Оповідь Служниці

Розділ 38

Я знаходжу вхід до жіночої вбиральні. Там досі написано «Пані» гнутими позолоченими літерами. До дверей веде коридор, за столом біля них сидить жінка, дивиться, хто заходить і хто виходить. Вона літня, у пурпуровому східному халаті, із золотими тінями на повіках, але я впізнаю в ній Тітку. На столі — електричний батіг, ремінець на зап’ястку. Тут не байдикують.

— П’ятнадцять хвилин, — каже вона мені та простягає прямокутник пурпурового картону зі стосу на столі. Це наче примірочна в старих крамницях. Чую, як наступній жінці вона каже:

— Ти щойно тут була.

— Мені знову треба, — просить та.

— Перерва раз на годину, — каже Тітка. — Правила ти знаєш.

Жінка починає скигливо протестувати. Я відчиняю двері.

Пам’ятаю це місце. Зона для відпочинку, легке рожевувате світло, кілька м’яких крісел і софа зі світло-зеленими бамбуковими пагонами на оббивці, над ними — настінний годинник у золотій філігранній рамі. Дзеркало звідси не забрали, воно стоїть, видовжене, навпроти софи. Тут варто знати, який у тебе вигляд. У стіні арка, що веде до ряду кабінок, теж рожевих, умивальників та інших дзеркал.

Кілька жінок сидять у кріслах та на софі, знявши туфлі, курять. Вони дивляться на мене, коли я заходжу. У повітрі аромат парфумів і застарілого диму, запах робочої плоті.

— Новенька? — питає одна з них.

— Так, — кажу я, роздивляюся, шукаючи Мойру. Її ніде не видно.

Жінки не усміхаються. Повертаються до куріння так, наче це вкрай серйозна справа. У задній кімнаті жінка в костюмі кішки із хвостом з оранжевого штучного хутра підправляє макіяж. Я наче за лаштунками: грим, дим, матеріали ілюзій.

Я стою вагаючись, не знаю, що робити. Не хочу питати про Мойру, не знаю, чи це безпечно. Тоді лунає звук змиву — і Мойра виходить з рожевої кабінки, чимчикує до мене; я чекаю знаку.

— Усе гаразд, — каже вона мені й іншим жінкам. — Я її знаю.

Тепер інші усміхаються і Мойра обіймає мене. Я охоплюю її руками, жорсткі планки її корсету впиваються в мою грудну клітину. Ми цілуємо одна одну в щоки. Відсторонюємося.

— Страхопудало, — каже вона й шкіриться. — Вигляд, як у вавилонської блудниці.

— Хіба не такий має бути вигляд? — перепитую я. — А в тебе такий вигляд, наче тебе кішка по землі поваляла.

— Так, — погоджується вона, підтягуючи своє декольте. — Не мій стиль, і ця штука ось-ось розвалиться. Хоча б вони притягнули сюди когось, хто знає, як це робити. Тоді можна було б дістати хоч щось підходяще.

— Ти це вибрала? — питаю я. Можливо, справді обрала його з-поміж інших, бо він не такий зухвалий. Принаймні просто чорно-білий.

— Ото вже ні, — каже вона. — Урядове забезпечення. Гадаю, такою вони мене бачать.

Я досі не можу повірити, що це вона. Знову торкаюся її руки й починаю плакати.

— Не треба, — каже Мойра. — Очі розмажеш. Усе одно часу немає. Посуньтесь, — це вона каже двом жінкам на софі, у своїй звичній грубій безапеляційній манері, і, як завжди, їй це сходить з рук.

— Моя перерва все одно скінчилася, — мовить одна з них, убрана в ніжно-блакитну грацію на шнурівці й білі панчохи.

Вона встає, потискає мені руку. Каже:

— Ласкаво просимо.

Інша жінка послужливо посувається, ми з Мойрою сідаємо. Перше, що робимо, — знімаємо взуття.

— Що ти в біса тут робиш? — тоді питає Мойра. — Не те, щоб я не була рада тебе бачити. Але тобі це не надто добре. Що накоїла? Сміялася з його прутня?

Я дивлюся на стелю.

