Оповідь Служниці

VIII. День народження Розділ 19

Уві сні я бачу, що не сплю.

Мені сниться, що я встаю з ліжка, іду через кімнату, не цю, виходжу з дверей, не цих. Я вдома, в одному зі своїх будинків, і вона біжить мені назустріч, у маленькій зеленій нічній сорочці з соняшником спереду, з босими ніжками. Піднімаю її на руки, відчуваю, як вона обіймає мене руками й ногами, і я починаю плакати, бо знаю, що це не наяву. Я знову в ліжку, намагаюся прокинутись — і прокидаюся, сідаю на край ліжка, заходить мати з тацею і питає, чи мені стало краще. Коли я хворіла в дитинстві, вона мала лишатися зі мною вдома. Але це теж не наяву.

Після цих снів я справді прокидаюся і знаю, що точно не сплю, бо ось він — вінок на стелі, і фіранки висять, як біле волосся потопельниці. Я почуваюсь отруєною. Аналізую цю думку: можливо, мене справді накачують наркотиками. Можливо, те життя, яке я, здається, живу — параноїдальна примара.

Жодної надії. Я знаю, де я, хто я, і який нині день. Це перевірка, тож я при здоровому розумі. Здоровий глузд — цінне надбання, я плекаю його так, як люди раніше плекали гроші. Зберігаю, щоб, як прийде час, мені його вистачило.

Через занавіски входить сірість, туманне світло. День сьогодні не сонячний. Я встаю з ліжка, підходжу до вікна, стаю колінами на сидіння, на жорстку подушечку «ВІРА» й визираю надвір. Там нічого немає.

Цікаво, що сталося з іншими двома подушечками? Колись їх мало бути три. «НАДІЯ» і «ЛЮБОВ» — куди вони поділися? Серена Джой любить порядок. Вона не викинула б щось, не до кінця зношене. Одну Риті, іншу Корі?

Дзвенить дзвін, я встала ще до нього, рано. Вдягаюся, не дивлячись униз.

Я сиджу на стільці й думаю про слово сидіти. Воно може означати вид покарання. Сидіти можна й на престолі. Від першого складу можна утворити слово сила. Із французької si означає якби. Усі ці факти не мають жодного зв’язку.

Такими от літаніями я збираю себе докупи.

Переді мною стоїть таця зі склянкою яблучного соку, вітамінкою, ложкою, тарілкою з трьома шматками коричневого тоста, мисочкою з медом, ще однією тарілкою з чаркою для яйця на ній, схожою на жіночий тулуб у спідниці. Під спідницею — друге яйце, щоб не охололо. Чарка з білої порцеляни, із синьою смужкою.

Перше яйце біле. Я трохи посуваю чарку, так, щоб воно опинилось у водянистому світлі з вікна, яке падає, тьмяніє і знову падає на тацю. Шкаралупа яйця гладенька, але й трохи зерниста; маленькі краплі кальцію чітко виділяються під сонцем, наче кратери на місяці. Пейзаж пустельний, але досконалий; саме в такі пустелі рушали святі, щоб жодні надміри не відволікали їх. Гадаю, такий вигляд має Бог — як яйце. Життя на Місяці може бути всередині, а не на поверхні.

Яйце тепер сяє, наче має власну енергію. Мені неймовірно приємно дивитися на нього.

Сонце зникає — яйце гасне.

Я беру його з чарки, торкаюся пальцем на мить. Воно тепле. Жінки носили такі яйця між грудьми, як в інкубаторі. Це, напевно, було приємно.

Мінімалістичне життя. Насолода — це яйце. Благословення можна порахувати на пальцях однієї руки. Але, можливо, так я й маю реагувати. Якщо в мене є яйце, чого ще мені хотіти?

У скрутних обставинах бажання жити прив’язується до дивних речей. Я хотіла б мати домашню тварину, скажімо, пташку чи кішку. Улюбленця. Хоч щось улюблене. Навіть пацюк згодився б, якщо вже так, але шансів немає. У будинку надто чисто.

