Оповідь Служниці

VII. Ніч Розділ 18

Я лежу в ліжку, досі тремчу. Можна намочити край бокала, провести по ньому пальцем — і він видаватиме звук. Так я зараз і почуваюся: звуком від скла. Словом «розбиватися». Я хочу бути з кимось.

Лежу в ліжку з Люком, його рука — на моєму круглому животі. Ми в ліжку втрьох, вона штовхається, крутиться всередині мене. За вікном гроза, тому вона й не спить: вони чують, сплять, можуть злякатися, навіть коли серцебиття заспокоює їх, наче плюскіт хвиль на березі навколо. Спалах блискавки доволі близько, Люкові очі на мить біліють.

Я не перелякана. Ми не спимо. Починається дощ. Ми будемо обережні й повільні.

Якби я думала, що більше цього ніколи не буде, я померла б.

Але це неправильно, ніхто не помирає від нестачі сексу. Ми помираємо від нестачі любові. Тут немає нікого, кого я могла б любити, усі, кого я любила, або померли, або деінде. Хтозна, де вони, чи як їх зараз звати? Вони можуть бути ніде, як і я для них. Я теж — зникла особа.

Час від часу я бачу їхні обличчя в темряві, вони мерехтять, наче образи святих у старих закордонних соборах, у світлі свічок на протязі; свічок, які запалюють для молитви, ставши на коліна, поклавши чоло на дерев’яні бильця, сподіваючись на відповідь. Я можу викликати їх у своїй уяві, але це саме лиш марево, яке триває недовго. Чи можна звинувачувати мене в тому, що я хочу обвити руками справжнє тіло? Без цього я сама позбавлена тіла. Я чую, як моє серце б’ється об ліжко, я можу пестити себе під сухими білими простирадлами, у темряві, але я сама суха і біла, тверда, розсипчаста, це наче проводити рукою по тарілці сухого, наче сніг, рису. У цьому є щось мертве, щось пустельне. Я — немов кімната, де раніше щось відбувалося, а тепер немає нічого, крім пилку бур’янів, що ростуть за вікном, і він носиться підлогою, наче пил.

Ось у що я вірю.

Я вірю, що Люк лежить долілиць у гущавині, у заростях папороті, у коричневому минулорічному листі, під яким почали з’являтися зелені пагони, чи під болиголовом, наприклад, хоча й для червоних ягід зарано. Що від нього лишилося: волосся, кістки, картата шерстяна сорочка, чорно-зелена, шкіряний ремінь, робочі чоботи. Я точно знаю, у що він був одягнений. Я бачу цей одяг подумки, яскраво, наче літографію чи кольорову рекламу зі старого журналу, а от його обличчя — ні, не так. Обличчя починає згасати, можливо, тому, що воно не завжди було однаковим: у нього був різний вираз, а от одяг був один.

Я молюся, щоб дірка, чи дві, чи три, бо ж пострілів було більше одного, — щоб хоча б одна дірка була чітко, охайно й швидко зроблена в черепі, пройшла там, де були всі картинки, так, щоб один спалах темряви чи болю, сподіваюся, негострого, наче слово «бум», тільки один, а потім — тиша.

Я вірю в це.

Ще я вірю, що Люк сидить десь у прямокутнику із сірого бетону, на виступі чи на краю чогось — ліжка чи стільця. Він вбраний у бозна-що. Його кинули бозна-куди. Бог не єдиний це знає, так що можуть бути способи дізнатися. Він рік не голився, хоча волосся йому обрізали коротко, просто так, хоча й кажуть, що через вошей. Тут треба щось змінити: якщо волосся йому обстригли через вошей, то й бороду теж обрізали. Скоріше за все.

У будь-якому разі це зроблено недбало, волосся скуйовджене, шия ззаду подряпана, та це не найгірше: він має вигляд на десять- двадцять років старший, зігнутий, наче старий, під очима мішки, у щоках лопнули маленькі пурпурові судини, з лівої сторони обличчя є шрам, хоча ні — навіть рана, яка ще не загоїлася. Вона кольору тюльпанів біля краю стебла, там, де нещодавно розійшлася плоть. Тіло так легко пошкодити, його так легко позбутися, там усього лише вода та речовини, це не більше за медузу, яка сохне на піску.

Йому боляче ворушити руками, боляче рухатися. Він не знає, у чому його звинувачують. Ось проблема. Має бути якесь звинувачення. Інакше — чому його тримають, чому він іще не мертвий? Він має знати щось, потрібне їм. Не уявляю. Не уявляю, як він міг не сказати нічого. Я б сказала.

Його оточує власний запах, запах звіра, замкненого в брудній клітці. Уявляю, як він відпочиває, бо не можу пережити навіть думки про нього в інший час, як не можу уявити нічого, нижче його коміра, над наручниками. Не хочу думати про те, що вони зробили з його тілом. Чи є на ньому взуття? Немає, а підлога холодна й мокра. Чи він знає, що я тут, жива, думаю про нього? Я маю в це вірити. У важких обставинах потрібно вірити у все. Тепер я вірю в передачу думок, вібрації ефіру й іншу маячню. Раніше не вірила.

Ще я вірю, що його не спіймали й не наздогнали, що він зумів дістатися берега, перепливти річку, перейти кордон, вибрався на дальній берег, на острів, цокаючи зубами; дістався до найближчої ферми, його впустили, спочатку з підозрою, але потім, як зрозуміли, хто це такий, стали дружніми — люди не з тих, хто видасть. Можливо, то були квакери, які проведуть його на материк, від будинку до будинку, якась жінка зварить йому гарячої кави, дасть одяг свого чоловіка. Уявляю собі одяг. Стає спокійніше, якщо я вдягаю його тепло.

Люк зв’язався з іншими, має ж бути якийсь опір, уряд в екзилі. Хтось має там бути, опікуватися різними речами. Я вірю в опір, як у те, що не буває світла без тіні, точніше, не буває тіні, якщо немає світла. Опір має існувати, інакше звідки беруться всі ті злочинці з телебачення?

Зараз щодня можна чекати звістки від нього. Вона прийде найнеочікуванішим способом, від найнеймовірнішої людини, від когось, кого я ніколи не запідозрила б. Під тарілкою, на таці з вечерею? Опиниться у мене в руці, коли я простягатиму талони через прилавок у «Всякій плоті»?

Звістка скаже, що я маю бути терплячою: врешті-решт він витягне мене, і ми знайдемо її, де б вона не була. Вона все згадає, і ми знову будемо разом, утрьох. Допоки ж я маю терпіти, берегти себе. Йому буде байдуже до того, що зі мною сталося, до того, що стається зараз, він усе одно мене любить і знає, що то не моя вина. Це теж буде у звістці, яка, хоч може ніколи й не прийти, тримає мене на цьому світі. Я вірю у звістку.

Не можуть усі ті речі, у які я вірю, бути правдою, хоча щось одне має нею бути. Але я вірю у все, у всі три варіанти Люка одночасно. Ці протиріччя здаються мені зараз єдиним способом вірити хоча б у щось. Якою б не була правда, я буду до неї готова.

Це теж моя віра. Це теж може бути неправдою.

Один із надгробків на цвинтарі біля найстарішої церкви має на собі якір, пісочний годинник і слова: «У сподіванні».

У сподіванні. Чому писати таке над мертвою людиною? Це тіло сподівається, чи є ті, хто ще живий?

Чи Люк сподівається?