Знову й знову

17

З Константинополя вони виїхали наступного дня, «Східним експресом» до Парижа. МакКласкі, ясна річ, аж тремтіла від захвату і зачудовано бурмотіла щось собі під ніс, захоплюючись геть усім, від газет, які купила в кіоску на вокзалі Сіркеджі, до розкішного опорядження свого власного приватного купе. Стентон вирішив, що квитки вони купуватимуть окремо.

МакКласкі далі неабияк діяла йому на нерви; сама її присутність свідчила про те, що і совісті, і надійності їй сильно бракує. Якщо вона таки викине якогось коника і приверне увагу офіційних органів, то краще, щоб їхні імена поруч у всіляких протоколах не згадували.

З іншого боку, мандрувати з нею було весело. Коли потяг рушив і велетенський паровоз потягнув вагони прокладеною через столицю Османської імперії колією, він зайшов до неї в купе і не зумів стримати усмішки: професорка від радісного збудження мало не підскакувала.

— Ех, Г’ю, Г’ю, — говорила вона, відкинувшись на м’якому шкіряному сидінні, — ну з чим же це порівняти? Ні, я серйозно: от із чим це порівняти? Хіба це не здійснення найсміливішої мрії на землі? Ми ж із тобою мандруємо історією! Це ж одна з найулюбленіших фантазій людства. Їдемо у власних окремих купе. Окремі купе першого класу у «Східному експресі»…

— Ми не просто собі мандруємо, у нас місія.

— Я знаю, Г’ю, знаю. Але ж хоч-не-хоч ми їдемо оце потягом через усю Європу — і нема на те ради. Ти зробив, як хотів. Тепер уже ми ніякої шкоди не заподіємо, метеликів тут немає. Тож ніщо не заважає нам просто тішитися! Ти тільки глянь на цю вишукану порцелянову раковину: тягнеш за ремінець, і вона бере й опускається. Як же чудово! Оце якість. У наш час навіть мільярдери такої якості не мають. У цьому прекрасному вагончику взагалі куди не глянь — латунь, поліроване дерево, порцеляна і шкіра. Все таке чудове, справжнє, не якийсь там пластик і вуглеводень… І глянь, вікно відчиняється! У потягу можна самому відчинити вікно і впустити трохи свіжого повітря.

Вона опустила вікно й аж зойкнула від захвату.

Стентон засміявся. Професорка мала рацію. Все це таки й справді було неймовірно. Впродовж місяців підготовки він не дозволяв собі надто замислюватися про реальність такої перспективи, припускати, що й справді може опинитися в минулому. І ось він тут. І то не в якомусь прадавньому минулому, а в Європі початку двадцятого століття. Якраз тоді, коли дива техніки були ще якісь мужні і справді хвилювали, як‑от парові двигуни та перші літальні апарати — це ж тобі не смартфони і пластична хірургія. Тоді, коли залишалися ще недосліджені території та нескорені гірські вершини.

— Маєте рацію, професорко, — сказав він; говорив голосно, бо до купе увірвався через відчинене вікно гучний перестук коліс. — Це таки збіса круто.

— І дівчатам можна курити! — захоплено вигукнула МакКласкі. — Я можу сісти на своє місце, за яке, хай йому чорт, таки заплатила, і запалити цигарку, і ніякий чортів чинуша з парафіяльної ради не буде верещати, що я убиваю дитину десь у сусідньому графстві. Ну ж бо, запали і ти! Ти ж студентом димів, як паровоз. Пам’ятаю, десь у 2006-му за каплицею я сама стрельнула в тебе цигарку.

Вона відкинулася назад і з щасливим виглядом затягнулася сигаретою: цього разу вже не самокруткою, а справжньою, фабричною. Потрапивши в готелі у тютюнову крамничку, професорка поводилася, наче дитина в кондитерській, і накупила з десяток різних, давно забутих ґатунків.