— Тут жучки є? — уточнюю. Обережно, кінчиками пальців, витираю навколо очей. Пальці забарвлюються в чорний.

— Напевно, — каже Мойра. — Хочеш сигарету?

— Залюбки.

— Слухай, — звертається вона до сусідки. — Позичиш одну, добре?

Жінка щедро простягає сигарету. Мойра досі вправно позичає. Це викликає в мене усмішку.

— З іншого боку, може й не бути, — продовжує вона. — Навряд чи їх хвилює те, що ми можемо сказати. Вони вже чули більшість із того, і все одно звідси ніяк не поїхати, хіба що в чорному фургоні. Але це ти маєш знати, якщо вже тут опинилася.

Я притягую її голову до себе, щоб можна було шепотіти на вухо.

— Я тимчасово, — кажу їй. — Тільки на сьогодні. Мене тут взагалі не має бути. Він провів мене контрабандою.

— Хто? — пошепки питає Мойра. — Той гівнюк, з яким ти? Був він у мене, фігня.

— Це мій Командор, — відповідаю. Вона киває.

— Дехто з них це робить, їх таке заводить. Це наче їбатися на вівтарі чи щось таке: ваші мають бути такими непорочними посудинами. Їм весело бачити вас розмальованими. Чергове довбане сп’яніння від влади.

Таке мені на думку не спадало. Я приміряю це на Командора, але для нього таке видається надто простим, надто грубим. Звісно ж, його мотивація тендітніша. Але, можливо, мене до таких думок підштовхує марнославство.

— Нам небагато часу лишилося, — продовжую я. — Розповідай мені все.

Мойра знизує плечима.

— А який сенс? — каже. Але знає, що сенс є, тож розповідає.

Ось що вона каже, переважно пошепки. Не пам’ятаю точно, бо не мала змоги записати. Як можу, заповню це за неї — часу було мало, тож вона просто дала мені лише обриси. Розповіла вона мені це за два прийоми: ми змогли й другу перерву провести разом. Спробую, щоб це прозвучало якомога більше схоже на Мойру. Так можна втримати її серед живих.

— Я лишила ту стару відьму Тітку Елізабет зв’язаною, як різдвяну індичку, за пічкою. Хотіла вбити її, справді хотіла, але тепер я рада, що не зробила цього, бо все склалося б значно гірше. Мені не вірилося, що вийти з Центру буде аж так просто. Я в тому коричневому дранті просто вийшла з воріт. І йшла так, наче знала, куди, доки не зникла у всіх з очей. Чіткого плану в мене не було, то не була організована акція, як вони думали, хоча коли намагалися вибити з мене інформацію, я чимало вигадала. Таке робиш, коли до тебе підходять з електродами і всякими такими штуками. Тобі байдуже, що ти верзеш.

Я відвела плечі назад, підняла підборіддя й маршувала, намагаючись придумати, що робити далі. Коли розганяли пресу, забрали чимало жінок, яких я знала, то подумала, що решту теж уже взяли. Було тупо вважати, що ми можемо продовжувати все, як було, навіть у підпіллі, навіть коли вивезли все з офісу до горищ та підвалів. Тому я знала, що йти до тих будинків не варто.

Приблизно собі уявляла, де я, у якій саме частині міста, хоча вулицю, якою йшла, не впізнавала. Але за сонцем зрозуміла, де північ. Зрештою, гьорлскаути на щось згодилися. Вирішила йти так, подивитися, чи знайду Ярд або Площу, чи щось таке. Тоді я точно знала б, де перебуваю. Ще подумала, що краще буде йти до центру речей, аніж від нього. Буде надійніше.

Поки ми були в Центрі, вони наставили ще більше застав, усюди. Перша мене до всирачки перелякала. Я вийшла на неї раптово, з-за рогу. Знала, що це буде дивно, якщо я просто розвернуся і піду назад, тож я проблефувала через неї так само, як пройшла через ворота: із жорсткою спиною, насупившись, підібгавши губи, дивлячись просто крізь них, так, ніби вони — гнилі болячки. Знаєш, як Тітки дивляться, коли кажуть слово «чоловік». Спрацювало, наче талісман, і на інших заставах теж.

