Знову й знову

40

Щойно минула сьома тридцять ранку. За календарем довизвольної ери був переддень Різдва.

Добігав кінця 103-й рік.

Або 2024-й за літочисленням Старого світу.

Досвітня холоднеча пробирала до костей. Дорогу огорнув густий туман, і регулювальники Народно-революційної армії стояли на кожному кроці, розмахуючи своїми світловідбивачами та світловими жезлами.

НРА саме вирішила дещо змістити Південно-Східний мобільно-ракетний оборонний щит, і в краю, у давні часи відомому як Кембриджшир, морозне спозаранку повітря аж дрижало від гуркоту дизельних двигунів. Велетенські ракетні тягачі незграбно плуганилися по шосе, займаючи майже всю проїжджу частину, і регулювальники були злі й нервові, мов оси. Гудронове дорожнє покриття взялося товстим шаром ожеледі, і якщо одне з цих одоробл скотиться-таки в кювет, непереливки буде всім.

Між двома тягачами вклинився, намагаючись прошмигнути вперед, фургон «мерседес» із емблемою Департаменту внутрішньої безпеки. Забачивши його, кожнісінький озброєний паличкою-з-лампочкою регулювальник умить витягувався у струночку і ревно віддавав честь. Ігнорувати Департамент внутрішньої безпеки не наважувався ніхто. Якщо ти не виявляв достатньою мірою пошанування будь-якому державному департаменту, не кажучи вже про ДВБ, значить, не шанував достатньо і секретаря партії. А якщо ти не шанував секретаря партії, то вирушав із пожиттєвим вироком у табори. Якщо тобі, звісно, щастило так легко відбутися.

У фургоні сиділо четверо жінок-офіцерів ДВБ і ув’язнена у формі Сторновейського управління таборів. Серед усіх виправних закладів Британської області СРСР Сторновей вважали найсуворішим.

За форму там правила груба і цупка роба синього кольору, геть безглуздо оздоблена картатими на шотландський манір кишенями та манжетами.

Ув’язнена мала кайданки на руках і ногах, а на голомозій голові — витатуюваний ідентифікаційний номер. Охоронниці сиділи мовчки. Кожна втискалася у свій кут фургона з таким виглядом, ніби багато дала б, аби тільки опинитися від своєї підопічної якомога далі.

Зрештою, так воно й було.

Бо хто ж його зна, що стрілить їй у голову. Вона й закута в кайданки страх яка небезпечна.

Якраз своїми кайданками, до речі, й задушила колись охоронця.

І трьох немовлят своїх умертвила. Одне, кажуть, з’їла.

Її, певна річ, саму треба умертвити. Щодо цього охоронниці сумнівів не мали.

Прострелити ось цю лису татуйовану голову і вкинути у Гебридське торф’яне болото. Але Партія людей не вбиває. Доти принаймні, доки не скорить їх своїй волі.

А KT503 b678 до покори ще ой як далеко.

Поза тим, навіть якби їй і справді прострелили голову, вона, цілком можливо, просто встала б собі та й пішла. Так говорили про KT503 b678 люди. Що вона безсмертна. Або й узагалі перетворилася вже на привида. Історій про її незліченні втечі з таборів теж було не злічити. Востаннє вона переховувалася в якійсь глушині цілими місяцями. Вбила дорожнього поліцейського і два тижні годувалася його трупом. А коли її нарешті знайшли, то довелося спочатку мати до діла з цілою зграєю диких псів, яких вона приручила. Потім з’ясувалося, що в усіх тих псів був сказ. Може, вона й сама скажена. Тоді було би принаймні зрозуміло, звідки в неї стільки несамовитої, запеклої люті.

Після цього випадку їй призначили повну лоботомію. Всі сторновейські охоронці забронювали собі місця, щоб удосталь насолодитися цим видовищем, та екзекуцію несподівано відклали.

Виявляється, її затребувала Партія. Принаймні якісь високі партійні чини. Державний дослідно-освітній заклад зажадав, аби її доправили до них для обстеження. Схоже, цю жінку надумали оглянути товариші професори.

І чого б ото, запитували себе подумки сторновейські охоронці, заковуючи KT503 b678 в кайданки для перевезення. Хочуть, напевно, з’ясувати, що може змусити людину боротися так запекло. Або встановити, як може мозок і далі чинити свідомий опір після всієї ідеологічної обробки та тортур. Як людина примудряється всупереч усій потузі держави залишатися все ж таки особистістю.

А може, її спробують клонувати. Ходить чимало чуток про нову армію суперміцних, стійких до раку десантників, які начебто мають захопити американське ядерне руйновище. Можливо, власне KT503 b678 і стане взірцем для солдатів тієї армії.