— «Плеєрс нейві кат», флотські без мундштука, — сказала вона, злегка закашлявшись, — виготовлені в ті дні, коли у нас справді був флот. Подумай тільки, Г’ю. Ми опинились у тих часах, коли королівські військово-морські сили вдвічі переважали двох своїх найближчих суперників разом узятих! Pax Britannica! Британія знову перша! Гарне відчуття, правда? А коли ти спровадиш на той світ кайзера, то Британія першою й залишиться.

— Професорко, я ж вас попередив. Замовкніть.

— Вибач! Вибач. Маєш рацію. Більше не повториться. Про місію — ні слова, рот на замок. Але ти цей… запали одну!

— Не можу. Я пообіцяв… Кессі.

— Але ж, як ти сам був слушно зауважив, її тут немає. Та й у будь-якому разі навряд чи вона мала б щось проти одненької сигаретки.

Стентон глянув на сигарети, що спокусливо визирали з архаїчної на вигляд коробки. Без мундштука. Чистий тютюн.

Може, й справді варто запалити, лиш одну.

Щоб відзначити момент. Адже це таки круто: мчати у «Східному експресі» Туреччиною назустріч найдивовижнішій у цілому всесвіті пригоді. «Граніт рятує британську армію і світ»! Навіть Біґлз, мабуть, подумав би, що це вже занадто, вище голови не стрибнеш. То чому б не відзначити таку мить сигареткою? Це ж аж ніяк не означає, що Кессі більше для нього нічого не важить. Просто тут, у бойовій обстановці, свої правила, дівчатам, які чекають дома, не знані…

Він простягнув руку.

МакКласкі у захваті піднесла йому коробку. Ніщо не приносить узалежненим більшої радості, ніж нагода підмовити приятеля, який ще вагається, до них долучитися й у такий спосіб виправдати свою слабкість.

— Молодчага! — сказала вона. — А ще, знаєш, у тебе є повне право на мене сердитися. Я була страшенною егоїсткою, безвідповідальною нахабою, і мала б зараз горіти від сорому. Але тепер усе буде добре. Ти з цією роботою впораєшся, я впевнена. Ти для неї ідеально підходиш. Та хіба могло бути інакше, ти ж — Граніт! Тому-то я тебе й обрала.

Стентон уже взявся був за кінчик сигарети, щоб витягнути її з коробки, та раптом завмер. І забрав руку.

Його зупинили останні слова МакКласкі.

«Тому-то я тебе й обрала».

Професорка стенула плечима.

— Ну, гаразд, як знаєш. Твій самоконтроль просто вражає. Та твоя Кессі була, певно, вогонь, а не дівчина.

— Так і було, — тихо мовив Стентон.

Запала тиша. МакКласкі зі щасливим виглядом курила і, всміхаючись сама до себе, пожадливо переглядала меню з вагона-ресторану.

«Тому-то я тебе й обрала».

Несподівано Стентонові прийшов на пам’ять вчорашній ранок на Галатському мосту. Прохолодна, волога бруківка, з якої він підводився. Мить після того, як він урятував матір, дівчинку і хлопчика.

Ту сімейку врятував, свою врятувати не зумів.

І тут майнула думка: ану ж усе було набагато, просто-таки безмірно гірше? А раптом причиною їхньої загибелі став власне він?

— Омари! — вигукнула МакКласкі. — Вони подають свіжих омарів. У потягу! Боже, я люблю це століття.

Стентон підвівся і, прочинивши внутрішні двері купе, визирнув у коридор. Професорка далі стікала слиною над меню і навіть бровою не повела.

— От холера, Господи Боже мій, — бурмотіла вона. — На десерт у них солодке суфле. Але ж у потягу суфле не приготуєш, га? Добре, скажу тобі, хлопче, якраз це я й збираюся з’ясувати.

Стентон знову сів і втупився у МакКласкі.

Невже це правда?

Невже його справді так використали?

Він був їм потрібен. Був потрібен тій примарній спільноті, відомій йому як орден Хроноса. Він сам або, у будь-якому разі, хтось такий, як він. Граніт Стентон, який уславився тим, що виживе де завгодно. Любитель пригод. Беззаперечно винахідливий і безсумнівно рішучий.