Ложкою зрізаю верхівку яйця та з’їдаю його вміст.

Поки їм друге яйце, чую сирену: спочатку далеко, але вона їде до мене, поміж великих будинків та підстрижених газонів, цей тонкий звук схожий на дзижчання комахи. Він наближається, розкривається, наче квітка звуку, стає трубним. Ця сирена — проголошення. Відкладаю ложку, серцебиття прискорюється, підходжу до вікна знову: можливо, воно синє й не по мене? Але я бачу, як авто вивертає з-за рогу, їде по вулиці, зупиняється перед будинком, волаючи. І воно червоне. Радуйся, світе[26], це нині нечасто буває. Я залишаю друге яйце недоїдженим, поспішаю до шафи за плащем і вже чую кроки на сходах і голоси.

— Швидше, — каже Кора, — вони не чекатимуть увесь день.

Вона допомагає мені вдягнути плащ і справді усміхається.

Я майже біжу коридором, сходи схожі на лижну гірку, передні двері відчинено навстіж, сьогодні мені можна вийти через них, і Хранитель, який стоїть там, козиряє мені. Починається дрібний дощ, і повітря заповнюється важким запахом землі й трави.

Червоний Родомобіль стоїть на під’їзній доріжці. Задні двері відчинені, я сідаю всередину. На підлозі червоний килимок, вікна затуляють червоні фіранки. Тут, на лавах з обох боків машини, уже сидять троє жінок. Хранитель зачиняє і замикає подвійні двері, сідає попереду, поряд із водієм; через засклену решітку ми бачимо їхні потилиці. Різко рушаємо з місця, і над нами реве сирена: з дороги, з дороги!

— Хто? — питаю я жінку, яка сидить поряд зі мною, говорю їй на вухо, туди, де під білим вбранням має бути вухо. Майже кричу, так тут голосно.

— Ворренова, — кричить вона у відповідь. Імпульсивно хапає мене за руку, стискає її, коли ми звертаємо за ріг; вона дивиться на мене, я бачу її обличчя, сльози на щоках. Це сльози чого? Заздрості, розчарування? Та ні, вона сміється, охоплює мене руками. Я ніколи раніше не бачила її, а вона обіймає мене, у неї великі груди під червоним вбранням, вона витирає обличчя рукавом. Цього дня ми можемо робити все, що захочемо.

Я уточню: у певних межах.

На лаві навпроти одна жінка молиться, заплющивши очі, піднявши руки до рота. Чи, можливо, не молиться. Можливо, гризе нігті. Можливо, намагається зберігати спокій. Третя жінка вже спокійна. Сидить, склавши руки, легенько усміхається. Сирена реве й реве. Раніше це був звук смерті, для швидких чи пожежних машин. Можливо, сьогодні це теж буде звук смерті. Скоро дізнаємося. Що народить Ворренова? Дитину, як ми всі сподіваємося? Чи щось інше, Не-дитя, з маленькою голівкою, чи собачою мордою, чи двома тілами, чи діркою у серці, чи без рук, чи з перетинчастими руками й ногами? Не передбачити. Раніше можна було дізнатися наперед, через машини, але зараз це поза законом. Усе одно — який сенс знати? Його не можна дістати, що б це не було, його потрібно доносити.

Шанси один до чотирьох, про це ми дізнались у Центрі. Колись повітря надто переповнилося хімікаліями, випроміненням, радіацією, вода бриніла від токсичних молекул, потрібні роки, аби все це очистилося, а тим часом воно потрапляло в тіло, збиралось у жирових клітинах. Хтозна, сама твоя плоть може бути забруднена, засмічена, наче нафтовий пляж — неминуча смерть для берегових птахів і ненароджених дітей. Можливо, гриф помер би, скуштувавши тебе. Можливо, ти світишся у темряві, наче старомодний годинник. Щось точить тебе зсередини. Точильник — то такий жук, що ховає мертвечину.