У такому разі це має сенс.

Зустрітись з двома KT503 b678 не побажав би собі ніхто. А що вже казати про цілу армію.

Фургон Департаменту внутрішньої безпеки нарешті вирвався з колони ракетних тягачів, де був застряг, і рушив до Державного дослідно-освітнього закладу, відомого перед Славним Визволенням як Кембриджський університет.

Там четверо охоронниць з неабияким полегшенням передали свою підопічну в руки товаришу деканові коледжу, який уже чекав на них разом із працівниками власної служби безпеки.

— Надійно зв’яжіть її і віднесіть у клітку, — наказав декан.

І так уже скуту по руках та ногах кайданками KT503 b678 тепер іще й туго обкрутили з ніг до голови нейлоновим кабелем, а тоді потягнули через прадавню браму досередини. Пронесли повз стару вартівню, де сидів тепер озброєний кулеметом охоронець, і через залитий бетоном плац-парад з поламаним фонтаном посередині — облупленим символом загнивання схибнутої на марнотратстві буржуазії.

Потому вони ввійшли до великої кам’яної споруди, знаної колись як каплиця коледжу. Нині, позбавлена всіляких вежечок, вікон зі свинцевими хрестовинами та всього іншого декоративного непотребу, вона служила залою засідань комітету з очищення партійних рядів.

Товариш декан та ще троє товаришів професорів, усі у своїх партійних комбінезонах, увійшли слідом за охоронцями з бранкою, яка звивалася всім тілом, намагаючись вирватися з їхніх чіпких рук. Перекриту високим склепінням залу також давно вже очистили від усіх оздоб і завішали червоними прапорами та портретами партійних вождів.

Рози Люксембург і Карла Лібкнехта — вельми шанованих загиблих героїв Першої Революції.

Отто Штрассера — першого Великого Керманича і вождя Другої Революції.

І Курта Штрассера — його нащадка у четвертому коліні й нинішнього Великого Керманича.

Посередині стояла на голій бетонній долівці велика клітка.

Туди й заштовхали KT503 b678; двері надійно замкнули. Перетявши крізь ґрати кусачками нейлонові кабелі, їй повернули певну свободу руху. Кайданків, утім, не зняли.

Після цього охоронці вийшли, залишивши KT503 b678 наодинці з товаришем деканом та його соратниками.

— Товаришко KT503 b678, — гаркнув декан, — у дитинстві ти була зразковою піонеркою, потім закінчила з найвищими відзнаками Народну військову академію. Тебе зачислили в елітні сили особливого призначення, ти героїчно проявила себе у битві за Нью-Йорк. А потім усе це відкинула і стала злочинним паразитом. Чому так сталося, можеш нам сказати?

Бранка не відповіла, просто стояла і потирала до крові стерті кайданками зап’ястя.

— Відповідь мені, звісно, відома, — вів далі декан. — Я ніколи не ставлю запитань, на які не знаю відповідей. Ти зрадила революцію заради любові. Дріб’язкової. Буржуазної. Банальної. Особистої. Не заради любові до Великого Керманича, яка є твоїм обов’язком. А заради любові до звичайного чоловіка. Ти чудово знаєш, що особиста любов у нас заборонена, і все ж таки замість того, щоб очиститися за допомогою праці та самозречення, пройнялася цим занепадницьким почуттям. Більше того, ти полюбила ворога. Американського солдата. Капіталістичну свиню. Тому-то тебе й відправили в табір, тому-то й змусили втопити байстрюка, якого вивергла твоя утроба.

Бранка вперше заговорила.

— Дитину втопила не я, — сказала вона. — Це зробили вони.

— Її вкинули у чан і притиснули твоїми руками. У ту мить, коли добігло кінця її півхвилинне життя, до неї торкалася твоя плоть. Вона ще була пов’язана з тобою пуповиною. Тож утопила її ти. Так само, як утопила й інших своїх дітей, яких зачала після зґвалтування.

— Так. Тих утопила я.

— Бо вони були від ґвалтівників?

— Ні. Просто на той час я вже знала, що дитині краще померти, ніж жити у таборі. Всім нам краще померти, і що молодшими, то краще — менше спізнаємо болю.

— То чому ж тоді ти себе не вбила, KT503 b678?

Бранка зітхнула. Над високими фортечними мурами її несамовитого гніву війнув подих безмежної печалі. Вона підняла обличчя догори, до затінку величного склепіння, де відлунював колись спів достоту божественних хорів.

