Оповідь Служниці

Розділ 22

Коли Родомобіль під’їжджає до будинку, день уже в розпалі. Сонце слабко пробирається крізь хмари, у повітрі пахне нагрітою мокрою травою. Я була на Народженні весь день — там втрачаєш лік часу. Кора сьогодні піде за покупками, я звільнена від усіх обов’язків. Я піднімаюся сходами, важко переношу ноги з однієї сходинки на іншу, тримаюся за поручні. Відчуття таке, наче я не спала кілька днів і швидко бігла: у грудях болить, м’язи судомить, наче в них немає цукру. Зараз я радію самотності.

Лежу на ліжку. Хотіла б відпочити, заснути, але надто втомлена для того й водночас надто збуджена — мені не заплющити очей. Дивлюся вгору на стелю, стежу очима за листям на вінку. Сьогодні він нагадує мені крисатого капелюха, з тих, які певний період у минулому носили жінки: капелюха, схожого на величезний ореол, прикрашеного квітами, фруктами й пір’ям екзотичних птахів; капелюха, схожого на саму ідею раю, який літає над головою, затверділу думку.

За мить вінок почне переливатися кольорами, я почну бачити різні речі. Ось яка я втомлена: коли ви їдете всю ніч, до світанку (чомусь не можу зараз про це не думати), і не даєте один одному заснути, розповідаєте історії, міняєтеся за кермом, то коли починає сходити сонце, краєм ока бачиш всяке: пурпурових тварин у кущах край дороги, ледь помітні обриси людей, які зникають, якщо подивитися на них прямо.

Я надто втомлена, щоб продовжувати цю історію. Надто втомлена, щоб думати про те, де я. Ось інша історія, краща. Історія того, що сталося з Мойрою.

Щось я пам’ятаю сама, щось почула від Алми, яка чула від Долорес, яка чула від Джанін. Сама Джанін почула від Тітки Лідії. Навіть у таких місцях можуть укладатися союзи, навіть за таких обставин. На це можна покластися, союзи виникатимуть завжди.

Тітка Лідія викликала Джанін до себе.

— Благословенний плід, — напевно, сказала вона, не відриваючи очей від столу, на якому вона щось писала. Для кожного правила є винятки, на це теж можна покластися. Тіткам дозволено читати й писати.

— Хай відкриє Господь, — відповіла їй Джанін, рівно, прозорим голосом, схожим на сирий яєчний білок.

— Мені здається, що я можу покластися на тебе, Джанін, — сказала Тітка Лідія, нарешті піднявши очі від своєї писанини й зосередивши на ній свій погляд крізь окуляри, одночасно загрозливий і благальний. «Допоможи, — казав цей погляд, — це наша спільна справа». «Ти надійна дівчина, — вела вона далі, — не те, що деякі інші».

Вона думала, що покаяння та голосіння Джанін щось означає, що Джанін зламана, що Джанін — справді вірянка. Але на той момент Джанін була подібна до цуценяти, якого надто часто штовхали всі, хто тільки міг: вона б перекидалася для будь-кого, сказала б що завгодно заради миті схвалення.

Тож Джанін мовила б:

— Сподіваюся, Тітко Лідіє. Сподіваюся, я варта вашої довіри.

Чи щось таке.

— Джанін, — сказала Тітка Лідія. — Сталося дещо жахливе.

Джанін опустила очі. Що б це не було, вона знала, що її в тому не звинуватять, вона невинна. Але чи допомогла їй ця невинність в минулому? Тож вона водночас відчула себе винною, наче її зараз каратимуть.

— Ти щось про це знаєш, Джанін? — м’яко запитала Тітка Лідія.

— Ні, Тітко Лідіє, — сказала Джанін. Вона знала, що в цей момент обов’язково треба підняти погляд, подивитися Тітці Лідії просто в очі. Їй це навіть вдалося.

— Якщо знаєш, я буду дуже розчарована в тобі, — сказала Тітка Лідія.

— Господь мені свідок, — продемонструвала своє завзяття Джанін.

Тітка Лідія дозволила собі зробити одну зі своїх улюблених пауз. Покрутила в пальцях ручку.

— Мойра більше не з нами, — нарешті сказала вона.

— О, — відповіла Джанін. Їй це було байдуже. Мойра не була її подругою. За мить вона запитала: — Вона померла?

