Оповідь Служниці

Х. Сувої душі Розділ 25

Першим, що я почула наступного ранку, були вереск та грюкіт. Кора впустила тацю зі сніданком. Це мене розбудило. Я досі лежала наполовину в шафі, головою на зібганій накидці. Напевно, стягла її з вішака і вмостилася спати там; якусь мить я не могла згадати, де я. Кора стояла на колінах біля мене, я відчувала її руку на своїй спині. Вона знов заверещала, коли я поворухнулася.

— Що таке? — спитала я. Перекотилася, привстала.

— Ох, — сказала вона. — А я подумала…

Що вона подумала?

— Наче… — намагалася продовжити вона.

Розбиті яйця лежали на підлозі, усюди апельсиновий сік і розбите скло.

— Доведеться принести ще, — мовила вона. — Таке марнотратство. Що ти робила отак на підлозі?

Кора потягнула мене, щоб поставити на ноги, як годиться.

Я не хотіла їй казати, що взагалі не лягала. Таке не поясниш. Сказала, що, напевно, знепритомніла. І це було не кращим варіантом, бо вона вчепилася в цю ідею.

— То одна з ранніх ознак, — сказала задоволено. — Ось це, а також блювота.

Кора мала б розуміти, що ще надто рано, але так сподівалася.

— Ні, це не воно, — відповіла я, сівши на стілець. — Певна, це не воно. Просто в голові запаморочилося. Я стояла собі, а потім стало темно.

— То все через напругу вчорашнього дня і всяке таке, — сказала Кора. — Тягне з тебе сили.

Вона мала на увазі Народження, і я сказала, що так воно і є. Тоді я вже сиділа на стільці, а вона — на колінах, збирала з підлоги розбите скло та шматки яєць, складала на тацю, вимочувала апельсиновий сік серветкою.

— Треба принести ганчірку, — сказала. — Вони питатимуть, навіщо знову яйця. Хіба що ти й без них обійдешся.

Вона глянула на мене скоса, хитро, і я зрозуміла, що краще б нам обом прикинутися, що я свій сніданок з’їла. Якщо вона скаже, що знайшла мене на підлозі, це викличе забагато запитань. Про розбитий посуд усе одно доведеться звітувати, але Рита точно лютуватиме, якщо їй доведеться ще раз готувати сніданок.

— Обійдуся, — мовила я у відповідь. — Я не голодна.

Оце добре, пасує до запаморочення.

— Але тост я б з’їла, — додала я. Не хотілося лишитися зовсім без сніданку.

— Він був на підлозі, — сказала вона.

— Я не проти.

Поки я сиділа і їла шматок коричневого тоста, Кора пішла до вбиральні та змила ту жменьку яйця, яку не можна було врятувати, в унітаз. Тоді повернулася.

— Скажу, що перекинула тацю, як забирала її, — мовила вона.

Мені було приємно, що вона готова брехати за мене, навіть у такій дрібниці, навіть задля свого ж добра. Це створювало між нами зв’язок.

Я усміхнулася Корі.

— Сподіваюся, тебе ніхто не чув, — сказала.

— Я направду перелякалася, — відповіла вона, стоячи у дверях з тацею. — Спершу подумала, що це просто твій одяг. Тоді спитала себе — що він робить на підлозі? Подумала, можливо, ти…

— Втекла, — закінчила я.

— Ну, та… — продовжила вона. — Та це була ти.

— Так, — сказала я. — Була.

Так воно й було, вона вийшла з тацею і повернулася з ганчіркою для решти апельсинового соку, і Рита того дня відпустила похмуре зауваження про те, що є тут незграби, які забагато думають, не дивляться, куди йдуть, і ми після цього продовжили жити, наче нічого й не сталося.