А ще їм треба було, щоб його ніщо не тримало.

«Тому-то я тебе й обрала».

Стентонові пригадався переддень Різдва, коли він дізнався про існування ордену Хроноса. Тижні й місяці опісля. Численні розмови. Виявляється, зерна сумнівів засіялися вже тоді, та паростки пробилися на поверхню свідомості лише тепер.

Він мав би здогадатися раніше. Це ж цілком, абсолютно очевидно, якщо логічно подумати.

Стентон іще раз підвівся і визирнув у коридор. Цього разу МакКласкі помітила.

— Чого це тобі не сидиться, Г’ю? Щось не так?

— Та от, спало дещо на думку.

— Поділишся?

— Авжеж, чому ні. Сиджу собі і думаю: а звідки вам відомо, що їх було четверо?

— Прошу? Не розумію. Кого було четверо?

— Убивць у машині. Тих, що знищили мою сім’ю. «Всі четверо щезли й усе тут». Це ваші слова. Напередодні Різдва, коли я щойно до вас приїхав і ми сиділи за сніданком. Звідки ви знали, що їх у тій краденій машині було четверо?

— Ну… Не знаю. Я так сказала? Певно, десь прочитала. А чому ти питаєш?

— Не прочитали. Про це ніде не повідомляли. Там, звідки ми прибули, насильницька смерть — явище надто буденне, щоб про це писали в газетах; у мережі теж нічого не було. Ніде не згадували жодних подробиць. Але вам було відомо, скільки їх сиділо в машині. «Всі четверо щезли й усе тут» — це ваші слова.

— Не знаю, Г’ю, що я там сказала, і взагалі не розумію, про що ти. Краще подивися онде меню, бо я хочу замовити ланч.

— Торік навесні.

— Що?

— Свого агента ви обирали торік навесні, сказав Дейвіс. У той день, коли ми зібралися в його «оперативному штабі». Коли він сказав, що схвалює ваш вибір. Схвалює, що ви зупинилися на мені. Комітет засідав торік навесні, сказав він. І ви запропонували мене. Торік навесні.

— Ну, торік, ну, чорт забирай, навесні, то й що з того?

— Мою дружину і дітей убили наприкінці літа, професорко.

— А до чого тут узагалі твоя сім’я? Я запропонувала тебе, бо ти — Граніт, чорт забирай, Граніт Стентон! Очевидний кандидат.

— Авжеж, очевидний кандидат, який точно відмовився б від цієї роботи, бо ж вона прирікала на небуття тих єдиних у цілому світі людей, яких він любив. І зробив би все, щоб вас зупинити.

— Та ну, Г’ю, прошу, припини. Що ти таке вигадуєш? — МакКласкі відклала меню і потягнулася до сумки.

— Вам був потрібен солдат. Спецняк. З належною підготовкою. Той, хто пристосується і виживе у будь-якому середовищі.

— Так, але…

— І ще було б добре, щоб той солдат трохи знався на минулому, на людях і подіях, які те минуле створили. Випускник історичного факультету — чудово. Пристойне володіння німецькою — ще одна обов’язкова передумова, за вашими ж словами. Це вже замовлення вельми специфічне. Та коли взяти і додати до цього всього ще й вимогу, що цей солдат має бути у розпачі, самотній… чоловік, який утратив любов і просто чекає на смерть, а тому радо покине цей світ, бо його в ньому більше ніхто й ніщо не тримає… Як там писав Ньютон? «Шукайте тих, хто не обтяжений земними турботами», так?

Рука МакКласкі тим часом уже пірнула в сумку.

— Такого дуже специфічного кандидата ви могли б шукати хоч сто років і навряд чи знайшли б. А Ньютон дав вам лише рік.

— Це якесь божевілля!

