Оповідь Служниці

Розділ 36

Я стукаю у двері, чую його голос, поправляю обличчя, заходжу. Він стоїть біля каміна, тримає в руці майже порожню склянку. Зазвичай він чекає мого приходу, щоб серйозно взятися за випивку, хоча я знаю, що вечеряють вони з вином. Обличчя в нього червонувате. Намагаюся оцінити, скільки він уже випив.

— Мої вітання, — каже Командор. — Як сьогодні наша маленька красуня?

Чимало, судячи з ретельності його націленої усмішки. Він у фазі кокетування.

— Усе добре, — відповідаю я.

— Готова трохи розважитися?

— Перепрошую? — за цими діями відчуваю його збентеження, непевність у тому, наскільки далеко зі мною можна зайти й у якому напрямку.

— Сьогодні я маю для тебе маленький сюрприз, — каже він. Сміється, точніше навіть пирскає. Я помічаю, що в нього сьогодні все маленьке. Він хоче применшувати речі, включно зі мною. — Тобі сподобається.

— Що це? — питаю я. — Китайські шашки?

Я можу дозволити собі таку фамільярність, йому, схоже, це подобається, особливо після пари склянок, подобається, коли я фривольна.

— Щось краще, — відповідає він, намагаючись помучити мене.

— Не дочекаюся.

— Добре, — каже він. Іде до свого столу, нишпорить у шухляді. Тоді підходить до мене, тримає одну руку за спиною. — Відгадай, що.

— Це тварина, рослина чи мінерал? — питаю я.

— О, тварина, — мовить Командор з удаваною серйозністю. — Безперечно тварина, я б сказав.

Він дістає руку з-за спини. Здається, у ній — жмуток пір’я, рожевого й лілового. Тепер витрушує його з руки. Це очевидно вбрання, жіноче: є чашки для грудей, вкриті пурпуровими блискітками. Крихітними зірочками. Пір’я нашите довкола отворів для ніг та вгорі. Тож я, зрештою, не дуже-то й помилялася щодо корсетів.

Цікаво, де він його знайшов. Увесь такий одяг мали б знищити. Пам’ятаю, я бачила це по телебаченню, у нових сюжетах, які знімали в одному місті за іншим. У Нью-Йорку це мало назву «Мангеттенське прибирання». На Таймс-сквер палали вогнища, довкола них співав натовп, жінки вдячно махали руками, коли на них спрямовували камери, гарно підстрижені молодики з кам’яними обличчями жбурляли речі у вогонь, повні жмені шовку, нейлону, штучного хутра, жовто-зеленого, червоного, фіолетового; чорний атлас, золоте ламе, блискуче срібло; трусики бікіні, прозорі ліфчики з рожевими атласними серцями, нашитими, щоб прикривати соски. І виробники, імпортери та продавці на колінах, публічно каються, на головах у них конічні паперові капелюхи, ковпаки, на яких червоним написано «СОРОМ».

Але деякі речі, напевно, пережили спалення, не могли ж вони дістати зовсім усе. У нього воно мало опинитися так само, як і журнали — у нечесний спосіб, смердить чорним ринком. І річ не нова, раніше її носили, бо тканина під руками зім’ята і злегка брудна від поту іншої жінки.

— Мав угадувати розмір, — каже Командор. — Сподіваюсь, підійде.

— Ви хочете, щоб я це вдягнула? — перепитую я. Знаю, що говорю несхвально, як ханжа. І все одно в цій ідеї є щось привабливе. Я ніколи не вдягала нічого такого, сяючого, театрального. Так воно, напевно, і є — це театральний костюм чи щось зі зниклих вистав у нічних клубах. Найближчими до цього в мене були купальники і комплект білизни з мережива персикового кольору, що якось мені купив Люк. І все одно ця річ спокушає, є в ній дитяча привабливість перевдягання. Це було б таким кокетуванням, таким презирством до Тіток — так грішно і так вільно. Воля, як і все інше, відносна.

— Що ж, — продовжую я, намагаючись не видати завзяття. Хочу, щоб він відчував: я роблю йому послугу. Тепер ми можемо наблизитися до нього, до його глибоко захованого справжнього бажання. Можливо, він ховає за дверима батіг для поні? Чи дістане високі чоботи, чи перегнеться через стіл, чи перегне мене?

— Це маскування, — каже Командор. — Тобі треба й обличчя нафарбувати, у мене є штуки. Без цього тебе не пустять.

— Куди? — питаю я.

— Сьогодні я веду тебе гуляти.

— Гуляти? — це архаїзм. Звісно ж, чоловік більше нікуди не поведе жінку, немає де гуляти.

— Подалі звідси, — уточнює він.

Не треба говорити, що його пропозиція ризикована й для нього, і, особливо, для мене; але я все одно хочу піти. Хочу чого-небудь, що розіб’є монотонність, переверне поважний і звичний порядок речей.

Кажу йому, що не хочу, щоб він дивився на мене, поки я це вдягаю; я досі соромлюся показувати йому своє тіло. Він обіцяє відвернутися і так робить, а я знімаю взуття, панчохи, бавовняні панталони, прослизаю в пір’я під покривом своєї сукні. Тоді знімаю саму сукню, натягаю вкриті блискітками шлейки на плечі. Є й туфлі, лілові, на абсурдно високих підборах. Ніщо з цього мені не підходить повністю: туфлі трохи завеликі, талія на костюмі трохи завузька, але згодиться.