Але в моїй голові було просто божевілля. Часу обмаль, перш ніж вони знайдуть ту стару мишу й піднімуть тривогу. Скоро мене почнуть шукати: одна несправжня Тітка, пішки. Я намагалася придумати когось, перебирала й перебирала знайомих. Принаймні намагалася згадати наш список розсилки. Ми, звісно ж, його знищили, давно; або ж не знищили — розділили між собою, кожен запам’ятав один розділ, а вже потім знищили. Ми тоді досі використовували електронну пошту, але логотип на конвертах не ставили. То було вже надто ризиковано.

Тож я спробувала пригадати свою секцію розсилки. Не скажу прізвище тих, кого я обрала, бо не хочу, аби в них були проблеми, якщо їх іще немає. Можливо, я й видала ту інформацію, важко згадати, що кажеш, коли вони це роблять. Скажеш що завгодно.

Зробила такий вибір, бо вони — одружена пара, а це безпечніше, ніж хтось самотній, особливо гей. Ще я пам’ятаю позначку поряд із прізвищем, «Кв», тобто квакер. Ми позначали релігійну належність, де вона була, для наших маршів. Так можна було сказати, хто на що може погодитися. Не було сенсу кликати «К» — католиків — на марші за аборти, наприклад; не те, щоб ми часто їх останнім часом проводили. Адресу їхню я теж пам’ятала. Ми зазубрювали ті адреси, важливо було запам’ятати їх якомога точніше, з індексом і всяким таким.

Тоді я вже дійшла до бульвару Меси і знала, де я. І знала, де вони. Тепер мене хвилювало інше: коли ці люди побачать Тітку біля свого дому, чи не зачинять вони двері, не вдадуть, що їх немає? Я все одно мала спробувати: то був мій єдиний шанс. Подумала, що навряд чи вони будуть стріляти в мене. Була приблизно п’ята година. Я втомилася від ходьби, особливо на цей Тітчин манер, як чортів солдат, наче лом у дупі, і я нічого від самого сніданку не їла.

Звісно ж, я не знала, що в ті ранні дні про Тіток і навіть про Центр знали не всі. То спочатку була таємниця, замотана колючим дротом. Те, що вони робили, могло б викликати протести, навіть тоді. Тож хоча люди час від часу бачили на вулицях Тіток, не знали точно, для чого вони. Напевно, думали, що то якісь армійські медсестри. А запитання вже ставили тільки тоді, коли це було необхідно.

Отже, ті люди одразу мене впустили. До дверей підійшла жінка. Я сказала їй, що проводжу опитування, щоб вона не здавалася здивованою, якщо за нами хтось спостерігає. Але щойно зайшла до будинку — зняла головний убір і сказала, хто я така. Вони могли викликати поліцію чи ще когось, я знала, що це ризик, але, як уже казала, вибору не було. Та вони не викликали. Дали мені одяг і спалили Тітчине вбрання і перепустку в печі; відразу знали, що треба робити. Їм не подобалася моя присутність, це було зрозуміло — вони надто нервували. Мали двох дітей, обом менше семи років. Я їх розуміла.

Я сходила у вбиральню — то було таке полегшення. Ванна, повна пластикових рибок, усяке таке. Тоді посиділа нагорі в дитячій, погралася з ними в кубики, доки батьки внизу вирішували, що зі мною робити. Мені тоді не було страшно, насправді, я почувалася доволі добре. Фантастично, можна сказати. Тоді жінка приготувала мені сендвіч і кави, а чоловік сказав, що відведе мене до іншого дому. Телефонувати вони не ризикнули.

Інший дім теж був квакерський, і це було просто ідеально, бо вони виявилися станцією на Підпільній Жінниці[39]. Коли перший чоловік пішов, вони сказали, що спробують вивезти мене з країни. Не скажу тобі, як саме, бо станції досі можуть працювати. Кожна з них контактувала лише з однією, завжди наступною станцією. У цьому були свої переваги — так було краще на той випадок, якщо тебе впіймають, але й недоліки теж були, бо якщо одну станцію виносили, буксувала вся мережа, аж поки не відновлювався зв’язок з одним із кур’єрів, що міг влаштувати альтернативний маршрут. Вони проникли у кілька корисних місць, одне з яких — пошта. У них там був водій зі зручним невеликим фургоном. Мене провезли в місто через міст у мішку для пошти. Це я можу розповісти, бо незабаром після цього його взяли. Закінчив він на Стіні. Тут можна почути про такі речі; тут чимало про що можна почути — ти б здивувалася. Командори самі нам розповідають, гадаю, вони думають: чому б і ні, ми нікому це не передамо, окрім як одна одній, а це не враховується.

