Оповідь Служниці

Розділ 29

Я сиджу в Командоровому кабінеті навпроти нього, за столом, на місці клієнта, наче веду переговори в банку про неабияку позику. Але, за винятком мого розташування в кімнаті, формальності між нами небагато. Раніше я сиділа з напруженою шиєю і прямою спиною, ноги рівненько на підлозі, очі на козиряння. Тепер я розслаблена, мені навіть затишно. Червоні черевики скинуті, я підгорнула ноги під себе, хоча й прикрила їх червоною спідницею, але все одно підгорнула, наче сиджу біля вогнища в старі дні пікніків. Якби в каміні горів вогонь, він би виблискував на полірованих поверхнях, м’яко сяяв на плоті. Додаю камінного світла.

Щодо Командора — він аж до непристойності повсякденний. Без піджака, лікті на столі. Бракує лише зубочистки в кутику вуст — і він був би справжньою рекламою сільської демократії, як на гравюрі. У плямах від мух, як у старій спаленій книжці.

Квадратики на дошці переді мною заповнюються — передостання гра мого вечора. «Ґуш», пишу я зручне односкладове слово з дорогою літерою ґ.

— Це справді слово? — питає Командор.

— Можемо подивитися, — кажу я. — Це діалектизм.

— Я тобі вірю, — каже він і всміхається. Командору подобається, коли я виділяюся, показую свою розвиненість, наче уважна тваринка, нашорошую вуха, готова виконувати трюки. Його схвалення огортає мене, немов тепла вода. Я не відчуваю в ньому тієї злості, яку раніше бачила в чоловіках, навіть у Люкові іноді. Він не називає мене подумки сучкою. Насправді він поводиться, як татусь. Йому подобається думати, що я розважаюся — так воно і є.

Він спритно вводить у кишеньковий комп’ютер наші рахунки.

— Ти мене сьогодні обійшла, — каже. Я підозрюю, що він махлює, щоб полестити мені, щоб підняти мені настрій. Але чому? Це лишається запитанням. Що він отримує від такого розбещення? Має щось бути.

Командор відкидається на спинку крісла, складає кінчики пальців — уже знайомий мені жест. Ми вибудували поміж собою репертуар таких жестів, знайомих речей. Він дивиться на мене не без доброзичливості, з цікавістю, наче я — загадка, яку треба розгадати.

— Що хочеш сьогодні почитати? — питає він. Це теж уже рутина. Поки що я прочитала журнал «Мадемуазель», старий випуск «Есквайра» вісімдесятих років, «Міз» — пам’ятаю, що цей журнал валявся в різних квартирах моєї матері, поки я росла, і «Рідерз Дайджест». У нього навіть романи є. Я вже прочитала Раймонда Чендлера і половину «Тяжких часів» Чарльза Діккенса. Коли маю нагоду, читаю швидко, жадібно, майже поверхнево, намагаючись якомога більше інформації напхати у свою голову перед черговим довгим голодом. Якби я їла, це була б обжерливість голодуючого, якби це був секс, то радше швидкий потайний перепихон десь у провулку.

Поки я читаю, Командор сидить і спостерігає за мною, мовчки, але й не зводячи очей. Це спостереження — своєрідний сексуальний акт, і я почуваюся оголеною, коли він дивиться. Хотілося б, що він відвернувся від мене, походив по кімнаті, почитав щось сам. Можливо, тоді я могла б розслабитися, не поспішати. А таке протиправне читання здається мені виступом.

— Я б хотіла просто поговорити, — кажу я. Самій дивно чути це від себе.

Командор знов усміхається. Він не здається здивованим. Можливо, він чекав цього або ж чогось подібного.

— О? — каже він. — То про що ти хотіла б поговорити?

Я затинаюся.

— Та про що завгодно. Ну, наприклад, про вас.

— Про мене? — він і далі усміхається. — Так про мене немає чого особливо говорити. Я звичайний хлопець.

Ця його фальшивість, навіть у виборі слова — «хлопець»? — зупиняє мене. Звичайні хлопці не стають Командорами.

