Оповідь Служниці

XIV. Порятунок Розділ 41

Хотіла б я, щоб ця історія була іншою. Цивілізованішою. Хотіла б, аби вона показала мене з кращого боку: якщо не щасливішою, то хоча б активнішою, менш нерішучою, не такою захопленою дрібницями. Хотіла, щоб історія була краще оформленою. Щоб вона була про любов чи про раптове усвідомлення чогось важливого для людського життя, чи навіть про захід сонця, пташок, грози, сніг.

Певною мірою, мабуть, вона і є про це, але стільки інших речей вплутуються сюди, стільки шепотіння, спекуляцій з іншими, пліток, які неможливо перевірити, несказаних слів, таємниць і переховувань. Стільки часу треба пережити, важкого, як смажена їжа чи густий туман; а тоді раптом стається щось червоне, наче вибухи на вулицях, супротивні поважності, пристойності й сомнамбулічності.

Мені прикро, що в цій історії стільки болю. Прикро, що вона вся фрагментована, наче тіло, яке потрапило під перехресний вогонь чи було силоміць розірване. Але нічого не можу вдіяти, щоб це змінити.

Я намагалася долучити до неї й хороше. Квіти, наприклад, бо де б ми були без них?

Попри те, мені боляче вкотре переповідати її. Одного разу достатньо — чи було одного разу достатньо тоді? Але я продовжую далі цю сумну, голодну й брудну, накульгуючу й скалічену історію, бо зрештою хочу, щоб ви її вислухали, як я слухатиму ваші, якщо матиму таку змогу: якщо зустрінуся з вами, ви втечете, у майбутньому, чи на небі, чи у в’язниці, чи в підпіллі, в іншому місці. Усі варіанти мають дещо спільне: це не тут. Розповідаючи вам що завгодно, я принаймні вірю у вас, вірю, що ви є, змушую вас існувати своєю вірою. Розповідаю вам цю історію і спонукаю вас до буття. Я розповідаю, отже, ви існуєте.

Тож я продовжу. Я змушую себе продовжувати. Уже близько та частина, яка вам зовсім не сподобається, бо я там поводжуся погано, але все одно спробую нічого не забути. Після всього того, що ви пережили, заслуговуєте на те, що в мене лишилося. Це небагато, але правда туди входить.

Тож ось ця історія.

Я поверталася до Ніка. Час від часу, сама, без відома Серени. Це не було обов’язковим, мені не було виправдання. Я робила це не для нього — лише для себе. Я навіть не думала про те, що віддаю себе йому, бо що могла віддати? Не почувалася щедрою, навпаки, була вдячна щоразу, як він впускав мене. Він не був зобов’язаний.

Заради цього я стала необережною, безглуздо ризикувала. Побувши з Командором, піднімалася нагору звичним шляхом, але потім ішла далі коридором, спускалася сходами для Марф через кухню. Щоразу, як кухонні двері зачинялися за мною, я ледь не розверталася — таким металевим був цей звук, таким схожим на мишоловку чи зброю, але я не відступала.

Перебігала кілька футів освітленого газону, бо прожектори знов увімкнули, і я чекала, що кулі щомиті можуть розірвати мене, випереджуючи звук. Навпомацки я пробиралася нагору темними сходами й зупинялася перепочити перед дверима, бо кров калатала в моїх вухах. Страх — потужний стимулятор. Тоді м’яко стукала, наче жебрачка. Щоразу чекала, що його не буде чи гірше — він скаже мені не заходити. Він міг сказати, що більше не порушуватиме правил, не буде сунути голову в петлю заради мене. Чи гірше — його це більше не цікавить. Те, що він не робив нічого такого, було для мене найнеймовірнішою щедрістю та успіхом.

Я ж казала, що все було погано.

Ось як це відбувається.

Він відчиняє двері. На ньому сорочка, не заправлена, вільно висить; у руці зубна щітка, чи сигарета, чи склянка з чимось. Він має власний маленький склад, гадаю, — штуки з чорного ринку. У нього завжди щось у руці, так, наче він живе собі своїм життям, не очікує, що я зайду, не чекає. Можливо, він і не чекає. Можливо, не уявляє собі майбутнього чи не хоче — не наважується — його уявити.

— Я не пізно? — питаю.

Він хитає головою. Ми розуміємо одне одного: пізно ніколи не буває, але я не відмовляюся від ввічливого ритуалу. Завдяки цьому я відчуваю контроль: ніби є вибір, наче це справа, яку можна вирішити кількома шляхами. Він відступає вбік, пропускає мене і зачиняє двері. Тоді перетинає кімнату й зачиняє вікно. Після того — вимикає світло. Ми не надто багато розмовляємо — не на цьому етапі. Я вже наполовину роздягнута. Розмови зберігаємо на потім.

Із Командором я заплющую очі навіть тоді, коли просто цілую його на добраніч. Не хочу бачити його зблизька. Але тепер, тут, щоразу, я не заплющую очей. Я хотіла б, щоб десь горіло світло, можливо, свічка, поставлена у пляшку, — відгомін коледжу, але такі речі — завеликий ризик, тож доводиться задовольнятися прожектором, його сяйвом унизу, фільтрованим через білі фіранки, такі ж, як у мене. Я хочу бачити в ньому все, що можна, увібрати його, запам’ятати, зберегти, щоб пізніше жити цим образом: лінії його тіла, текстуру плоті, блиск поту на шкірі, довге сардонічне непроникне обличчя. Треба було б робити так з Люком — приділяти більше уваги деталям, його родимкам і шрамам, особливим зморшкам. Я цього не робила — і він зникає. Зменшується день за днем, ніч за ніччю — і в мене лишається все менше віри.

