Оповідь Служниці

ХІ. Ніч Розділ 30

Спадає ніч. Чи вже спала. Цікаво, чому ніч спадає, чому не настає, як світанок? Якщо на заході сонця дивитися на схід, бачиш, як ніч здіймається, а не спадає, як темрява підноситься до неба, угору від виднокраю, ніби чорне сонце за покривалом хмар. Ніби дим від невидимого вогню — з лінії вогню саме під виднокраєм, — лісової пожежі чи від палаючого міста. Можливо, ніч спадає тому, що вона важка, ця щільна завіса, яка закриває наші очі. Вовняна ковдра. Хотіла б я бачити в темряві краще, ніж бачу зараз.

Отже, ніч спала. Я відчуваю, як вона тисне на мене, немов камінь. Вітру немає. Я сиджу біля трохи прочиненого вікна, фіранки підібрані, бо там нікого немає, мені немає перед ким удавати скромність у своїй нічній сорочці — рукави довгі навіть улітку, щоб стримати нас від спокус власної плоті, утримати від обіймання себе самих голими руками. У світлі прожекторів ніщо не ворухнеться. Запах піднімається з саду, наче спека від тіла: напевно, там цвіте щось нічне — такий він сильний. Я майже бачу його, це червоне випромінювання, яке піднімається вгору, наче мерехтіння над асфальтом шосе в літній полудень.

На газоні внизу хтось постає з плями темряви під вербою, виходить на світло, його довга тінь чітко прикріплена до п’ят. Це Нік чи хтось інший, хтось неважливий? Він зупиняється, дивиться вгору, на це вікно, і я бачу біле видовжене обличчя. Нік. Дивимось одне на одного. У мене немає троянди, яку можна йому кинути, у нього немає лютні. Але голод той самий.

І я не можу його вгамувати. Опускаю ліву занавіску так, щоб вона впала між нами, мені на обличчя, і за якусь мить він іде далі, у невидимість за рогом.

Командор мав рацію. Один плюс один плюс один плюс один це не чотири. Кожен один лишається сам, їх ніяк не з’єднати докупи. Їх не можна обміняти, одного на іншого. Вони один одного не замінять. Нік Люка чи Люк Ніка. Жодних «міг би».

— Почуттям не зарадиш, — якось сказала Мойра, — але можна зарадити своїй поведінці.

Усе це дуже добре, хоча.

Головне — це контекст; чи витримка? Або одне, або інше.

У вечір перед тим, як поїхати з дому востаннє, я ходила по кімнатах. Речі не були спаковані, бо ми брали небагато й не могли собі дозволити навіть натякнути на те, що їдемо. Тож просто вешталася будинком, дивилася на речі, на те, як ми влаштували життя. Я тоді думала, що потім зможу згадати, який це мало вигляд.

Люк був у вітальні. Він обійняв мене. Ми обидва почувалися жалюгідними. Звідки ми могли знати, що навіть тоді ми були щасливі? Бо в нас принаймні було це: руки, обійми.

— Кішка, — ось що він сказав.

— Кішка? — перепитала я у вовну його светра.

— Ми не можемо лишити її тут.

Я не подумала про кішку. Ніхто з нас не подумав. Рішення було раптовим, і треба було все спланувати. Я, напевно, подумала, що вона поїде з нами. Але вона не могла, кішку не беруть у коротеньку закордонну подорож.

— Можливо, на вулиці? — запропонувала я. — Залишимо її там.

— Вона буде тут вештатись, нявчатиме під дверима. Хтось помітить, що нас немає.

— Можемо її віддати, — сказала я. — Комусь із сусідів.

Кажучи це, уже розуміла, яка це дурня.

— Я з цим розберусь, — сказав Люк. І з того, що він сказав «з цим», а не «з нею», я зрозуміла, що він має на увазі «вб’ю». Подумала: ось що робиш, перш ніж убити. Створюєш «це» там, де раніше його не було. Робиш це спочатку подумки, а потім у реальності. То ось як це робиться. Здається, раніше я того не знала.

Люк знайшов кішку, що ховалася під нашим ліжком. Вони завжди розуміють. Пішов із нею до гаража. Не знаю, що він зробив, я його не питала. Сиділа у вітальні, склавши руки на колінах. Треба було піти з ним, узяти на себе цю невелику відповідальність. Треба було принаймні спитати його про все це згодом, щоб йому не довелося нести цей тягар самому; бо ця невелика жертва, це вбивство з любові відбувалось і заради мене теж.

Це те, що вони роблять. Змушують тебе вбивати, у себе в душі.

Як виявилося, марно. Цікаво, хто їм сказав. То міг бути сусід, який дивився, як наше авто вранці їхало від гаража — інтуїтивно доніс заради нової золотої зірочки в чийомусь списку. Міг навіть бути той, хто робив нам паспорти — чому б не отримати платню двічі? Це цілком схоже на них: садити своїх людей підробляти паспорти, розкинути сітку для неуважних. Очі Господні озирають усю землю.

Бо вони були готові, чекали на нас. Мить зради найгірша. Та мить, коли ти без жодних сумнівів усвідомлюєш, що тебе зрадили, що інша людська істота зичить тобі такого зла.

