Оповідь Служниці

IX. Ніч Розділ 24

Я повертаюся тьмяним коридором, угору сходами, які глушать мої кроки. Прокрадаюся до кімнати. Там сідаю на стілець, не вмикаючи світло, не знімаючи червоної сукні, застібнута на всі гачки і ґудзики. Мислиш чітко лише тоді, коли одягнений.

Мені потрібна перспектива. Ілюзія глибини, створена рамою, упорядковані форми на пласкій поверхні. Перспектива необхідна. Без неї є всього лише два виміри. Без неї живеш, притиснений обличчям до стіни, усе стає великим, величезним планом — деталі, риси, волосинки, плетіння простирадла, молекули обличчя. Власна шкіра стає мапою, діаграмою марності, перерізаною крихітними дорогами в нікуди. Без неї живеш моментом. А це не те місце, де я хочу бути.

Але саме там я є, мені не втекти. Час — пастка, і я спіймана в неї. Маю забути про своє таємне ім’я, про все, що було. Тепер мене звати Фредова, і я живу тут.

Живи теперішнім, візьми з нього все, що можеш, бо це все, що є.

Час інвентаризації.

Мені тридцять три роки. У мене коричневе волосся. Зріст — п’ять футів сім дюймів[31], якщо босоніж. Мені важко згадати, який я мала вигляд. У мене працюють яєчники. Я маю ще один шанс.

Але щось змінилося, нині, сьогодні. Обставини змінилися.

Я можу про щось просити. Напевно, про небагато, але це вже щось.

«Чоловіки — то секс-машини, — казала Тітка Лідія, — не більше. Вони хочуть тільки одного. Маєте навчитися маніпулювати ними для свого ж добра. Водити їх круг пальця; це метафора. Так ведеться у природі. Це план Божий. Так уже воно є».

Насправді Тітка Лідія того не казала, але це малося на увазі в усіх її словах. Це майоріло в неї над головою, як золоті гасла над святими темніших часів. Як і вони, Тітка Лідія була кістлява й позбавлена плоті.

Але як вписати сюди Командора, яким він є у своєму кабінеті, з іграми і прагненням — до чого? До того, щоб з ним грали, щоб його ніжно й щиро цілували.

Знаю, мені треба сприймати серйозно це бажання. Воно може бути важливим, це може бути перепусткою, а можливо, — і падінням. Треба серйозно й зважено все обміркувати. Але байдуже, що я роблю, сидячи тут у темряві, коли прожектори освітлюють прямокутник мого вікна з вулиці крізь фіранки, легкі й прозорі, мов весільна сукня, мов еманація, й одна рука стискає іншу, і я трохи погойдуюсь уперед-назад — байдуже, що я роблю, у цьому є щось кумедне.

Він хотів, щоб я зіграла з ним у «Скрабл» і поцілувала його, щиро.

Це одна з найдивніших речей, які колись зі мною відбувалися.

Контекст — це все.

Пам’ятаю передачу, яку колись бачила по телевізору, — у повторі, знімали її багато років тому. Мені тоді було сім чи вісім, і я була надто мала щоб зрозуміти. Передача була з тих, які любила дивитися моя мати, — історична, освітня. Вона потім намагалася мені її пояснити, розповісти: те, що там показували, відбувалося насправді, але для мене то була всього лиш казка. Я думала, що хтось це вигадав. Гадаю, усі діти так думали про будь-які історичні події, що були до них. Якщо це просто казка, стає не так страшно.

То був документальний фільм про одну з давніх воєн. Вони опитували людей, показували уривки з чорно-білих фільмів тих часів і фотографії. Я небагато про це пам’ятаю, але пригадую якість зображення, те, як усе в них здавалося вкритим шаром сонячного світла й пилу, і те, якими темними були тіні під людськими бровами й уздовж їхніх вилиць.

Інтерв’ю з живими були кольоровими. Найкраще я пам’ятаю жінку, яка була коханкою наглядача одного з таборів, куди відправляли євреїв, перш ніж убити. «У печах», — сказала моя мати, але жодних пічок не показували, тож у мене склалося хибне враження про те, що ці смерті відбувалися на кухнях. Для дитини в цьому є щось особливо страшне. Печі — це приготування їжі, їжу готують, перш ніж з’їсти. Я думала, що тих людей з’їдали. До певної міри так воно й було.

