Оповідь Служниці

Розділ 37

Ми йдемо коридором, через ще одні пласкі сірі двері, іншим коридором, м’яко освітленим і цього разу — вкритим килимом грибного, коричнево-рожевого кольору. У ньому чимало дверей з номерами на них: сто один, сто два (так рахують під час грози, щоб дізнатися, чи близько до тебе блискавка). То це готель. З-за одних дверей чути сміх, чоловічий і жіночий. Давно я цього не чула.

Ми заходимо на центральне подвір’я. Воно широке й високе: на кілька поверхів піднімається до заскленої стелі. Посередині двору — круглий фонтан, що розсіює воду, наче кульбаба насіння. Де-не-де проростають рослини й дерева в горщиках, з балконів звисають ліани. Скляні овальнобокі ліфти ковзають стінами вгору й униз, наче гігантські молюски.

Я знаю, де я. Бувала тут раніше з Люком, днями, давно. Тоді це був готель. Тепер тут повно жінок.

Я стою нерухомо, витріщаюся на них. Тут можна витріщатися, роздивлятися, мені не заважають білі крила. Голова без них здається дивовижно легкою, наче з неї зняли тягар чи позбавили її вмісту.

Жінки сидять, відпочивають, прогулюються, туляться одна до одної. Серед них є чоловіки, чимало чоловіків, але вони у своїх темних костюмах чи одностроях такі схожі один на одного, що просто утворюють тло. Жінки, натомість, тропічні, вбрані у різноманітні яскраві святкові речі. Вбрання деяких схоже на моє: пір’я і блискітки, з високими вирізами на стегнах і низькими — на грудях. На інших спідня білизна старих часів, коротенькі нічні сорочки, гарненькі піжами, час від часу видно прозорі комбінації. Деякі в купальниках, суцільних або бікіні; я бачу одну у в’язаному, груди закривають великі мушлі. Ще хтось у бігових шортах і коротких топах, інші в гімнастичних купальниках, із тих, які раніше показували по телевізору, що тісно облягають, із в’язаними пастельними гетрами. Є навіть кілька жінок у вбранні дівчат з групи підтримки — коротенькі плісировані спідниці, величезні літери на грудях. Гадаю, їм довелося згодитися на що завгодно з того, що можна було знайти чи дістати. У всіх нафарбовані обличчя, і я розумію, наскільки це стало для мене незвично в жінках, бо їхні очі здаються надто великими, надто темними й сяючими, роти надто червоні й вологі, змочені кров’ю, блискучі; чи, навпаки, — надто клоунські.

На перший погляд, сцена видається радісною. Це схоже на маскарад; вони нагадують дітей-переростків, вбраних у те, що знайшлось у скринях. Чи є в цьому радість? Може бути, та чи обрали вони це самі? Дивлячись на них, не скажеш.

У кімнаті дуже багато сідниць. Я від них відвикла.

— Це наче подорож у минуле, — каже Командор. Його голос звучить задоволено, навіть радісно. — Тобі не здається?

Намагаюся згадати, чи справді минуле було саме таким. Я не впевнена. Знаю, такі речі в ньому були, але поєднання чимось відрізняється. Фільм про минуле — не те ж саме, що минуле.

— Так, — киваю я. Мої відчуття не прості. Звісно, мене не тривожать ці жінки, не шокують. Я впізнаю в них ледащиць. Офіційна мораль їх зреклася, вона заперечує саме їхнє існування, але ось вони. Це хоч щось.

— Не витріщайся, — нагадує Командор. — Ти видаєш себе. Поводься природно.

Він знову веде мене вперед. Інший чоловік помітив його, привітався і рушив до нас. Командор сильніше стиснув мою руку.

— Спокійно, — шепоче він. — Тримай себе в руках.

Я кажу собі: усе, що мені потрібно, це тримати рот на замку й мати дурненький вигляд. Це не так уже й складно.

Командор говорить за мене і з цим чоловіком, і з іншими, які підходять за ним. Про мене говорить небагато, бо ж не повинен. Каже, що я тут новенька. Вони дивляться на мене, тоді відпускають і говорять про інші речі. Моє маскування грає свою роль.

Він не відпускає моєї руки, і поки говорить, спина в нього непомітно випрямляється, груди розширюються, голос усе більше набуває юної жвавості та грайливості. Мені спадає на думку, що він хизується. Хизується мною перед ними, і вони це розуміють, дотримуються пристойності й не розпускають рук, але оглядають мої груди, ноги, наче немає жодної причини цього не робити. Але Командор хизується і переді мною, демонструє мені, що він — хазяїн цього світу. Він порушує правила у них під носом, витирає об них ноги і йому нічого за це не буде. Можливо, він дійшов до тієї стадії сп’яніння, яка має надихати, до стану, у якому вважаєш себе незамінним, а отже, можеш робити що завгодно, усе, чого хочеться, чого заманеться. Коли йому здається, що ніхто не дивиться, він двічі мені підморгує.