Іноді я не можу думати про себе, про своє тіло, і не бачити скелет: який вигляд я матиму для електрона. Колиска життя, зроблена з кісток, а всередині — небезпека, деформовані білки, покручені кристали, побиті, наче скло. Жінки приймали ліки, пігулки, чоловіки бризкали на дерева, корови їли траву, приправлена всім цим сеча текла до річок. Не кажучи вже про вибухи на атомних електростанціях уздовж розлому Сан-Андреас, де ніхто не винний — то землетруси, і про штам сифіліса-мутанта, не підвладний жодній плісняві. Деякі робили це самі, перев’язувались кетгутом, калічились хімікатами. «Як вони могли? — питала Тітка Лідія. — О, як вони могли піти на таке? Єзавелі! Зневажити Божі дарунки!» Заламує руки.

«Ви ризикуєте, — казала Тітка Лідія, — але ви ударні війська, ви йдете в авангарді на небезпечну територію. Що більший ризик, то більша слава». Вона сплескувала руками, сяючи від нашої вдаваної сміливості. Ми опускали очі на столи. Пройти все це і народити якусь тертку — думка не з приємних. Ми не знали точно, що стається з дітьми, які не проходять відбір, виголошуються Не-дітьми. Але ми знали, що їх мерщій кудись забирають.

«Причина була не одна», — каже Тітка Лідія. Вона стоїть перед нами у своїй сукні кольору хакі, з указкою в руці. На дошці, де раніше вішали мапу, висить графік народжуваності на тисячу осіб за багато років: крива різко йде вниз, повз нульовий рівень заміщення, униз і вниз.

«Звісно ж, деякі жінки вважали, що майбутнього не буде, що світ вибухне. Це було їхнім виправданням, — каже Тітка Лідія. — Вони казали, що немає сенсу в розмноженні». Її ніздрі звужуються: який гріх. «Вони були лінивими, — каже вона. — Вони були курвами».

На моєму столі — видряпані на дереві ініціали й дати. Іноді вони сполучені по двоє, об’єднані словом «любить». Дж. Г. любить Б. П. 1954. О. Р. любить Л. Т. Мені вони видаються схожими на ті написи, про які я читала, викарбувані на кам’яних стінах печер чи намальовані сумішшю з кіптяви і тваринного жиру. Видаються неймовірно давніми. Стіл у мене зі світлого дерева; він трохи нахилений уперед, праворуч є бильце, на яке можна спертися, коли пишеш на папері ручкою. У столі можна зберігати речі — книжки, записники. Ці колишні звички тепер видаються мені марнуванням, майже декадансом, аморальністю, наче оргії за правління варварів. М. любить Г., 1972. У цьому написі, зробленому олівцем, який багато разів угризався в потерту поверхню столу, є пафос усіх загиблих цивілізацій. Це наче відбиток руки на камені. Хто б його не лишив, він колись був живий.

Дат після середини вісімдесятих років немає. Напевно, це одна з тих шкіл, які тоді закрили через нестачу дітей.

«Вони помилялися, — каже Тітка Лідія. — Ми не маємо наміру повторювати їхні помилки». Голос у неї благочестивий, поблажливий. Це голос тих, чий обов’язок — говорити нам неприємні речі задля нашого ж добра. Я хотіла б її придушити. Жену від себе цю думку одразу ж, як вона з’явилася.

«Цінується тільки те, — каже вона, — що трапляється рідко й здобувається важко. Ми хочемо, щоб вас цінували, дівчата». Вона багата на паузи, смакує їх. «Вважайте себе перлами». Ми сидимо рядами, опустивши очі, змушуємо її морально заливатися слиною. Вона може створювати нам образи, ми маємо терпіти її метафори.

Я думаю про перлини. Перлини — згущені плювки устриць. Скажу про це Мойрі згодом; як зможу.

«Ми приведемо вас у належний вигляд», — каже Тітка Лідія із задоволеним смішком.