То було у травні. Весна тоді вже промайнула. Мить тюльпанів пройшла, і вони вмирали, гублячи пелюстки одну за одною, наче зуби. Одного дня я бачила в садку Серену Джой, яка влаштувалася на колінах на подушці, ціпок лежав поряд із нею на траві. Вона зрізала садовими ножицями насіннєві коробочки. Я дивилася на неї збоку, проходячи повз зі своїм кошиком з апельсинами та баранячими відбивними. Вона націлювалася, встановлювала леза ножиць, тоді конвульсивним рухом відрізала. То наближався артрит? Чи то був бліцкриг, камікадзе, що цілився в розбухлі квіткові геніталії? Плодове тіло. Якщо обрізувати насіння, збережеться енергія в цибулині.

Свята Серена, покаяння на колінах.

Я часто так розважалася, дрібними, злими й гіркими жартами про неї, але недовго. Не можна затримуватися, дивитися на Серену Джой ззаду.

Що мене приваблювало, так це садові ножиці.

Що ж. Тоді були іриси, прекрасні й холодні на своїх високих стеблах, наче видуті зі скла, наче пастель, розчинена у воді й застигла сплеском — світло-сині, світло-лілові й темніші, оксамитові й пурпурові, наче вуха чорного кота на сонці, з тінями кольору індиго й скривавлені серця, такі жіночі за своєю формою, що видавалося дивним, як їх іще не вирвали з корінням. Було щось підривне в цьому Серениному садку, відчуття того, що поховане безмовно виривається назовні, у світло, наче стверджуючи: те, що бурхливо змушують замовкнути, усе одно буде чути, хоча й тихо. Теннісонівський садок, млосний, обтяжений ароматами; повернення слова «зомлівати». На нього ллється сонячне світло, але спека піднімається від самих квітів, вона відчувається, як тоді, коли тримаєш долоню в дюймі над плечем. Він дихає в цьому теплі, вдихає себе. Коли я проходжу садом у ці дні, дні півоній та гвоздик, голова йде обертом.

Верба стоїть у повному вбранні й теж не рятує, натякає пошепки. Зустрічі, каже вона, тераси; свистячі звуки прокочуються хребтом, тремтіння схоже на лихоманку. Літня сукня шелестить на стегнах, під ногами росте трава, краєм ока я бачу рухи в гілках: пір’я, пурхання, фіоритури, дерево у птаха, дикі метаморфози. Богині зараз можуть існувати, повітря сповнене жадання. Навіть цегла будинку пом’якшується, стає тактильною: якщо я притулюся до неї, вона буде теплою і пластичною. Це надзвичайно — на що здатне заперечення. Цікаво, чи вчора на заставі від вигляду мого щиколотка, коли я впустила перепустку й дозволила йому її підняти, у нього запаморочилась голова? Немає хустинок, немає віял, обходжуся, чим можу.

Зима не така небезпечна. Мені потрібна жорсткість, суворість, холод — не ця обважнілість, немовби я кавун на стеблі, не ця рідка стиглість.

Ми з Командором домовилися. Це не перша в історії домовленість, хоч вона й набула незвичної форми.

Я навідуюся до нього два-три вечори на тиждень, завжди після вечері, але тільки тоді, як отримаю сигнал. Сигнал — це Нік. Якщо він полірує автомобіль, коли я йду за покупками чи коли повертаюся, і якщо його кашкет сидить криво чи взагалі відсутній, тоді я йду. Якщо Ніка немає чи кашкет сидить, як належить, тоді я просто лишаюсь у своїй кімнаті. Звісно ж, вечорів Церемонії це не стосується.

Проблема, як завжди, з Дружиною. Після вечері вона йде до їхньої спальні, звідки цілком може чути, як я прокрадаюся коридором, хоча й намагаюся йти якомога тихіше. Чи лишається у вітальні, в’яже свої безкінечні шалики для Янголів, створює нові й нові ярди химерних і марних вовняних людей — напевно, то її варіант розмноження. Коли вона там, двері вітальні зазвичай лишаються трохи прочинені, і я не наважуюся пройти повз них. Якщо я отримала сигнал, але не вдається спуститися сходами чи пройти повз вітальню, Командор розуміє. Він як ніхто знає, у якому я становищі. Знає всі правила.

