Оповідь Служниці

Розділ 28

Дрімати вдень мені сьогодні не хочеться, забагато адреналіну. Я сиджу біля вікна, дивлюся крізь напівпрозорі занавіски. Біла нічна сорочка. Вікно максимально відчинене, вітерець нагрітий на сонці, біла тканина обліплює обличчя. З вулиці я маю вигляд кокона, привида, із цим обличчям у савані, так, що видно лише його обриси — ніс, перев’язаний рот, сліпі очі. Але мені подобається це відчуття, м’яка тканина пестить шкіру. Наче я у хмарі.

Мені дали невеликий електричний вентилятор, він допомагає за такої вологості. Крутиться собі на підлозі, у кутку, леза забрані за решітку. Якби я була Мойрою, я знала б, як розібрати його, звести до самих ножів. У мене немає викрутки, але якби я була Мойрою, упоралася б і без викрутки. Я не Мойра.

Що вона сказала б мені про Командора, якби була тут? Напевно, не схвалила б. Колись давно Люка вона не схвалювала. Не самого Люка, а те, що він був одружений. Сказала, що я займаюся браконьєрством на території іншої жінки. Я відповіла, що Люк не риба й не шмат ґрунту, він людина і може сам вирішувати. Вона сказала, що я раціоналізую. Я відповіла, що закохана. Вона сказала, що це не виправдання. Мойра завжди була логічніша за мене.

Я сказала, що вона не має таких проблем, відколи вирішила перейти на жінок і, наскільки мені видно, не відчуває мук совісті, крадучи їх чи позичаючи, коли їй того хочеться. Вона заперечила, що це інакше, бо жінки рівні, то й секс означає товариську домовленість. Я сказала, що це сексизм, якщо вже вона так це бачить, і в будь-якому разі суперечка не на часі. Вона відповіла, що я зробила з теми банальність, і якщо мені здається, що це не на часі, то я ховаюся від проблем.

Ми говорили про все це в моїй кухні, п’ючи каву за столом, тихими, напруженими голосами, які берегли для таких дискусій, коли нам було ледь за двадцять, — спадок коледжу. Кухня у занедбаній квартирі, в обшитому дошками будинку біля річки, триповерховому, з розхитаними зовнішніми сходами. Я жила на другому поверсі, тобто отримувала гамір і згори, і знизу, два небажаних магнітофони гупали до пізньої ночі. Студенти, звісно. Я все ще працювала на своїй першій, не дуже добре оплачуваній роботі: на комп’ютері у страховій компанії. Тож готелі з Люком для мене означали не лише кохання чи секс. То був відпочинок від тарганів, протікання умивальників, лінолеуму, який клаптями здирався з підлоги, навіть від власних спроб трохи покращити ситуацію, розвішуючи плакати на стінах і чіпляючи у вікнах призми. Рослини в мене теж були, хоча на них завжди селилися кліщики, чи вони засихали, бо я не поливала їх — втікала до Люка й нехтувала вазонами.

Я сказала, що ховатися від проблем можна по-різному, і якщо Мойра вважає, що може створити Утопію, замкнувшись у суто жіночому анклаві, то вона, як не сумно, помиляється.

— Чоловіки просто так не зникнуть, — сказала я. — Не можна їх ігнорувати.

— Це однаково, що сказати, що треба піти й підчепити сифіліс, тільки тому, що він існує, — відповіла Мойра.

— То ти називаєш Люка соціальною хворобою? — закипіла я.

Мойра розсміялася.

— Ти тільки нас послухай, — мовила вона. — Чорт. Говоримо, як твоя мати.

Тоді ми обидві розреготалися, а коли вона йшла — обійнялися, як зазвичай. Були часи, коли ми не обіймалися, після повідомлення про те, що Мойра — лесбійка. Але тоді вона сказала, що я її не збуджую, переконала мене, і ми знов повернулися до обіймів. Ми могли лаятися, сваритися, обзиватися, але це нічого особливо не змінювало. Вона все одно була моєю найдавнішою подругою.

Є.

Після того в мене була краща квартира, я прожила там два роки, які знадобилися Люку, щоб звільнитися. Платила за неї сама, із тих грошей, які заробляла на новій роботі. То була бібліотека, не та велика, з Перемогою і Смертю, а менша.

