Оповідь Служниці

XV. Ніч Розділ 46

Я сиджу у своїй кімнаті біля вікна, чекаю. На колінах лежить жменька зібганих зірок.

Це, можливо, востаннє мені доводиться чекати. Але я навіть не знаю, чого саме. Раніше казали: «Чого ти чекаєш?». Мали на увазі «поквапся», не потребуючи відповіді. «На що ти чекаєш?» — інше запитання, і на нього в мене теж немає відповіді.

Та це не зовсім очікування. Імовірніше, підвішеність. Без вішання. Принаймні часу немає.

Я в немилості — це антонім милості. Слід було більше переживати з цього приводу.

Але я почуваюся незворушно, оповита байдужістю, у мирі із собою. Не дай покидькам себе перемолоти. Я повторюю про себе, але це нічого не означає. Так само можна було б сказати: «не дай повітрю бути» або «не будь».

Можливо, можна сказати й так.

У саду нікого немає.

Цікаво, чи піде дощ.

Світло на вулиці згасає. Воно вже червонувате. Скоро стане темно. Уже зараз темніше. Доволі швидко.

Я можу багато чого зробити. Можу, наприклад, підпалити будинок. Можу зібрати свій одяг, простирадла та підпалити єдиного схованого сірника. Якщо не займеться, так і буде. Але якщо вдасться, це принаймні буде щось, певний сигнал на позначення мого виходу. Полум’я, яке просто загасити. Також я можу пустити дим і померти від задухи.

Можу розірвати на смуги своє простирадло, скрутити мотузку, прив’язати до ніжки ліжка й спробувати вибити скло з вікна. Небитке скло.

Можу піти до Командора, упасти на підлогу, розпатлана, обійняти його коліна, зізнаватися, ридати, благати. Можу сказати «Nolite te bastardes carborundorum». Не як молитву. Уявляю собі його черевики — чорні, блискучі, непроникні, самі собі порадники.

Можу натомість обвити простирадла навколо своєї шиї, зачепитися за гачок у шафі, кинутися вперед усією вагою, задушити себе.

Можу сховатися за дверима, зачекати, поки вона прийде, прошкандибає коридором, несучи із собою вирок, покарання, приреченість, тоді стрибнути на неї, збити з ніг, різко вдарити, точно в голову. Позбавити її болю. І себе теж. Позбавити її нашого болю.

Це зекономило б час.

Я могла б спокійною ходою спуститися вниз сходами, вийти з парадного входу, піти вулицею, намагаючись мати такий вигляд, наче знаю, куди, і побачити, чи далеко зможу зайти. Червоний колір такий помітний.

Я могла б піти до кімнати Ніка над гаражем, як уже робила раніше. Спитати, чи впустить він мене, чи прихистить. Тепер, коли це справді потрібно.

Ліниво розмірковую над усім цим. Кожен варіант здається рівнозначним попередньому. Немає якогось кращого. Утома вже тут, у моєму тілі, у ногах та очах. Ось що зрештою дістає тебе. Віра — це лише слово, вишите слово.

Я виглядаю в сутінки, думаю про зиму. Як падає сніг, м’яко, без зусиль, укриває все м’якими кристалами, туман місячного сяйва перед дощем, розмиває контури, позбавляє їх кольорів. Кажуть, якщо замерзати до смерті, то після першого холоду вже не відчуваєш болю. Лежиш горілиць у снігу, як зроблений дитиною сніжний янгол, і засинаєш.

Відчуваю її присутність за спиною, моєї попередниці, мого двійника. Вона з’являється в повітрі, під люстрою, у вбранні із зірок та пір’я — птаха, зупинена в польоті, жінка, перетворена на янгола, чекає, поки її знайдуть. Цього разу — я. Як я могла думати, що я тут самотня? Нас завжди було двоє. Вона каже: покінчи з цим. Я втомилася від мелодрами, втомилася від мовчання. Тобі немає кого захищати, твоє життя ні для кого не має цінності. Я хочу, щоб воно закінчилося.