— Смерть — моя єдина приятелька, і я прагну опинитися в її обіймах, — озвалася KT503 b678. — Але сама я себе не вбиватиму. — Гнів, схоже, повертався. — Я зроблю так, щоб мене змушена була вбити Партія.

— Партія не вбиває, KT503 b678. Вона добра і співчутлива. Великий Керманич дбає про всіх своїх дітей, зокрема й про тих, які заблукали. Партія не вбиває. Вона виховує.

— Ґвалтуючи і катуючи. Убиваючи немовлят.

— Так. Убиваючи немовлят, — тепер уже настала черга зітхнути товаришеві декану. — Як же так? — Голос його раптом сповнився сумом. — Дітовбивство як спосіб урядування? Як же ми дійшли до такого розпачливого стану?

Він присунув зовсім близько до клітки стілець і сів на нього.

Навколо, немов охоронці, поставали троє його соратників. На обличчях у всіх читався страх. Розпачливий страх. І водночас — щось схоже на розпачливу надію.

— KT503 b678, я б хотів поговорити з тобою про історію, — сказав товариш декан.

— А я хотіла б тебе вбити, — мовила KT503 b678.

— Ні-ні, мене вбивати не треба, — не збентежився декан. — Ми з тобою дуже схожі.

— Ми зовсім не схожі, товаришу декане. Ти — породження Партії, а її я ненавиджу всією душею.

— Якщо ти вважаєш, що людина є породженням того, чому вона служить, то помиляєшся. Я дивлюся на все з погляду практичного. Якщо у цьому створеному Партією світі єдиним способом вижити й отримати бодай крихту комфорту є служіння Партії, то я, звісно, їй служитиму. Проте це аж ніяк не означає, що я — її породження. Насправді я зневажаю її точнісінько так само, як ти. Щобільше, як і ти, я всією душею її ненавиджу.

— Вона повбивала твоїх дітей?

— Так, якщо вже на те пішло, повбивала. Хоча то не були діти з плоті й крові, — відповів декан. — Моїми дітьми були мистецтво й культура. Вченість. Література. Живопис і поезія. Багатолика краса, ніжне й витончене дитя, і Партія вбила його ще до того, як я з’явився на світ.

Та KT503 b678 більше не слухала. У минулому їй довелося пережити стільки найрізноманітніших допитів, що мотиви, які ховалися за словами й запитаннями партійних функціонерів, перестали цікавити її вже давно. Адже двоєдушність — їхня друга натура. Крім того, вона помітила дещо в себе під ногами. Там лежав гвинт: випав, мабуть, у когось із робітників, які монтували клітку. Може, вдасться відімкнути ним замок? Або взяти й увігнати його цьому-от товаришу деканові прямо в око, а потім втиснути пальцем у мозок. Можливо, тоді її нарешті вб’ють — і вона визволиться. Спочине вічним сном, як її коханий і їхня дитина.

— Але я бачив чимало привидів, яких породило те дитя, — вів тим часом далі товариш декан. — Ми переховуємо їх тут. Заборонені рукописи та картини, прадавні тексти і забуті знання. Сховані глибоко в темних підземеллях. Потай закладені в ніші у стінах, про які давно ніхто не пам’ятає. Поховані в обплетених павутиною гробницях. Щось із утраченого я таки бачив.

Ну от, гвинт уже в неї. Вона зуміла затиснути його пальцями ноги, і тепер залишається тільки тримати, доки не знімуть кайданки з рук. Отже, буде й інструмент, і зброя. Колись же не раз убивала, маючи набагато менше.

— Що ж, KT503 b678, я хотів би поставити тобі одне запитання.

Бранка мовчала.

— Будь ласка, дай мені відповідь, — продовжував декан, — і я обіцяю, що дозволю тобі залишити у себе той гострий шматок металу, який ти оце тримаєш ногою.

KT503 b678 здивовано глянула на нього. Партійці ж здебільшого — повні ідіоти. Так переймаються самозамилуванням та самозбереженням, що нічого навколо не помічають. Їх можна обводити навколо пальця, як маленьких, а їм і невтямки. Та цей не такий.

— Гаразд, — кивнула вона. — Ставте своє запитання, товаришу декане коледжу.

Той іще якусь хвилину сидів мовчки. А тоді витягнув з кишені свого комбінезона старий, пожовклий пергамен і зиркнув на нього, ніби черпаючи звідти натхнення.

— Якби ти могла змінити щось в історії, — почав він, — якби отримала нагоду повернутися в минуле, лиш один раз, у якесь певне місце та певний час, то куди подалася б? Що змінила б?