Усі його дії — юнацька показовість, жалюгідна. Але це я можу зрозуміти.

Коли Командору набридає, він знову веде мене далі, на м’яку квітчасту канапу, із тих, які раніше були в готельних передпокоях. Насправді такий дизайн я пам’ятаю: рожеві квіти в стилі ар-нуво на синьому тлі.

— Думаю, у тебе втомилися ноги, — каже він, — у таких-то черевиках.

Тут він має рацію, і я йому вдячна. Він садить мене, і сам сідає поряд. Обіймає рукою мої плечі. Тканина його рукава дряпає мою оголену шкіру, яка останнім часом не звикла до доторків.

— Ну що? — каже він. — Що скажеш про наш маленький клуб?

Я знову роздивляюся навколо. Чоловіки не настільки однорідні, як мені спочатку здалося. Біля фонтана стоїть група японців у світло-сірих костюмах, у дальшому кутку біла пляма — араби у своїх довгих халатах та смугастих пов’язках на головах.

— То це клуб? — питаю.

— Ну, так ми його між собою називаємо. Клубом.

— Я думала, такі речі суворо заборонені, — кажу я.

— Офіційно, — погоджується він. — Але ми просто люди, врешті-решт.

Чекаю, поки він розкаже далі, але цього не стається, і я питаю:

— Що це означає?

— Це означає, що природу не обдуриш, — каже він. — Природа чоловіка вимагає різноманітності. Це має свої причини, це частина стратегії розмноження. Так природа задумала.

Я мовчу, і він провадить далі:

— Жінки інстинктивно це знають. Чому вони раніше купували стільки різноманітного одягу? Щоб обдурити чоловіків і здаватися кількома різними жінками. Бути щодня новими.

Командор говорить так, наче в це вірить, але він багато про що так говорить. Можливо, він вірить у це, можливо, ні, можливо, і те, і те. Неможливо сказати, у що ж він вірить.

— Тож тепер у нас немає різноманітного одягу, — кажу я, — і ви просто маєте різних жінок.

Це іронія, але він цього не визнає.

— Це вирішує чимало проблем, — мовить навіть не зморгнувши.

Я на це не відповідаю. Мені набридає Командор. Хочеться охолонути до нього, провести решту вечора в похмурому мовчанні. Але я не можу собі цього дозволити і знаю це. Як би там не було, це все одно вечірня прогулянка.

Чого б мені справді хотілося — так це поговорити з жінками, але таких шансів я не бачу.

— Хто всі ці люди? — питаю в нього.

— Це лише для офіцерів, з усіх гілок, — відповідає він. — І для старших чиновників. І, звісно ж, торгові делегації. Це стимулює торгівлю. Хороше місце для зустрічей з людьми. Без цього бізнесу не зробиш. Ми намагаємося принаймні дати їм те, що вони отримують деінде. Можна й підслухати дещо, отримати інформацію. Чоловік іноді може сказати жінці те, чого іншому чоловіку не скажеш.

— Ні, — уточнюю. — Я про жінок.

— О, — каже Командор. — Що ж, деякі з них — справжні професіоналки. Робочі дівчата, — сміється, — з давніх часів. Вони не змогли асимілюватися, усе одно більшості з них тут краще.

— А інші?

— Інші? — перепитує він. — Що ж, тут цікава компанія. Он та, у зеленому, — соціолог. Принаймні була. Та — юрист, ця — бізнес-леді, була на керівній посаді, якась мережа фаст-фуду чи, можливо, готелі. Мені сказали, що з нею можна цікаво поговорити, якщо хочеться самих лише розмов. Це для них краще.

— Краще, ніж що?

— Ніж альтернативи. Ти теж могла б віддати перевагу цьому.

Він каже це сором’язливо, допитується, хоче почути компліменти, і я знаю, що серйозна частина розмови добігла кінця.

— Не знаю, — кажу я, наче справді про це думаю. — Це може бути тяжкою роботою.

— За вагою треба стежити, це точно, — стверджує Командор. — Це точно. Десять зайвих фунтів[38] — і опинишся в Одиночці.

Він жартує? Напевно що, але я не хочу про це знати.

— Тепер, — пропонує він, — щоб ти повністю пізнала дух цього місця, можемо трохи випити.

— Мені не можна, — заперечую. — Ви знаєте.

— Один раз можна, — каже Командор. — Якщо не питимеш, це матиме дивний вигляд. Тут немає табу на нікотин і алкоголь. Бачиш, вони таки мають певні переваги.

— Гаразд, — погоджуюсь я. Мені потай подобається ця думка, я багато років не пила.

— То що будеш? — запитує він. — У них тут є все. Імпортне.

— Джин із тоніком, — відповідаю. — Але неміцний, будь ласка. Не хочу вас зганьбити.

