Оповідь Служниці

Розділ 33

Нині день, у небі імла, сонце розсіяне, але важке — воно всюди, наче бронзовий пил. Я пливу з Гленовою тротуаром; наша пара, перед нами друга пара, через дорогу — третя. З відстані ми повинні мати гарний вигляд: мальовничо, наче голландські доярки на бордюрі шпалер, наче полиця, повна сільниць та перечниць у вигляді старовинних костюмів, наче флотилія лебедів або чого завгодно, що може повторюватися з мінімальною грацією та без варіацій. Милує око, очі, Очі, бо саме для них це видовище. Ідемо на Молитвосвято, показати, які ми слухняні й побожні.

Жодної кульбабки не видно, усі газони скошені. Мені так хочеться одну, лише одну, нахабно смітникову, випадкову, вічножовту, наче сонце, — такої важко позбутися. Радісну та плебейську, яка сяє однаково для всіх. Ми робили з них каблучки, і вінки, і намиста, вони лишали в нас на пальцях гіркі молочні плями. Або я лоскотала ними її підборіддя: любиш пухнастиків? Вона їх нюхала — на носі лишався пилок (чи то було з жовтцем?). Або ми розкидали насіння: я уявляю, як вона біжить через газон, просто переді мною, їй рочків зо два чи три, і вимахує квіткою, наче бенгальським вогником, цим маленьким ціпком із білим вогнем, і повітря заповнюють крихітні парашутики. Дмухни — й дізнаєшся час[36]. Увесь цей час здутий літнім вітерцем. Про кохання питали в ромашок — це ми теж робили.

Ми вишиковуємося, щоб пройти заставу, стоїмо — двійко, двійко, двійко, наче дівчатка з приватної школи, які пішли на прогулянку й надто затрималися. На довгі роки, так, що все переросли — ноги, тіла, сукні. Наче зачаровані. Це казка — мені хочеться так вірити. Замість того нас перевіряють, двійками, і пропускають далі.

Через якийсь час ми звертаємо праворуч, ідемо повз «Лілеї» і далі, до річки. Хотіла б я піти ще далі, до широких берегів, де ми лежали на сонці, де мости вигинають спини. Якщо довго йти вниз уздовж річки, її жилавих вигинів, дійдеш до моря; але що там робити? Збирати черепашки, ніжитися на блискучих каменях.

Та ми не підемо до річки, не побачимо невеликі бані на будівлях біля неї — білі із синім і золотим, цнотлива яскравість. Звертаємо до сучаснішої будівлі з великим плакатом над дверима: «СЬОГОДНІ ЖІНОЧЕ МОЛИТВОСВЯТО». Плакат затуляє колишню назву, щось про мертвого, застреленого, президента. Під червоним написом менші чорні літери, обрамлені крилатим оком з кожного боку: «БОГ — НАДБАННЯ НАЦІЇ». Обабіч дверей стоять Хранителі — без них не обходиться; дві пари, усього четверо, зі зброєю, дивляться прямо. Вони майже такі, як манекени в крамницях, з охайними зачісками, випрасуваним одностроєм та жорсткими, наче пластиковими, молодими обличчями. Сьогодні прищуватих немає. У кожного напоготові пістолет-кулемет: бозна-які небезпечні чи підривні діяння можемо вчинити всередині.

Молитвосвято проходитиме в критому дворі — прямокутному просторі зі скляним дахом. Це не загальноміське Молитвосвято — такі проводяться на футбольному полі, — воно лише районне. Ряди складаних дерев’яних стільців із правого боку, для Дружин та дочок високопосадовців чи офіцерів, різниця невелика. Галереї вгорі, з бетонним поруччям, для жінок класом нижче — Марф та Еконожин у кольорову смужку. Для них відвідини Молитвосвят не обов’язкові, особливо якщо вони на роботі чи мають малих дітей, але галереї все одно повні. Гадаю, це певний вид розваги, наче вистава чи цирк.

