Оповідь Служниці

Розділ 42

Дзвонять дзвони — їх чутно здалеку. Нині ранок, і ми ще не снідали. Коли доходимо до головних воріт, просочуємося всередину парами. Кордоном із зовнішнього боку Стіни вишикувалися важко озброєні Янголи, особливий загін зі знаряддям для придушення заколотів — шоломи з випуклими візорами з темного плексигласу (вони роблять їх схожими на жуків), довгі кийки, газова зброя. Це на випадок істерії. Гачки на Стіні порожні.

Це районне Спасіння, тільки для жінок. Спасіння не бувають спільними. Його оголосили вчора. Завжди кажуть лише за день до події. Так бракує часу, щоб до цього звикнути.

Ми йдемо на дзвін, стежками, якими раніше ходили студенти, повз будівлі, де колись були лекційні зали та гуртожитки. Дуже дивно знову бути тут. Зовні й не скажеш, що щось змінилося, хіба жалюзі на більшості вікон опущені. Тепер ці будівлі належать Очам.

Ми виходимо на газон перед тим, що раніше було бібліотекою. Білі сходи, що ведуть угору, лишилися такими ж, головний вхід не змінився. На газоні зведена дерев’яна сцена, щось на зразок тієї, яка споруджувалася тут у колишні часи щовесни, для урочистостей випускного. Я думаю про капелюшки, ті пастельні капелюшки, які вдягали деякі матері, і про чорні мантії на студентах, і про червоні мантії. Але ця сцена зрештою не та, бо на ній три дерев’яних стовпи, на яких — мотузки з петлями.

Із переднього краю сцени стоїть мікрофон; телекамера ховається десь збоку.

Я була на такому лише раз, два роки тому.

Спасіння для жінок проходять нечасто. У них немає аж такої потреби. Ми нині так добре поводимося.

Не хочу розповідати цю історію.

Ми займаємо свої місця в належному порядку: Дружини та дочки на складаних дерев’яних стільцях позаду, Еконожини та Марфи з країв та на сходах бібліотеки, Служниці попереду, там, де всі можуть нас бачити. Ми не сидимо на стільцях — стаємо на коліна, а цього разу маємо ще й подушечки, маленькі, оксамитові, без жодного напису, навіть «віра».

На щастя, погода хороша: не надто спекотно, хмар немає. Стояти тут на колінах під дощем — це було б жалюгідно. Можливо, тому вони й кажуть нам про це так пізно — перевіряють, яка буде погода. Причина не гірша за інші.

Опускаюся на свою оксамитову подушку. Намагаюся думати про вечір, про те, як це — кохатись, у темряві, у світлі, відбитому білими стінами. Згадую, як це — коли тебе тримають.

Перед першим рядом подушок протягнута довга мотузка, вигинається, як змія, уздовж другого ряду й назад, через ряди стільців, звивається, мов надзвичайно стара повільна ріка, на яку дивишся згори. Мотузка товста, коричнева, пахне смолою. Її передній кінець піднімається на сцену. Він нагадує детонатор чи мотузку від повітряної кульки.

На сцені зліва — ті, кого будуть спасати: дві Служниці, одна Дружина. Незвично бачити тут Дружин, і я, всупереч собі, дивлюся на неї з цікавістю. Хочу знати, що вона скоїла.

Їх вивели сюди ще до відчинення воріт. Вони сидять на дерев’яних складаних стільцях, наче випускники, на яких чекають призи. Руки лежать на колінах начебто спокійно. Жінки трохи розгойдуються, напевно, їм вкололи щось чи дали пігулки, щоб вони не зчиняли галасу. Буде краще, якщо все пройде гладко. Чи вони прив’язані до стільців? Важко сказати під усім цим драпіруванням.

Тепер до сцени наближається офіційна процесія, піднімається сходами справа: три жінки — попереду Тітка, за нею крокують дві Спасительниці в чорних капюшонах та плащах. Потім ідуть інші Тітки. Шепіт між нами вщухає. Трійця влаштовується на місцях, розвертається до нас — Тітка в обрамленні двох чорних Спасительниць.

Це Тітка Лідія. Скільки років минуло, відколи я бачила її? Я вже почала думати, що вона існувала тільки в моїй голові, та ось вона, трохи постаріла. Мені добре видно: бачу ще глибші зморшки обабіч її носа, цю гравюру гримаси. Вона кліпає очима, нервово усміхається, дивиться праворуч і ліворуч, розглядає публіку, підіймає руку поправити головний убір. Із колонок лунає дивний задушливий звук: вона відкашлюється.

