Оповідь Служниці

ХІІІ. Ніч Розділ 40

Нічна спека гірша за денну. Навіть якщо вентилятор працює, ніщо не ворушиться, стіни зберігають тепло й віддають його, як стара пічка. Напевно, скоро буде дощ. Чому мені так хочеться цього? Це значить лише ще більше вологи. Десь далеко б’є блискавка, але грому немає. Я бачу її, визираючи з вікна, сяйво нагадує світіння розбурханої морської води, але під небом, надто низьким, похмуро-сірим, інфрачервоним. Прожектори не працюють, незвично. Щось із електрикою. Або ж Серена Джой усе влаштувала.

Я сиджу в темряві; немає сенсу вмикати світло, рекламувати той факт, що й досі не сплю. Я знову повністю вбралася у свій червоний одяг, скинула блискітки, витерла помаду туалетним папером. Сподіваюся, нічого не буде помітно, сподіваюсь, я не пахну нею або ж ним.

Вона приходить опівночі, як і сказала. Чую її — легке постукування, слабке човгання по глухому килимі в коридорі, перш ніж пролунає тихий стукіт у двері. Я нічого не кажу, просто йду за нею коридором і сходами вниз. Вона може йти швидше, вона сильніша, ніж я думала. Лівою рукою схопилася за поруччя, імовірно, від болю, але тримається, тримає рівновагу. Я думаю, вона закусила губу, вона страждає. Їй дуже хочеться ту дитину. Бачу нас у скляному оці дзеркала, коли ми спускаємося, — блакитний силует, червоний силует. Я — зворотній бік, вона — лицьовий.

Ми виходимо через кухню. Там порожньо, горить тьмяне нічне світло; є в цьому своєрідний спокій пустої нічної кухні. Миски на столі, жерстяні й керамічні банки кругло й важко видніються в тінистому світлі. Ножі зібрані в дерев’яну підставку.

— Я не піду з тобою надвір, — шепоче Дружина. Дивно чути її шепіт, наче вона одна з нас. Зазвичай Дружини розмовляють на повний голос. — Вийдеш за двері, звернеш праворуч. Там ще одні двері, відчинені. Піднімешся сходами, постукаєш. Він чекає. Ніхто тебе не побачить. Я чекатиму тут.

То вона чекатиме на мене, на той випадок, як щось станеться; якщо Кора з Ритою невідомо чому прокинуться, вийдуть зі своєї кімнати за кухнею. Що вона їм скаже? Що їй не спиться. Що їй захотілося гарячого молока. Вона спритно брехатиме — це я бачу.

— Командор нагорі, у своїй спальні, — каже Серена. — Так пізно він не спускатиметься, ніколи не спускається.

Це вона так думає.

Я відчиняю кухонні двері, ступаю надвір, якусь мить чекаю, щоб очі призвичаїлися. Я так давно не була надворі вночі сама. Тепер лунає грім: гроза наближається. Що вона зробила з Хранителями? Мене можуть підстрелити як злодійку. Сподіваюся, вона їх якось підкупила: сигарети, віскі — чи вони все знають про цей її кінний завод. Можливо, якщо тут не вийде, вона спробує їх.

Двері до гаража — за кілька кроків. Проходжу їх, нечутно ступаючи по траві, швидко відчиняю, прослизаю всередину. На сходах темно, я нічого не бачу. Намацую свій шлях, сходинка за сходинкою; тут лежить килим, думаю, він грибного кольору. Колись це мала бути квартира для студента чи молодої самотньої працюючої людини. Такі є в багатьох місцевих будинках. Холостяцький барліг, нора — як іще називали такі помешкання. Мені приємно, що я таке пам’ятаю. «Окремий вхід» — так написали би в оголошенні, і малося на увазі, що тут можна займатися сексом так, щоб ніхто не знав.

Я піднялася сходами, стукаю у двері. Він відчиняє сам, чого ще я чекала? Горить лампа, лише одна, але вона дає достатньо світла для того, щоб я кліпнула. Я дивлюся повз нього, не хочу зустрічатися з ним очима. Тут одна кімната, із застеленим складаним ліжком і кухонним куточком у дальньому кінці, ще одні двері, напевно, ведуть до ванної. Кімната гола, армійська, мінімалістична. Жодних картин на стінах, жодних рослин. Це як табір. Ковдра на ліжку сіра, з написом «США».

Він відходить убік, щоб я пройшла. У сорочці, без піджака, у руці запалена сигарета. Я відчуваю запах диму на ньому, у теплому повітрі кімнати, усюди. Я б хотіла скинути одяг, купатись у ньому, втирати його в шкіру.

