породили. Творці Гілеаду усвідомлювали, що для запровадження дієвої тоталітарної системи, та й будь-якої системи загалом, принаймні привілейованій групі треба запропонувати певні свободи та переваги в обмін на забрані.

У зв’язку з цим, можливо, доречно буде зробити кілька зауважень щодо відомого жіночого органу контролю, відомого як «Тітки». Джадд, на думку Лімпкіна, завжди вважав, що найкращий і найекономніший спосіб контролювати жінок у репродуктивній та інших областях — через самих жінок. Існують численні історичні прецеденти; насправді, жодна імперія, встановлена силою чи якось інакше, не обійшлася без цього: контролю корінних жителів членами їхньої ж групи. У випадку з Гілеадом було чимало жінок, які прагнули працювати Тітками, чи то зі щирої віри в те, що вони називали «традиційними цінностями», чи заради переваг, які так могли отримати. Коли влада стає рідкісною, навіть її невелика кількість спокушає. Був і негативний стимул: бездітні, безплідні чи старші жінки, які були неодружені, могли служити Тітками й уникнути скорочення з подальшим засланням у сумнозвісні Колонії, що складалися з кочового населення, яке переважно формувало знецінені підрозділи токсичного очищення, хоча, якщо щастило, можна було отримати й менш небезпечні завдання, як-от збирання бавовни чи фруктів.

Отже, ідея належала Джадду, але втілення відзначене стилем Вотерфорда. Хто ще з експертів «Синів Якова» міг би запропонувати, щоб Тітки брали імена, похідні від комерційної продукції, доступної жінкам у період безпосередньо до Гілеаду, а отже, знайомі й приємні — назви косметичних ліній, сумішей для пирогів, заморожених десертів і навіть медичних препаратів? Це була блискуча ідея, яка підкріплює наш висновок, що Вотерфорд у період свого розквіту був людиною неабиякої винахідливості. Таким, по-своєму, був і Джадд.

Відомо, що обидва ці джентльмени були бездітними, отже, мали право на ряд Служниць. Ми з професором Бродом у спільному дослідженні «Ідея «сімені» в ранньому Гілеаді» зробили припущення, що обидва вони, як і багато інших Командорів, постраждали від вірусу, який викликáв стерильність, розробленого в таємних експериментах з розщеплення генів свинки. Цей вірус планували ввести у постачання червоного кав’яру для високопосадовців Москви. (Експеримент був зупинений після підписання «Договору про сфери впливу», адже вірус визнали надто неконтрольованим, отже, і надто небезпечним, хоча були й охочі розпорошити його над Індією.)

Однак ані Джадд, ані Вотерфорд не були одружені з жінкою, яка коли-небудь носила ім’я «Пам» або «Серена Джой». Останній варіант видається дещо злісною вигадкою авторки. Дружину Джадда звали Бембі Мей, а Вотерфорда — Тельма. Утім, остання колись працювала телеведучою саме описаного штибу. Ми знаємо це від Лімпкіна, який не раз робив уїдливі зауваження щодо цього. Режим старанно приховував такі відступи дружин еліти від ортодоксальності.

Загалом, свідчення радше вказують на Вотерфорда. Наприклад, ми знаємо, що він загинув під час однієї з ранніх чисток, напевно, незабаром після описаних авторкою подій; його звинуватили у схильності до лібералізму, несанкціонованому володінні великою колекцією єретичного ілюстративного й текстового матеріалу та в переховуванні підривного елемента. Це сталося ще до того, як режим почав проводити суди таємно, тоді їх ще транслювали по телебаченню, тож ці події через супутник були записані в Англії й нині зберігаються на відеокасеті в нашому Архіві. Знімки Вотерфорда не дуже якісні, але достатньо чіткі для того, щоб встановити: його волосся справді було сивим.

Щодо підривного елемента, у переховуванні якого звинуватили Вотерфорда, це може бути сама «Фредова», адже втеча могла надати їй такого статусу. Імовірніше те, що це був «Нік», який, судячи із самого існування цих касет, мав допомогти «Фредовій» утекти. Те, що він міг це зробити, свідчить про його участь у тіньовому підпіллі Мейдей, яке не було тим же, що й Підпільна Жінниця, але мало з нею зв’язки. Остання була власне рятівною організацією, перша — псевдовійськовою. Відомо, що чимало членів Мейдею просочилися до влади Гілеаду найвищих рівнів і влаштування одного з них на посаду шофера Вотерфорда — то був справжній успіх, до того ж подвійний, бо «Нік» мав водночас бути і членом організації Очей, як це часто було з водіями й особистими слугами. Звісно ж, Вотерфорд знав про це, але, зважаючи на те, що Командори високого рангу автоматично були керівниками Очей, міг не звертати на це особливої уваги, тож це не заважало порушенню, як він вважав, незначних правил. Як і численні Командори раннього Гілеаду, які згодом постраждали в чистках, він думав, що висока посада вбереже його від небезпеки. У середньому Гілеаді вони були вже обережніші.