Тітка Лідія розповіла їй, що сталося. Мойра попросилася до вбиральні під час Вправ. Вийшла. Тітка Елізабет чергувала біля вбиралень. Вона, як завжди, лишалася за дверима, Мойра увійшла всередину. За мить вона покликала Тітку Елізабет: унітаз забився, чи може Тітка Елізабет зайти й полагодити його? Унітази й справді іноді забивалися. Невідомі пхали туди для цього туалетний папір. Тітки намагалися розробити надійний спосіб попередження таких випадків, але фінансування було обмежене, і нині доводилося обходитися тим, що є, а способу замикати туалетний папір вони не придумали. Можливо, слід тримати його на столі за дверима і видавати листочок чи кілька кожному, хто заходить. Але то було на майбутнє. Завжди потрібен час, щоб налагодити щось нове.

Тітка Елізабет, не підозрюючи про лихі наміри, заходить до вбиральні. Тітка Лідія мала визнати: то було не дуже розумно з її боку. Хоча вона заходила лагодити унітази вже не один раз до того.

Мойра не брехала, вода переливалася на підлогу, разом з окремими грудками фекалій. То було неприємно, Тітка Елізабет розсердилася. Мойра шанобливо стояла трохи збоку. Тітка Елізабет поспішила до кабінки, на яку вона показала, і перегнулася над унітазом. Вона хотіла зняти порцелянову кришку, поправити всередині балон і заглушку. Обидві її руки були на кришці, коли вона відчула, як щось тверде, гостре і ймовірно металеве ткнулося її позаду в ребра. «Аніруш, — сказала Мойра, — чи я вставлю його весь, я знаю куди, щоб проколоти легеню».

Згодом вони дізналися, що вона розібрала один з унітазів і дістала довгий тонкий загострений важіль, ту частину, яка з одного боку кріпиться до ручки, а з іншого — до ланцюга. Це не так важко, якщо знаєш, як, а в Мойри були здібності механіка, вона вміла сама лагодити своє авто, якщо несправність була незначна. Скоро після того на унітази навісили ланцюги, щоб кришку не можна було зняти, а якщо вони забивалися, відкривати їх доводилося довго. У нас так сталося кілька затоплень.

— Тітка Елізабет не бачила, що ткнули їй у спину, — сказала Тітка Лідія. — Вона хоробра жінка…

— О, так, — сказала Джанін.

— …Але ж не зірвиголова, — трохи насупилася Тітка Лідія. Джанін показала забагато ентузіазму, іноді це має силу незгоди.

— Вона зробила, як сказала Мойра, — повела далі Тітка Лідія. — Мойра забрала її батіг та свисток, наказавши зняти їх з пояса. Тоді повела Тітку Елізабет вниз сходами до підвалу. Вони були на другому поверсі, не на третьому, тож треба було пройти всього два сходових марші. Саме тривали заняття, тож у коридорах нікого не було. Вони бачили ще одну Тітку, але та була в дальньому кінці коридору і не дивилась у їхній бік. Тітка Елізабет могла б закричати, але вона знала, що Мойра говорила серйозно; у Мойри погана репутація.

— О, так, — мовила Джанін.

— Мойра повела Тітку Елізабет коридором з порожніми шафками повз двері до спортивного залу, до котельні. Наказала Тітці Елізабет зняти весь одяг…

— Ох, — тихо мовила Джанін, наче протестуючи проти такого богохульства.

— …Мойра зняла свій одяг і вбралася, як Тітка Елізабет. Вбрання не надто їй підходило за розміром, але цього вистачило. Вона була не надто жорстока до Тітки Елізабет, дозволила їй вдягнути свою червону сукню. Серпанок вона порвала на стрічки і зв’язала її ними, за пічкою. Частину тканини запхала їй до рота і прив’язала ще однією стрічкою. Такою ж стрічкою обв’язала шию Тітки Елізабет, інший кінець прив’язала до її ніг ззаду. Це хитра й небезпечна жінка, — сказала Тітка Лідія.

Джанін спитала:

— Можна мені сісти? — наче все це для неї було аж занадто. Нарешті їй було чим торгувати, хоча б в обмін на талон.

— Так, Джанін, — відповіла Тітка Лідія, вона здивувалася, але знала, що відмовити зараз не може: вона ж просила уваги Джанін, її співпраці. Показала на стілець у кутку. Джанін витягла його вперед.

