Знову й знову

9

Після доповіді професора Сенґупти Стентон із МакКласкі навскіс через подвір’я поверталися з Великої зали Трініті-коледжу до помешкання декана.

— Невже ви серйозно вважаєте, що можете відправити мене у 1914-й? — голосно спитав Стентон, перекрикуючи віхолу, яка студено дихала їм прямо в обличчя. — І коли це трапиться… попередні сто одинадцять років просто щезнуть, наче їх і не було?

— От власне ти й розпочнеш їх заново.

— Але ж таким чином ви зітрете з лиця землі все населення, уб’єте мільярди людей…

— Хіба можна вбити того, хто ще не народився? — відгукнулася МакКласкі. — Та ми всі народимося знову, народимося кращими! Органічні складові й ДНК те нове населення матиме такі самі, але буде радикально кращим завдяки надзвичайно істотному вливанню крові, яку не проллють на полях Фландрії та під час усіх воєн і геноцидів, що трапилися далі. Ми всі повернемося, капітане! Кожен-кожнісінький і не тільки, але повернемося не такими, як сьогодні, — нудотним скопищем знуджених духовних виродків, які сидять і чекають, коли ж нарешті вимруть, — а такими, якими й належить бути людям. Такими, якими, вірю, призначив нам бути Бог, бо навіщо ж інакше Він давав би нам ось цей другий шанс, шанс усе виправити?

Вони підійшли до будинку. МакКласкі відчинила парадні двері, та Стентон загаявся на порозі, й у вестибюль одразу ж дмухнула снігом віхола.

— Бог? — перепитав він. — Ви справді думаєте, що Бог хоче, аби ви прибрали з усесвіту ціле теперішнє людство?

— А чому ні? — сказала МакКласкі, втягуючи його досередини і зачиняючи двері. — Яка, зрештою, різниця, коли всі й так просто сидять і витріщаються цілими днями у свої телефони? Крім того, уяви лишень, скільки життів ти порятуєш! Починаючи від битви при Монсі, а далі — Марна, перший раз Іпр, потім Галліполі, Лоос, Сомма, знов Іпр і знов той-таки Іпр, уже втретє, і так далі, й далі, й далі. Ти ж служив у британській армії, правда? Хлопці, які загинули в тих боях, — твої товариші по зброї, тож урятувати їх — твій обов’язок. А разом із ними й десятки мільйонів інших стражденних душ, які померли в муках упродовж поглинутого мороком двадцятого століття! Невже ти справді гадаєш, що маєш право відмовитися запобігти катастрофі тільки тому, що катастрофа вже трапилася? — Відповісти на це доволі хитромудро побудоване твердження МакКласкі Стентону не дала й одразу повела далі: — Це часом не нехтування обов’язку, капітане? Якби я не знала тебе так добре, то могла б навіть назвати це боягузтвом.

Вона повернулася і подалася вгору тими самими знаменитими сходами, на які за три століття перед тим витратив купу грошей декан Бентлі і якими піднімався Ісаак Ньютон того дня, коли заснував орден Хроноса.

— Заждіть-но хвилинку, — обурився, поспішаючи за нею, Стентон. — Боягузтво, кажете? Я ж помітив, що ви, динозаври допотопні, не покликали до своєї зграї нікого, хто мав би хоч якусь причину чіплятися за життя.

— Власне! — МакКласкі аж у долоні сплеснула на радощах. — Ньютон подумав про все. «Шукайте тих, хто не обтяжений земними турботами», — сказав він. Бо здогадувався: якщо історію таки доведеться виправляти, то відваги, далекоглядності, зрештою, духу зробити це стане лише тим, кому втрачати нічого. Проте старим і немічним світу не порятувати. Це до снаги тільки молодим і сильним. Тому-то ми й знайшли тебе, Г’ю! Ти будеш останнім членом ордену Хроноса. Ну, й завтра у нас Різдво. Гарний привід ковтнути шампанського.