Жодних приготувань: він знає, для чого я тут. Він навіть нічого не каже — кого тут дурити, це завдання. Відходить від мене, вимикає лампу. Надворі розділовим знаком спалахує блискавка, майже без паузи за нею йде грім. Він розстібає мою сукню, чоловік, створений з темряви, я не бачу його обличчя, і мені важко дихати, важко стояти, та я й не стою. На мені його вуста, його руки, я не можу чекати, і він уже рухається, любов, це було так давно, я жива у своєму тілі, знову, мої руки на ньому, падіння і вода м’яко огортають, без кінця. Я знала, що таке можливе лише раз.

Це вигадка. Усе було не так. Ось що сталося.

Я доходжу до кінця сходів, стукаю у двері. Нік відчиняє сам. Горить лампа, я кліпаю. Не дивлюся йому в очі, кімната одна — застелене ліжко, оголена, армійська. Картин немає, але на ковдрі написано «США». Він у сорочці, без піджака, тримає сигарету.

— Ось, — каже мені, — затягнися.

Жодних приготувань, він знає, для чого я тут. Залетіти, утрапити в халепу, увійти в тяж — як там ще раніше казали. Беру в нього сигарету, глибоко вдихаю дим, повертаю. Наші пальці майже не торкаються. Навіть від однієї затяжки мені стає млосно.

Нік нічого не каже, просто дивиться на мене, без усмішки. Якби він торкнувся мене, було б краще, більш по-дружньому. Я почуваюся дурною й огидною, хоча й знаю, що це не так. Усе одно, що в нього на думці, чому він мовчить? Можливо, думає, що я «У Єзавелі» спала з Командором і не тільки. Мене дратує те, що я небайдужа до його думки. Будемо практичніші.

— У мене небагато часу, — кажу. Виходить незграбно і недоладно, я не цього хотіла.

— Можу спустити у пляшку, а ти собі заллєш, — відповідає він. Не усміхається.

— Не треба грубощів, — мовлю я. Можливо, він відчуває, що його використовують. Можливо, хоче від мене чогось, якихось емоцій, визнання того, що він теж людина, не просто сім’яник. Тому намагаюся: — Знаю, тобі непросто.

Нік знизує плечима.

— Мені за це платять, — каже він. Брутальна впевненість. Але все одно не рухається.

Мені заплатили, тебе завалили — римую я подумки. Так от як ми це зробимо. Йому не сподобався макіяж, блискітки. Усе буде грубо.

— Часто тут буваєш?

— Що такій дівчині, як я, робити в такому місці? — відповідаю. Ми обоє усміхаємося, так уже краще. Це визнання того, що ми граємо, бо що ж іще нам робити в таких умовах?

— Від розлуки любиш міцніше.

Ми цитуємо старі фільми, старі часи. Та й ті фільми були ще давнішими: такі розмови походять з періоду, задовго до нашого. Навіть моя мати так не говорила — не тоді, як я її знала. Можливо, ніхто в реальному житті так узагалі не говорив, і все це від самого початку підробка.

Усе одно, дивовижно, як просто це спадає на думку, ці старомодні, штучно веселі сексуальні балачки. Тепер я розумію, для чого це, для чого завжди було: щоб тримати свою сутність подалі, захищеною.

Тепер мені сумно від того, як ми розмовляємо, — сумно без кінця: згасаюча музика, вицвілі паперові квіти, поношений атлас, луна від луни. Усе зникло, усе стало неможливим. Без попередження я починаю плакати.

Нарешті Нік підходить до мене, обіймає, гладить по спині, тримає мене, втішаючи.

— Ну ж бо, — каже він. — У нас небагато часу.

Обійнявши мене за плечі, веде до складаного ліжка, вкладає на нього. Навіть відгортає ковдру спочатку. Починає розстібати, тоді пестити, цілує мене за вухом.

— Без романтики, — каже він. — Гаразд?

Це раніше теж мало інше значення. Колись це мало означати: «не прив’язуватися». Тепер означає: «не геройствувати». Це означає: не ризикуй заради мене, якщо дійде до цього.

І все відбувається. І по всьому.

Я знала, що таке можливе лише раз. Прощавай, думалося мені навіть тоді. Прощавай.

Щоправда, грому не було — це я вигадала. Щоб прикрити звуки, які мені соромно видавати.

Усе сталося навіть і не так. Я не впевнена в тому, як саме все сталося. Можу сподіватися лише на реконструкцію: те, як відчувається любов, завжди доволі приблизне.

Десь у процесі я подумала про Серену Джой, яка сидить там, на кухні. Думає: дешевка. Вони розставляють ноги перед ким завгодно. Треба лиш дати їм сигарету.

А після того я подумала, що це зрада. Не сама подія, а моя реакція. Якби я точно знала, що він мертвий, чи б це щось змінило?

Я хотіла б не мати сорому. Хотіла би бути безсоромною, необізнаною. Так я не знала б, наскільки я необізнана.