Оповідь Служниці

Розділ 27

Я йду з Гленовою літньою вулицею. Нині тепло, волого — колись це була б погода для сарафанів і сандалів. У кожної з нас полуниці в кошику (тепер сезон полуниць, і ми їстимемо їх і їстимемо, аж поки від них не почне нудити) і трохи риби в обгортці. Її ми купили у «Хлібинах і рибах» під дерев’яним знаком — рибиною з усмішкою та віями. Хоча хліб там не продається. Більшість господ випікає власний, та якщо його не вистачає, можна докупити сухі булки чи зморщені пундики у «Хлібі насущному». «Хлібини й риби» нечасто відчинений. Навіщо відчинятися, як немає чого продавати? Морська риболовля закрилася кілька років тому; ті нечисленні рибини, які продаються зараз, вирощені в рибних господарствах і мають присмак мулу. У новинах кажуть, що берегові зони зараз «під паром». Камбала, я пам’ятаю, тріска, риба-меч, гребінці, тунець; омари, фаршировані та запечені, лосось — жирний, рожевий, стейки на грилі. Чи могли вони всі вимерти, як кити? Чула такі чутки, що дійшли до мене беззвучними словами, коли губи ледве ворушаться, поки ми стояли в черзі на вулиці, чекаючи відкриття крамниця, приваблені картинкою із соковитими білими філе у вітрині. Коли в них щось є, то у вітрині виставляють картинку, коли немає — прибирають. Мова знаків.

Сьогодні ми з Гленовою йдемо повільно, нам спекотно в довгих сукнях, мокро під пахвами, ми втомлені. Принаймні в таку погоду ми не носимо рукавичок. Раніше десь у цьому кварталі був кіоск з морозивом. Не пам’ятаю назви. Речі змінюються так швидко, що складно пригадати, як було раніше. Можна було взяти дві кульки, і, якщо хотілося, їх посипали шоколадними крихтами. Здається, там було чоловіче ім’я. «Джонні»? «Джекі»? Не можу згадати.

Ми ходили туди, коли вона була маленька. Я піднімала її, щоб вона зазирнула через скло вітрини, де були виставлені цеберка з морозивом ніжних кольорів — блідо-оранжеве, блідо-зелене, блідо-рожеве, — і читала назви, щоб вона обрала, яке хоче. Вона все одно обирала не за назвою, а за кольором. Її сукні та комбінезони теж були цих кольорів. Пастельного морозива.

«Джиммі», ось як він називався.

Тепер нам з Гленовою затишніше разом, ми звикли одна до одної. Сіамські близнючки. Тепер нас під час зустрічі мало цікавлять формальності, ми обмінюємось усмішками й рушаємо, у тандемі, рівно котимося щоденним маршрутом. Час від часу ми його трохи змінюємо — це не заборонено, якщо не виходити за межі. Пацюк у лабіринті може йти куди завгодно, поки лишається всередині лабіринту.

Сьогодні ми побували вже у двох крамницях і в церкві; тепер прийшли до Стіни. Сьогодні на ній нічого немає: улітку тіла не лишають висіти так довго, як узимку, через мух і сморід. Тут колись була земля освіжувачів для повітря, хвойних і квіткових, тож люди зберегли до цього смак; особливо Командори, які проповідують чистоту в усьому.

— Усе купила за списком? — питає мене Гленова, хоча й знає, що так. Наші списки довгими не бувають. Останнім часом вона стала трохи менш пасивною, менш меланхолійною. Часто говорить до мене перша.

— Так, — відповідаю.

— Давай прогуляємося, — пропонує вона. Має на увазі вниз, до річки. Ми давненько там не були.

— Згода, — кажу я. Але не одразу розвертаюся, лишаюся на місці, кидаю останній погляд на Стіну. Червона цегла, прожектори, колючий дріт, гачки. Іноді Стіна ще сильніше віщує погане, коли порожня, як-от зараз. Коли на ній хтось висить, принаймні знаєш, що найгірше сталося. А така пустка містить перспективу. Це як наближення шторму. Коли я бачу тіла, справжні тіла, коли можу здогадатися з розмірів та форм, що жоден із них — не Люк, я можу вірити, що він досі живий.

Не знаю, чому чекаю його появи на цій стіні. Його могли вбити у сотнях інших місць. Але не можу позбутися думки про те, що він тут, зараз, за порожньою червоною цеглою.