Я працювала, копіюючи книжки на комп’ютерні диски, щоб зменшити потрібну для зберігання площу й кошти, що йшли на заміну. Ми звали себе дискерами, а бібліотеку — дискотекою, такий був наш внутрішній жарт. Після перенесення книжки слід було відправляти у шредер, але іноді я забирала їх додому. Мені подобалося, який вони вигляд мають, які на дотик. Люк казав, що в мене мозок антиквара. Йому це подобалося: він сам любив старі речі.

Тепер дивно навіть думати про те, щоб мати свою роботу. Робота. Смішне слово. Це чоловіча робота. Роби свої справи, казали дітям, коли привчали їх до горщика. Чи собакам: він наробив на килим. Тоді їх треба було бити згорнутою газетою, так мама казала. Я пам’ятаю той час, коли газети ще були, хоча собак у мене не було, лише коти.

Божа робота.

Усі жінки колись працювали. Нині важко це уявити, але тисячі мали роботу, мільйони. Це вважалося нормальним. Тепер це як згадування паперових грошей. Моя мати зберегла трохи, вклала у свій альбом разом зі старими світлинами. Тоді вони вже застаріли, на них нічого не можна було купити. Шматки паперу, товстуваті, жирні на дотик, зелені, з картинками — якийсь старий у перуці й піраміда з оком над нею з іншого боку. Написано «У Бога віримо». Мати казала, що люди жартома вішали на касах плакати: «У Бога віримо, усі інші платять готівкою». Нині це богохульство.

Ці шматки паперу треба було брати з собою, як ідеш за покупками, хоча коли мені було дев’ять чи десять, люди переважно вже користувалися пластиковими картками. Але не за продуктами — то було пізніше. Це здається таким примітивом, навіть чимось тотемічним, наче мушлі каурі. Я, напевно, сама трохи користувалася такими грошима, перш ніж усе перевели на Компубанк.

Гадаю, саме тому вони й змогли все зробити так, як зробили, — одним махом, так, що ніхто нічого не знав. Якби такі гроші тоді ще існували, це було б складніше.

То було після катастрофи, коли застрелили президента, розстріляли конгрес і армія проголосила надзвичайний стан. Тоді в усьому звинуватили ісламських фанатиків.

«Не хвилюйтеся», — казали тоді. «Усе під контролем».

Я була ошелешена. Усі були, я знаю. Важко було повірити. Цілий уряд знищено, так просто. Як вони туди дісталися, як це могло статися?

Тоді призупинили дію Конституції. Сказали, що це тимчасово. Навіть не було жодних бунтів на вулицях. Люди лишалися вечорами вдома, дивилися телевізор, чекали на якісь вказівки. Навіть не було ворога, на якого можна було показати пальцем.

— Стережися, — сказала мені Мойра по телефону. — Насувається.

— Що насувається? — запитала я.

— Ти чекай, — сказала вона. — Вони це давно готували. Нас із тобою загнали в кут, мала.

Вона цитувала вираз моєї матері, але не для сміху.

Усе існувало в підвішеному стані тижнями, хоча дещо все-таки відбувалося. У газетах з’явилася цензура, деякі було закрито, як казали, з міркувань безпеки. Почали виникати застави та Ідентипропуски. Це всі схвалили, бо ж зрозуміло, що обережність надмірною не буває. Казали, що проведуть нові вибори, але потрібен час для їх підготовки. Казали, що тепер треба жити далі, як зазвичай.

Однак «Порномарти» закрили, і кудись поділися фургони «Дотик на колесах» і «Булки у візку», які раніше їздили площею. Та їхня відсутність мене не засмутила. Усі знали, яка це маячня.

— Саме час був щось зробити, — сказала жінка за прилавком крамниці, у якій я зазвичай купувала сигарети. То був кіоск на розі, з мережі газетних кіосків — газети, цукерки, сигарети. Літня жінка, із сивим волоссям, з покоління моєї матері.

— То їх просто закрили чи як? — запитала я. Продавчиня знизала плечима.

— Хтозна, та й кому воно треба? Можливо, просто перевели кудись. Намагатися зовсім їх позбутися — то все одно, що виводити мишей.

Вона ввела мій Компуномер у касовий аппарат, ледь дивлячись на нього: я тоді була постійним клієнтом.

— Люди скаржилися, — сказала вона.

Наступного ранку, ідучи до бібліотеки, я зупинилася біля того ж кіоску купити ще пачку, бо ті закінчилися. Я тоді чимало курила, то була напруга, відчутна, наче підземне гудіння, хоча все й було доволі тихо. Кави теж пила більше й мала проблеми зі сном. Усі були дещо знервовані. На радіо було більше музики, ніж зазвичай, і менше слів.