— Ну щось же ви вмієте, — кажу. Знаю: я підштовхую його, граюся з ним, виманюю його назовні, і мені самій від себе гидко, навіть трохи нудить. Але це фехтування. Або говорить він, або я. Я це знаю, відчуваю слова, які збираються всередині мене, я так давно насправді не говорила ні з ким. Короткі перешіптування з Гленовою на сьогоднішній прогулянці не враховуються; але то був вступ, він роздражнив мене. Відчувши полегшення навіть від такої розмови, я хочу більшого.

А якщо говоритиму з ним, то скажу щось не те, щось видам. Я відчуваю це, прийдешню зраду себе самої. Я не хочу, щоб він знав забагато.

— Ну, я займався дослідженням ринку, — невпевнено веде він. — А потім наче відокремився.

Мені спадає на думку, що хоча я й знаю, що він Командор, та уявлення не маю, чим він займається. Що він контролює, яку галузь, як раніше казали? Конкретних звань у них немає.

— О, — кажу я, намагаюся, щоб звучало так, наче я розумію.

— Можна сказати, що я науковець, — продовжує він. — Звісно ж, у певних межах.

Після того він певний час нічого не каже, і я теж мовчу. Ми перечікуємо один одного.

Я зриваюся перша.

— То, можливо, розкажете щось із того, про що я думала?

Командор виявляє цікавість.

— І що це має бути?

Я прямую до небезпечної зони, але не можу зупинитися.

— Є одна фраза, яку я звідкись пам’ятаю… — краще не казати, звідки. — Гадаю, це латина, я думала, можливо, ви…

Знаю, у нього є словник латини. Він має кілька видів словників на горішній полиці, ліворуч від каміна.

— Скажи, — мовить він. Відсторонений, але більш пильний, чи мені це здається?

— Nolite te bastardes carborundorum, — кажу я.

— Що? — перепитує він.

Я неправильно вимовила слова. Не знаю, як правильно.

— Можу по літерах, — відповідаю я. — Чи записати.

Він вагається, ідея нова. Можливо, він не пам’ятає, що я вмію писати. Я ніколи не тримала ручки чи олівця в цій кімнаті, навіть щоб записати рахунок.

— Жінки не вміють додавати, — якось жартома сказав Командор. Коли я спитала, що малось на увазі, пояснив: — Для них один плюс один плюс один плюс один — це не чотири.

— А що тоді? — уточнила я, чекаючи на «п’ять» чи «три».

— Просто один плюс один плюс один плюс один, — відповів він.

Але тепер він каже:

— Гаразд, — і жбурляє свою кулькову ручку мені через стіл майже зухвало, наче приймаючи виклик. Я озираюся, шукаю, на чому б написати, і він дає мені записник для рахунків з маленьким усміхненим личком, надрукованим угорі на сторінці. Такі штуки досі випускають.

Я обережно, друкованими літерами пишу фразу, списую зі своєї пам’яті, зі своєї шафи. Nolite te bastardes carborundorum. Тут, у цьому контексті, це не молитва й не команда, це сумне графіті, колись видряпане й закинуте. Ручка між моїми пальцями чуттєва, майже жива, я відчуваю її силу, силу слів, які вона містить. «Ручка — це заздрість», — сказала б Тітка Лідія, цитуючи черговий слоган Центру, який відважував нас від таких речей. І вони мали рацію — це заздрість. Просто тримати її — уже заздрити. Я заздрю, що в Командора є ручка. Це одна з тих речей, які я хотіла б украсти.

Командор забирає в мене позначений усмішкою аркуш паперу, дивиться на нього. Тоді починає реготати і — невже він шаріється?

— Це несправжня латина, — каже він. — Це просто жарт.

— Жарт? — ошелешено перепитую я. Це не може бути жарт. Невже я ризикувала, намагаючись ухопити крихту знання, через простий жарт? — Що за жарт?

