Знову й знову

47

Подорожувати з Кейті було непросто. В її часи хроносити не мали ані ресурсів, ані технічної можливості забезпечити свою агентку документами та грішми у різній валюті. До них дійшло зовсім мало артефактів початку двадцятого століття, які можна було підробити. Низка «культурних» революцій та чисток знищила все, що свідчило про дрібнобуржуазне минуле, — величні будівлі, музеї, картини, книжки. Від часів, які передували тому моменту, коли до влади прийшла династія Великих Керманичів, не зосталося практично нічого.

Хроноситам зі світу Кейті пощастило ще, що їм узагалі вдалося вчасно доправити її потай до міста-привида, званого колись Стамбулом, а там — до погреба в районі колишніх міських корабелень. У 1914-й вона прибула з багажем, який складався великою мірою лише з пари гвинтівок і кількох шматочків золота, отриманих від одного з високопоставлених партійних дантистів. Крім того, помічники декана Державного дослідно-освітнього закладу зуміли надати їй компас, мапу Європи, папірець, де записали місце й дату вбивства кайзера, грубий чоловічий костюм і черевики.

Пробираючись через Туреччину і Балкани, вона покладалася в дорозі виключно на власну кмітливість і добувала все необхідне за допомогою крадіжок та грабунку.

— Я переховувалася більшу частину свого свідомого життя, — розповідала Кейті Стентонові. — Тому-то вони й обрали для цього діла мене. Але, якщо хочеш знати мою думку, в цьому світі виживе кожен. На полях і в лісах повно їжі, селяни страшенно довірливі, прикордонники спочатку окликають, а потім уже стріляють — повна дурня, я ж вистрілю перша.

Через Європу Стентон із Кейті їхали потягом. Кейті далі маскувалася під чоловіка і носила чоловічий одяг, який купив для неї Стентон. Від тогочасного жіночого вбрання вона відмовилася навідріз, небезпідставно стверджуючи, що воно геть безглузде і дуже обмежувало б її у бою.

З огляду на відсутність у неї документів про те, щоб перетинати кордони у потягу, не могло бути й мови. Натомість доводилося на останній перед кордоном станції виходити і шукати зручне місце для того, щоб нелегально перейти кордон пішки. Таким чином вони й проїхали Європою з півночі на південь і знов опинилися в місті, де розпочалися їхні пригоди в цьому столітті.

Стентон укотре вже винайняв номер у готелі «Пера-палац» і за кілька годин, коли на землю спустилася ніч, вирушив, цього разу востаннє, до будинку, що його придбав Ісаак Ньютон у той час, коли заснував орден Хроноса.

— Хотів тебе запитати… — мовив він до Кейті, оглядаючи вулицю, аби переконатися, що там усе спокійно. — Невже аж так конче треба було вбивати лікаря й медсестру, коли ти вийшла з погреба?

— Жінка в кімнаті почула мої кроки, — відповіла та. — Черевики в мене були важкі і голосно гупали.

— А думка вирушити в минуле у взутті з гумовими підошвами до голови не прийшла?

Кейті спинилася на вже поглинутій темрявою вулиці й повернулася до Стентона.

— Ці черевики віддав мені один солдат, який, можливо, заплатив життям за те, що їх утратив. Без них я прибула б у цей світ босоніж або, в найкращому разі, у брезентових капцях. Ти жоднісінького уявлення не маєш, Г’ю Стентоне, про граничну вбогість світу, який ти створив.

Стентон змовк. Скориставшись його відмичкою, вони проникли всередину шпиталю і прокрались у погріб.

Внизу все було так само, як тоді, коли він побував там востаннє: дві вервечки слідів, крісло і столик, на якому лежав його лист у майбутнє.

— Твоя історія, — озвалася Кейті. — Та, яку я знайшла.

— Ні, — виправив її Стентон, — ту, яку ти знайшла, я залишив на початку століття, в якому ти народилася, того століття, яке створив я і яке щезло тієї миті, коли ти ступила в минуле і знову перезавантажила історію. А цього листа я залишив уже в новій версії двадцятого століття, яку твориш ти. В якій ти помреш. Цей лист до останньої молекули такий самісінький, як той, що його ти знайшла, але існує вже в іншій версії часу.

— Що ж, сподіваймось тоді, що ця версія стане останньою, — відповіла вона.

А тоді підійшла до столика і поклала біля Стентонового конверта ще один. Історію свого двадцятого століття. Перелік жахливих нещасть, укладений упродовж довгих годин, які вони провели у потягу.

Два описи різних версій майбутнього лежали поряд, одна біля одної. Обидві страшні, але друга — набагато страшніша за першу.

— Готово, — мовила Кейті. — Тепер, якщо цим шляхом вирушить новий мандрівник у часі, буде принаймні якийсь шанс, що він також дізнається про все те, що відомо нам.

— З іншого боку, — відповів Стентон, — якщо наша місія виявиться успішною, якщо ми зуміємо запобігти німецькій революції, то ніякого нового мандрівника у часі, може, й не буде.

— Може, — сказала Кейті.

Стентон перевів промінь свого ліхтарика зі столика, біля якого вона стояла, у бік темних ніш із запорошеними старими пляшками.

На півдорозі між слідами Кейті й тими нішами виднілися його сліди. Він посвітив ліхтариком у темряву, під склепіння.

І раптом у голові в нього блискавкою майнула одна думка.

Думка, від якої його серце аж похололо.

