Знову й знову

16

Повітря у «Східному барі» аж загусло від тютюнового диму. Стентон глибоко вдихнув. Еге ж, дихати тут — це майже те саме, що курити самому, і ніяких обіцянок порушувати не треба. Він замовив собі ще один «Лафроайґ». Наливали у «Пера-палаці» щедро, але алкоголь його зовсім не п’янив. Саме становище, у якому він опинився, паморочило голову так, що куди там тому скотчу.

Повернувшись після багатого на події ранку у старому місті до готелю, Стентон уже двічі піднімався в номер подивитися, як почувається МакКласкі. Та, схоже, поволі йшла на поправку і жодних важких ушкоджень начебто не зазнала. Звісно, у 2025-му він одразу ж повіз би її у відділення невідкладної допомоги на МРТ, а тут тільки й міг, що засувати штори, не дозволяти їй вставати з ліжка і сподіватися, що все обійдеться без ускладнень. Ще принаймні кілька днів професорці треба буде полежати, і це неабияк його турбувало, бо після такої необачної сутички з представниками британської спільноти йому неабияк кортіло з цього міста забратися — якомога швидше і якомога далі.

Виявилося, втім, що життєву силу старої професорки він явно недооцінював.

— Г’ю, будь ласка, замов своїй старій матінці «криваву Мері».

У дверях стояла МакКласкі. Вона встала, вдягнулася, зібрала волосся у вузол на потилиці, щоб прикрити рану, а тоді знайшла ліфт і подалася прямісінько до бару, наче поштовий голуб — до голуб’ятні. Й ось вона тут — власною персоною, у довгій, до підлоги сукні, цілком непогано вдаючи з себе англійську даму імперської доби. Була бліда, але постаралася за допомогою губної помади та дрібки рум’ян зробити так, щоб це не надто впадало у вічі. І хоч ступала ще не зовсім твердо, однак на ногах трималася досить упевнено.

— Боже мій, професорко, — мовив Стентон, коли МакКласкі, притримуючись за стільці, дісталася до нього, — ви ж десять годин пролежали без пам’яті, вам не можна вставати.

— Г’ю, — почала вона, і попри всю слабкість очі у неї аж сяяли, — мені сімдесят два, отже, часу в мене не так і багато. Тут переді мною — така неймовірна пригода, якої ніколи не зазнавав жоден навіжений старий історик, і першого ж дня провалятися до вечора в ліжку я не збираюся. — А тоді, спершись рукою на стійку, нахилилася і не таким уже й тихим сценічним шепотом додала: — Г’ю, золотко, ми ж, чорт забирай, у тисяча дев’ятсот чотирнадцятому!

— Даруйте, сер, — втрутився бармен ще до того, як Стентон устиг на неї цитьнути, — боюсь, дам за стійкою ми не обслуговуємо. Нехай мадам буде ласкава сісти за столик.

— «Криваву Мері», s’il vous plaît, garçon, — сказала МакКласкі, а тоді повернулася до бармена спиною і подріботіла до столика.

— Чистий томатний сік, можете додати трохи води, — уточнив Стентон і поквапився за нею. — Професорко, у вас же контузія.

— Чи ж я не знаю, — відповіла та. — У мене в голові, таке враження, риють траншеї і міняють труби. — Вона сягнула рукою у свою сумку — ту саму містку торбу, яку прихопила з собою з майбутнього і яка тепер, помітив Стентон, цілком відповідала духу епохи й, очевидно, саме з цих міркувань тут і опинилася, — витягла звідти невеличку блістерну упаковку ібупрофену і видавила чотири таблетки.

— Професорко, я вас прошу… — прошипів Стентон.

— Та дай спокій, Г’ю, ніхто нічого не помітить.

— Що тут помітять, професорко, а що — ні, нам не відомо. А тепер стуліть рот і слухайте мене. — Стентон на мить примовк, бо офіціант саме приніс МакКласкі томатний сік. Якщо вона й зауважила, що горілки там немає, то визнала за краще не скаржитися і лише мовила:

— Будьмо!