— Ось, — кажу я, і він розвертається. Я почуваюся дурепою; хочеться побачити себе у дзеркалі.

— Чарівно, — стверджує він. — Тепер обличчя.

У нього є помада, стара, протікаюча, пахне штучним виноградом, ще підводка і туш. Немає тіней для повік, немає рум’ян. На якусь мить я думаю, що не згадаю, як це робиться, усе це, і перший же мазок підводкою лишає мене з чорним оком, наче я з кимось билася, але я стираю його кремом для рук з рослинною олією і пробую ще раз. Трохи помади втираю у вилиці. Поки я все це роблю, Командор тримає для мене велике дзеркало зі срібним зворотом. Я впізнаю: воно належить Серені Джой. Він, напевно, узяв з її кімнати.

З волоссям нічого не зробиш.

— Прекрасно, — каже. Тепер він збуджений, наче ми збираємося на вечірку.

Підходить до шафи, дістає накидку з капюшоном. Блакитну, кольору Дружин. Вона теж має бути Серенина.

— Капюшон опусти на обличчя, — наказує Командор. — Спробуй не розмазати макіяж. Це щоб проїхати через застави.

— А як же перепустка? — питаю я.

— Не переживай за це, — заспокоює він. — Я дістав її для тебе.

І ми рушаємо.

Їдемо разом вулицями, на які спускається темрява. Командор тримає мене за праву руку, наче ми — тінейджери з кіно. Я тісно загорнулася в небесно-блакитну накидку, як мала б хороша Дружина. У тунель, сформований капюшоном, я бачу потилицю Ніка. Його капелюх сидить рівно, він сам сидить рівно, шия в нього рівна — він дуже рівний. Його постава мене не схвалює, чи це я собі надумала? Він знає, що на мені під цією накидкою, він дістав цю штуку? І якщо так, це викликає в нього злість, чи хіть, чи заздрість, чи хоч що-небудь? У нас є дещо спільне: ми обидва маємо бути невидимими, ми обидва — функціонери. Цікаво, чи він про це знає. Коли Нік відчинив двері авто Командору, і за сумісністю мені, я намагалася вловити його погляд, змусити подивитися на мене, але він поводився так, наче не бачить мене. Чого б ні? У нього вдала робота — бігати за дорученнями, робити послуги; він нізащо не поставить її під загрозу.

Застави — не проблема, усе проходить спокійно, як і казав Командор, попри важке калатання кров’яного тиску в голові. Сцикло, як сказала б Мойра.

Після другої застави Нік питає:

— Сюди, сер?

Командор відповідає:

— Так.

Машина зупиняється, Командор каже:

— Тепер я попрошу тебе лягти на підлогу авто.

— Лягти? — перепитую я.

— Треба проїхати через ворота, — продовжує він так, наче це щось пояснює. Я намагалася розпитати його про те, куди ми їдемо, але він сказав, що хоче зробити мені сюрприз. — Дружин не пускають.

Я лягаю, авто знову рушає, і наступні кілька хвилин я нічого не бачу. Під накидкою задушливо, спекотно. Вона зимова, не бавовняна літня, і смердить засобом від молі. Командор, напевно, узяв її в коморі, знаючи, що вона не помітить. Ноги він посунув, щоб мені лишилося місце. Та все одно я притискаюся чолом до його взуття. Ніколи раніше не була так близько до його взуття. Воно тверде, не зморшкувате, наче панцир жука: чорне, наполіроване, непроникне. Воно не має нічого спільного з ногами.

Ми проїздимо чергову заставу. Я чую голоси, безособові, рівні, вікно електрично їде вниз і вгору, демонструється перепустка. Цього разу він моєї не показує, бо мене поки офіційно не існує.

Тоді авто рушає, потім знову зупиняється, і Командор допомагає мені підвестися.

— Ідемо швидко, — каже він. — Це задні двері. Накидку лиши з Ніком. У звичний час, — каже Ніку. Отже, це він теж раніше робив.

Він допомагає мені виплутатися з накидки, двері авто відчиняються. Я відчуваю повітря на майже голій шкірі й розумію, що спітніла. Повернувшись, щоб зачинити двері, я бачу, що Нік дивиться на мене через скло. Тепер він мене бачить. Це зневага, чи байдужість, чи цього він від мене й чекав?

Ми у провулку за будинком, доволі сучасним, з червоної цегли. Біля дверей — ряд смітників, пахне смаженою, уже зіпсованою куркою. Командор має ключі до дверей — простих, сірих, вони зливаються зі стіною і зроблені, здається, зі сталі. Усередині коридор із цементних блоків, освітлений флуоресцентними лампами на стелі; якийсь працюючий тунель.

— Ось, — каже Командор. Чіпляє мені на зап’ясток пурпуровий ярлик на ґумці, схожий на ті, якими в аеропортах позначають багаж. — Якщо хтось спитає, скажеш, що тебе орендували на вечір.

Він бере мене за голу руку, вище ліктя, і веде вперед. Мені хочеться глянути в дзеркало, подивитися, чи не розмазала я помаду, чи не надто смішний і неохайний вигляд має пір’я. У цьому світлі я, напевно, бліда наче мрець. Хоча вже пізно.

— Ідіотка, — підсумувала б Мойра.