Він рушив у бік тієї темряви.

— Куди ти? — запитала Кейті.

— У минуле, — сказав він. — Твої сліди — перед моїми. Я прибув сюди змінити історію і зробив це. Минуло століття, і сюди з тією самою метою прибула ти, але час трохи посунувся — і вартівня змістилася. Точнісінько, як казав Сенґупта: «У міру того, як кожна просторово-часова петля здійснює свій рух, час і простір примножуються».

— Вартівня? — перепитала Кейті. — Сенґупта? Про що це ти?

Стентон не відповів. Був уже під першою аркою.

А там освітив ліхтариком долівку. Відбитки? Хтозна, можливо, й були колись, але так припали потім пилом, що тепер їх і не розгледиш, тож певності немає. І Стентон знову посвітив на пляшки, що чорніли тут-таки на полицях.

— Може, я був не перший, — озвався він. — Зрештою, чому першим мав бути саме я?

І тієї миті побачив.

Застромлений поміж двома рядами пляшок.

Конверт.

Стентон простягнув руку й узяв його.

А тоді пройшов ще трохи вглиб катакомби. МакКласкі казала, що та тягнеться ген попід вулицю і сусідній будинок.

За кілька кроків він знайшов ще один конверт.

Далі ще один.

І ще один.

П’ять, шість.

Дев’ять, десять.

— Що ти там робиш? — почувся голос Кейті позаду. — Якщо ми закінчили, то час уже звідси забиратися.

Стентон повернувся до неї з цілою купкою ламких, пожовклих конвертів у руках. Знайшов дванадцять листів, але їх, цілком можливо, було й більше, бо погріб тягнувся далі вглиб, де панував непроглядний морок.

— Цього я й боявся, — тихо мовив він. — Я не перший. Переді мною був ще багато хто…

І поклав ті конверти на столик — біля свого листа і листа Кейті.

Вони посідали долі і, присвічуючи собі ліхтариками, заходилися читати.

Історію дюжини століть. Дюжини двадцятих століть.

Ті самі сто одинадцять років повторювалися знов і знов, починаючи кожного разу з 1914-го. Одні автори листів вирушали в минуле врятувати або вбити ерцгерцога. Другі мали врятувати або вбити кайзера. Треті прибували, маючи на оці взагалі інших людей — потенційних монстрів, ще надто молодих, але приречених, якщо їх залишити живими, скоїти згодом страшні злочини. Але наслідки щоразу були одні й ті самі. Страхітливий перелік і опис виявів людської жорстокості та розмаїтих нещасть. Війн і геноцидів. Фанатизму і страху.

У деяких версіях століття, як‑от у Стентоновій, з’являлися ті чи інші ознаки поступу людства, та їх ніколи не вистачало, аби переконати тогочасних хроноситів залишити все, як є, і дати часові спокій. Інші ж, наприклад, версія Кейті, були достеменним кошмаром, що й далі скочувався у геть вже пекельну темряву, створити яку спроможне тільки людство.

Читаючи у світлі своїх ліхтариків ті листи, Стентон із Кейті дізнавалися про диктаторів і таємні поліцейські служби. Про зловісні наукові відкриття і смертоносні хвороби. Про те, як знову й знову сходив нанівець комунізм. Про фашизм: цього слова ні Стентон, ні Кейті не знали, але часом траплялося, що той фашизм брав гору, хоча результат був урешті-решт такий самий.

У чотирьох різних історіях фігурувало ім’я якогось Гітлера.

Стентон узагалі чув про нього вперше; у його столітті той австрійський фанатик жодної ролі не відігравав. Натомість Кейті знала Гітлера як одного з поплічників Штрассера.

Бували, одначе, століття, коли той мерзотник вибирався на самий верх і ставав сущим страховиськом штибу Сталіна чи Штрассера. Тоді йому вдавалося загнуздати потугу Німеччини для того, щоб завоювати пів світу і винищити там половину населення. Двоє з попередніх хроноситів прибували в минуле із завданням убити його, доки він був іще волоцюгою без шеляга у кишені й малював у Відні свої акварелі.

Минала година за годиною. Час спливав. Незабаром шпиталь угорі прокинеться і заживе своїм звичним метушливим життям. Нарешті Стентон поклав папери на столик.

— Як на мене, то ми, мабуть, перші хроносити, які зустрілися між собою, — мовив він. — Ті, хто прибував перед нами, просто перезавантажували століття, створене попередником, і все починалося спочатку. Ти мала мене вбити, але натомість ми зустрілися.

Не в змозі відвести від листів очей, у яких бриніли сльози, Кейті кивнула, а тоді прошепотіла:

— Скількох же жінок також змушували вбивати своїх дітей…

— Так далі тривати не може, — твердо сказав Стентон. — Не може двадцяте століття знай вертітися та вертітися в часі й довіку волати від болю на весь усесвіт. Століття за століттям планета і людство борсаються в петлі, приречені мучитися одним і тим самим кошмаром у різних версіях — і так без кінця.

— Твоя правда, — тихо погодилася Кейті з мокрими від сліз щоками. — Так далі тривати не може.

— Отже, після того, як ми уб’ємо Розу Люксембург, — повів далі Стентон, — і постараємося зробити все від нас залежне, щоб це нове століття таки отримало шанс, нам треба поїхати в Кембридж.

— Еге ж, — кивнула Кейті, — і знищити Ньютонову скриньку. Зробити так, щоб останньою із хроноситів стала я.