Ми тоді вже були одружені, здавалось — уже багато років; їй було три чи чотири, вона ходила до садочка.

Прокинулися того дня як зазвичай, поснідали — гранолою, я це пам’ятаю, і Люк відвіз її до школи в тому гарненькому вбранні, яке я купила їй кількома тижнями раніше, смугастому комбінезоні й синій футболці. Який то був місяць? Напевно, вересень. Їх мали забрати шкільним автобусом, але я чомусь хотіла, щоб її повіз Люк, бо хвилювалася навіть через автобуси. Діти вже не ходили до школи пішки: надто часто зникали.

Коли я дісталася до кіоску на розі, звичної продавчині там не було. Натомість був чоловік, молодий, не більше двадцяти років.

— Вона захворіла? — поцікавилась я, даючи йому свою картку.

— Хто? — перепитав він агресивно, як мені здалося.

— Жінка, яка тут зазвичай працює, — відповіла я.

— Мені звідки знати? — сказав він. Він вбивав мій номер одним пальцем, вивчаючи кожну цифру. Було помітно, що раніше він цього не робив. Я постукувала пальцями по прилавку, нетерпляче чекала на свої сигарети й думала, чи не казав йому хтось, що з прищами на шиї можна щось зробити. Я доволі чітко пам’ятаю, який він мав вигляд: високий, трохи згорблений, темне волосся коротко стрижене, карі очі наче сфокусувались у кількох дюймах за моїм переніссям, і ті прищі. Гадаю, я так добре запам’ятала його через те, що він сказав далі.

— Вибачайте, — сказав він. — Номер недійсний.

— Маячня якась, — відповіла я. — Має бути дійсний, у мене кілька тисяч на рахунку. Два дні тому виписку дивилася. Спробуйте ще раз.

— Недійсний, — уперто повторив він. — Бачите червоний вогник? Означає, що номер недійсний.

— Ви, напевно, помилилися, — заперечила я. — Спробуйте ще раз.

Він знизав плечима, усміхнувся так, наче я його вже дістала, але спробував знову ввести номер. Тепер я спостерігала за його пальцями на кожній цифрі, перевіряла цифри, які з’являлись у віконці. Це справді був мій номер, але червоний вогник знову загорівся.

— Бачите? — повторив хлопець з тією ж усмішкою, наче знав якийсь приватний жарт, який не збирався мені розповідати.

— Подзвоню їм з роботи, — сказала я. Система, бувало, підводила, але кілька телефонних дзвінків усе виправляли. Я все одно була зла, наче мене несправедливо звинуватили в чомусь такому, про що й сама не знала. Наче це я помилилася.

— То подзвоніть, — байдуже сказав він. Я лишила сигарети на прилавку, бо ж не заплатила за них. Подумала, що позичу в когось на роботі.

Я таки подзвонила їм з роботи, але мені відповів запис. «На лінії перевантаження», — сказав голос. Чи не могла б я передзвонити?

Лінії весь ранок були перевантажені, наскільки я могла зрозуміти. Я передзвонювала кілька разів — марно. Та й навіть це не було таким уже незвичним.

Десь о другій по обіді до нашої дискової кімнати зайшов директор.

— Маю вам дещо сказати, — мовив. Вигляд мав жахливий: волосся скуйовджене, очі почервоніли, бігають, наче він пиячив.

Усі подивилися на нього, вимкнули свої машини. Нас у кімнаті було восьмеро чи десятеро.

— Вибачте, — сказав він, — але це закон. Мені дуже прикро.

— Чому? — запитав хтось.

— Я маю вас відпустити, — продовжував він. — Це закон. Я зобов’язаний. Маю всіх вас відпустити.

Він говорив це ледь не ніжно, наче ми були дикими тваринами, жабами, яких він спіймав і посадив у банку, наче тепер він виявляє людяність.

— Нас звільняють? — спитала я і встала. — Але чому?

— Не звільняють, — сказав він. — Відпускають. Ви більше не можете тут працювати, це закон.

Директор запустив руки у волосся, і я подумала, що він збожеволів. Напруга виявилася надто сильною, через що в нього поїхав дах.

— Ви не можете так вчинити, — сказала жінка, яка сиділа біля мене. Прозвучало фальшиво, не схоже на правду, наче з телевізора.