Намагаюсь уявити, у якій він будівлі. Пам’ятаю, де за Стіною стоять будинки; раніше там можна було вільно гуляти, коли це був університет. Ми досі час від часу ходимо туди, на Спасіння для жінок. Більшість будівель теж із червоної цегли; у деяких — двері в арках, романський стиль, дев’ятнадцяте століття. У будинки нас більше не пускають; та й хто хотів би потрапити всередину? Вони належать Очам.

Можливо, він у бібліотеці. Десь у підвалах. У книгосховищі.

Бібліотека схожа на храм. Довгий марш білих сходів веде до ряду дверей. Тоді всередині вгору піднімаються ще одні білі сходи. На стіні з кожного боку — янголи. Ще є чоловіки в бою або ж готові до бою, мають чистий і шляхетний вигляд, а не брудний, скривавлений та смердючий, який мав би бути. З одного боку входу їх веде Перемога, з іншої сторони стоїть Смерть. Це фреска на честь якоїсь війни. Чоловіки на стороні Смерті ще живі. Вони підуть на Небеса. Смерть — красива жінка з крилами та майже оголеними з одного боку грудьми; чи це Перемога? Не пам’ятаю.

Цього вони не знищили б.

Ми розвертаємося спинами до Стіни, ідемо ліворуч. Тут кілька порожніх вітрин, скло намащене милом. Намагаюся згадати, що тут колись продавали. Косметику? Коштовності? Більшість крамниць із чоловічими речами досі працюють; позачиняли лише ті, які вони назвали марнославством.

На розі — крамниця, відома як «Сувої душі». Це франшиза: у центрі кожного міста є «Сувої душі», у кожному передмісті, принаймні так кажуть. Напевно, вони чимало заробляють.

Вітрина «Сувоїв душі» небитка. За нею — друкарські машини, ряд за рядом; ці машини називають «святими роликами», але тільки між своїми, бо це зневажливо. Машини друкують молитви, рулон за рулоном, безкінечні молитви. Їх замовляють Компуфоном, я якось чула, як це робила Дружина Командора. Замовлення молитов із «Сувоїв душі» має бути ознакою побожності й вірності режиму, звісно, Дружини Командорів часто це роблять. Це сприяє кар’єрі їхніх чоловіків.

Є п’ять різних молитов: за здоров’я, добробут, смерть, народження, гріх. Обираєш, яку хочеш, вводиш її номер, тоді вводиш свій номер, щоб із твого рахунку списали гроші, і зазначаєш, скільки разів надрукувати молитву.

Друкуючи молитви, машини говорять; якщо хочеться, можна зайти всередину й послухати, як позбавлені інтонацій металеві голоси повторюють одне й те саме знову й знову. Коли молитви надруковано й виголошено, папір спрямовується в інший отвір і переробляється назад на чистий. Людей там немає, машини працюють самі. З вулиці голосів не чути, лише бурмотіння, дзижчання, наче від натовпу вірян на колінах. На кожній машині збоку золотим намальовано око з маленькими золотими крилами обабіч.

Я намагаюся згадати, що тут продавалося, коли це була крамниця, до того, як її перетворили на «Сувої душі». Здається, то була нижня білизна. Рожеві й сріблясті коробки, кольорові колготки, бюстгальтери з мереживом, шовкові шалики? Щось утрачене.

Стоїмо з Гленовою біля «Сувоїв душі», дивимося крізь небитку вітрину, спостерігаємо, як молитви вивалюються з машин і знову зникають усередині, повертаються до царства несказаного. Я переводжу погляд. Бачу не машини, а Гленову, її відображення у склі. Вона дивиться просто на мене.

Ми можемо бачити очі одна одної. Це вперше я бачу очі Гленової — прямо, спокійно, не скоса. У неї овальне обличчя, рожеве, пухке, але не товсте, очі круглуваті.

Вона витримує мій погляд у склі, рівно, не ворухнувшись. Тепер важко відвести очі. Це шокуюче видовище, наче бачити когось голим уперше. Раптом у повітрі між нами відчувається ризик, якого раніше не було. Навіть зустрічатися поглядами небезпечно. Хоча поблизу нікого немає.

Нарешті Гленова говорить.

— Думаєш, Бог прислухається до машин? — питає вона пошепки: звичка з часів Центру.

У минулому це було б доволі буденне зауваження, філософські розуми. Нині ж це — зрада.

Я могла б закричати. Могла б утекти. Тихо відвернутися від неї, показуючи, що я не толеруватиму таких розмов у моїй присутності. Це підривна діяльність, підбурювання, богохульство, єресь — усе в одному.