Якби він хотів, я б носила рожеве пір’я, пурпурові зірки чи будь-що інше, навіть кролячий хвіст. Але він не потребує таких прикрас. Ми кохаємося щоразу так, наче без тіні сумнівів упевнені, що більше цього в жодного з нас не буде ніколи, ні з ким. І коли це трапляється знову, — це завжди сюрприз, добавка, подарунок.

Бути тут, із ним — це безпека, це печера, де ми згорнулися разом, поки ззовні йде гроза. Звісно ж, це омана. Ця кімната — одне з найбільш небезпечних для мене місць. Якщо мене спіймають, то не врятує вже ніщо, але мені байдуже — я вища цього. І як я почала настільки йому довіряти, бо ж це саме собою глупство? Як я можу припускати, що знаю його, знаю хоч щось про нього, про те, що він насправді робить?

Відкидаю цей тривожний шепіт. Я надто багато говорю. Розповідаю йому те, чого не мала б: про Мойру, Гленову; та не про Люка. Хочу розповісти йому про жінку з моєї кімнати, ту, яка була тут до мене, але мовчу. Я ревную до неї. Якщо вона була до мене й тут, у цьому ліжку, то я не хочу про це чути.

Називаю йому своє справжнє ім’я і так відчуваю, що мене знають. Поводжусь, як дурепа. Не треба так. Творю з нього кумира, картонну фігуру.

Він, з іншого боку, говорить мало: більше не жартує, не натякає. Рідко розпитує. Видається байдужим до того, що я кажу, відгукується тільки на те, що може моє тіло, хоча й дивиться на мене, поки я розказую. Спостерігає за моїм обличчям.

Неможливо навіть подумати про те, що той, до кого я відчуваю таку вдячність, може мене зрадити.

Жоден із нас не промовляє слова «любити», жодного разу. То було б спокушання долі; то була б романтика, невдача.

Сьогодні квіти інші, сухіші, чіткіше окреслені, квіти розпалу літа: стокротки, рудбекії підштовхують нас униз довгим схилом. Я бачу їх у садках, коли гуляю з Гленовою, туди й назад. Майже не слухаю її — більше їй не вірю. Те, що вона мені шепоче, здається нереальним. Що мені з цього тепер?

— Ти можеш зайти до його кімнати вночі, — каже вона. — Пошукати в його столі. Там мусять бути папери, нотатки.

— Двері замкнено, — буркочу я.

— Ми можемо дістати ключ, — наполягає Гленова. — Чи ти не хочеш знати, хто він, чим займається?

Але Командор мене тепер не надто цікавить. Доводиться докладати зусиль, щоб не виказувати цю байдужість.

— Роби все так само, як раніше, — радить Нік. — Не змінюй нічого. Інакше вони дізнаються.

Він цілує мене, дивиться на мене весь час:

— Обіцяєш? Не видай.

Я кладу його руку на свій живіт.

— Це сталося, — кажу. — Відчуваю, що це сталося. Ще кілька тижнів — і я буду впевнена.

Знаю, що плутаю бажане з дійсним.

— Він любитиме тебе до смерті, — мовить Нік. — І вона.

— Але воно твоє, — заперечую. — Буде твоє, направду. Я так хочу.

Однак ми не розвиваємо цієї теми.

— Я не можу, — кажу Гленовій. — Надто боюся. Усе одно в мене не вийде, мене спіймають.

Майже не намагаюся прикидатись, що мені шкода — такою лінивою я стала.

— Ми можемо тебе визволити, — стверджує вона. — Ми можемо витягати людей, якщо дуже треба, якщо вони в небезпеці. У нагальній небезпеці.

Але річ у тім, що я більше не хочу йти, втікати, перетинати кордон зі свободою. Я хочу бути тут, із Ніком, де я можу торкнутися до нього.

Кажу це — і стає соромно за себе. Але не тільки. Навіть зараз я бачу в цьому зізнанні хвастощі. У цьому є гордість, бо воно показує, наскільки серйозним, а отже, і виправданим це для мене було. Наскільки вартим того. Це як історії про ледь не смертельну хворобу, від якої виліковуєшся, наче історії про війну. Вони демонструють серйозність.

Таку серйозність щодо чоловіка раніше я навіть не вважала можливою.

Іноді я бувала практичнішою. Не розглядала це як любов. Казала собі, що влаштувала тут життя у певний спосіб. Гадаю, так думали дружини першопоселенців і жінки, які переживали війни, якщо в них лишався чоловік. Моя мати казала, що людство вміє пристосовуватися. Просто дивовижно, до чого люди звикають, якщо отримують якусь компенсацію.

— Уже недовго, — каже Кора, виділяючи мені місячний запас прокладок. — Тепер уже недовго.

Усміхається сором’язливо, але наче знає. Чи знає вона? Чи знають вони з Ритою, на що я здатна, коли прокрадаюся вниз їхніми сходами вночі? Чи я видаю себе — замріююсь, усміхаюся в нікуди, злегка торкаюся свого обличчя, коли думаю, що мене ніхто не бачить?

Гленова махнула на мене рукою. Шепоче менше, переважно говорить про погоду. Я щодо цього не відчуваю жодного жалю. Це полегшення.