Усе це в мене звучить просто, але то неправда. Весь той час я мало цеглу не відкладала. Чи не найважче було знати, що всі ці люди ризикують своїм життям заради тебе, хоча й не мають цього робити. Але вони казали, що чинять так із релігійних причин, і я не маю думати, що тут щось особисте. Це трохи допомагало. Вони мовчки молилися щовечора. Спершу мені було важко до цього звикнути, це надто вже нагадувало про те лайно в Центрі. Мене від того аж нудило, чесно кажу. Доводилося робити зусилля, нагадувати собі, що це зовсім інше. Я ненавиділа це спочатку. Але зрозуміла, що це допомагало їм іти далі. Вони приблизно знали, що станеться з ними, якщо їх спіймають. Не в деталях, але ж знали. Тоді це вже почали показувати по телебаченню — усі ті суди й таке інше.

То було ще до того, як за секти взялися серйозно. Поки ти називався до якоїсь міри християнином і був одружений, тобто — уперше, тебе, можна сказати, залишали в спокої. Зосереджувалися на інших. Як більшість із них взяли під контроль, тоді й пішли за всіма іншими.

Я була в підпіллі місяців вісім-дев’ять. Мене перевозили з одного сховку до іншого — їх тоді було немало. Не всі були квакерами, деякі й релігійними взагалі не були. То просто були люди, котрим не подобалося, як усе складається.

Я майже вибралася. Мене довезли аж до Салема, тоді, у повній курей вантажівці, до штату Мен. Я мало не блювала від смороду. Ти ніколи не думала, як воно, коли на тебе сере ціла вантажівка курей, яких ще й закачало? Мене планували переправити за кордон, не в автівці чи вантажівці — то вже стало надто складно, а в човні, узбережжям. Я не знала про це аж до самого вечора: тобі ніколи не розповідають про наступний крок, доки він не почнеться. Така в них обережність.

Так я й не знаю, що сталося. Чи то хтось перелякався, чи хтось ззовні почав підозрювати. А можливо, справа в човні, можливо, їм здалося, що той тип надто часто виходить у море. На той час там було просто повно Очей, як і всюди поблизу кордону. Менше з тим, нас узяли вже тоді, коли ми виходили через задні двері, щоб спуститись у доки. Мене, того чоловіка та його дружину теж. То була старша пара, за п’ятдесят. Він робив бізнес на омарах до того, як берегова риболовля зійшла нанівець. Не знаю, що з ними було після того — мене забрали в іншому фургоні.

Я думала, що то може бути мій кінець. Чи мене повернуть до Центру, до уваги Тітки Лідії і її сталевого дроту. Знаєш, її це тішило. Вона прикидалася, що все це — штучки на кшталт «ненавидь гріх та люби грішника», але її це тішило. Я подумувала покінчити з собою, і, можливо, покінчила б, якби був спосіб. Але зі мною у фургоні сиділо двоє, пильнували, наче яструби; ні пари з вуст, тільки сиділи й дивилися своїми кам’яними очима. Тож нічого не вийшло б.

До Центру ми не доїхали, рушили деінде. Не буду про те, що трапилося потому. Не хочу про це говорити. Скажу лиш, що слідів вони не лишили.

Коли все скінчилося, мені показали фільм. Знаєш, про що? Про життя в Колоніях. Час у Колоніях проводять за прибиранням. Вони всі сьогодні повернуті на чистоті. Іноді це просто тіла, як після битви. Ті, що в міських гетто — найгірші, їх залишають довше, вони гниліші. Та зграя не любить, коли тіла так просто валяються, бояться чуми чи ще чогось. Тож жінки з Колоній їх спалюють. Та інші Колонії ще гірші — там токсичні відходи, радіація проливається. Там ти маєш років три максимум, перш ніж у тебе відвалиться ніс і шкіра почне злазити, наче гумові рукавиці. Вони не паряться тим, щоб нормально тебе годувати, чи дати захисний одяг, чи ще щось. Без цього дешевше. Усе одно там переважно люди, яких вони хочуть позбутися. Кажуть, є інші Колонії, там не так погано, бо вони займаються сільським господарством: бавовна, помідори, усяке таке. Але фільм мені показували не про них.