То було схоже на ліфт з обрізаними дротами. Він падає, падає, і ти не знаєш, коли вдаришся об землю.

Я намагаюся викликати, збудити своїх привидів, де б вони не були. Я маю згадати, який вони мали вигляд. Намагаюся затримати перед очима їхні обличчя, схожі на фотографії в альбомі. Але вони не затримуються заради мене, вони рухаються: усмішка — і немає, риси облич згортаються та згинаються, наче горить папір, їх поїдає чорнота. Спалах, бліде мерехтіння у повітрі; сяйво, марево, танок електронів — тоді знов обличчя, і не одне. Але вони згасають, хоч як би я не простягала до них руки, вони вислизають, як привиди на світанку. Повертаються туди, де існують. Мені хочеться просити їх лишитися зі мною. Але вони не залишаться.

Це я винна. Надто багато забуваю.

Сьогодні я молитимусь.

Не ставатиму на коліна біля ліжка, на тверде дерево підлоги спортзалу, і Тітка Елізабет стоїть біля подвійних дверей, склавши руки, з батогом для худоби на поясі, поки Тітка Лідія ходить між рядами жінок у нічних сорочках і ляскає нас по спинах, чи ногах, чи сідницях, чи руках дерев’яною указкою — легенько, щоб ми не горбилися чи не збивалися. Вона хотіла, щоб ми правильно схиляли голови, тримали пальці ніг разом, напружено, щоб лікті були під правильним кутом. Це частково питання естетики: їй подобалось, який це має вигляд. Хотіла, щоб у нас був суто англо-саксонський вигляд, наче ми викарбувані на могилах; чи схожі на янголів з різдвяних листівок, убрані в мантії чистоти. Але вона знала й про духовну цінність тілесної скутості, напруги м’язів: іноді казала, що трохи болю йде на користь розуму.

Ми молилися за порожнечу, щоб бути гідними наповнення: милістю, любов’ю, самозреченням, сім’ям та дітьми.

О Господи, Царю Всесвіту, дякую, що створив мене не чоловіком.

О Господи, зітри мене. Зроби мене плідною. Умертви мою плоть, щоб я могла множитися. Дозволь мені наповнитися…

Деяких це захоплювало. Екстаз приниження. Деякі стогнали і плакали.

«Не треба робити з себе посміховисько, Джанін», — казала Тітка Лідія.

Я молюся там, де сиджу, біля вікна, дивлячись крізь фіранку на порожній садок. Навіть очі не заплющую. Чи в моїй голові, чи ззовні — однакова темрява. Чи світло.

Боже. Сущий у Царстві Небесному, яке є всередині.

Хотіла б я, щоб ти сказав мені Своє Ім’я, тобто — справжнє. Але Ти теж годиться.

Хотіла б я знати, що Ти запланував. Але що б це не було, допоможи мені його пережити, будь ласка. Хоча, можливо, це й не Твої справи: я й на мить не вірю, що Ти мав на увазі саме те, що тут відбувається.

Хліба насущного мені не бракує, не марнуватиму на це час. Це не головна проблема. Проблема в тому, щоб ковтнути його й не вдавитися.

Переходимо до прощення. Не турбуйся про те, щоб пробачити мене просто зараз, є важливіші речі. Наприклад: убережи інших, якщо вони зараз у небезпеці. Не дай їм надто сильно страждати. Якщо їм судилося померти — хай це станеться швидко. Можеш навіть забрати їх до раю. Для цього нам потрібен Ти. Пекло ми влаштуємо для себе самі.

Напевно, я маю сказати, що пробачаю тих, хто це вчинив, і те, що вони чинять зараз. Я спробую, але це непросто.

Далі — спокуси. У Центрі спокусою вважалося мало не все, окрім сну та їжі. Знання — це спокуса. «Те, чого не знаєш, не спокусить тебе», — казала Тітка Лідія.

Можливо, я насправді й не хочу знати, що відбувається. Можливо, мені краще не розуміти. Можливо, я не витримаю знання. Гріхопадіння було падінням від невинності до знання.

Я забагато думаю про люстру, хоча її тут уже немає. Але можна скористатися гачком у шафі. Я розглядала варіанти. Коли причепишся туди, треба всього лиш натиснути всією своєю вагою й не пручатися.

Визволи нас від лукавого.

Тоді Царство, сила і слава.[35] Нині в це важко повірити. Але я спробую. «У сподіванні», як пишуть на надгробках.

Ти зараз маєш почуватися пограбованим. Гадаю, це з Тобою не вперше.

Мені на Твоєму місці було б уже досить. Мене вже нудило би від цього. Гадаю, саме цим ми з Тобою й відрізняємося.

Я почуваюся дуже несправжньою, коли отак говорю до Тебе. Наче говорю до стіни. Хотіла б я, щоб Ти мені відповів. Почуваюся самотньою.

Як у пісні: сама-самісінька біля телефона. От тільки телефоном користуватися мені не можна. А якби й можна було, кому мені дзвонити?

О Боже. Я серйозно. О Боже, Боже. Як мені жити далі?