Чимало Дружин у найкращому вишитому блакитному вбранні вже зайняли свої місця. Ми відчуваємо їхні погляди, коли йдемо у своїх червоних сукнях по двоє до протилежної стіни. На нас дивляться, оцінюють, перешіптуються; ми це відчуваємо, наче мурашки бігають по голій шкірі.

Стільців немає. Наша частина відокремлена шовковистою багряною мотузкою — такі використовували в кінотеатрах, щоб стримати відвідувачів. Мотузка відділяє нас, позначає, не дає заразити інших, утворює для нас загін чи пасовище; і ми йдемо туди, влаштовуємося рядами — ми чудово це вміємо, тоді опускаємося на коліна на цемент.

— Давай назад, — буркоче збоку Гленова. — Там краще говорити.

І поки ми стаємо на коліна, трохи схиливши голови, я чую звідусіль шелестіння, наче скреготання комах у високій сухій траві: хмара шепотіння. Це одне з місць, де ми можемо вільніше обмінятися новинами, передати їх одна одній. Їм важко розрізнити нас чи почути, що саме говориться. І вони не стануть переривати церемонію, не перед камерами.

Гленова штовхає мене в бік ліктем, щоб привернути увагу, я потай повільно піднімаю очі догори. З того місця, де ми стоїмо, добре видно вхід до двору, звідки постійно заходять люди. Напевно, вона мала на увазі Джанін, бо ось вона, у парі з новою жінкою, не колишньою; я не впізнаю її. Тож Джанін, напевно, перевели до іншого дому, на інше місце. Для цього ж зарано, можливо, у неї щось не так із молоком? Це єдина причина для переводу, хіба що в них були сварки за дитину; це стається частіше, ніж можна собі уявити. Коли вона її народила, могла й відмовитися віддати. Я це уявляю. Її тіло під червоною сукнею здається дуже тонким, майже кістлявим, сяйво вагітності вона втратила. Обличчя біле й загострене, наче з нього випили всі соки.

— Воно було негодяще, — каже Гленова біля моєї голови. — Усе-таки тертка.

Це вона про дитя Джанін, дитя, котре пройшло через Джанін дорогою в невідомість. Про дитя Енджелу. Неправильно було так скоро давати їй ім’я. Я відчуваю біль десь у шлунку. Ні, не біль — порожнечу. Я не хочу знати, що з ним було не так.

— Боже мій, — кажу. Пройти все це — марно. Навіть гірше, ніж марно.

— То було друге, — продовжує Гленова, — не враховуючи її власне, раніше. У неї був викидень на восьмому місяці, ти знала?

Ми дивимося, як Джанін заходить у відділений мотузкою загін у своєму серпанку недоторкуваності, невдачі. Вона бачить мене, має бачити, але дивиться просто крізь мене. Тепер жодної переможної усмішки. Вона розвертається, стає на коліна — і тепер я бачу лише її спину та худі зігнуті плечі.

— Вона думає, що сама винна, — шепоче Гленова. — Двоє поспіль. За грішність. Кажуть, що вона скористалась лікарем, вони були не Командорові.

Я не можу сказати, що знаю, бо Гленова спитає звідки. Наскільки їй відомо, саме вона — моє єдине джерело такої інформації, якої на диво багато. Звідки вона дізналася про Джанін? Марфи? Партнерка Джанін для покупок? Підслуховування під дверима, як Дружини базікають за вином та чаєм, плетуть свої сіті. Чи Серена Джой говоритиме так само про мене, якщо я зроблю, як вона хоче? «Погодилась одразу, їй просто байдуже, згодиться що завгодно з двома ногами й хорошим знаєте-чим. Вони не делікатні, вони не мають наших почуттів». І решта нахиляються вперед у своїх кріслах, Боже мій, який жах, яка хтивість. Як вона могла? Де? Коли?

Безсумнівно, так було із Джанін.