— Я не винний, — сказав директор. — Ви не розумієте. Прошу, йдіть, зараз, — він підвищив голос. — Я не хочу проблем. Якщо будуть проблеми, книжки можуть загубитися, щось може зламатися…

Він озирнувся через плече.

— Вони там, — сказав. — У моєму кабінеті. Якщо ви не підете зараз, вони прийдуть самі. Дали мені десять хвилин.

Це прозвучало ще божевільніше, ніж раніше.

— Він здурів, — сказав хтось уголос; ми всі про це думали.

Але я могла визирнути в коридор: там стояли двоє чоловіків в однострої, з автоматами. То було надто театрально, щоб бути правдою, але ж вони там були, з’явилися раптово, немов марсіани. Чимось це нагадувало сон; вони були надто яскраві, надто вирізнялися серед оточення.

— Облиште машини, — сказав директор, поки ми збиралися й виходили. Наче ми могли їх забрати.

Ми стояли зграйкою на сходах біля бібліотеки. Не знали, що й сказати одна одній. Ніхто з нас не розумів, що відбувається, тож і сказати нічого особливого не могли. Дивилися одна на одну й бачили розпач і сором, наче нас спіймали на тому, що ми не мали робити.

— Яке неподобство, — сказала одна жінка, але так, наче сама в це не вірила. Чому ми почувалися так, наче заслужили на все це?

Коли я повернулася додому, там нікого не було. Люк досі був на роботі, моя дочка — у школі. Я відчувала страшенну втому, але коли сідала, одразу ж піднімалася знову, не могла всидіти на місці. Ходила будинком, від кімнати до кімнати. Пам’ятаю, як торкалася речей, не зовсім свідомо, просто клала на них пальці — на тостер, цукорницю, попільничку у вітальні. Тоді взяла кішку й носила її з собою. Мені хотілося, щоб повернувся Люк. Я думала, що треба щось зробити, ужити заходів, але не знала, що тут доречно.

Знову спробувала зателефонувати до банку, але почула той самий запис. Налила собі склянку молока — подумала, що надто збуджена, аби знову пити каву, — пішла до вітальні, сіла на канапу, поставила молоко на столик, обережно, навіть не відпивши. Притиснула кішку до грудей, горлом відчуваючи її муркотіння.

Згодом подзвонила на квартиру матері, але ніхто не відповідав. Вона тоді трохи заспокоїлася, перестала переїжджати кожні кілька років; тепер жила на тому березі річки, у Бостоні. Я трохи зачекала, набрала номер Мойри. Її теж не було вдома, але коли я знову подзвонила за півгодини, вона відповіла. Між цими дзвінками я просто сиділа на канапі. Думала про доньчині шкільні обіди. Можливо, я забагато давала їй сендвічів з арахісовим маслом.

— Мене звільнили, — сказала я Мойрі, коли додзвонилася. Вона сказала, що приїде. Тоді вона вже працювала в жіночій організації, у видавничому відділі. Вони друкували книжки про контроль народжуваності, зґвалтування і такі інші речі, хоча попит на них тепер був меншим, ніж колись.

— Я приїду, — сказала вона. З мого голосу вона мала зрозуміти, що я саме цього хотіла.

Через якийсь час Мойра була тут.

— Ну що, — сказала вона. Скинула куртку, розсілась у величезному кріслі. — Розповідай. Тільки спочатку вип’ємо.

Вона підвелася, пішла на кухню, налила нам скотчу, тоді повернулася, знову сіла, і я спробувала розповісти їй, що зі мною сталося. Коли закінчила, Мойра спитала:

— Пробувала сьогодні оплатити щось Компукартою?

— Так, — відповіла я. Розповіла їй і про це.

— Вони заморозили їх, — сказала вона. — Мою теж. І рахунок організації. Усі рахунки, де написано Ж, а не М. Їм треба було всього лиш кілька кнопок натиснути. Нас відрізали.

— Але ж у мене в банку більше двох тисяч доларів, — сказала я, наче тільки мій рахунок мав значення.

— Жінки більше не можуть мати власність, — сказала Мойра. — Це новий закон. Не вмикала сьогодні телевізор?

— Ні, — відповіла я.

— Там про це говорять, усюди, — сказала вона. Вона не була ошелешена, як я. Вона дивно раділа, наче саме на це вже певний час чекала й тепер отримала доказ своєї правоти. Вона навіть здавалася енергійнішою, рішучішою.