Фургон зупиняється, задні двері відчиняються, Хранитель виводить нас на вулицю. Біля парадного входу стоїть ще один Хранитель з кирпатим автоматом на плечі. Ми вервечкою йдемо до входу, під мрякою, Хранителі козиряють нам. Великий фургон Явлення, той, у якому машини й мобільні лікарі, припаркований трохи далі. Я бачу, як один із лікарів визирає у вікно фургона. Цікаво, що вони там роблять в очікуванні? Імовірно, грають у карти або читають; якісь чоловічі справи. Вони переважно не потрібні взагалі, їх впускають тільки тоді, коли не лишається виходу.

Раніше було не так — вони були головними. «Який то був сором», — казала Тітка Лідія. Соромно. Вона щойно показала нам фільм, знятий у лікарні в старі часи: вагітна жінка, припнута дротами до машини, електроди виходять з неї з усіх можливих місць так, що вона схожа на зламаного робота, у її руці крапельниця, скрапує у вену. Якийсь чоловік із ліхтарем дивиться їй поміж ніг, вона там поголена, наче безволосе дівча; таця, повна яскравих стерилізованих ножів; усі в масках. Вона пацієнтка, співпрацює з ними. Колись жінок накачували наркотиками, викликали пологи, розрізали їх, зашивали. Більше ні. Навіть жодного знеболювального. Тітка Елізабет казала, що так краще для дитини, але ж «Помножуючи, помножу терпіння твої та болі вагітности твоєї. Ти в муках родитимеш діти[27]». Ми отримуємо це за обідом, а ще чорний хліб і сендвічі з салатом.

Поки я піднімаюся вгору сходами, широкими, з кам’яними вазами обабіч — Командор Ворренової, напевно, за статусом вищий за нашого, — чую іншу сирену. Це синій Родомобіль, для Дружин. У ньому має приїхати Серена Джой. У них не лави — справжні сидіння, з оббивкою. Вони дивляться вперед, не запнуті занавісками. Вони знають, куди їдуть.

Напевно, Серена Джой уже бувала тут, у цьому домі, приїздила на чай. Напевно, Ворренову, яка колись була тою скигливою сучкою Джанін, виставляли перед нею та іншими Дружинами, щоб вони побачили її живіт, можливо, торкнулися його й могли привітати Дружину. «Сильна дівчина, хороші м’язи». «Жодного «Агент Оранж»[28] у родині, ми все перевірили, обережність не завадить». І, можливо, хтось із добріших: «Хочеш печивко, люба?»

«О ні, ти її зіпсуєш, цукор для них шкідливий».

«Одне їй точно не зашкодить, один раз, Мілдред».

І гидотна Джанін: «О так, можна мені, мем, будь ласка?»

«Така…». «Гарно поводиться, точно не як деякі з них». «То її робота і по всьому». «Вона тобі наче дочка, можна сказати, член родини». Утішливі статечні смішки. «Це все, люба, можеш повертатися до своєї кімнати».

А коли вона пішла: «Малі курви, усі вони такі, але ж обирати не доводиться». «Береш, що дають, так, дівчата?». То від Дружини Командора.

«Але ж тобі так пощастило. Деякі з них, лишенько, — вони ж нечисті. І не усміхнуться тобі, скніють у своїх кімнатах, не миють волосся, ох, той сморід… У мене Марфам доводиться мало не заганяти її у ванну, мало не підкупати треба, щоб вона помилася, треба погрожувати».

«З моєю довелося вчинити жорстко, і вона тепер нормально не обідає; а щодо іншого — анічогісінько, а ми ж так регулярно все робимо. Але твоя робить тобі честь. І все ж от-от станеться, ти, напевно, у такому захваті, вона величезна, як тут дочекатися».

«Ще чаю?» — скромно змінює тему.

Я знаю, що там відбувається.

А Джанін нагорі, у своїй кімнаті — що вона робить? Сидить, облизуючи губи, відчуваючи смак цукру. Дивиться з вікна. Вдихає і видихає. Пестить свої набряклі груди. Ні про що не думає.