— Жахливо, — кажу я. Та це на Джанін схоже: узяти все на себе, вирішити, що недоліки маляти залежать лише від неї. Люди зроблять що завгодно, щоб не визнати, що їхні життя не мають змісту. З них немає користі. У них немає задуму.

Якось вранці, коли ми одягалися, я помітила, що Джанін досі у своїй білій бавовняній нічній сорочці. Вона просто сиділа на краю ліжка.

Я подивилася на подвійні двері спортивного залу, де зазвичай стояла Тітка, щоб знати, чи помітила вона, але тітки там не було. Тоді вони були вже більш упевнені в нас, іноді лишаючи без нагляду в класі, а то й у кафетерії на кілька хвилин. Можливо, вона вискочила перекурити чи випити кави.

— Дивись, — сказала я Алмі із сусіднього ліжка.

Алма подивилася на Джанін. Тоді ми обидві підійшли до неї.

— Одягайся, Джанін, — сказала Алма її білій спині. — Нам непотрібні зайві молитви через тебе.

Та Джанін і не поворухнулася.

Тоді Мойра вже була з нами. Це було перед тим, як вона звільнилась, удруге. Вона досі накульгувала через те, що їй зробили з ногами. Обійшла ліжко, щоб побачити обличчя Джанін.

— Ходіть сюди, — сказала Мойра нам з Алмою.

Почали підходити інші, уже зібрався невеликий натовп. Мойра наказала їм:

— Ідіть назад, не робіть із цього видовища, що як вона повернеться?

Я дивилася на Джанін. Очі в неї були розплющені, але вони мене не бачили, були заокруглені, широкі, зуби вишкірені у застиглій усмішці. Крізь усмішку, крізь зуби вона шепотіла сама до себе. Я мусила нахилитися.

— Вітаю, — сказала Джанін, але не мені. — Мене звати Джанін. Я ваша офіціантка. Принести вам для початку кави?

— Боже, — мовила Мойра поряд зі мною.

— Не лайся, — сказала Алма.

Мойра схопила Джанін за плечі й струсонула.

— Оклигай, Джанін, — грубо просичала вона. — І не кажи це слово.

Джанін усміхнулася.

— Хорошого вам дня, — відповіла вона.

Мойра дала їй ляпаса, двічі, з одного боку і з іншого.

— Повернися, — сказала. — Ану повернися! Ти не можеш лишитися там, тебе там більше немає. Усе минуло.

Усмішка Джанін зів’яла. Вона притиснула руку до щоки.

— Чого ви мене вдарили? — спитала вона. — Вам не сподобалося? Я можу принести іншу. Не треба було мене бити.

— Ти не знаєш, що вони зроблять? — мовила Мойра. Голос у неї був неголосний, але жорсткий, напружений. — Поглянь на мене. Мене звати Мойра, це Червоний Центр. Поглянь на мене.

Погляд Джанін почав фокусуватися.

— Мойра? — перепитала вона. — Я не знаю жодної Мойри.

— Тебе не покладуть до Ізолятора, навіть не думай про це, — сказала Мойра. — Вони не танцюватимуть навколо тебе з лікуванням. Навіть не паритимуться з відправкою тебе до Колоній. Зайдеш надто далеко — тебе просто відвезуть до Хімічної лабораторії і пристрелять. А тоді спалять зі сміттям, як Не-жінку. Забудь про це.

— Я хочу додому, — протягнула Джанін і розплакалася.

— Господи Боже, — зітхнула Мойра. — Годі. Вона за хвилину повернеться, обіцяю. Тож одягай свій бісів одяг і стули пельку.

Джанін скиглити не припинила, але встала й почала одягатися.

— Як зробить це ще раз, а мене тут не буде, — сказала мені Мойра, — треба просто дати їй ляпаса. Не можна дозволити їй упасти з краю. Ця штука заразна.

Тоді вона, напевно, уже планувала, як вибереться звідти.