— Люк може користуватися твоїм Компурахом за тебе, — продовжила вона. — Твій номер переведуть на нього, так казали. На чоловіка або найближчого родича-чоловіка.

— А що буде з тобою? — спитала я. У Мойри нікого не було.

— Піду в підпілля, — відповіла вона. — Є геї, які можуть взяти наші номери й купувати нам те, що треба.

— Але чому? — запитала я. — Чому вони це зробили?

— То вирішувати не нам, — сказала Мойра. — Вони мали зробити саме так, і з Компурахами, і з роботою одночасно. Можеш уявити собі аеропорти в іншому випадку? Вони не хочуть, щоб ми кудись поділися, — це точно.

Я забрала дочку зі школи. Вела авто з надмірною обережністю. Коли Люк повернувся додому, я сиділа за столом на кухні. Вона малювала фломастерами за своїм столиком у кутку, там на холодильнику були розвішані її малюнки.

Люк став на коліна біля мене, обійняв мене.

— Почув по радіо дорогою додому, — сказав він. — Не хвилюйся, я певен, що це тимчасово.

— Не казали, чому? — спитала я.

Він не відповів.

— Ми переживемо, — переконував, обіймаючи мене.

— Ти не знаєш, як це, — зітхнула я. Почувалася, наче хтось відрізав мені ноги. Я не плакала. І не могла його обійняти.

— Це всього лише робота, — сказав він, намагаючись втішити мене.

— Гадаю, ти отримаєш усі мої гроші, — мовила я. — А я ж навіть не померла ще.

То була спроба пожартувати, але прозвучало похмуро.

— Тс-с, — шепнув він, так і не вставши з колін. — Ти ж знаєш, що я завжди дбатиму про тебе.

Мені подумалося, що от він і почав мною опікуватися. Тоді спало на думку, що от я і стала параноїком.

— Знаю, — сказала я. — Люблю тебе.

Пізніше, коли вона вже була в ліжку, а ми вечеряли, і я вже не почувалася такою слабкою, розповіла йому про те, що сталося вдень. Описала, як директор увійшов і вивалив на нас своє оголошення. Сказала, що це було б смішно, якби не було так жахливо. Я думала, що він п’яний. Можливо, так і було. А ще була армія і все таке.

Тоді згадала щось таке, що бачила і не помітила на той час. То була не армія. То була інша армія.

Звісно ж, були протести, виступало багато жінок і деякі чоловіки. Але менше, ніж можна було б припустити. Гадаю, люди були налякані. А коли стало відомо, що поліція, чи армія, чи ким вони були, відкриває вогонь майже одразу ж, як починається марш протесту, протести скінчилися. Кілька об’єктів підірвали — пошти, станції метро. Але не можна було з певністю сказати, хто це робив. То могла бути й армія, заради виправдання обшуків комп’ютерів і будинків.

Я не ходила на марші. Люк сказав, що це було б марно, я мала думати про них, про мою родину, про нього й про неї. Я думала про родину. Почала більше працювати по дому, більше пекла. Намагалася не плакати за столом. Тоді вже могла зненацька почати плакати й могла сидіти біля вікна спальні, дивлячись на вулицю. Я небагатьох сусідів знала, і коли ми зустрічалися на вулиці, були обережні, щоб не обмінятися більше ніж звичними привітаннями. Ніхто не хотів, щоб на нього доповіли за нелояльність.

Коли згадую про це, в моїй пам’яті постає і мати за кілька років до того. Мені тоді було чотирнадцять чи п’ятнадцять — вік, коли доньки найбільше соромляться своїх матерів. Згадую, як вона повернулася до однієї з наших квартир із групою інших жінок, частиною мінливого кола її друзів. Того дня вони були на марші; то були часи бунтів через порно або через аборти, вони йшли разом. Тоді багато чого підривали — клініки, відеопрокати. Важко було встежити за всім.

У мами виднівся синець на обличчі, трохи крові.

— Не можна розбити рукою вікно й не порізатися, — ось що вона про це сказала. — Чортові свині.

— Чортові кровопивці, — підтримала одна з її подруг. Своїх противників вони називали кровопивцями через написи на їхніх плакатах: «Хай стікають кров’ю». То це, напевно, були абортні бунти.

Я пішла до своєї кімнати, щоб не плутатися під ногами. Вони говорили надто багато і надто голосно. Ігнорували мене, а я їх зневажала. Моя мати та її подруги-хуліганки. Я не розуміла, як вона могла так одягатися — у комбінезони, ніби ще молода. Чи стільки лаятися.