— Знаєш, які бувають школярі, — каже Командор. Він сміється ностальгійно, тепер я розумію, що це сміх приязності до самого себе. Він устає, іде до книжкових полиць, дістає книгу з колекції, але не словник. Це стара книжка, схожа на підручник, потріпана, замащена чорнилом. Перш ніж показати її мені, він перебирає сторінки, міркує, згадує.

— Ось, — каже він і кладе розгорнену книжку на стіл переді мною.

Першою я бачу картинку: Венера Мілоська на чорно-білому фото, з незграбно домальованими вусами, чорним ліфчиком та волоссям під пахвами. На другій сторінці — римський Колізей, підписаний англійською, а під ним відмінювання: sum es est, sum us estis sunt[33].

— Ось, — каже він, показуючи пальцем, і я бачу на полі напис тим же чорнилом, яким намальоване волосся на Венері. Nolite te bastardes carborundorum.

— Це один із тих жартів, які важко пояснити, якщо не знаєш латини, — каже Командор. — Ми записували такі штуки. Не знаю, звідки ми їх брали, напевно, від старших хлопців.

Він забуває про мене, про себе самого, гортає сторінки.

— Глянь на це, — каже. Картина називається «Викрадення сабінянок», на полях видряпано: «pim pis pit, pimus pistis pants». — Ось іще одне, — каже. «Cim, cis, cit…»[34]. Він зупиняється, повертається до сьогодення, присоромлений. Знов усміхається, але тепер можна сказати — шкіриться. Я уявляю собі, яким він був з веснянками, із неслухняним чубом. Зараз він мені майже подобається.

— А що це означає? — запитую я.

— Що саме? — каже він. — А. Це означає «не дай покидькам себе перемолоти». Гадаю, ми тоді вважали себе дуже розумними.

Я вичавлюю із себе усмішку, але тепер бачу все ясно. Розумію, чому вона це написала, на стіні шафи, але розумію й те, що вона мала дізнатися про цю фразу тут, у цій кімнаті. Де ще? Вона ж ніколи не була школярем. Тут, із ним, у якомусь нападі згадок про дитинство, у довірливій бесіді. Отже, я не перша. Не перша порушую його тишу, граю з ним у дитячі ігри.

— Що з нею сталося? — питаю я. Він реагує майже миттєво.

— Ти звідкись її знала?

— Звідкись, — повторюю за ним.

— Вона повісилась, — каже Командор задумливо, не сумно. — Тому ми прибрали люстру. У твоїй кімнаті.

Після паузи:

— Серена дізналася, — каже він, наче це все пояснює. Так воно і є.

Якщо в тебе помирає песик, заводиш іншого.

— На чому? — питаю я. Він не хоче давати мені ідей.

— Чи не все одно, — каже. Розірване простирадло, думаю я. Я про це вже міркувала.

— Думаю, її знайшла Кора, — продовжую я. Ось чому вона кричала.

— Так, — каже він. — Бідолашна.

Це він про Кору.

— Напевно, мені не слід більше сюди приходити, — кажу я.

— Я думав, тобі це подобається, — легко мовить він, але спостерігає за мною своїми жвавими яскравими очима. Я могла б подумати, що це страх, але ні. — Я хотів би, щоб ти приходила.

— Ви хочете, щоб моє життя було стерпним, — кажу я. Виходить не запитання, а рівне ствердження, рівне й безвимірне. Якщо моє життя стерпне, то, можливо, те, що він робить, зрештою й правильно.

— Так, — погоджується він. — Хочу. Мені так краще.

— Що ж, — додаю я. Щось змінилося. Тепер я дещо на нього маю. Це можливість моєї власної смерті. Це його провина. Нарешті.

— Чого ти хотіла б? — запитує він, досі легко, наче це питання грошей, і доволі незначне: цукерки, сигарети.

— Тобто, окрім крему для рук, — кажу я.

— Окрім крему для рук, — погоджується він.

— Я хотіла б… — мить не наважуюсь. — Я хотіла б знати.

Звучить нерішуче, навіть тупо. Я сказала, не подумавши.

— Що знати? — питає він.

— Те, що варто знати, — відповідаю, але це надто легковажно. — Те, що відбувається.