Оповідь Служниці

Розділ 26

Коли за два чи три тижні знову прийшов вечір Церемонії, я зрозуміла: щось змінилося. Раніше не було такої незручності. Раніше я ставилася до цього, як до роботи, неприємної роботи, яку треба закінчити якомога швидше, щоб її позбутися. «Гартуйся», — так казала моя мати перед іспитами, які мені не хотілося складати, чи перед запливами в холодній воді. Я ніколи тоді не думала про значення цього, хіба що це мало якийсь стосунок до металу, до броні. Так я і збиралася зробити — загартуватися. Прикинутися, що мене тут немає, що я не у своїй плоті.

Оця відсутність, існування окремо від тіла, стосувалася й Командора — тепер я про це знаю. Напевно, він думав про інші речі весь той час, поки був зі мною; з нами, звісно ж, бо Серена Джой теж була присутня в цих вечорах. Він міг думати про те, чим займався вдень, чи про гру в гольф, чи про те, що було на обід. Статевий акт, хоч як недбало виконаний, мав бути для нього здебільшого несвідомим, наче почухатися.

Але того вечора, першого, відколи між нами встановилася ця нова домовленість — не знаю, як її назвати, — я його соромилася. Відчувала, що він справді дивиться на мене, і мені це не сподобалося. Світло горіло, як і завжди, бо Серена Джой постійно уникала будь-чого, що могло б створити хоч трохи романтичний чи еротичний настрій; то було верхнє світло, різке, попри балдахін. Відчуття — наче лежиш на операційному столі, під прожекторами, ніби ти на сцені. Я знала, що в мене волохаті ноги, дещо клоччям, як ноги, які колись були поголені, але відросли; про свої пахви я теж знала, хоча звісно ж, він їх не бачив. Я почувалася незграбно. Цей акт злягання, а можливо, і запліднення, який мав би важити для мене не більше, ніж бджола для квітки, став для мене непристойним, сороміцьким порушенням правил поведінки, чого раніше не було.

Він більше не був для мене річчю. Ось у чому проблема. Я усвідомила це тоді — і усвідомлення лишилося зі мною. Це все ускладнює.

Серена Джой для мене теж змінилася. Колись я просто не любила її, за роль, яку вона відігравала в тому, що зі мною робили. І тому, що вона теж мене ненавиділа й гидувала моєю присутністю, і тому, що виховувала б мою дитину, якби я змогла-таки її народити. Але зараз, хоча нелюбов нікуди не поділася, особливо коли вона стискала мені долоні так сильно, що різала їх своїми каблучками, і тягнула мої руки назад, напевно, навмисно, щоб мені було якомога незручніше — нелюбов більше не була чистою й простою. Частково я заздрила їй, але як можна заздрити жінці, яка так помітно виснажена й нещасна? Заздрити можна лише тому, хто має щось, чого ти сам бажав. І попри це я їй заздрила.

Але також почувалася винною через неї. Відчувала себе порушницею на території, яка мала належати їй. Тепер, коли я потай бачилася з Командором, навіть якщо лише для того, щоб грати в ігри та слухати його балачки, наші функції перестали бути настільки окремими, наскільки в теорії мали б. Я забирала в неї щось, хоча вона про це не знала. Я крала. Байдуже, що це було те, чого вона, вочевидь, не хотіла й чим не користувалася, навіть відмовлялася від нього; усе одно це належало їй. І якщо я забирала таємниче «це», яке й визначити як годиться не могла (бо ж Командор не був у мене закоханий, я відмовляюся вірити, що він відчував до мене щось аж настільки сильне), то що ж лишалося їй?

Я спитала себе, чи ж мені не байдуже? Вона для мене ніхто, я їй не подобаюся, вона за мить виставила б мене з дому, а то й щось гірше зробила, якби могла це виправдати. Якби дізналася, наприклад. Він не зміг би втрутитися, врятувати мене; провини жінок цього дому — байдуже, Марфа це чи Служниця, мають бути в юрисдикції самих Дружин. Вона була злою і мстивою жінкою, я це знала. Однак не могла перебороти цей укол совісті через неї.