Але іноді Серена Джой їде з дому, відвідує іншу Дружину Командора, хвору; ймовірно, це єдине місце, куди вона може поїхати сама ввечері. Вона бере з собою їжу: тістечко, чи пиріг, чи Ритою спечений хліб, чи банку джему з листя м’яти, що росте в її садку. Вони, ці Дружини Командорів, часто хворіють. Їм так цікавіше жити. Щодо нас, Служниць, та навіть і Марф, — ми хвороб уникаємо. Марфи не хочуть, щоб їх відправили у відставку, бо хтозна, куди їм тоді йти? Нині старих жінок нечасто бачиш. Щодо нас, то будь-яка справжня хвороба, щось тривале, ослаблююче, втрата ваги чи апетиту, випадіння волосся, відмова залоз — це кінець. Пам’ятаю, як Кора цією весною повзала по дому з грипом, повисала на одвірку, коли думала, що ніхто не бачить, і намагалася не кашляти. А коли Серена спитала, то сказала, що трохи застудилася.

Сама ж Серена іноді на кілька днів лягає в ліжко. Тоді до неї приходять гості, Дружини шурхотять вгору сходами, жваво квокчуть; вона отримує пироги й тістечка, джем, букети квітів з їхніх садків.

Вони це роблять по черзі. Є якийсь невидимий неозвучуваний список. Кожна дбає, щоб не захопити більше уваги, ніж їй належить.

У ті вечори, коли Серени немає, мене точно кличуть.

Першого разу я була спантеличена. Я не розуміла його потреб, а що розуміла, видавалося сміхотворним, безглуздим, наче фетиш на черевики зі шнурівками.

А ще було певне розчарування. Чого я чекала за зачиненими дверима першого разу? Чогось невимовного, можливо, на всіх чотирьох, збочень, батогів, каліцтва? Принаймні мінімальних сексуальних маніпуляцій, грішків минулого, у яких йому нині відмовлено, які заборонені законом і караються ампутацією. Натомість — прохання зіграти у «Скрабл», наче ми літня сімейна пара чи двоє дітлахів. Це видалося протиприродним і теж до певної міри збоченням. Таке прохання незрозуміле.

Тож коли я вийшла з тієї кімнати, мені досі було неясно, чого він хотів, чому, і чи можу я взагалі зробити це для нього. Якщо це мала бути угода, то спочатку слід встановити умови. Цього він, вочевидь, не зробив. Я думала, що це могла бути гра, наче у кішки з мишкою, але тепер мені здається, що він і сам не розумів своїх мотивів та бажань. Вони досі не дійшли до рівня слів.

Другий вечір почався так само, як і перший. Я підійшла до зачинених дверей, постукала, мені сказали увійти. Далі були ті ж дві партії з гладенькими бежевими фішками. Нудотний, кварц, скрутний, сильф, ритм, усі ті старі трюки з приголосними, які я могла вигадати або ж згадати. Мій язик розпух від правопису. Це було наче користуватися мовою, яку колись знала, а тепер майже забула, мовою, пов’язаною зі звичаями, давно зниклими з цього світу: лате та бріош за столиком на вулиці, абсент у високій склянці чи креветки в паперовому ріжку; те, про що я колись читала, але сама не бачила. Це було наче намагатися ходити без милиць, як у тих фальшивих сценах старих фільмів. Ти можеш це зробити. Я знаю, що можеш. Так і мій мозок, який хитався і перечіплявся поміж гострих «р» і «т», послизався на яйцеподібних голосних, наче на камінцях.

Командор терпляче чекав, коли я вагалася чи питала його про правопис.

— Ми завжди можемо глянути у словник, — підбадьорював він. Він сказав «ми». Я зрозуміла, що першого разу він дозволив мені виграти.

Того вечора я чекала, що все буде так само, включаючи поцілунок на добраніч. Але коли ми закінчили другу партію, він відкинувся на спинку крісла, поклав лікті на бильця, склав кінчики пальців і подивився на мене.

— Маю для тебе подарунок, — сказав і злегка усміхнувся.