— Я могла б тебе вбити, — сказала Мойра, коли Тітка Елізабет була надійно схована від чужих очей за пічкою. — Я могла б так тебе поранити, що тобі ніколи більше не було б добре у власному тілі. Я могла б убити тебе цим чи ткнути цією штукою тобі в око. Просто пам’ятай, що я цього не зробила, якщо вже дійде до того.

Тітка Лідія не говорила Джанін такого, але я думаю, що Мойра так і сказала. У будь-якому разі вона не вбила й не скалічила Тітку Елізабет, яка через кілька днів, очунявши від проведених за пічкою годин і, імовірно, від допиту (бо ж ані Тітки, ані хто інший не могли виключити ймовірності змови), повернулася до роботи в Центрі.

Мойра стала прямо і твердо подивилася вперед. Вона відвела плечі назад, розправила спину, стиснула губи. Ми зазвичай не так трималися. Ми ходили, схиливши голови, дивлячись на свої руки чи на землю. Мойра була не схожа на Тітку Елізабет, навіть з коричневим покривалом на шиї, однак жорсткої постаті, напевно, вистачило, щоб переконати вартових Янголів, які ніколи не придивлялися до нас надто пильно, і навіть — а можливо, й особливо, — до Тіток, бо Мойра вийшла просто з головного входу, як людина, яка знає, куди йде; їй козирнули, вона показала перепустку Тітки Елізабет, яку і не думали перевіряти — хто ж став би так ображати Тітку? І зникла.

— Ох, — сказала Джанін. Хтозна, що вона відчувала? Можливо, їй хотілося аплодувати. Якщо й так, вона добре це приховувала.

— Тож, Джанін, — мовила Тітка Лідія, — ось чого я від тебе хочу.

Джанін широко розплющила очі, намагаючись мати невинний і уважний вигляд.

— Ти пильнуй. У це можуть бути замішані інші.

— Так, Тітко Лідіє, — сказала Джанін.

— Приходь і розповідай мені, добре, люба? Як щось почуєш.

— Так, Тітко Лідіє, — сказала Джанін. Вона знала, що більше їй не доведеться ставати на коліна перед усім класом і слухати, як ми всі кричимо, що вона сама винна. Тепер це робитимуть з кимось іншим. Її на якийсь час знято з гачка.

Те, що вона розповіла Долорес усе про цю зустріч у кабінеті Тітки Лідії, нічого не значило. Не значило, що вона не свідчитиме проти нас, проти будь-кого з нас, якщо матиме нагоду. Ми це знали. Тоді ми ставилися до неї так, як люди ставляться до безногих, що продають олівці на розі вулиці: уникали її, як могли, були добрими з нею, коли не могли уникнути. Вона була загрозою, і ми це знали.

Долорес, напевно, поплескала її по спині й сказала, що вона молодець, бо розповіла нам. Де ж сталася ця розмова? У спортзалі, коли ми готувалися до сну. Ліжко Долорес стояло поряд із ліжком Джанін.

Тієї ночі історія обійшла всіх, у напівтемряві, пошепки, від ліжка до ліжка.

Мойра була десь там. Вона на волі, або мертва. Що вона зробила б? Думки про те, що вона зробила б, розросталися, поки не заповнили всю кімнату. Будь-коли міг статися вибух, скло з вікон попадало би всередину, двері розчинилися б… Тепер Мойра мала силу, вона звільнилася, виплуталася. Тепер вона була розпутна.

Гадаю, нас це лякало.

Мойра була як ліфт без стінок. Від неї паморочилось у голові. Ми вже втрачали смак до свободи, уже вбачали в цих стінах безпеку. У верхніх шарах атмосфери ти розпадаєшся, випаровуєшся, не буде тиску, щоб тримати тебе вкупі.

Попри те, Мойра стала нашою фантазією. Ми пригортали її до себе, вона таємно була з нами, наче смішок; вона була лавою під кіркою щоденного життя. У світлі Мойри Тітки були не такі страшні, більш абсурдні. Їхня сила була не бездоганна. Їх можна було затягти в туалет. Нам подобалася зухвалість.

Ми очікували, що її будь-якої миті притягнуть назад, як уже бувало. Ми не могли уявити, що з нею можуть зробити цього разу. Буде дуже погано, що б це не було.

Але нічого не сталося. Мойра не з’явилася. Поки що.