З того, що вони казали, виходило, що чоловік був жорстоким та брутальним. Коханка (мати пояснила, що таке коханка, у містифікації вона не вірила, тож у мене була книжечка про сексуальні органи вже тоді, як мені виповнилося чотири) колись була дуже красивою. Там показували чорно-білий знімок її з іншою жінкою в роздільних купальниках, взутті на платформі та великих капелюхах тих часів; вони сиділи в шезлонгах біля басейну, у темних окулярах «котяче око». Басейн був поряд з їхнім домом, біля того табору, з печами. Жінка казала, що нічого особливого не помічала. Стверджувала, що не знала про печі.

На момент інтерв’ю, сорок чи п’ятдесят років потому, вона помирала від емфіземи. Багато кашляла, була дуже худа, майже прозора, але все одно пишалася своєю зовнішністю. («Ти подивися, — сказала мати, наполовину буркотливо, наполовину із захопленням. — Вона досі пишається своєю зовнішністю»). Її обличчя було акуратно нафарбоване, чимало туші на віях, рум’яна на вилицях, де шкіра скидалася на розтягнуту гумову рукавичку. Вона носила перли.

«Він не був чудовиськом, — сказала вона. — Люди кажуть, що він був чудовиськом, але це не так».

Про що вона тоді могла думати? Гадаю, мало про що, не тоді, не в ті часи. Вона думала про те, як би не думати. Часи були ненормальні. Вона пишалася своєю зовнішністю. Не вірила, що він чудовисько. Для неї ж чудовиськом не був. Напевно, у нього була якась мила звичка: немелодійно свистів у душі, обожнював трюфелі, назвав собаку Лібхен[32], навчив її сідати за шматочки сирого стейка. Так просто вигадати людяність для кого завгодно. Так спокусливо. «Велика дитина», — казала вона собі. У неї, напевно, тануло серце, вона відводила пасмо волосся з його чола, цілувала його у вухо, і не заради того, щоб щось від нього мати. Це інстинкт заспокоїти, змінити все на краще. «Тихенько, тихенько, — казала, коли він прокидався від кошмарів. — Тобі так нелегко». Вона в усе це вірила, бо як інакше їй було жити далі? Вона була дуже звичайною, під тією красою. Вірила в гідність, була доброю до покоївки-єврейки чи принаймні достатньо доброю, добрішою, ніж мала.

Через кілька днів після зйомок того інтерв’ю вона вбила себе. Так по телевізору й сказали.

Ніхто не питав, любила вона його чи ні.

Найкраще я тепер пам’ятаю її макіяж.

Я встаю в темряві, починаю розстібатися. Тоді чую щось усередині свого ж тіла. Я зламалася, щось тріснуло — напевно, це воно. Шум здіймається, виходить з поламаного місця, іде до обличчя. Без попередження: я не думала ні про тут, ні про там, ні про що. Якщо дозволю звуку вирватися назовні, це буде сміх, надто голосний, надто сильний, хтось обов’язково почує, і тоді пролунають швидкі кроки, і команди, і хтозна… Отже: емоція не відповідає нагоді. Мандрівна матка, так раніше думали. Істерія. А тоді — голка, пігулка. Це може бути смертельно.

Я затуляю рота обома руками, наче мене от-от знудить, падаю на коліна, сміх, наче лава, кипить у моєму горлі. Заповзаю до шафи, підтягую коліна до грудей: я задихнуся від сміху. Ребра болять від зусиль, мене трусить, я здригаюся, сейсмічно, вулканічно, здається, вибухну. Червоним по всій шафі, походження — рима до народження, ох, просто вмерти зі сміху.

Я душу його складками накидки, мружуся, витискаю сльози з очей. Намагаюся зібратися.

Скоро все минається, наче епілептичний напад. Я сиджу в шафі. Nolite te bastardes carborundorum. У темряві цього не видно, але кінчиками пальців я проводжу по напису, наче це — шрифт Брайля. Тепер він звучить у моїй голові радше як наказ, аніж молитва. Але наказ зробити що? У будь-якому разі я не маю користі з нього, з цього старовинного ієрогліфа, ключ до якого втрачено. Чому вона це написала? Чого вона хотіла? Звідси немає шляху.

Я лежу на підлозі, дихаю швидко, тоді повільніше, вирівнюю дихання, як у вправах для пологів. Усе, що я чую, — звук свого серця, відкривається і закривається, відкривається і закривається, відкривається.