Вона посміхалася, намагалася засміятися. Та Стентонові це велике, червоне, на позір щасливе обличчя, від якого завжди віяло веселощами, видалося раптом зловісним. От наче з нього допіру злетіла маска. За своє життя йому не раз доводилося читати в очах супротивників страх та брехню, і саме їх прочитав він тієї миті в очах у МакКласкі.

— Отже, ви обрали мене, професорко, а тоді взялися подбати про те, щоб земних турбот у мене точно не залишилося. Як я не здогадався раніше, не збагну. Це ж, коли подумати, ясно як день. Ви вбили мою дружину і дітей.

МакКласкі витягнула з сумки пістолет і наставила на нього.

— Я могла би пробувати якось виправдатися, — сказала вона, — але ж ти мені і так не повіриш. Бо маєш рацію. Це таки збіса очевидно. Справді, які у нас були шанси знайти кваліфікованого виконавця, якому байдуже, живий він чи мертвий?

— Близькі до нуля.

— Г’ю, ми все зважили. Треба було рятувати світ.

— А якби виявилося, що Ньютон помилявся? Я просто втрачаю сім’ю та й по всьому?

— Супутні втрати. Г’ю, ти ж знаєш, як воно є.

— О, так, професорко. Як воно є, я знаю.

Стентонові очі звузилися до двох щілин і тепер уже ніби пропікали МакКласкі наскрізь. Та неспокійно засовалася на місці, страдницьки скривилася і заговорила:

— От чорт! Чорт, чорт, чорт! Якийсь жах, тільки почали нарешті тішитися життям — і на тобі, маєш… усе псу під хвіст. І навряд чи щось уже виправиш…

В очах у неї було благання. Але рука з пістолетом не здригнулася.

— Ви організували вбивство моєї дружини і дітей, професорко.

— Так, але тепер, Г’ю, тепер вони начебто й не жили ніколи… тож усе гаразд, правда? Проїхали, рухаємося далі?

— Та не подібно, щоб гаразд, ви ж пістолета не опустили.

МакКласкі секунду подумала і сказала:

— Ну, добре. Я знаю, що ти ніколи мені не пробачиш, та воно, звісно, й не дивно, але в тебе, Г’ю, ще робота попереду. Найважливіше завдання в історії, на якому тобі час уже зосередитися. Тому в мене така пропозиція… Перша зупинка в нас у Бухаресті десь за п’ять чи шість годин. Доти ми сидимо собі вкупці тут, а коли приїдемо, ти виходиш. Я вийшла б і сама, але, чесно кажучи, мені так простіше буде тримати тебе на мушці, тому підеш ти. На щастя, у нас тут свої двері прямо на перон, чудово ж придумано, тобі не здається? Значить, ти виходиш і виконуєш свою місію, а я просто зникаю, ти ніколи більше мене не побачиш, Г’ю. Крильцями я сильно не вимахуватиму, обіцяю. Мені тільки й треба, що якийсь обід і театр, та й протягну я ще років п’ять-шість, не довше. А в тебе цілий світ попереду. Світ, який судилося порятувати тобі. Не зіпсуй усе заради якоїсь дріб’язкової помсти.

— Не зіпсуй? Про що це ви?

— Ну, розумієш, Г’ю, якщо ти не зійдеш з потяга, мені доведеться тебе вбити. Зрозуміло ж, правда? Щоб ти не вбив мене. Це ж і сліпому видно.

— А як же тоді місія? Найважливіша місія в історії? Якщо ви мене вб’єте, то не мине й десяти тижнів, як знову почнеться Велика війна. Найбільше лихо в історії Європи. Лихо, яке ми маємо відвернути.

Очі МакКласкі затуманилися слізьми, хоча, можливо, їх просто пік дим від затиснутої в зубах сигарети. Пістолет вона тепер уже тримала класичною хваткою — обіруч.