— Та зачекайте ви! Якого дідька ви взагалі тут робите?

— Я ж тобі сказала, що не збираюся валятися в ліжку, коли…

— Я не про бар, а про 1914-й!

— А, ти про це… Ну, так, трохи негарно вийшло, вибач.

— Негарно?! — Стентон щосили намагався не підвищувати голос і говорити тихо. — Таж ви своїм учинком зрадили всі до одного принципи, про які товкли мені відтоді, як втягнули мене в це діло. П’ять місяців ви розпатякували про відроджений світ, про другий шанс для людства, про порятунок усіх тих мільйонів загиблих на полях Фландрії та ув’язнених у російських ҐУЛАҐах, а тепер, виходить, усе це було тільки тому, що вам закортіло подивитися «Пігмаліона».

— Та ні, Г’ю! Справді, присягаюсь. Завжди йшлося насамперед про місію… просто коли дійшло до діла, я не змогла стриматися…

— Брехня! Ви планували це від самого початку: дістали собі документи, роздобули цю дурнувату сукню…

— Ні! Я почала готуватися тільки в останній тиждень чи два. Час наближався… то я й подумала собі: якщо у вартівні можуть поміститися двоє, то чому б і ні?

— Чому б і ні? Чому б і ні?! Христе-Боже, таж через вас усе могло піти шкереберть, ще й не почавшись. Ви ж легко могли виштовхнути мене за межі вартівні, поки билися з тою обкуреною туркенею.

— О, та дівка! — посміхнулася МакКласкі. — Я й забула про неї. Ну, так чи так, я тебе нікуди не виштовхнула, ми обидвоє тут, тож нічого лихого не сталося, га?

— Поки що не сталося, — сказав Стентон. — Але те, що мені вдалося витягнути закривавлену, напівпритомну стару у, фактично, мініспідниці з того погреба, провезти її через цілий Константинополь, поселити в готель і при цьому не загриміти в каталажку за розпусні дії — це чудо, чорт забирай, справжнє чудо. Я серйозно думав просто вас прикінчити і лишити там. Чесно кажучи, я мав би вас там лишити. На мені лежить відповідальність за долю цілої британської армії. А ви — відпрацьований матеріал та й годі.

Лице у МакКласкі витягнулося.

— Відпрацьований матеріал? Ну, це вже трохи занадто, Г’ю… Я знаю, що повелася неправильно, але… це ж 1914-й. Я не встояла, не могла встояти.

Уперше за всі роки їхнього знайомства вигляд у МакКласкі був направду скрушний.

— Ну, гаразд, — зітхнув Стентон. — Як по правді, напартачили ми обоє. Наразі найважливіше наше завдання — не залишати в історії слідів, аж доки не настане час її змінити, але ні ви, ні я не дуже даємо собі з цим раду.

Настрій у МакКласкі вмить покращився.

— Чесно? — запитала вона. — Чого це напартачили ми обоє, ти про що? Що ти накоїв, мій хлопчику? Озвірів, побачивши на базарі напівголих танцівниць, га?

— Та ні, лише випадково запобіг жахливій автокатастрофі. Врятував маму з дітьми.

— Он як… — відповіла, відводячи погляд, МакКласкі, бо чудово усвідомлювала, як перегукується з колишнім життям Стентона ця пригода. — Ну, ти ж не міг інакше, правда? Звісно ж, не міг.

— Не міг. Та якщо ті люди тепер надумають з’їздити у Сараєво і там зіткнуться з кимось, а той — ще з кимось, і так далі, аж до когось, хто зможе вплинути на пересування ерцгерцога у день приїзду, то…

— Збіса малоймовірно, Г’ю.

— Будь-яка подія в принципі малоймовірна, аж доки не трапиться. На цьому й побудована теорія хаосу.