Вона пішла на кухню і витягла з холодильника пляшку. Незабаром вони зі склянками в руках знов опинилися на тих самих місцях, що й уранці: Стентон сидів у кріслі епохи королеви Анни, МакКласкі, як завше, гріла спину біля вогню.

— Ну, гаразд, — усміхнувся Стентон, — припустимо на хвилинку, що ви всі тут — не божевільні, які накрутили собі бозна-що в голові, й можливість вирушити назад у 1914-й справді існує. І що, на вашу думку, мав би зробити я чи хтось інший, туди потрапивши? Тільки, будь ласка, не кажіть, що запобігти вбивству у Сараєві.

— Чому? Якраз це тобі й треба зробити.

— Ох, професорко, дайте спокій! Таж ця версія кульгає на обидві ноги.

— Стривай, хіба не вбивство ерцгерцога вважають іскрою, після якої усе й запалало?

— Отож-бо й воно, що іскрою. У тім-то й суть. Вам же не гірше за мене відомо, що існувала ціла низка складних…

— Заради всього святого, Г’ю! — перебила його МакКласкі. — Ти ж не будеш зараз розповідати мені про неминучість цієї війни через економічні причини, правда? Я марксистів на дух не зношу, ти знаєш. Будьмо!

І МакКласкі добряче хильнула шампанського, а тоді ледь зуміла стримати відрижку.

— Не конче бути марксистом, щоб розуміти: початок глобального конфлікту не залежить лише від життя чи смерті однієї окремо взятої людини.

— А от цього разу таки залежав, — сказала МакКласкі, коли знов опанувала свій стравохід. — Тільки тут не про ерцгерцога Фердинанда мова, якщо вже на те пішло.

— Що?

— Його смерть була, як ти кажеш, лиш іскрою, і нам, звісно, треба завадити їй розпалити багаття. Але справжньою причиною конфлікту був хтось зовсім інший. Теж німецького королівського роду, але не Франц Фердинанд. Розумієш, наклав головою тоді не той.

— Не той? Як може все залежати від однієї людини, королівського вона роду чи не королівського? А як же баланс влади? Система альянсів…

— Так-так, а ще військове суперництво на морі, і німецьке економічне диво, і розклад руху на залізниці, і весь безконечний перелік «причин Великої війни», який колись мав знати напам’ять кожен школяр, а тепер уже мало хто й пригадає. — Професорка взяла з камінної полиці старовинний крем’яний пістоль і знічев’я націлилась у поважного на вигляд клірика часів Генріха VIII, зображеного на портреті, що висів на стіні. — Джон Редмен, перший декан Трініті-коледжу, — сказала вона, скоса зиркнувши у тому ж напрямку, що й цівка пістоля. — Він, цілком можливо, дивився зі своєї рами на цю кімнату вже тоді, коли до Бентлі навідався Ньютон і запустив усе це діло. Принаймні мені ця думка до вподоби.

Та Стентон говорити про Джона Редмена не хотів.

— Не відволікайтеся, професорко, — сказав він. — То що за чоловік став причиною Великої війни?

— Таж кайзер, це очевидно. Дурноверхий Вільгельм, свавільний онук королеви Вікторії. Неврівноважений, злостивий, заздрісний, небезпечно гонористий, любитель потай плекати й обсмоктувати кожнісіньку дріб’язкову кривду та недогоду. От він війни хотів. Інші — ні. Просто не могли вже нічого вдіяти, спрацював ефект доміно. Австро-угорці? Їм свого клопоту вистачало, тут вирішити хоча б, якими мовами у парламенті говорити.

