Знову й знову

46

Для остаточного одужання Кейті знадобився ще один тиждень. Зрештою вона погодилася на непевне перемир’я зі Стентоном, і вони уклали так само не надто певну спілку, а потім, сидячи у своєму номері в готелі «Кемпіньскі», розробили план.

Було очевидно, що світ, у якому вони тепер жили, прямував до неуникної катастрофи. Завадити Стентонові вбити кайзера Кейті не зуміла, тож історія розвивалася в тому самому напрямі, що й у її столітті — стрімко та нестримно мчала до всесвітнього тоталітарного лихоліття без кінця-краю.

Якщо нічого не зміниться, моторошний ланцюжок подій, внаслідок яких світ опинився під владою чотирьох поколінь диктаторів-психопатів, повториться знову точнісінько так, як і минулого разу.

І Стентон, і Кейті розуміли, що просто зобов’язані, скориставшись своєю унікальною обізнаністю з двома попередніми версіями століття, спробувати змінити обриси цієї вже третьої за рахунком петлі. Постаратися знайти спосіб відвернути історію від шляху, яким вона пішла у другому часовому витку, і пустити її в інше русло, хай навіть наближене до версії, що реалізувалася у першому витку, себто у столітті, в якому народився Стентон і якого він сам допоміг позбутися.

Кейті й далі сприймала його місію дуже гостро і болісно. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому хроноситам Стентонових часів узагалі спало на думку, буцім століття, у якому глобальному тоталітаризму завдали поразки, можна зробити ще кращим.

— Думаю, ми хотіли отримати століття, в якому тоталітаризму не існувало б узагалі, — намагався пояснити Стентон, — а ще, мабуть, світ, де людську винахідливість не застосовували б для такого тупого нищення всього підряд, зокрема й довкілля.

Та що більше він дізнавався про світ, з якого прибула Кейті, то краще розумів, як цілковито, ба навіть злочинно помилялася МакКласкі зі своєю зграєю самовдоволених стариганів.

Як сильно помилявся він сам. Люди історію творять, і люди ж її партачать, завжди стверджувала професорка і, певна річ, мала рацію. Неймовірно, але в результаті вона свою теорію сама й підтвердила. Напартачила, і то конкретно.

Аби ж то Ньютон не виявився таким збіса розумним…

Проте все це залишилося вже у кількох версіях минулого. Теперішнє ж було лиш одне, і потрібен був план дій — тут і тепер.

Пізно вночі, коли Кейті жадібно поглинала один по одному всі делікатеси, які тільки можна було замовити в номер, вони зі Стентоном цей план таки уклали.

Полягав він у тому, щоб убити Розу Люксембург.

Спершу Кейті хотіла вбити Штрассера. Це ж, зрештою, він украв і спотворив революцію Люксембург. Він започаткував пекельну династію, кілька поколінь напівбогів-убивць, що правили маріонетками, на яких перетворили все населення земної кулі.

Але Стентон заперечував:

— Штрассер — головоріз. Він украв щось шляхетне, ба навіть прекрасне, звів нанівець, спаплюжив. На таке кожен спроможний, і якщо ми приберемо з нашого рівняння Штрассера, його місце просто займе інший. Сталін, наприклад, або хтось зі Штрассерового центрального комітету.

На той час Кейті вже переповіла йому історію століття, з якого прибула, доволі детально, і Стентон упізнав чимало імен, які знав з історії свого століття: Ґеббельс, Рем, Зінов’єв. Багато імен чув, однак, уперше: Берія, Каменєв, Гесс. Адольф Гітлер.

— Руйнувати може кожен, — доводив він, — а от для того, щоб творити, потрібен талант. Коли ж ідеться про успішну революцію, то тут уже, як на мене, і без генія не обійтися. Люксембург — особа унікально обдарована, далекоглядна, надзвичайно прониклива політична діячка і направду велика організаторка. Я знаю, я з нею зустрічався. Всі ті тупі задираки, які табуном за нею ходять, їй і на латку не годяться. Без неї їм не буде за ким ходити. Словом, замість морочитися з гноєм, треба просто позбутися лопати.

Стентонові, як по правді, ця ідея була зовсім не до вподоби. По суті, план, який він сам обстоював, завдавав йому чималого болю. Адже Люксембург він знав. Хороша жінка, добра… і Бернадет від неї у захваті. Та водночас Стентон розумів, що вилучити її з німецького рівняння — найкраще, що він може зробити, аби виправити свою помилку і не допустити німецької революції, якої відтак ніхто не спаплюжить і не оберне згодом на світове панування.

— То ми вб’ємо Люксембург, — сказала Кейті, пальцями відриваючи собі шматки стейка і ковбаси.

— Так.

— А потім я уб’ю Штрассера.

— Якщо хочеш. Йому зараз лише двадцять два роки.

— Мені байдужісінько, нехай хоч двадцять два місяці чи двадцять два дні. Я розірву того виродка на шматки голими руками, а його серце з’їм, коли воно ще битиметься. Далі повбиваю всіх членів його комітету, навіть тих, які нині ще діти. Потім розшукаю батьків тих, які ще не народилися, і також повбиваю. І то повбиваю у страшний спосіб. У відплату за злочини, які тепер уже ніколи не скоять.

Кейті припала до графина з водою і досхочу напилася. Алкоголю не вживала ні краплі: мовляв, ясна голова, коли в інших мізки затуманені випивкою, — велика перевага, перевірено колись уже не раз.

— А тоді, — повела далі вона, витерши рота жилавою, помережаною наколками рукою і втупившись важким поглядом у Стентона, — тоді я, можливо, вб’ю і тебе, бо, правду кажучи, все це, геть усе — твоя провина.

Той очей не відвів і на виклик відповів. Такої долі собі не просив. І врешті-решт сам утратив дітей.

— Може, ти й маєш рацію, Кейті, — спокійно відповів він. — Хоча, думаю, ти ще переконаєшся тоді, що вбити мене не так і легко. Згоден, я і люди з мого часу справді розбудили страшне лихо. Та коли я побачив, що все пішло не так, то справи не покинув. Міг би відійти вбік, але не зробив цього, натомість розшукав і врятував тебе. І саме тому ми маємо зараз шанс скористатися всім, що знаємо, і спробувати ще раз. У моєму столітті казали, що на третій раз удача має посміхнутися. У вас теж була така приказка?

— У моєму часі, Г’ю Стентоне, не було ніякої удачі. І слово, і саме поняття були заборонені. Всім керував Великий Керманич — на благо миру й загального добробуту. Удача — це поняття буржуазне.

— Ну, а тепер покеруємо трохи ми. І цього разу зробимо все правильно. Саме тому, перш ніж узятися до здійснення нашого плану, нам треба ще раз з’їздити у Константинополь, побувати у тому погребі, з якого ми тут уродилися.

— Навіщо?

— Бо якщо ми створимо краще століття, треба, щоб воно таким і залишилося. Тому біля мого листа з пересторогою має лежати і твій.