Тоді висунув верхню шухляду столу й дістав з неї щось. Потримав хвилинку між великим та вказівним пальцями, наче вирішуючи, чи віддавати мені, чи ні. Хоча річ була догори дриґом, я зі свого місця впізнала її. Раніше вони часто траплялися. То був журнал, жіночий журнал, наче з картинки: модель на глянцевому папері, волосся роздувається, шалик на шиї, помада на губах, осіння мода. Я думала, усі такі журнали було знищено, але ось один, що лишився в приватному кабінеті Командора, де найменше очікуєш таке побачити. Він подивився на модель згори вниз: вона була саме тим боком до нього; він досі мрійливо усміхався. Так дивляться на майже вимерлих тварин у зоопарку.

Я витріщалася на журнал, який висів переді мною, наче наживка на гачку, я хотіла його. Хотіла так сильно, що мені заболіли кінчики пальців. Водночас бачила в цьому бажанні щось тривіальне, абсурдне, бо колись ставилася до таких журналів доволі зверхньо. Я читала їх у кабінеті дантиста, іноді — у літаках; купувала їх, щоби взяти з собою до готельного номера, як засіб згаяти час, поки чекаю Люка. Погортавши сторінки, викидала їх, бо ж вони були безкінечно позбувані, і через день-два я вже не могла згадати, що там було.

Хоча тепер я пам’ятаю. У них була обіцянка. Вони займалися перетвореннями, пропонували безмежні можливості, наче відображення у двох дзеркалах, поставлених одне навпроти іншого, розтягнені, аж допоки не зникнуть. Вони показували одну пригоду за іншою, один гардероб за іншим, одне за іншим покращення, одного за іншим чоловіка. Говорили про омолодження, подолання болю й безкінечне, усепереможне кохання. Справжньою обіцянкою в них було безсмертя.

Ось що Командор тримав, не знаючи про це. Він пошарудів сторінками. Я відчула, що схиляюся до нього.

— Старий. Можна сказати, антикваріат. Здається, сімдесяті. «Вог», — завважив назву, наче знавець вин. — Подумав, тобі цікаво буде поглянути.

Я відсторонилася. Це може бути перевірка того, наскільки глибоко в мене промиті мізки.

— Це заборонено, — сказала я.

— Тут можна, — тихо відповів він. Я зрозуміла, у чому справа. Якщо я порушила головне табу, чого мені вагатися щодо іншого, чогось меншого? Чи ще одного, ще одного — хтозна, де це може зупинитися? За цими конкретними дверима табу зникали.

Я взяла в нього журнал, розвернула як годиться. От вони, образи мого дитинства: нахабні, рухливі, упевнені, руки випростані, наче заявляючи про своє право на простір, ноги розставлені, ступні міцно тримаються землі. Щось ренесансне було в цій позі, але на думку спадали принци, а не зачесані й завиті діви. Ці відверті очі, хоча й затінені макіяжем, але, як і котячі, націлені на здобич. Без зволікання, без страху — не в цих накидках та грубому твіді, не в чоботах до колін. Ці жінки — пірати з жіночними дипломатами для здобичі та жадібними кінськими зубами.

Поки я гортала сторінки, відчувала, що Командор дивиться на мене. Знала, що роблю те, чого робити не мала б, і йому приємно бачити, як я це роблю. Я мала б почуватися злом; за мірками Тітки Лідії, я й була злом. Але я цього не відчувала. Натомість, це було щось схоже на стару едвардіанську листівку з узбережжя: непристойне. Яким буде його наступний подарунок? Корсет?

— Звідки у вас це? — спитала я.

— Дехто з нас, — відповів він, — цінує старі речі.

— Але ж їх мали спалити, — сказала я. — Були обшуки будинків, вогнища…

— Те, що становить небезпеку в руках більшості, — мовив Командор чи то з іронією, чи без, — доволі безпечне для тих, чиї мотиви…

— Поза критикою, — закінчила я.

Він поважно кивнув. Неможливо сказати, чи справді це малося на увазі.

— Але навіщо показувати це мені? — сказала я й відчула себе дурною. Що б він міг відповісти? Що так розважається, за мій рахунок? Бо ж мав знати, наскільки для мене болючі ці нагадування про минулі часи.