До того ж я тепер мала над нею певну владу, хоча вона цього й не знала. І мені це подобалося. Для чого прикидатися? Дуже подобалося.

Але Командор міг легко видати мене — поглядом, жестом, крихітна помилка могла б видати спостерігачу, що тепер між нами щось є. Це мало не сталося у вечір Церемонії. Він простягнув руку, немов хотів торкнутися мого обличчя; я повернула голову набік, попереджуючи його, сподіваючись, що Серена Джой не помітила, — і він забрав руку, заглибився у свою цілеспрямовану подорож.

— Не робіть цього більше, — сказала я йому наступного разу, коли ми були наодинці.

— Чого? — спитав він.

— Не намагайтеся торкнутися мене так, коли ми… коли вона там.

— А я намагався? — спитав він.

— Мене так можуть перевести, — сказала я. — До Колоній. Ви знаєте. Чи ще гірше.

Я вважала, що на людях йому слід і далі поводитися так, наче я — велика ваза чи вікно: щось на тлі, неживе чи прозоре.

— Вибач, — сказав він. — Я не хотів. Але мені здалося, що це надто…

— Як? — спитала я, коли він не продовжив.

— Байдуже, — відповів Командор.

— І скільки часу вам на це знадобилося? — сказала я. З того, як з ним говорю, видно, що ми спілкувалися вже зовсім по-іншому.

«Для прийдешніх поколінь, — рекла Тітка Лідія, — усе буде значно краще. Жінки житимуть разом у гармонії, єдиною родиною, ви будете їм як доньки, а коли кількість населення достатньо зросте, нам не доведеться більше переводити вас з одного дому до іншого, бо всіх вистачатиме. Може виникнути справжня прихильність, — казала вона, скрадливо кліпаючи на нас, — за нових умов. Жінки, об’єднані спільною справою! Вони допомагають одна одній у щоденній роботі, бо йдуть стежкою життя разом, у кожної — своє завдання. Навіщо чекати від однієї жінки виконання всього, що потрібне в господарстві? Це нерозсудливо, нелюдяно. Ваші доньки матимуть більше свободи. Ми працюємо заради цього, заради маленького саду для кожної з вас, — знову стиснені руки й зітхання в голосі, — і це лише один приклад, — піднятий палець погрожує нам. — Але не можна бути жадібними свинями й вимагати забагато, коли ще нічого не готово, правда ж?»

Насправді я його коханка. Чоловіки у верхівці завжди мали коханок, чому зараз це має змінитися? Умови тепер не зовсім такі, згодна. Коханка раніше жила у власному невеликому будинку чи квартирі, а тепер усе змішали. Але під поверхнею усе так само. Більш-менш. «Чужі жінки» — так це називалось у деяких країнах. Я чужа жінка. Моя робота — забезпечувати те, чого бракує іншій. Навіть «Скрабл». Становище таке ж абсурдне, як і принизливе.

Іноді мені здається, що вона знає. Іноді здається, що вони змовилися. Іноді здається, що це вона підмовила його й сміється з мене, як я сама час від часу іронічно сміюся з себе. Нехай уся вага лежить на ній, можливо, каже вона собі. Можливо, вона відсторонилася від нього майже повністю, можливо, це така її версія свободи.

Але навіть так, і доволі безглуздо, я щасливіша, ніж була до того. Це хоч якесь заняття. На це можна витратити вечірній час, а не просто сидіти самій у кімнаті. Це щось, про що можна думати. Я не люблю Командора, нічого такого, але він мені цікавий, він займає місце, він більший за тінь.

І я для нього. Я для нього вже не просто тіло. Не просто човен без вантажу, кубок без вина, не, грубо кажучи, пічка мінус булка. Для нього я не просто порожнеча.