— Але ж росіяни… — почав був Стентон, та МакКласкі лише розсміялася:

— От про росіян не треба, прошу тебе. Гаразд, хіба що про царя. Про сердешного, боязкого, вічно зніченого Миколу. Він ніколи в житті не пішов би воювати з кузеном Віллі, якби мав хоч якийсь вибір. Але Віллі вибору йому не залишив, бо тільки те й робив, що нарощував перевагу. Ну, й Микола, певна річ, був союзником французів. Думаєш, їм хотілося воювати? Ха! Та вони після того, як пруссаки востаннє завдали їм гарту, тільки те й робили, що сорок років кутали в чорне свої статуї і побивалися за Ельзасом, але навіть пальцем об палець не вдарили і так би й сиділи далі та стогнали, якби кайзер не кинув супроти них мільйонне військо. Хто там іще зостався з суттєвих гравців? Ми і янкі. Американці тоді фактично всі поголовно схилялися до ізоляціонізму. У них це, знаєш, у крові було. Вони забралися на «Мейфлавері» з Європи і повертатися назад не бажали. Й узагалі ні у що не втручалися б, якби німці не почали топити їхні кораблі і під’юджувати всілякими телеграмами мексиканців. І залишаються нам британці. Глобальна панівна сила, якій є що втрачати. Але під захистом гармат королівського флоту вона у цілковитій безпеці. Фінансовий центр планети і головний морський перевізник торгових вантажів. І це абсолютне панування у світі повністю залежить від миру. Гадаєш, комусь у Вайтголі хотілося все це зруйнувати? Ні, Г’ю, правда неспростовна: завинила тут Німеччина, а якщо точніше — кайзер. Теревенити про війну всі, звісно, теревенили, як то завше з державами буває, та й було, без сумніву, чимало романтично налаштованих молодих людей, котрим кортіло стрибнути у сідло і повести кавалерію в атаку, як то завше з молодими людьми буває — особливо з тими, які ще не до кінця усвідомили, що може зробити з кавалерійською атакою один-однісінький кулемет. Але єдиним з-поміж світових лідерів, хто щиро прагнув війни, був кайзер. Це знаємо ми тепер і це знали вони тоді, бо якщо влітку 1914-го й панувала стосовно чогось загальна згода, то хіба стосовно того, що у разі війни то буде війна між Німеччиною і всіма решта.

— У Німеччини були союзники, — спробував заперечити Стентон, якому вже починало здаватися, наче він сидить на лекції.

— Я тебе прошу! Австро-Угорська й Османська імперії, ті старі нікчеми? То були не союзники, а горе якесь, зайвий клопіт і морока. Справжніми світовими потугами, які мали не тільки минуле, але й майбутнє, були Британія, Франція, Росія, Японія та Америка з одного боку і Німеччина — з іншого, ба навіть не Німеччина, а, властиво, кайзер. Він і його прусська воєнна кліка, яка сиділа у Потсдамі й виспівувала гімни війні. Решта Німеччини хотіла робити бізнес. То ж була «майстерня світу». Дай їм ще якихось десять років, і вони купили б Францію, а врешті-решт, безперечно, і Британію. Німеччина мала найбільшу у світі соціал-демократичну партію, Рейхстаг хотів миру. Одначе кайзерові жадалося повоювати, а командував парадом і далі він. Гонор у того навіженого придурка був із Бранденбурзькі ворота завбільшки, йому аж руки свербіли встряти у бійку. Тому-то він завжди й незмінно ходив у військовій формі. А де він на всіх фотографіях? От пригадай собі передвоєнні знімки кайзера Віллі. Де він позував перед фотоапаратом?

Стентон бачив, до чого хилить МакКласкі, і розумів, що тут із нею, звісно, не посперечаєшся.

— На маневрах, — відповів він.