Там старі жінки — ти точно питала себе, чому їх тепер так рідко побачиш, — і Служниці, які облажалися зі своїми трьома шансами, і невиправні, типу мене. Відходи, усі ми. Звісно ж, стерильні. Якщо з самого початку не такі, то стають стерильними, коли трохи там побудуть. Якщо вони не впевнені, тобі роблять маленьку операцію, щоб не помилитися. Я б сказала, що чоловіків у Колоніях десь зо чверть. Не всі «гендерні зрадники» кінчають на Стіні.

Усі носять довгі сукні, як ті, що в Центрі, тільки сірі. І жінки, і чоловіки, судячи з групових кадрів. Гадаю, це мало би принижувати чоловіків — ці сукні. Чорт, мене саму це достатньо принизило б. Як ти це витримуєш? Якщо все зважити, це вбрання мені більше до вподоби.

Отже, після того мені сказали, що я надто небезпечна, аби отримати привілей повернення до Червоного Центру. Сказали, що я можу мати згубний вплив. Сказали, що в мене є вибір: це або Колонії. Чорт забирай, та ніхто, крім черниці, не обрав би Колонії. Тобто я ж не мучениця. Якби я труби перев’язала, мені б навіть операція не знадобилася б. Тут теж немає нікого з цілими яєчниками, сама розумієш, які від того могли б бути проблеми.

І от я тут. Вони навіть крем для обличчя нам дають. Ти подумай, як можна сюди пробратися. Маєш три чи чотири нормальні роки, перш ніж твій передок зноситься, і тебе викинуть на цвинтар. Годують тут непогано, є випивка й наркотики, якщо хочеться. Працюємо тільки вечорами.

— Мойро, — кажу я. — Ти ж несерйозно.

Зараз вона мене лякає, бо в її голосі чую байдужість, брак волі. Вони справді з нею це зробили, забрали щось — що? — яке було її центром? Та чому я чекаю, що вона боротиметься далі, з тим, що я вважаю мужністю, що вона переживе все це, переграє, якщо я сама не можу?

Не хочу, щоб вона була схожа на мене. Здавалася, пливла за течією, рятувала свою голову. Ось до чого все йде. Я хочу від неї лицарства, безумства, героїзму, самотніх боїв. Того, чого мені бракує.

— Не хвилюйся за мене, — заспокоює вона. Маєш знати, про що я думаю. — Я досі тут, ти ж бачиш, це ще я. Усе одно — подивися на все під іншим кутом. Тут не так вже й погано, навколо чимало жінок. Можна сказати, лесбійський рай.

Тепер вона дражниться, показує свою енергію — і мені стає краще.

— І вам це дозволяють? — питаю я.

— Дозволяють? Та вони, чорти, це заохочують. Знаєш, як вони між собою називають це місце? «У Єзавелі». Тітки вирішили, що ми й так усі прокляті, на нас забили, тож байдуже, як ми тут грішимо. А Командорам начхати на те, що ми робимо у вільний час. Та й жінка з жінкою — це їх заводить.

— А як інші? — уточнюю я.

— Скажімо так, — відповідає Мойра. — Чоловіків вони не дуже люблять.

Вона знову знизує плечима. Можливо, це покірність.

Ось про що я хотіла б розповісти. Це була б історія про те, як Мойра втекла, цього разу — назавжди. Чи, якби я не змогла так сказати, я б воліла розповісти, як вона підірвала «У Єзавелі» з п’ятдесятьма Командорами всередині. Я хотіла б, щоб її шлях скінчився чимось рішучим і видовищним, якимось бунтом, чимось гідним її. Але, наскільки мені відомо, цього не сталося. Я не знаю, як вона померла і чи померла взагалі, бо я ніколи більше її не бачила.