Мене почало трусити. Ненависть заповнює рот, наче слина.

Виходить сонце, сцена й ті, хто на ній, освітлюються, наче різдвяний вертеп.

Я бачу зморшки під очима Тітки Лідії, блідість жінок, волосинки кольору жовтка на мотузці переді мною. Відчуваю голод. Дзвони перестають дзвонити.

Тітка Лідія підводиться, пригладжує свою спідницю обома руками й ступає до мікрофона.

— Доброго дня, дами, — знову каже вона, її голос тепер жерстяний і сплющений. «Дами», а не «дівчата», через Дружин. — Певна, усі ми знаємо, які нещасливі обставини звели нас тут цього чудового ранку, певна, ми всі краще зайнялися б чимось іншим. Принаймні можу сказати це про себе. Однак обов’язок — жорсткий наглядач (чи за цієї нагоди радше наглядачка), і ми тут сьогодні заради обов’язку.

Вона веде мову про щось іще кілька хвилин, та я її не слухаю. Я чула цю чи схожу промову достатньо часто — ті ж банальності, ті ж слогани. Ті ж фрази: факел майбутнього, колиска раси, наше завдання. Важко повірити, що після цієї промови не пролунають ввічливі оплески й на газоні не накриють стіл з чаєм та печивом.

То був пролог, думаю я. Тепер до справи.

Тітка Лідія копирсається в кишені, дістає зібганий шматок паперу. Розгортає й розгладжує його занадто довго. Пхає нас носами в те, хто вона така, щоб ми спостерігали за нею, поки вона мовчки читає, хизується своїм привілеєм. Паскудство, думаю я. Покінчимо вже з цим.

— У минулому, — нарешті сказала Тітка Лідія, — був звичай починати власне Спасіння детальним переліком злочинів, у яких звинувачували полонених. Однак ми виявили, що такий публічний звіт, особливо за участі телебачення, неодмінно призводить до лихоманки, так би мовити, до, скажімо, вибуху схожих злочинів. Тож ми вирішили в загальних інтересах відмовитися від цієї практики. Спасіння буде відбуватися без подальших звітів.

Серед нас здіймається колективний шепіт. Злочини інших — то наша таємна мова. Через них ми показуємо самі собі, на що можемо врешті-решт бути здатні. Це непопулярне рішення, однак із тітки Лідії цього не скажеш, вона усміхається та кліпає, наче омита оплесками. Тепер ми залишені на власний розсуд, на свої роздуми. Перша, яку зараз затягнуті в чорні рукавички руки піднімають зі стільця за плечі: читання? Ні, за це лише руку відрубають, після третього звинувачення. Розпуста чи замах на життя Командора? Або швидше — Дружини Командора. Ось що ми думаємо. Щодо Дружини, їх здебільшого рятують лише за одне. Вони можуть робити з нами майже що завгодно, але їм не дозволено нас убивати, принаймні за законом. Не в’язальними спицями чи садовим приладдям, не ножами, принесеними з кухні, й особливо не тоді, як ми вагітні. Звісно, може ще бути подружня зрада. Завжди може бути.

Чи спроба втечі.

— Чарльзова, — оголошує Тітка Лідія. Я її не знаю. Жінку виводять уперед, вона крокує так, наче справді зосереджена на цьому: одна нога, тоді інша — вона точно накачана наркотиками. На її вустах — крива хмільна усмішка. Один бік обличчя посмикується — нескоординоване підморгування просто в камеру. Звісно ж, вони цього ніколи не покажуть, це не прямий ефір. Дві Спасительниці зв’язують її руки за спиною.

За мною чути позиви до блювання.

Ось чому ми не снідаємо.

— Це, напевно, Джанін, — шепоче Гленова.

Я вже бачила це раніше: білий мішок одягають на голову, жінку вмощують на високий табурет, наче допомагають сісти в автобус, і притримують там, делікатно прилаштовують зашморг на шию, нібито шати, і вибивають табурет. Я чула довге зітхання з усіх боків, немов повітря виходить з матрацу, бачила, як Тітка Лідія закриває долонею мікрофон, щоб заглушити інші звуки з-за своєї спини. Я нахилилася вперед торкнутися мотузки переді мною, одночасно з іншими — обидві руки на мотузці, вона волохата, липка від смоли під гарячим сонцем — тоді поклала руку на серце, показати своє єдинство зі Спасительницями, свою згоду та участь у смерті цієї жінки. Я бачила, як смикаються ноги й двоє у чорному хапають їх, тягнуть донизу всією своєю вагою. Не хочу більше цього бачити. Натомість дивлюся на траву. Я описую мотузку.