— Отож-бо! На маневрах, бавиться, сто чортів йому в печінку, у солдатики. Та він тільки цим і займався. Стояв на чолі найбільш просунутої в науковому та промисловому сенсі нації у світі, а насправді хотів стояти на полі битви, тримаючи на ефесі шаблі свою скалічену руку і роздивляючись мапу. Едвард VII як збавляв час? Пив, грав у карти і волочився за шльондрами в Парижі. Георг V? Колекціонував свої бісові марки. Цар Микола? Вдавав із себе дрібного поміщика і порпався собі в саду, вкупі зі своєю жінкою-командиркою, яка вклепалася по вуха в одного сільського недоумка, ще того баболюба. Французи танцювали la belle epoque. Американці намірялися підняти розвідний міст і забути про саме існування Європи. А хто ж у нас вештався по маневрах? Хто одягав шолом зі шпичаком навіть тоді, коли собаку виводив погуляти? Хто переозброювався таким темпом, що сам Чингісхан позеленів би від заздрощів?

— Кайзер Вільгельм, — визнав Стентон.

— Отож-бо й воно: кайзер Вільгельм! — вигукнула МакКласкі. — Ось тобі й причина всієї катастрофи, бодай би їй! Суть нашого плану, Г’ю, така: ми замінимо одного мертвого німецького можновладця королівського роду на іншого. Ти вирушиш у Сараєво, щоб запобігти вбивству спадкоємця австро-угорського престолу, а потім поїдеш до Берліна й уб’єш кайзера.

— У 1914-му?

— У 1914-му.

Неподалік дзвони каплиці пресвятої Трійці вибили північ. Настало Різдво.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказала МакКласкі.

— Думаю, що ми, певно, геть з глузду з’їхали, якщо взагалі про щось таке говоримо.

— Звісно, але, крім того, ти думаєш: якщо вбивство ерцгерцога накоїло стільки лиха, то через убивство імператора все полетить узагалі шкереберть, тут нічого й сумніватися.

— Ну, так, щось у цьому є.

— Але цього не станеться, якщо провина ляже на кого треба.

— На кого треба?

— Авжеж. Бачиш, коли вбивають кайзера, то що насамперед роблять люди? Правильно, запитують, хто це зробив.

— Звісно.

— Але навряд чи комусь спаде на думку припустити, що завинив тут мандрівник у часі, який перестрибнув через замкнену петлю у просторово-часовому континуумі.

— Справді, навряд.

— Річ у тім, що Франца Фердинанда вбив іноземець, і це негайно спричинило глибоку міжнародну кризу. Якщо кайзера порішить німець, тобто якщо створити таке враження, то криза вибухне в Німеччині і тільки в Німеччині. А якщо раптом виявиться, що вбивця ще й був соціалістом, то розпочнеться такий шарварок, що Німеччина загрузне в ньому надовго. Німецький соціалістичний рух був найпотужнішим і найбільш передовим у Європі. Тамтешні правлячі кола вважали лівих ворогом суспільства номер один. Якщо у них буде змога показати вбивцею імператора когось із табору лівих, то це неминуче обернеться брутальними поліційними репресіями, а ліві, які жодної провини за собою не бачитимуть, теж у боргу не залишаться. Відтак Німеччина порине у внутрішні чвари. Британія натомість зосередить основну увагу на ірландському питанні, яке на той час просто роздиратиме її на частини, не кажучи вже про суфражисток. Росія й далі поволі просуватиметься до якоїсь подобизни сучасної держави. Франції принесе безмірну втіху агонія, у яку вкине сама себе Німеччина, адже цілий 1914-й, а може, й довше німці будуть перейматися виключно собою. І хоч якою вирине з цієї колотнечі Німеччина, вправо вона хилитиметься чи вліво, та принаймні на її чолі вже не стоятиме схиблений на війні психопат. А поза тим, на той час дедалі вищий рівень добробуту й економічної взаємозалежності європейських держав на пару з демократичними реформами зроблять війну взагалі неможливою. Ще ніколи дві сучасні капіталістичні демократії не вступали у війну між собою. І знаєш, що в цьому плані найкраще? Тих чарівних російських царівен не повбивають! Стули рота, Г’ю, а то ти його так роззявив, що на рибину схожий.