Я гартуюся. Відповідаю:

— Ні.

Вона видихає з полегшенням. Ми разом перетнули невидиму межу.

— І я так думаю, — каже вона.

— Хоча мені здається, що це теж вид віри, — продовжую я. — Наче тибетські молитовні млини.

— Що то таке? — питає вона.

— Я про них лише читала, — відповідаю. — Їх рухав вітер. Тепер такого вже немає.

— Як і всього, — каже Гленова. Тільки зараз ми припиняємо дивитись одна на одну.

— Тут безпечно? — пошепки питаю я.

— Мені здається, що це найбезпечніше місце, — мовить вона. — Схоже, наче ми молимося, от і все.

— А вони?

— Вони? — досі пошепки перепитує вона. — На вулиці завжди безпечніше, немає мікрофонів, та й чого б їх сюди вішати? Вони думають, що ніхто не наважиться. Але ми вже довго тут стоїмо. Немає сенсу затримуватися.

Ми разом розвертаємося.

— Іди, опустивши голову, — каже вона, — і трішки схилися до мене. Так я краще тебе чутиму. Як когось побачиш — мовчи.

Ми йдемо, схиливши голови, як завжди. Я в такому захваті, що ледве дихаю, але крокую рівно. Тепер як ніколи важливо не привертати до себе уваги.

— Я думала, ти справжня вірянка, — каже Гленова.

— Я думала так на тебе, — кажу я.

— Ти була така огидно благочестива.

— І ти теж, — відповідаю. Мені хочеться сміятися, кричати, обійняти її.

— Ти можеш приєднатися до нас, — каже вона.

— До нас? — перепитую я. Тож є «нас», є «ми». Я знала.

— Ти ж не подумала, що я така одна, — каже вона.

Я не подумала. Мені спадає на думку, що вона може бути шпигункою, підставою, наживкою, щоб спіймати мене — на такому ґрунті ми ростемо.

Але я не можу в це повірити; у мені здіймається надія, наче сік під корою дерева. Кров у рані. Це відкриття.

Я хочу спитати її, чи не бачила вона Мойру, чи може хтось дізнатися, що сталося — з Люком, з моїм дитям, навіть з моєю матір’ю, але часу небагато; ми надто швидко підходимо до головної вулиці, тієї, що перед першою заставою. Тут людей буде забагато.

— Ані слова, — попереджає мене Гленова, хоча це й непотрібно. — Ніяк.

— Звісно ж, — кажу я. Що ще мені сказати?

Ми мовчки йдемо головною вулицею, повз «Лілеї», повз «Всяку плоть». Сьогодні на тротуарах людей більше, ніж зазвичай: напевно, їх виманила тепла погода. Жінки в зеленому, блакитному, червоному, смугастому; чоловіки теж, хтось в однострої, хтось у цивільних костюмах. Сонце безкоштовне, ним можна насолоджуватися. Хоча ніхто більше не засмагає, принаймні на людях.

Автомобілів теж більше: «Вихори» з водіями та пасажирами на подушках; дрібніші авто для дрібніших людей.

Щось відбувається: якесь хвилювання в потоці машин, неспокій. Деякі відсуваються до узбіччя, наче забираються з дороги. Я кидаю швидкий погляд угору: чорний фургон з білокрилим оком на боці. Сирени мовчать, але інші автомобілі все одно його уникають. Він повільно їде вулицею, наче шукає щось: акула на полюванні.

Я завмираю, тілом прокочується холод, із голови до ніг. Там, напевно, були мікрофони, вони все ж таки нас чули.

Гленова хапає мене за лікоть під прикриттям свого рукава.

— Ворушися, — шепоче вона. — Прикинься, що не бачиш.

Але я не можу не бачити. Просто перед нами фургон зупиняється. Двоє Очей у сірих костюмах вистрибують з подвійних дверей ззаду. Вони хапають чоловіка, який іде вулицею — звичайного чоловіка з дипломатом, — жбурляють його на чорний бік фургона. На мить він розмазується по металу, наче прилипає до нього; тоді на нього наступає один з Очей, робить щось різке й брутальне, так, що чоловік згинається у м’яку купу ганчір’я. Вони піднімають його і запихають у фургон, наче мішок із поштою. Тоді самі сідають всередину, двері зачиняються, машина рушає далі.

Усе закінчується за лічені секунди, рух на дорозі поновлюється, наче нічого й не сталося.

Я відчуваю полегшення. То була не я.