Це все — наші здогадки. Припустимо, що вони правильні, припустимо, що так і є, що Вотерфорд справді наш «Командор» — це все одно лишає чимало білих плям. Деякі з них цілком могла заповнити наша невідома авторка, якби мислила по-іншому. Вона могла б чимало розповісти нам про те, як працювала Гілеадська імперія, якби мала інстинкт репортера чи шпигуна. Що б ми віддали нині хоча б за двадцять сторінок роздруківок з приватного комп’ютера Вотерфорда! Однак маємо бути вдячні за будь-які крихти, якими нас вирішила обдарувати богиня Історія.

Остаточна доля нашої оповідачки лишається незрозумілою. Чи перевезли її через кордон Гілеаду в тодішню Канаду і чи дісталася вона звідти Англії? Це було б мудро, адже Канада тоді не хотіла протистояти своєму могутньому сусідові, таких біженців завертали й видавали. Якщо так, чому вона не взяла із собою свою записану розповідь? Можливо, її подорож була раптовою, можливо, вона боялася перехоплення. З іншого боку, її могли схопити. Якщо вона справді дісталася Англії, чому не оприлюднила свою історію, як багато хто з тих, які вийшли в зовнішній світ? Вона могла боятися помсти «Люку», припускаючи, що він може бути ще живий (хоча це здається неправдоподібним), або навіть своїй дочці, адже Гілеад не гидував такими заходами й використовував їх, щоб відвернути негативну публічність в іноземних країнах. Відомо, що не один необережний біженець отримав долоню, вухо або ступню у вакуумних пакунках, сховані, наприклад, у бляшанці кави. Чи, можливо, вона була однією з тих Служниць, що після втечі мали великі проблеми зі звиканням до зовнішнього світу після того захищеного існування, яке вони вели. Вона могла стати кимось на зразок відлюдниці. Ми того не знаємо.

Також можемо лише здогадуватися про мотивацію «Ніка» у влаштуванні її втечі. Можна припустити, що після викриття зв’язків її компаньйонки, Гленової, з Мейдеєм, він сам опинився під загрозою, адже, будучи Оком, точно знав, що Фредову не омине допит. Покарання за недозволений сексуальний зв’язок зі Служницею було суворим, і статус Ока міг його й не захистити. Суспільство Гілеаду було вкрай інтриганським: будь-яка провина могла бути використана проти порушника його невідомими ворогами всередині режиму. Звісно ж, він міг і сам її вбити — це було б мудрішим рішенням, — але нам залишається фактор людського серця і, як ми знаємо, вони обоє думали, що вона носила його дитину. Який чоловік епохи Гілеаду міг устояти перед можливістю стати батьком — таким п’янким, таким цінним був цей статус? Натомість він викликав команду Очей — справжніх чи ні, — та однаково підпорядкованих йому. Роблячи це, він цілком міг прискорити власне падіння. Цього ми теж ніколи не дізнаємося.

Чи дісталася наша оповідачка до зовнішнього світу й вибудувала для себе нове життя? Чи її викрили десь у сховку на горищі, заарештували, відіслали до Колоній або до «У Єзавелі», чи навіть стратили? Наш документ, яким би красномовним він не був, про це мовчить. Тож ми можемо викликати Еврідіку з царства мертвих, але не змусимо її відповісти, і коли ми розвертаємося, щоб побачити її, то ловимо лише коротку мить, перш ніж вона вислизне з наших долонь і втече. Усі історики знають, що минуле — велика темрява, наповнена луною. Голоси можуть дійти до нас звідти, але те, що вони кажуть, просочене тьмяністю матерії, з якої вони постають. І як би ми не намагалися, не завжди можемо точно розшифрувати їхні слова в умовах нашого часу.

Оплески.

Є запитання?

40 Так званий (фр.).

41 Маються на увазі «Кентерберійські оповіді» Дж. Чосера, видатна пам’ятка англійської літератури.

42 Мається на увазі метал-група «Твістед Сістер».