Устаючи, я чую чорний фургон. Чую його, перш ніж побачити. Злитий із темрявою, він виникає із власного звуку, наче згусток ночі. Звертає до воріт, зупиняється. Я розрізняю біле око, два крила. Напевно, фарба фосфоресцентна. Двоє чоловіків відділяються від його силуету, піднімаються до переднього входу, дзвонять у двері. Я чую дзвін, дін-дон, наче привид дистриб’юторки косметики в коридорі.

Отже, найгірше вже близько.

Я змарнувала час. Варто було взяти все у свої руки, поки була можливість. Слід було вкрасти ніж із кухні, якось дістати ножиці для шиття.

А були ж іще садові ножиці, спиці для в’язання — світ повен зброї, якщо шукаєш її. Варто було звернути на це увагу.

Але вже пізно про це думати, їхні ноги вже на брудно-рожевому килимі сходів; важкий приглушений крок, пульсування в чолі. Я стою спиною до вікна.

Чекаю на незнайомця, але двері різко відчиняє Нік, вмикає світло. Я не можу цього зрозуміти, хіба що він — один із них. Завжди була така ймовірність. Нік — приватне Око. Брудну роботу роблять брудні люди.

Ах ти гівнюк, думаю я. Відкриваю рота, щоб це сказати, але він підходить близько до мене, шепоче:

— Усе гаразд, це Мейдей. Іди з ними.

Він називає мене справжнім іменем. Це мало щось означати?

— З ними? — перепитую я і бачу, що за ним стоять двоє чоловіків, верхнє світло в коридорі перетворює їхні голови на черепи. — Ти здурів.

Підозра ширяє над ним у повітрі, темний янгол попереджує мене. Я його майже бачу. Чого б йому не знати про Мейдей? Усі Очі мусять про це знати: вони вичавили, вибили, викрутили це вже зі стількох тіл, стількох вуст.

— Вір мені, — каже він, та це саме собою ніколи не було оберегом, не давало жодних гарантій.

Але я чіпляюся за нього, за його пропозицію. Це все, що мені лишилося.

Один попереду, один позаду, вони супроводжують мене вниз сходами. У них спокійний крок, горить світло. Попри страх, яке ж це все звичне. Зі свого місця я бачу годинник. Якогось конкретного часу він не показує.

Нік уже не з нами. Він міг спуститися задніми сходами, щоб його не побачили.

Серена Джой стоїть у коридорі під дзеркалом, дивиться вгору з недовірою. Командор за нею, двері до вітальні відчинені. Його волосся дуже сиве. Він має стривожений і безпорадний вигляд, але вже відсторонюється від мене, відступається. Чим би я для нього не була, на цьому етапі я ще й катастрофа. Вони безсумнівно сварилися через мене, вона, напевно, влаштувала йому пекло. Мене досі вистачає на те, щоб пошкодувати його. Мойрина правда, я зануда.

— Що вона зробила? — питає Серена Джой. То це не вона викликала їх. Що б вона не припасла для мене, то було особисте.

— Не можемо сказати, мем, — відповідає той, що йде попереду. — Вибачте.

— Я маю побачити ваш допуск, — каже Командор. — Ви маєте ордер?

Я могла б закричати, упасти на поручні, відкинути гідність. Могла б зупинити їх, хоча б на мить. Якщо вони справжні — залишаться, ні — втечуть. Залишать мене тут.

— Він нам не зовсім потрібен, сер, але все гаразд, — знову каже перший. — Порушення державної таємниці.

Командор кладе руку на голову. Що я казала, кому, і хто з його ворогів дізнався? Можливо, він тепер неблагонадійний. Я над ним, дивлюся вниз — він зсихається. Серед них уже проводилися чистки, і ще будуть. Серена Джой блідне.

— Сучка, — каже вона. — Після всього, що він для тебе зробив.

Кора з Ритою прибігають із кухні. Кора починає плакати. Я була її надією, та підвела її. Тепер вона завжди буде бездітною.

Фургон чекає біля будинку, його подвійні двері відчинені. Двоє чоловіків, тепер обабіч, притримують мене під лікті, допомагаючи сісти всередину. Чи це мій кінець, чи новий початок — не знаю. Я віддалася в руки незнайомців, бо не можу цьому зарадити.

Тож я роблю крок у темряву всередині; або ж — у світло.