— Я знаю, що це неправильно, Г’ю. І мені не байдуже, зовсім не байдуже. Усі ті мільйони молодих хлопців… Російські царівни, замордовані в тому жахливому підвалі, з тими своїми жалюгідними, зашитими у панталони діамантами… Жахливі диктатори, війни, геноцид і голод у майбутньому… все це, звісно, так, але… розумієш, я — лише егоїстична стара дурепа, яка страшенно хоче побачити на власні очі балет Дяґілєва.

Стентон не зводив із неї погляду. Він завжди пишався своєю здатністю читати в серцях людей, та цієї жінки, схоже, не знав по-справжньому ніколи. Такої слабкої, такої себелюбної… такої страхітливо людської.

— Я любив свою дружину і дітей, — озвався він.

— Я знаю, Г’ю, знаю.

Стентон підвівся. Пальці МакКласкі на спусковому гачку аж побіліли.

— Прошу тебе, Г’ю, не змушуй мене це робити! Бо я вистрелю, чесно. Просто зійди з потяга в Бухаресті. Нічого складного. І все буде гаразд. Я зникну, обіцяю.

— Бувайте, професорко.

Він простягнув руку до пістолета. Вона натиснула на гачок.

Сухо клацнув по порожньому набійнику ударник. МакКласкі здивовано витріщилася на пістолет, спробувала ще раз і сказала:

— Що за чорт…

— Ви думали, я залишу в сумці напівконтуженої психопатки заряджений пістолет?

Професорка хотіла щось сказати, але Стентон ступив крок уперед і схопив її за горло, перетиснувши його великим пальцем так, щоб вона не закричала.

— Ви таки й справді намірялися мене вбити, — сказав він, — а заодно й знову спартачити двадцяте століття. Чесно, не думав, що ви це зробите.

МакКласкі лише здушено захрипіла у відповідь.

Стентон одним ривком підняв її з сидіння і поволік до зовнішніх дверей, а там, спершись спиною на раму, сягнув вільною рукою через вікно назовні і ті двері відчинив. Вони розчахнулися навстіж, і очі МакКласкі аж вирячилися від жаху.

— Невже ви злякалися?! — Стентон мусив тепер перекрикувати шум потяга. — Стара бешкетниця, грізна професорка МакКласкі злякалася. Злякалася смерті. Христе-Боже, а я ж справді думав, що у вас яйця міцніші. Зайвий доказ того, яким сліпим ідіотом я був, ні?

Потяг мчав невисоким скелястим передгір’ям. Визирнувши, Стентон побачив унизу стрімкий, лиш де‑не-де порослий скупою рослинністю схил, що переходив у кам’янисте осипище. У того, хто упав би туди на такій швидкості, шансів вижити не було. МакКласкі теж це розуміла. Він відчував, як судомно стиснулося в нього під пальцями її горло, бачив, як забилося у конвульсії тіло. А потім гострий біль пронизав йому литку: то професорка з усієї сили засадила у неї носаком свого черевика.

Стентон рвучко притягнув її голову обличчям до себе. На мить їхні очі зустрілися.

Скільки ж усього йому хотілося їй сказати!

Про те, як сильно він її ненавидить. Як сильно сподівається, що пекло таки існує і вона горітиме там однині й довіку.

Та яке пуття було б із тих слів? І він просто викинув її з потяга.

А потім дивився, як вона сторчголов летіла, котилася й підстрибувала, наче поламана лялька, тим каменюччям, аж доки не завмерла без руху на якусь сотню метрів нижче по схилу.

Лише тоді Стентон ступив назад, усередину купе; двері так і залишив відчиненими.

Він перевірив верхній одяг і сумку МакКласкі на предмет будь-яких підозрілих та анахронічних на вигляд речей. Забрав пістолет, що випав їй із рук, сучасні ліки та спідню білизну. Начебто більше нічого, принесеного з двадцять першого століття, тут не було. В сумці залишилася тільки випивка і тютюн. На підставі цього влада може робити такі висновки, які собі забажає.

Втретє і востаннє глянувши, чи немає когось у коридорі, Стентон вислизнув із купе професорки і повернувся у своє.

Тепер у цьому новому всесвіті він зостався сам-один.