— Не зганьбиш, — шкіриться він. Встає, тоді, до мого здивування, бере мене за руку й цілує мене в долоню. Потім рушає до бару. Він міг би покликати офіціантку, тут є такі, в однакових чорних міні-спідницях, з помпонами на грудях, але вони, здається, зайняті, і їх важко перехопити.

Тоді я бачу її. Мойру. Вона стоїть із двома іншими жінками біля фонтану. Я маю ще раз ретельно придивитися, щоб переконатися, що це вона; роблю це ривками, швидким порухом очей, щоб ніхто не помітив.

Вбрана вона абсурдно, у чорний, колись блискучий, а нині пошарпаний атлас. Вбрання без бретельок, на внутрішньому каркасі, випинає груди, але розмір не надто підходить Мойрі — воно завелике, тож з одного боку груди вивалюються з вирізу, а з іншого — ні. Вона розсіяно смикає виріз, підтягує його. Позаду на вбранні — жмуток вати, я бачу його, коли вона повертається до мене боком; виглядає як роздута, наче попкорн, прокладка. Розумію, що це мав би бути хвіст. На голові в неї два вуха, кролячі чи оленячі — важко сказати; одне з них не накрохмалене чи всередині немає дроту — воно наполовину звисає. На шиї чорна краватка-метелик, доповнюють образ чорні панчохи в сітку й чорне взуття на високих підборах. Вона завжди ненавиділа високі підбори.

Увесь цей костюм, старий і дивний, нагадує мені щось із минулого, але не можу згадати, що саме. Виставу, музичну комедію? Дівчата, які на Великдень одягають костюми кроликів. Яке значення це має тут, чому кролики мають бути сексуально привабливі для чоловіків? Чим може приваблювати це брудне дрантя?

Мойра курить. Затягується, передає сигарету жінці ліворуч від себе, у червоних блискітках, з довгим загостреним хвостом і срібними рогами — костюм дияволиці. Тепер вона схрестила руки під своїми випнутими грудьми. Переминається з ноги на ногу, видно, у неї болять ноги; спина трохи горбиться. Вона без цікавості, бездумно роздивляється кімнату. Напевно, ці декорації їй знайомі.

Я хочу, щоб вона подивилася сюди, побачила мене, але її погляд ковзає по мені так, наче я — чергова пальма, черговий стілець. Звісно ж, вона має обернутися, я так цього хочу, вона має подивитися на мене, перш ніж один із чоловіків підійде до неї, перш ніж вона зникне. Одну з тих жінок, що були поряд з нею, білявку в короткій рожевій піжамній кофтинці, отороченій обідраним хутром, уже присвоїли: вона увійшла до скляного ліфта, вознеслася нагору. Мойра знову крутить головою, можливо, перевіряє свої перспективи. Напевно, важко стояти там самій, наче це танці в школі, і всі дивляться на тебе. Цього разу вона зупиняє погляд на мені. Бачить мене. Знає, що не варто реагувати.

Ми дивимось одна на одну з байдужими, апатичними обличчями. Тоді вона трохи рухає головою, злегка смикає вправо. Знову бере сигарету в жінки в червоному, стискає між вуст, рука на мить зависає в повітрі, усі п’ять пальців розчепірені. Тоді розвертається до мене спиною.

Наш старий сигнал. У мене п’ять хвилин, щоб дістатися до вбиральні, яка має бути десь праворуч від Мойри. Я озираюся: знаків немає. Я не можу ризикнути, встати й піти кудись без Командора. Надто мало знаю, не розумію правил, до мене можуть причепитися.

Хвилина, дві. Мойра починає неспішно прогулюватися, не роздивляючись навколо. Вона може тільки сподіватися, що я її зрозуміла й піду за нею.

Повертається Командор із двома напоями. Усміхається до мене згори вниз, ставить склянки на довгий чорний столик перед канапою, сідає.

— Розважаєшся? — йому хочеться, щоб це було так. Врешті-решт, це його подарунок.

Я усміхаюся до нього.

— Тут є вбиральня? — питаю.

— Звісно, — каже він. Відпиває зі своєї склянки. Не хоче показувати, де.

— Мені туди треба.

Я подумки відраховую вже секунди, а не хвилини.

— Вона там, — киває він.

— Що, як мене хтось зупинить?

— Просто покажеш свій ярлик. Усе буде добре. Вони знатимуть, що ти зайнята.

Я встаю, непевним кроком іду через кімнату. Трохи запинаюся біля фонтана, мало не падаю. Це підбори. Без підтримки Командорової руки втрачаю рівновагу. Кілька чоловіків дивляться на мене, здається, радше здивовано, ніж із хіттю. Я почуваюся дурепою. Виставляю перед собою ліву руку, зігнуту в лікті, з ярликом. Ніхто нічого не каже.