Я не була готова до того, що він насправді відповів.

— Кому ще мені його показати? — спитав Командор — і от знову цей сум.

Я подумала — мені йти далі? Не хотілося підштовхувати його, надто далеко, надто швидко. Знала, що мене легко замінити. І попри те сказала, дуже м’яко:

— А ваша Дружина?

Він, схоже, думав про це.

— Ні, — відповів. — Вона не зрозуміла б. Байдуже, вона все одно мало зі мною зараз говорить. Схоже, у нас лишилося небагато спільного.

Ось воно, відверто: дружина його не розуміє.

Ось для чого тоді я тут. Одне й те ж. Надто банально, щоб бути правдою.

На третій вечір я попросила в нього крем для рук. Не хотіла, щоб здавалося, наче я благаю, але отримати все можливе прагнула.

— Що саме? — спитав Командор, ввічливий, як завжди. Він сидів на іншому кінці столу. Особливо мене не торкався, за винятком одного обов’язкового поцілунку. Жодного мацання, важкого сопіння, нічого такого — це не годилося для нього, та й для мене теж.

— Крем для рук, — сказала я. — Чи для обличчя. У нас дуже сохне шкіра.

Я чомусь сказала «у нас», а не «в мене». Хотілося б попросити й олії для ванни, у тих маленьких кольорових кульках, у яких вона колись продавалася, і які мені здавалися чарівними, коли лежали в круглій скляній мисці материної ванни. Але подумала: він не знатиме, що то таке. І взагалі, їх, напевно, уже не виробляли.

— Сохне? — перепитав Командор так, наче ніколи раніше про це не думав. — І що ви з цим робите?

— Беремо масло, — сказала я. — Коли можемо дістати. Чи маргарин. Часто це саме маргарин.

— Масло, — повторив він замислено. — Розумно як. Масло.

І розсміявся.

Мені хотілося дати йому ляпаса.

— Думаю, це я зможу дістати, — сказав він, наче дитині, яка просить жуйку. — Але вона може відчути його запах на тобі.

Цікаво, чи цей острах походить з попереднього досвіду. Дуже старого: помада на комірі, парфуми на манжетах, нічний скандал на кухні чи в спальні. Чоловік без такого досвіду про це не подумав би. Хіба що він хитріший, ніж здається.

— Я буду обережна. До того ж, вона не буває настільки близько до мене.

— Іноді буває, — сказав він.

Я опустила очі. Зовсім забула про це. Відчула, що шаріюся.

— У ті вечори не буду ним користуватися, — відповіла.

На четвертий вечір він приніс мені крем для рук у пластиковій пляшечці без написів. Він був поганенький, трохи відгонив рослинною олією. Жодних «Конвалій» для мене. Такий могли робити для лікарень, втирати у пролежні. Але я все одно подякувала.

— Тільки є проблема, — сказала я. — Мені немає де його тримати.

— У своїй кімнаті, — мовив Командор так, наче це щось очевидне.

— Вони знайдуть, — відповіла я. — Хтось точно знайде.

— Чому? — спитав, ніби справді не знав. Можливо, і не знав. Це не вперше він демонстрував повну необізнаність щодо справжніх умов нашого життя.

— Вони шукають, — сказала я. — Обшукують усі наші кімнати.

— Що шукають? — перепитав він.

Тоді, здається, я трохи втратила контроль.

— Бритви, — сказала я. — Книжки, написи, штуки з чорного ринку. Усе те, що нам заборонено мати. Господи Боже, ви мали б знати.

Мій голос звучав розлюченіше, ніж я сподівалась, а Командор навіть не скривився.

— Тоді триматимеш його тут, — сказав він.

Так я і зробила.

Він дивився, як я втираю його в руки та обличчя, тим самим поглядом за ґрати зоопарку. Я хотіла відвернутися: то було наче він зайшов до мене у ванну кімнату, але не наважилася.

Маю пам’ятати, що я для нього — лише примха.