Рештою своїх ранкових пригод Стентон вирішив із МакКласкі не ділитися, бо ще й досі картав себе за те, що так по-дурному встряв у кав’ярні в сутичку, яка могла закінчитися повною катастрофою.

— Отже, слухайте мене уважно, — повів далі він. — Зараз ви повернетеся в номер і ляжете в ліжко. По голові ви дістали таки добряче, тож тепер вам потрібен максимальний спокій. Завтра ми їдемо, і я не хочу, щоб на вокзалі у вас стався якийсь крововилив у мозок.

Лице у МакКласкі знову витягнулося.

— Їдемо завтра? Я думала, ми хоч кілька днів побудемо тут, у Стамбулі. Константинополь, Г’ю, тієї пори, коли династія Османів уже при смерті. Ну, сам подумай! Це ж містерія, справжня магія. Не можна просто так узяти і звідси поїхати.

— Можна і треба.

У Стентона в голові цвяшком стриміла думка про те, що молодики, з якими він мало не зійшовся навкулачки у кав’ярні, — військові. Офіцери, у яких, за тогочасними звичаями британської армії, вільного часу було достолиха. І своє дозвілля ті хлопці спокійнісінько могли збавляти й там, де сиділи у ці хвилини вони з МакКласкі, — у барі готелю «Пера-палац».

— До призначеної у Сараєві зустрічі — ще чотири тижні, — продовжував він, — і до того часу нам треба привертати до себе якомога менше уваги й постаратися ні на що не впливати. Тож мій план такий: завтра вранці виїхати з Константинополя до Британії, де ми будемо менше впадати в око. Крім того, просидіти чотири дні у потягу — теж не найгірший план, щоб не залишати слідів. На островах на два тижні залягти на дно, а тоді вже думати про повернення на континент.

МакКласкі насупилася і видобула з кишені, яка, виявляється, була в неї на сукні, папір та дрібку тютюну. Стентонові мало мову не відняло, і він лиш прошипів:

— Господи Ісусе, таж не можна крутити цигарки тут!

— Чого це не можна? Я ексцентрична англійка. Нема такого закону.

— Є загальноприйняті правила! Ми ж намагаємося не привертати до себе уваги. У нас тут місія.

— Але ж у тім-то й річ, Г’ю, — сказала вона, неохоче ховаючи назад у кишеню папір і тютюн. — Місія — у тебе. Не у мене. Я тобі взагалі ні до чого. Насправді — будьмо відверті — така-от стара подагрична п’яничка, як твоя покірна слуга, тобі тільки заважатиме. То чому б мені просто не залишитися тут, га? Я собі раду дам. У мене в панталонах зашитий мільйон фунтів у фальшивих бонах імперського казначейства. От зараз подіють піґулки — і я готова йти веселитися.

— Ні, цього не буде, — твердо відповів Стентон. — Доки не мине хоча б кілька місяців. Доки я не зроблю того, для чого ви мене сюди послали. Кожен наш крок, кожен подих змінює, нехай лише на якусь дрібку, відоме нам майбутнє — те майбутнє, на обізнаність із яким ми спираємося у своїх діях. Єдині зміни, які ми можемо зробити, заплановані в Сараєві та Берліні. Звісно, якщо ви будете лише вештатися Константинополем і тішитися краєвидами, то це навряд чи призведе до якихось суттєвих змін. Але — будьмо, як ви кажете, відверті — передбачити ваші вчинки неможливо, навіть коли вам нічого не бракує. І що ви скажете чи зробите тепер — особливо тепер, коли, напівконтужена, серед білого дня замовляєте собі горілку, — я поняття не маю. Тож, боюсь, доведеться вам таки їхати зі мною.

— Але…

— Ще раз: доки ми не зуміємо запобігти найкатастрофічнішій війні в історії людства, ви будете робити лише те, що кажу я. Інакше — і, будь ласка, професорко, зарубайте це собі на носі — я вас просто пристрелю і скину в Босфор.