— Ти така ханжа, — казала вона мені голосом, який, у принципі, був задоволений. Їй подобалося бути епатажнішою за мене, бунтівною. — Юнки завжди такі ханжі.

Певна, частково моє несхвалення таким і було — формальним, поверхневим. Але я хотіла мати більш осіле життя, менше схоже на похід, без утеч.

— Ти була бажаною дитиною, знає Бог, — казала вона в інші моменти, схиляючись над фотоальбомами, у рамки яких була вклеєна я; альбоми повні немовлят, але моїх копій ставало дедалі менше, коли я ставала старшою, наче популяція моїх клонів постраждала від якоїсь чуми. У голосі матері звучав жаль, наче я вийшла не зовсім такою, як вона очікувала. Жодна мати не відповідає повністю тому образу, який хотіла би бачити дитина — гадаю, в інший бік це працює так само. Але попри все, у нас були непогані стосунки, не гірші, ніж у багатьох.

Хотіла б я, щоб вона була тут, аби я могла їй сказати, що нарешті це розумію.

Хтось вийшов із будинку. Я почула далекий стукіт бокових дверей, кроки по доріжці. Це Нік, тепер я його бачу; він зійшов з доріжки на газон вдихнути вологе повітря, повне пахощів квітів, м’ясистого росту, пилку, яке жменями носить вітер, наче устричну ікру в морі. Це щедре розмноження. Він потягується на сонці, я відчуваю, як по його м’язах прокочується хвиля, наче кіт вигинає спину. У нього короткі рукави, голі руки безсоромно стирчать з-під закоченої тканини. Цікаво, де закінчується засмага? Я не говорила з ним із тієї ночі, у фантастичному пейзажі залитої місячним сяйвом вітальні. Він мій прапор, мій семафор. Мова тіла.

Кашкет одягнутий навскоси. Отже, за мною послано.

Що він отримує за це, за цю роль пажа? Як він почувається, будучи сумнівним звідником для Командора? Чи це наповнює його огидою, чи змушує хотіти більше від мене, більше хотіти мене? Бо він не уявляє собі, що справді відбувається там, серед книжок. Якесь збочення, наскільки він знає. Ми з Командором укриваємо одне одного чорнилом, злизуємо його чи кохаємося на стосах заборонених друкованих видань. Що ж, тут він недалеко відійшов.

Але можна покластися на те, що він щось із цього має. Усі мають свою певну вигоду. Додаткові сигарети? Додаткові свободи, не дозволені більшості? Байдуже — що він може довести? Його слово проти Командорового, хіба що він вирішить очолити облаву. Двері відчиняються ногою і — що я вам казав? Піймані на гарячому, грішно грають у «Скрабл». Мерщій, ковтай слова.

Можливо, йому просто подобається насолода від таємниць. Від того, що він щось на мене має, як раніше казали. Це влада, якою можна скористатися лише раз.

Хотіла б я думати про нього краще.

Тієї ночі, після того, як я втратила роботу, Люк хотів кохатися зі мною. Чому я не захотіла? Сам тільки відчай мав би підштовхнути мене. Але в мене все заніміло. Я ледве відчувала його руки на собі.

— Що сталося? — спитав він.

— Не знаю, — відповіла я.

— У нас усе одно є… — але не продовжив, не сказав, що ж у нас є. Я подумала, що не варто йому казати «у нас», бо ж у нього, наче, нічого й не забирали.

— У нас усе одно є ми, — закінчила я. То була правда. Так чому ж мій голос був таким байдужим, навіть для мене ж?

І він мене поцілував, наче в той момент, як я це сказала, усе може повернутися до норми. Але щось зсунулося тоді, рівновага була втрачена. Я почувалася зібганою, тож коли він обійняв мене, збираючи докупи, я була маленькою, наче лялька. Відчула, що любов іде вперед без мене.

Мені подумалося, що він не проти. Він зовсім не проти. Можливо, йому навіть подобається. Ми більше не належимо одне одному. Натомість я належу йому.

Негідно, несправедливо, неправдиво. Але саме це сталося.

Тож, Люку, я хочу спитати тебе тепер, хочу знати: я мала рацію? Бо ми ніколи про це не говорили. Коли я могла б заговорити, мені ставало страшно. Я не могла собі дозволити тебе втратити.